Сергій Сидоренко, редактор «Європейської правди»

На этой неделе внимание тысяч украинцев было приковано к событиям в ПАСЕ, где Украина, впервые с начала войны с РФ, проиграла битву за сохранение санкций. Наши европейские друзья и партнеры предпочли «диалог» с агрессором, вернули россиян в Ассамблею без ограничений, без выполнения каких условиях. А чтобы впечатление было еще сильнее — они еще и закрыли глаза на включение в делегации РФ одиозных и подсанкционных депутатов.

Здавалося, що нічого не зможе «перебити» цю новину за важливістю – аж доки на арену не вийшов президент.

Володимир Зеленський зібрав пресу, щоби оголосити про недовіру до голови МЗС Павла Клімкіна, який діє, за його словами, без погодження із президентом, а часом і всупереч його волі. Причиною такого жорсткого конфлікту стала нота про полонених моряків, спрямована до РФ без погодження із Банковою.

Однак події з ПАРЄ та скандал навколо моряків насправді є тісно пов’язаними.

«Європейська правда» з’ясувала, що стало причиною цього конфлікту, чи суперечили дії МЗС домовленостям Зеленського із Меркель та Макроном, а також чи обґрунтована та критика, яка звучить у цій історії на адресу президента.

Фото: president.gov.ua

МММ: моряки, Макрон та Меркель

Терміново зібраний брифінг Володимира Зеленського та його вкрай емоційна реакція свідчили:  йдеться не про просту образу Зеленського на те, що йому не доповіли про чергову ноту МЗС. Зрештою, досі президент не надто цікавився навіть найгострішими питаннями зовнішньої політики.

Чи є це нормальним та чи мав Клімкін звертатися до росіян, не отримавши згоду Банкової – окреме питання, і на ньому ми зупинимося окремо. Та заяви президента давали підстави припустити, що існував певний непублічний план, у який не вписувалися дії голови МЗС.

Ба більше. «Європейська правда» чула про існування такого плану у наших західних партнерів ще до нинішнього конфлікту, а після нього – отримала підтвердження.

І, на жаль, безпечним для України його не назвеш.

За ним звільнення полонених українських моряків та повернення кораблів мало би бути частиною ширшої домовленості Заходу та Росії. І дарма, що Москва повинна була зробити це сама, за рішенням трибуналу ООН з морського права – за виконання цього рішення РФ виторгувала поступки від Заходу.

10 днів тому, під час візитів Зеленського до Парижа та Берліна, українському президентові дали зрозуміти, що на поступки доведеться йти, і Україна не має іншої опції, як із цим змиритися.  

За цим планом, Захід повертає Росії повноваження у ПАРЄ без жодних, навіть найменших виняткiв. Росія у відповідь знаходить схему звільнення моряків та допускає до Криму моніторингову місію Ради Європи. І, звісно – але України це вже не дуже стосується – Москва відновлює платежі до бюджету РЄ, де вона вже накопичила борг близько 70 мільйонів євро.

Володимир Зеленський був чесним на брифінгу у четвер, коли заявив, що рішення про повернення РФ до ПАРЄ Захід ухвалив ще до його приходу на посаду.

За даними ЄП, сигнали про такий пакет надходили до українських дипломатів ще наприкінці президентства Порошенка, але у якості «ультиматуму», чи то «пропозиції, від якої не можна відмовитися», Меркель та Макрон поставили його перед українською стороною лише зараз, пiд час візитів президента України до Парижа та Берліна. «Нам продають те, про що вони вже домовилися із Росією», — зауважив тоді один зі співрозмовників ЄП, поінформований про хід перемовин.

Щоби зняти різночитання, відразу зауважу:

згоди Зеленського на цю оборудку Макрон та Меркель не отримали.

Україна не погодилася із безумовним поверненням росіян до ПАРЄ і, за даними ЄП, не планує це толерувати. Однак на Банковій вирішили все ж використати елемент «чужого» плану щодо звільнення моряків.

Окрема проблема – те, що, по суті, йдеться про першу домовленість про Україну за її спиною. Нехай ця домовленість і не визнається офіційно.

За президента Порошенка принцип «нічого про Україну без України» був основою зовнішньої політики, і на це погодилися усі наші партнери, включаючи німців, французів та американців. Київ знав про зміст усіх переговорів наших партнерів із Путіним та Лавровим та погоджував ключові сигнали, що на них звучали. Це обмежувало Захід у діях і, напевно, їм це не подобалося – але всі дотримувалися домовленостей.

Доводиться констатувати: цей принцип вже не є абсолютним. Зміна влади в Україні стала зручним приводом відкинути формальності, що працювали за попереднього президента.

Небезпеки російського плану

Ще одним побічним підтвердженням того, що це – все ж домовленість, а не збіг позицій, стали дії Росії.

Москва була переконана, що зняття з неї санкцій у ПАРЄ – то вирішена річ. А коли асамблея, згуртована навколо німців та французів і мобілізована ними же, на безпрецедентному нічному засіданні схвалила «вбивання» механізму санкцій, настала черга для кроку другої сторони, тобто Росії.

Саме так з’явилася нота Росії із пропозицією про звільнення моряків. Звісно ж, за російським сценарієм. Росія надіслала цей документ до Києва у вівторок ввечері – тобто за день після першого рішення ПАРЄ щодо санкцій та за день до другого голосування, яке мало би остаточно підтвердити повноваження росіян без жодних обмежень. Це логічно – коли сторони не довіряють одна одній, то доводиться рухатися маленькими кроками, щоби ніхто не «кинув» іншого.

І, до речі, Зеленський справді наперед не знав про появу такої ноти (адже всі ці перемовини, нагадаємо, проходили без участі України).

Навряд чи Берлін та Париж, погоджуючи із росіянами цю пакетну домовленість, проговорювали юридичні деталі того, як саме Росія планує випускати військовополонених. Але саме у деталях були заховані проблеми.

Своєю згодою на план РФ Київ мав, по суті, визнати юрисдикцію російських судів у Криму!

Лишається процитувати Клімкіна. «Росія а) вимагає від нас визнати, що наші моряки могли вчинити злочин, б) схиляє нас до визнання правомірності судового процесу над ними за російським законодавством, в) запрошує прогнутися перед кримінально-процесуальним кодексом РФ, а заразом і опосередковано визнати окупацію Криму».

То що ж, виходить, що Зеленський хотів здати Крим, раз він «наїхав» на МЗС з цього питання?

Ні. Доведеться розчарувати тих, хто шукає просту картину світу.

За даними ЄП, навіть у команді Зеленського визнають, що з юридичної позиції нота-відповідь нашого МЗС росіянам була бездоганною.

Зеленський не дарма заявив на брифінгу в четвер, що він «знає, що таке міжнародне право». Насправді є всі підстави для сумнівів, що він справді добре знається на цій темі, але його напевно проінформували, що українська відповідь росіянам важлива не лише сама по собі. Вона є частиною процесу «Україна проти РФ» в арбітражі ООН з морського права, яку веде команда Олени Зеркаль.

 І майже напевно цю ноту писали саме юристи – або ж її принаймні погоджували із Зеркаль.

Однак у Зеленського ставлять питання – чи варто було поспішати із відповіддю, чи не було сенсу зайти у переговірний процес? Або для того, щоби все ж звільнити моряків (звісно ж, не визнаючи «російський Крим», це не розглядається), або для того, щоби показати світові, що Україна спробувала, навіть почала переговори, але РФ, як завжди, поводилася неконструктивно.

За даними ЄП, цi претензії прозвучали у розмові Банкової з МЗС. Клімкін відповівпублічно: він вважає, що саме його шлях якнайкраще показує неконструктивність росіян на Заході.

Яка з цих двох стратегій була правильнішою та більш виграшною? Непросте питання, і ЄП від відповіді на нього утримається. Але навіть без цього є достатньо даних, щоби зробити висновок, хто був неправий у цій історії.

Ні обіцянок, ні істерик

Павло Клімкін може бути 100 разів правий у тому, як саме треба було вести переговори з росіянами, але те, як саме він відповів на претензії президента, викликає щонайменше подив.

Так, глава МЗС справді має право самостійно, без жодних погоджень, робити заяви чи підписувати документи від імені України. Але це не змінює норм конституції про те, що саме президент «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави». Подобається комусь конкретна людина, що обіймає посаду глави держави, чи ні – але це його зобов’язання.

Далеко не всі дипломатичні ноти потрібно погоджувати з Банковою чи особисто із Зеленським, але з ключових питань такий діалог повинен бути. А те, що це питання напевно належить до ключових – не викликає сумніву.

Але чи прагнув Зеленський такого діалогу досі? Відповідь категорична – ні.

І тому звинувачувати у завеликій самостійності МЗС він мав би передусім самого себе.

Протягом місяця у владі Володимир Зеленський зробив чимало, щоби довести всім – і дипломатам, і експертам, і суспільству – що він прагне бути першим в українській історії президентом, якому загалом байдужа зовнішня політика. Попри те, що вона є однією з його основних функцій.

Зеленський не повідомляє про ключові події чи перемоги першим, як це було правилом за його попередника. Кількість розмов із західними колегами незрівнянно нижча і явно не відповідає викликам часу.

Візьмемо ту ж історію із ПАРЄ.

Так, не Зеленський винний у нашій поразці. Так, рішення «злити» нас було ухвалене ще до його інавгурації, а швидше – й до перемоги. Але що зробив президент, щоби зменшити наслідки?

Чи приїхав він у ПАРЄ, щоби задіяти свою популярність та авторитет і переконати когось? Ні, це й не розглядалося. Чи спробував він сформувати коаліцію держав-сусідів для спільного демаршу? Ні, це довелося робити без нього (хоча його допомога була би дуже потрібна). Чи виходив він до преси в Берліні та Парижі? Ах, так, у Парижі спробував це зробити – і довів, що не готовий до навіть простої дискусії з цього питання (про це вже йшлося у аналітиці ЄвроПравди).

Президент напевно і сам усвідомлює брак розуміння зовнішньої політики. При тому, що його фаховість дiйсно росте. Це було дуже помітно під час перших візитів, і є сподівання, що з часом ситуація вирівняється.

Але доки цього не сталося – бажано не псувати відносини із фаховими дипломатами.

І Зеленський мав би це нарешті зрозуміти. Бо невдовзі саме його сприйматимуть як винуватця проблем на зовнішньому фронті. Бо відповідальним за цей фронт він є вже зараз.

Джерело: Європейська правда