Про це Генштаб ЗСУ повідомив у зведенні станом на 08:00 9 жовтня, передає Укрінформ.

За даними Генштабу, учора росіяни завдали 83 авіаційні удари із застосуванням 243 керованих авіабомб. Також задіяли 9987 дронів-камікадзе, 2444 рази обстріляли населені пункти й позиції Сил оборони, зокрема 19 разів – із реактивних систем залпового вогню.

Ворожих обстрілів зазнали, зокрема, Безсалівка, Кореньок, Товстодубове, Сопич, Уланове, Малушине, Нескучне, Середина-Буда, Волфине, Рогізне, Рижівка, Кучерівка, Прогрес, Гірки, Вовківка, Студенок і Козаче Сумської області, Клюси, Лісківщина та Кривуша Чернігівської області.

Із авіації російська армія вдарила по Гасичівці.

Українська авіація, ракетні війська й артилерія за добу уразили дев’ять важливих об’єктів ворога, серед яких – чотири райони скупчення живої сили, місце зосередження техніки, дві артилерійські системи.

На Північно-Слобожанському та Курському напрямках минулої доби росіяни провели одну штурмову дію, також 30 разів обстріляли позиції Сил оборони й населені пункти, зокрема двічі – із РСЗВ.

На Південно-Слобожанському напрямку українські захисники відбили п’ять ворожих атак. Російська армія на цій ділянці фронту намагалася просунутися в бік Ізбицького, Тернової, Вільчі й Рибалчиного.

На Куп’янському напрямку війська РФ вісім разів намагалися покращити свої позиції, проводячи штурмові дії в бік Радьківки, Куп’янська-Вузлового та Мирового.

На Лиманському напрямку загарбники здійснили вісім атак у бік Новосергіївки, Новоселівки, Ставків і Лимана. Їхні спроби вклинитися в українську оборону відбиті.

На Слов’янському напрямку росіяни двічі атакували в районах Озерного й Лимана.

На Краматорському напрямку ворог не проводив штурмових дій.

На Костянтинівському напрямку російська армія здійснила 12 атак. Вела наступальні дії в районі Костянтинівки, у бік Кіндратівки, Новоселівки, Торецького, Степів і Розкішного.

На Покровському напрямку загарбники атакували 16 разів – намагалися просунутися в бік Вільного, Світлого, Добропілля, Красноподілля, Сергіївки й Молодецького.

На Олександрівському напрямку війська РФ двічі штурмували в бік Вороного та Запорізького.

На Гуляйпільському напрямку, за уточненою інформацією, росіяни 16 разів атакували позиції українських оборонців. Ворог намагався просунутися в бік Рибного, Злагоди, Тернуватого, Косівцевого, Рівного, Верхньої Терси, Воздвижівки й Копанів.

На Оріхівському напрямку російська армія двічі намагалася атакувати в бік Новопавлівки та Плавнів.

На Придніпровському напрямку загарбники не проводили штурмових дій.

На Волинському та Поліському напрямках ознаки формування наступальних угруповань ворога не виявлені.

Як повідомляв Укрінформ, за добу Сили оборони нейтралізували понад 1700 російських загарбників.

Сили оборони України 8 жовтня уразили найпотужніше нафтопереробне підприємство Росії – Омський нафтопереробний завод.

Більш як дванадцять років триває війна Росії проти України, чотири з половиною з них – повномасштабна. Однією з найбільш уразливих груп, які потерпають від війни, є діти. Станом на вересень 2026 року офіційно підтверджено депортацію або примусове переміщення понад 20 тисяч українських дітей. Однак точна кількість залишається невідомою і може бути значно більшою. За роки війни практика, яка спочатку подавалася як «евакуація» чи «усиновлення», перетворилася на системну політику розриву дітей із родиною, українським середовищем та ідентичністю.

Не нова практика

Злочини Росії проти українських дітей не мають історичних прецедентів у своїх масштабах, але сама практика викрадення дітей і насильницького стирання їхньої ідентичності не нова.

Нацистська Німеччина викрадала дітей з окупованих країн, яких вважали придатними до «онімечення»: їм змінювали імена, забороняли рідну мову та передавали в німецькі родини. У СРСР під час Великого терору дітей репресованих батьків також розлучали з родинами, відправляли до дитячих будинків, а найменших нерідко ув’язнювали разом із матерями.

Іншим прикладом стала Аргентина за військової диктатури 1976–1983 років, де дітей зниклих безвісти опозиціонерів незаконно привласнювали представники режиму. Їм фальсифікували документи й виховували в «правильній» ідеології під чужими іменами, приховуючи обставини народження та долю справжніх батьків. Процес ідентифікації «усиновлених» колись високопосадовцями і військовими дітей триває в Аргентині до сьогодні.   

У всіх цих випадках ішлося не лише про позбавлення дітей родин, а й про спробу визначити, ким вони виростуть і до якої спільноти належатимуть.

З чого все починалося

Після встановлення на півострові окупаційної влади Росія поширила на Крим дію всеросійського проєкту «Поїзд надії», що діяв за підтримки громадських організацій і медіа, зокрема державної радіокомпанії «Радио России». У межах цієї програми громадян РФ організовано привозили до Криму, щоб вони могли обрати, всиновити та вивезти українських дітей-сиріт до різних регіонів Росії. 15 жовтня 2014 року місцеві кримські медіа повідомили про прибуття такого «поїзда» до Севастополя. Невдовзі підконтрольні Кремлю «органи влади» прозвітували про всиновлення і вивезення в РФ 12 українських сиріт. Але це лише одна акція, що мала публічний розголос.

За даними правозахисних організацій (зокрема КримSOS та Кримської правозахисної групи), на той час у Криму перебувало близько 5 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Частину з них згодом незаконно вивезли до Москви, Адигеї та інших регіонів РФ, де їм змінювали громадянство, документи та ідентичність. Багато з цих дітей і сьогодні залишаються поза межами доступу української держави, а їхня подальша доля невідома.

Україна відреагувала одразу: вже 16 жовтня 2014 року Міністерство закордонних справ направило Росії ноту протесту. Київ наголошував, що усиновлення українських дітей іноземними громадянами без згоди України порушує українське законодавство та міжнародні зобов’язання Росії.

Примусове вивезення з Донбасу 

Після повномасштабного вторгнення Росія перетворила депортацію українських дітей на масштабну й системну політику. Якщо в 2014 році акцент робили на їхньому «усиновленні», то після 24 лютого 2022 року дедалі більшого значення набули примусове «перевиховання», психологічна обробка та мілітаризація.

Дітей вивозили до російських регіонів, анексованого Криму та навіть до Північної Кореї, де вони опинялися в таборах на кшталт Сондовону (міжнародний дитячий табір у КНДР, – ред.) Такі поїздки організовували російські державні структури та підконтрольні їм організації, зокрема створений у 2022 році «Рух перших».

Перед вивезенням дітей до РФ батьків схиляли погодитися на поїздки нібито до «безпечного місця» для оздоровлення. Однак замість обіцяного місяця відпочинок міг затягнутися на невизначений термін.

Окупований Крим та інші захоплені території стали важливими пунктами переміщення українських дітей і їхньої подальшої інтеграції в російський інформаційний та мілітарний простір.

Пройти фільтрацію

Окремою проблемою стала доля дітей, які проходили так звану фільтрацію – перевірку, яку російські та підконтрольні їй сили проводили щодо цивільних, – разом із батьками. Міжнародні спостерігачі повідомляли, що батьків і дітей на фільтраційних пунктах нерідко розділяли: одного з батьків могли затримати через підозру у зв’язках з українськими військовими чи державними структурами, тоді як дитина залишалася без нього. Комісія ООН задокументувала випадок, коли після затримання батька на фільтраційному пункті трьох його дітей віком від семи до 12 років спочатку передали до дитячого будинку та лікарні на окупованій території, а згодом депортували до Росії. В іншому випадку, задокументованому Human Rights Watch, двох братів віком 13 і 18 років після затримання матері вивезли до іншого населеного пункту, де вони провели 25 днів без зв’язку з нею; зрештою батько забрав їх до Росії. Таким чином, шлях дитини до російської системи міг починатися не з її безпосереднього вивезення, а з розриву зв’язку з батьками.

Вихованці інтернатів

Особливо вразливою категорією стали вихованці інтернатів та діти з інвалідністю. Окупанти тиснули на педагогів, щоб ті погоджувалися на вивезення дітей, а їхнє місцеперебування часто приховували від родичів і законних опікунів. Дітей розміщували у сім’ях та установах щонайменше 57 регіонів РФ і на окупованих територіях, систематично надавали їм російське громадянство, а їхні дані вносили до баз усиновлення.

Відомий приклад, коли у жовтні 2022 року російські окупаційні сили вивезли 84 вихованців Олешківського дитячого будинку-інтернату до окупованого Криму та Краснодарського краю. Більшість із них були неповнолітніми, а переміщення відбулося без згоди родичів чи законних представників. За два з половиною роки вдалося повернути лише 11 вихованців.

Водночас Росія використовує депортованих дітей і як інструмент пропаганди: представляє їх як «врятованих», демонструючи таким чином нібито гуманність та «турботу» російської влади.

Що важливо розуміти

Forced transfer (примусове переміщення) та deportation (депортація) – два близькі міжнародні злочини, пов’язані з насильницьким переміщенням людей з місця їхнього законного проживання. Головна відмінність полягає в тому, чи перетинають вони міжнародний кордон. Якщо людей переміщують у межах однієї держави або окупованої території, йдеться про примусове переміщення; якщо в іншу державу – про депортацію. Наприклад, вивезення дітей з окупованого Сніжного до окупованого Криму є примусовим переміщенням, а з Криму до Росії – депортацією.

Це розмежування має важливе юридичне значення, оскільки прокурори повинні довести кожен елемент злочину, зокрема факт перетину державного кордону у випадку депортації. Обидва діяння є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права і можуть кваліфікуватися як воєнні злочини.

У випадку українських дітей це розрізнення особливо важливе, адже Росія переміщує їх як у межах окупованих територій, так і вивозить до РФ. При цьому дітям змінюють документи, громадянство та місце проживання, розривають зв’язки з родинами та українським середовищем.

У 2023 році Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та уповноваженої при президентові РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової за підозрою у воєнному злочині незаконної депортації та переміщення українських дітей.

У березні 2026 року Комісія ООН з розслідування щодо України заявила, що депортація, примусове переміщення та насильницьке зникнення українських дітей становлять злочини проти людяності. Зібрані докази свідчать, що викрадення українських дітей країною-агресором не було сукупністю випадковостей – це була політика, розроблена та реалізована на найвищому рівні керівництва Росії.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: zoda.gov.ua