Як передає Укрінформ, про це головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський Сирський повідомляє у Фейсбуці, за результати робочої поїздки у підрозділи, які виконують завдання на Покровському напрямку. 

«Питання оборони Покровська, Мирнограда та прилеглих до них територій розглядаємо комплексно. Відтак – ще одна робоча поїздка та нарада з командувачами органів військового управління, командирами військових частин та підрозділів, які виконують завдання на Покровському напрямку», – зазначив Сирський.

За його словами, завдання ЗСУ незмінні – захищати українські позиції, виявляти та знищувати максимальну кількість особового складу і техніки російських загарбників, перекривати їхню логістику, ефективно протидіяти ворогу в повітрі.

«Блокуємо спроби штурмувати міста малими піхотними групами. З цією метою, а також для відновлення втрачених позицій, наші визначені підрозділи проводять активні дії», – наголосив Сирський.

За його словами, упродовж останнього тижня безпосередньо в місті Покровськ проведено пошук та знищення ворога на території близько 11,5 кв. км.

«Противник, зазнавши значних втрат та наразившись на наш дієвий опір, був змушений задіяти в районі Покровсько-Мирноградської агломерації свій оперативний резерв. Агресор намагається тут постійно змінювати напрямки атак, використовує підступну тактику інфільтрації, в тому числі маскуючись під цивільне населення або прикриваючись ним», – поінформував Сирський.

Під час наради обговорили питання щодо посилення українських підрозділів та узгодженого застосування резервів. Особлива увага – забезпеченню просування українських штурмових підрозділів.

«Продовжуємо працювати над утриманням наявних та облаштуванням додаткових логістичних шляхів. Маємо максимально забезпечувати наше угруповання та проводити вчасну медичну евакуацію поранених. Маємо не лише тримати позиції, а й зберігати життя і здоров’я наших захисників і захисниць», – підсумував Сирський.

Як повідомляв Укрінформ, Сили оборони України стримують росіян у Покровську від подальшого просування, бої тривають по всій лінії залізничної колії.

В оборонному відомстві заявили, що обговорення цього питання можливе тільки за умови припинення вогню між Україною і Росією, повідомляє Reuters.

Днями Макрон заявив, що до складу сил входитимуть французькі, британські та турецькі військовослужбовці.

“Спочатку необхідно встановити припинення вогню між Росією та Україною. Потім необхідно встановити рамки місії з чітким мандатом і визначити ступінь участі кожної країни”, — заявило міністерство оборони Туреччини.

Анкара майже всі чотири роки від початку повномасштабного вторгнення ЗС РФ в Україну підтримувала теплі стосунки як із Москвою, так і з Києвом.

Емманюель Макрон упевнений, що між Росією та Україною не може бути стійкого миру, якщо ЗСУ будуть обмежені у своїх можливостях самооборони і стримування будь-якої агресії.

“Тому головна гарантія безпеки для українців і для нас — це потужна армія”, — заявив він.

Політик додав, що після підписання мирної угоди можливе розгортання сил підтримки якомога далі від лінії фронту, наприклад, у Києві чи Одесі. Їхньою основною метою буде навчання українських військових і забезпечення безпеки.

Мирний план Трампа: чи будуть закордонні миротворці в Україні

Лідери ЄС ознайомилися з мирним планом Трампа і вже заявили, що спільно боротимуться за захист українських та європейських інтересів “у довгостроковій перспективі”, а подальші мирні кроки, які стосуватимуться України, країн Європи, ЄС і НАТО, будуть відбуватися лише за погодженням із європейцями та іншими союзниками.

У Білому домі ще не відреагували на спільну позицію Німеччини, Франції, Великої Британії та України, які не погодилися на безумовне ухвалення мирного плану США і РФ.

Тим часом у РФ вустами глави МЗС Сергія Лаврова заявили, що західних миротворців, розміщених в Україні, вважатимуть “окупаційними військами” і миттєво перетворять на законні цілі для російської армії. Таким чином у Росії відреагували на слова Макрона про готовність 26 країн відправити миротворців в Україну. При цьому Польща не має наміру відправляти війська в Україну навіть після війни. Така сама позиція — у Німеччини. Канцлер Фрідріх Мерц теж говорив про відсутність планів щодо відправки військ в Україну.

Що стосується готовності президента Білорусі Олександра Лукашенка відправити миротворців в Україну під егідою ООН, то цю пропозицію в Кремлі ніяк не коментували.

У 53-річної Світлани біографія така, що вистачить на серіал. Там – про любов, зраду, важку хворобу, втрати. А ще – про мистецтво і творчість. Її «Коралі від Цітани» ще до повномасштабки були на Херсонщині справжнім народним брендом.

Юристка за освітою, «Гаврилівна» нині служить бойовою медикинею взводу розвідувальної роти 28 окремої механізованої бригади на Донецькому напрямку.

«МИ З ІВАНОМ БУЛИ НЕ ПРОСТО МАМОЮ ЗІ СИНОМ, У НАС ДО ОСТАННЬОГО БУВ ТІСНИЙ ДРУЖНІЙ ЗВ’ЯЗОК»

Світлана – відверта, не добирає «делікатних» слів, з нею одразу відчуваєш, коли фальшивиш у розмові.

Вона – багатодітна мама. Старший син, 31-річний Іван Барзух, був професійним військовим, морпіхом. Він загинув у березні 2022 року в Маріуполі. Середульший Сашко помер у два з половиною роки від хвороби. 28-річний Олег – військовий капелан 119 бригади Тероборони, а 20-річний Мар’ян – за фахом кулеметник, уже два роки служить за контрактом. Світлана має й доньку – 18-річну Василину.

Розповідаючи про своє життя, жінка каже, що воно кардинально змінилося після народження первістка.

– Коли завагітніла, хлопець мене кинув. Сказав, щоб робила аборт, так само радила моя мати. А я народила. Івану було три місяці, коли мама виперла мене з хати і сказала: «Йди куди хочеш». Знаєте, я дуже вдячна матері за те, що вона зробила. Бо так почалося моє справжнє життя. Ми з Іваном були не просто мамою і сином, у нас завжди, до останнього, був дуже тісний дружній зв’язок, – розповідає Світлана.

Іван став військовим у 18 років, це рішення ухвалив під впливом мами.

– Я вчилася стріляти, завжди любила зброю і навчала цього синів. А коли Іван виріс і вперше стрибнув із парашутом, він мені зателефонував і закричав у слухавку: «Мамо! Мамо!». Я йому: «Та кажи вже!». А він: «Мамо, ти правду казала, це краще, ніж секс!» – згадує співрозмовниця.

Він, як і матір, був дуже відвертим, без фальші. І коли в школі на одному з уроків його попросили розповісти про матір, заявив: «Моя мама поміняла трьох чоловіків, бо жоден із них чоловіком не був. А вона за уродів заміж не виходить».

– І це була щира правда. Тоді я ще не зустріла свого Василя. Хоч була заміжня, чоловік пив, бив мене. Через два роки розійшлася, почала зустрічатися з іншим, виявилося, що він теж падлюка. Я не демонструвала особистого життя. А зі сином говорила. Іван мене питав: «Мамо, а чому тобі такий-то не подобається?». І я розповідала, що залицяльник прийшов у гості з трьома шматочками торта. «Купити торт, відрізати три шматки і принести мені? Ти реально хочеш, щоб я за такого вийшла?» – питала. Іван казав: «Ні». Я синів виховувала такими, щоб у майбутньому вони були хорошими чоловіками для своїх дружин, – ділиться жінка.

Коли Іван їхав до матері зі своєю дівчиною – майбутньою дружиною – то попередив її: «Не думай мамі брехати, бо вона зрозуміє, і у вас ніколи не буде нормальних стосунків».

Світлана жила у Львові, та у 2005 році переїхала у Станіслав на Херсонщині. Там вона зустріла Василя.

– Він працював автослюсарем. Був хлопцем із брудними руками, який ремонтував моє авто. Василь – дуже спокійний, а мене слід було пришпорювати. Йому для цього не треба було нічого робити: коли я кричала, він просто мене обіймав. А ще не дозволяв згаснути, дав можливість розвиватися. Він пишається мною. Я просто зустріла чоловіка, з яким можу рости. Василь, як і Іван, – морпіх. Чоловік пройшов АТО і нині служить, – каже жінка.

КОРАЛІ, ЯК АБРИКОСА З МИКОЛАЄВА

Світлана та Василь одружилися, у них народилися Олег, Мар’ян і Василина.

Коли жінка доглядала за молодшими дітьми, то підзаробляла шиттям – згодилися шкільні уроки. А ще завжди вміла в’язати.

– Якось в’язала гачком і подумала: якщо цю петельку протягнути через намистинку, так у в’язці й залишиться. Так випадково вийшли перші коралі. Тобто цю техніку я вигадала сама. Як результат – колекція «Коралі від Цітани». Чому Цітана? У мене частина родини зі Старосамбірського району Львівщини. Там був дід, який називав мене «Цєтка», «Цітана». Він любив мене по-справжньому, – ділиться.

Розповідає, що з коралів бізнесу не було: коли їх продавала, то всі кошти спрямовувала у матеріали і знову – у прикраси. А все, що «зверху», із 2014 року йшло на допомогу військовим. Бо ж в АТО брали участь і син, і чоловік.

– У 2023 році я була на ярмарку в Польщі й непогано вторгувала для свого підрозділу. Час від часу і в Україні проводили такі аукціони, де представники нашої бригади виставляли речі, зокрема, і мої коралі. Мої вироби є в Канаді, Австрії, Італії, Франції, Польщі, США. Це тільки те, що я знаю, – розповідає жінка.

Жоден її виріб не повторюється, Світлана жартує, мовляв, навіть сама в себе не краде ідеї.

– Якось у Миколаєві я побачила біля дороги такі яскраві-яскраві плоди дички абрикоси. Зробила коралі, поєднавши зелений і помаранчеві кольори, – як та абрикоса, – пригадує жінка.

Світлана також зацікавилася місцевим самоврядуванням, стала громадською діячкою на Херсонщині.

РОСІЙСЬКІ БЛОКПОСТИ ПРОЇЖДЖАЛА НА «ТАВРІЇ» ІЗ СИНЬО-ЖОВТИМИ КОЛЬОРАМИ

На початку повномасштабного вторгнення Олег служив у Києві, Іван – у Маріуполі, а Василь – на Чонгарі.

Світлана з перших днів возила зі Станіслава до херсонського гуманітарного центру продукти, хоча тоді зі села навіть деякі чоловіки боялися виїжджати. Із Херсона ж доставляла ліки. Записалася в самооборону. Вечорами патрулювала село, поки не зайшли окупанти.

– Зі мною зголосився їздити наш колишній сільський голова Володя Желуденко. Хоча, коли я була громадською активісткою, ми з ним чубилися. А от як вийшло. Володю в окупації росіяни забрали на підвал, та згодом відпустили, – розповідає жінка.

Додає, що не могла собі заборонити «тролити» росіян, коли ті зупиняли її на блокпостах. Навіть розуміючи, чим усе може закінчитися. А ще жінка привертала увагу, бо на дверцятах її «Таврії» з обох боків були великі кленові листки у синьо-жовтих кольорах.

– На одному з блокопостів російський військовий дулом автомата подряпав той листок і сказав: «Вот би сєйчас етот ваш желто-блакитний прострелить», – пригадує жінка.

Пізніше хлопці в селі закрили наклейками листки на дверцятах. А вона далі волонтерила – вивозила людей у Миколаїв. В окупантів Світлана була у списках «нациків» – у одному з російських телеграм-каналів тоді публікували імена та фото українських патріотів.

Двох своїх молодших дітей вивезла зі Станіслава у середині березня, коли отримала погрози на адресу доньки. А сама залишалася в селі до 25 березня 2022 року, хоча в хаті вже не було світла, закінчилися продукти.

Каже, що упродовж окупації не випускала з поля зору рідну громаду. Збирала інформацію про окуповану територію, бо мала зв’язки з людьми, передавала розвідці. Волонтерила у Миколаєві, переганяла автівки для військових з Литви разом із головою правління Херсонської міської громадської організації «Культурний центр Україна – Литва» Наталією Бімбірайте.

«СЛУЖИТИ МАЮТЬ І ЧОЛОВІКИ, І ЖІНКИ»

Потім Світлана мобілізувалася через Миколаївський ТЦК.

– Це сталося якось само собою. Мобілізуватися чи ні – сумнівів не було, бо до мене в дім прийшла війна. Як інакше? – ділиться.

Вона вважає, що служити в армії мають усі – і чоловіки, і жінки. Бо армія дає навички, які можуть згодитися людині, «навіть якщо пощастить і війни не буде».

– Спочатку я була в радіорозвідці: слухала пі…рів. А потім у нас не стало медика, і мені сказали, мовляв, попрацюй, це тимчасово. Ну, такмед ми всі проходили. Потім наказали заступати на посаду і скерували вчитися. Спершу було страшно, адже на курсах була найстарша, проте закінчила навчання на відмінно.

Каже, що вчитися було круто, бо інструктори – медики з бойовим досвідом.

– За посадою я бойовий медик взводу. Оскільки не вистачає людей і мені фізично не тяжко, то виконую роботу ротного медика. У великих підрозділах є еваки. У нас броньованих машин нема. Коли є «трьохсотий», треба, щоб його витягли побратими чи він сам вийшов. Один із поранених два тижні не міг вибратися, бо все контролювали російські FPV-дрони. У нього було нелегке поранення, і він вижив завдяки забезпеченню, яке перекидали, – розповідає Світлана.

Додає, що на службі є випадки, коли не може стримати сліз.

– Одному з побратимів під час прямого влучання у бліндаж відірвало руку з плечем. Ми дружили, він любив моїх собак… Його, тяжкого «трьохсотого», вивезли на квадроциклі бійці зі суміжного підрозділу. Довезли, ми його передали на стабпункт, потім у госпіталь. Лікарі сказали, що шанси в нього ніякі. Сама розуміла, але вірити не хотіла. Він помер під час операції. Потім ревіла, довго.

Серед її обов’язків – навчати бійців, щоб вони могли на позиції один одному надати допомогу. Якщо є зв’язок, Світлана контролює онлайн, як хлопці роблять перев’язки.

Вона також відстежує шлях, який проходить поранений після виписки зі шпиталю, під час переміщення із закладу в заклад.

– Я повинна вчасно подати документи, щоб людина отримала виплати в разі поранення. Це має велике значення. Хочу, щоб моїм дітям, чоловіку була надана допомога, де б вони її не потребували. Тому так само ставлюся до чоловіків, які служать зі мною. У мене немає поганих чи добрих, є лиш хворі та здорові.

ПРИКРАСИ ДЛЯ КОХАНИХ І МАМ ПОБРАТИМІВ

І на війні Світлана виготовляла коралі. Каже, що для неї це – як медитація, коли мала час – сідала і робила. Побратими брали в неї прикраси для коханих, дружин, мам. Тим паче, вони знали, що кошти підуть на їхній же підрозділ.

– У мене в підрозділі є 55-річний чоловік із Херсонщини. Якось каже, мовляв, їхатиме у відпустку, хотів би подарувати мої коралі дружині, адже вона любить автентику. Я передивилася фотографії землячки і зробила для неї коралі. А він так довго не їхав у ту відпустку… А потім, коли повернувся, каже: «Привіз, дружина взяли в руки коралі й розплакався. Я спочатку подумав, що їй не сподобалося. Але дружина пояснила, що в захваті й не очікувала такого подарунка», – ділиться співрозмовниця.

Гаврилів додає, що перестала робити коралі цьогоріч у травні.

– Ситуація на нашому напрямку ускладнилася, і постало питання, що доведеться зриватися, брати зі собою лиш необхідне: медицину, рюкзак з речами. Тоді б втратила всі матеріали, – пояснює.

Тепер бойова медикиня релаксує, складаючи мозаїки зі стразів. А ще їй допомагають виходити зі стресу дві собаки – німецька вівчарка Міна, що залишилася від сина Івана, та американський буллі Реб.

Ще одне хобі Світлани – спів. До повномасштабки співала станіславському хорі.

– У мене була онкологія на голосових зв’язках, і я чомусь вирішила, що болячка навряд чи мене здолає, тому що живу 24 на 7. І вирішила – хто його знає, як воно буде далі, треба вчитися. Так тоді потрапила у музичну студію Вівальді, навчалася у Херсоні у викладача вокалу Максима Лозового (лауреат міжнародного конкурсу молодих виконавців, херсонський баритон). А далі побачила оголошення про прослуховування в народну фольк-групу «Олешшя», де керівник Тоня Потужня. Ми почали створювати українські пісні на сучасний лад. Я написала слова, Діана Янушкевич створила до них мелодію, а херсонський композитор Олександр Василенко написав музику. Так вийшла моя перша пісня «Мій Станіслав».

Потім я ще написала «Небо».

Ми записуємо пісні й далі. Я в березні була у відпустці, і з Тонею, яка живе у Коломиї тепер, ми записали три пісні. Одну – мою авторську. А ще я написала демоверсію на вірш журналістки з Херсона Каті Цимбалюк «Молодий гарсон», знайшли людину, що зробила аранжування, і Тоня її заспівала, – додає жінка.

Вона каже, що після перемоги займатиметься мистецтвом, планує відкрити музичну школу-студію. А ще хоче допомагати жінкам, які страждають він насилля в родині чи в яких занижена самооцінка.

– Маю досвід – у мене було два жіночих клуби. В одному я взяла собі за мету звести людей, поєднуючи непоєднуване. Бо дуже багато людей, коли особисто не знайомі, одне одного паплюжать, а коли їх зводять докупи, то виявляється, як прекрасно, що вони абсолютно різні. І я поєднувала таких людей, разом вони робили хороші справи.

«МАМАМ ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ: НЕ ВМИРАЙТЕ СЬОГОДНІ ВІД ВИСОКОГО ТИСКУ»

Світлана Гаврилів ще до служби у ЗСУ була залучена до груп жінок, чиї рідні зникли безвісти або потрапили у полон. Вона пройшла через цей пекельний досвід сама, адже тіло її сина Івана вдалося повернути лише через понад два роки після загибелі.

Тоді вона взяла на себе важку місію – моніторила російські канали. Не в усіх вистачало сил це робити, там публікували жахливе – і тіла, і рештки, і знущання над українськими полоненими. Вона дивилася, фільтрувала, працювала із цими матеріалами.

– Де ви знаходили на це ресурс? Адже навіть у вас він не безкінечний.

– Я навчилася абстрагуватися багато від чого. Наприклад, щодо ворожих полонених у мене взагалі немає ніяких емоцій. Мої емоції – дуже дорогі, і виявляти їх можна щодо тих, кого любиш. Злитися, нервувати, кричати на когось – це також емоції. Згоріти сьогодні від ненависті – означає не дожити до завтра і не побачити перемоги. Тому мамам, жінкам зниклих безвісти, полонених завжди кажу: не вмирайте сьогодні від високого тиску, від того, що у вас зупиняється серце. Завтра ваш рідний повернеться живим, і йому треба буде більше уваги, ніж вашому хворому серцю. Бо що буде з ним завтра? А якщо він покалічений? А навіть коли цілі руки-ноги, а покалічена душа? Жінкам слід берегти власний ресурс, а не повільно себе вбивати.

Ірина Староселець

Фото надала Світлана Гаврилів