Як передає Укрінформ, про це Центр протидії дезінформації Ради національної безпеки та оборони України повідомив у Фейсбуці.

“У польському інформаційному просторі фіксується активізація антиукраїнських меседжів”, – йдеться у повідомленні.

За даними звіту Асоціації Demagog та Інституту моніторингу медіа, у польськомовному сегменті соцмереж від серпня до листопада 2025 року зафіксували 185 тис. 766 антиукраїнських повідомлень — це майже вдвічі більше, ніж у попередньому аналогічному періоді.

Йдеться про публікації, які містили образливі, вульгарні і дискримінаційні висловлювання щодо України та українців.

Аналіз охоплював такі платформи як X, Фейсбук, Інстаграм і Ютюб.

Найбільше антиукраїнських дописів зафіксовано в соцмережі X. Там вони становили понад 92% від усього обсягу і забезпечили приблизно 61% взаємодій користувачів з таким контентом.

Протягом серпня-листопада були чіткі спалахи активності антиукраїнських наративів у зв’язку з певними подіями. Це, до прикладу, вето президента Польщі закону про допомогу Україні, порушення повітряного простору Польщі російськими дронами, диверсія на залізниці на маршруті Варшава – Люблін.

У звіті наголошується: хоч мотивація авторів антиукраїнських повідомлень залишається невідомою, подібні хвилі пропаганди збігаються з цілями російської інформаційної стратегії, спрямованої на ослаблення підтримки України партнерами і підрив довіри між союзниками.

Як повідомляв Укрінформ, протягом листопада у Литві було зафіксовано 325 інформаційних атак з боку Росії та Білорусі.

Фото: Jeremy Bishop on Unsplash

Шлях України до демократичної консолідації, що триває вже понад 30 років, незмінно супроводжується дискусіями про якість політичного представництва та ступінь відповідності влади демографічному портрету суспільства. Коли мова заходить про гендерну рівність, часто апелюють до кількості жінок у складі Верховної Ради чи депутатських корпусах місцевих рад, створюючи ілюзію поступового прогресу завдяки запровадженню квот.

Однак існує рівень влади, де патріархальні структури та кланові моделі виявилися напрочуд стійкими, а соціальні ліфти для жінок майже не функціонують. Йдеться про посади міських голів – ключові позиції у системі місцевого самоврядування, що передбачають прямий контроль над виконавчими органами, бюджетними потоками та ресурсами громади.

Одеський регіон з його специфічною політичною культурою, потужними регіональними елітами та стратегічним значенням є показовим кейсом для дослідження цих процесів, адже саме тут гендерний дисбаланс у виконавчій владі сягнув критичних меж. Аналіз даних за період незалежності приголомшує своєю однозначністю: за понад тридцять років у дев’ятнадцяти містах Одеської області посаду міського голови обіймала лише одна жінка. Цей факт є не статистичною аномалією, а радше симптомом глибоко вкоріненої системи, що потребує не просто констатації, а ретельного аналізу тих неформальних “правил гри” та інституційних бар’єрів, які фактично заблокували жінкам доступ до мерських крісел у цьому ключовому регіоні.

Гендерність у політології

Зазначимо, що місцеве самоврядування традиційно визначається як гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, проте ключовим аспектом є не лише формальне право обирати та бути обраним, а саме “реальна здатність” здобувати владні повноваження, яка, як свідчить практика, розподілена вкрай нерівномірно. У політологічній науці гендерне представництво розглядається у двох вимірах. Перший – дескриптивний або описовий – фіксує кількісну присутність жінок в органах влади, відповідаючи на питання “скільки”. Другий – субстантивний або змістовний – є якісним показником і аналізує, чи діють обрані представниці в інтересах жінок та чи просувають політики, що відповідають специфічним гендерно-обумовленим потребам. Сучасні дослідження підкреслюють, що просте збільшення кількості жінок у політиці не гарантує автоматичного переходу до субстантивного представництва, оскільки жінки часто змушені асимілюватися та приймати усталені “маскулінні” правила гри, щоб вижити у висококонкурентному та часто ворожому політичному середовищі. Це розмежування є принципово важливим для розуміння того, чому навіть поодинокі випадки обрання жінок на керівні посади не завжди призводять до системних змін у підходах до управління.

Гендерність в місцевому самоврядуванні Одещини: масштаб проблеми

Щоб оцінити масштаб проблеми в Одеському регіоні, необхідно розглянути її в загальнонаціональному контексті, який демонструє повільну, але все ж помітну еволюцію гендерного балансу, досягнуту переважно завдяки примусовим механізмам. Українська політика перших десятиліть незалежності була глибоко андроцентричною, що яскраво ілюструє динаміка представництва жінок у Верховній Раді. Це представництво до 2012 року жодного разу не сягало навіть 10%.

Представництво жінок у ВРУ. ЗОБРАЖЕННЯ: https://50vidsotkiv.org.ua/

Жінки функціонували переважно на нижчих щаблях управління, а політичні партії не виявляли зацікавленості у просуванні гендерної рівності. Ситуація почала змінюватися лише під тиском громадянського суспільства та міжнародних зобов’язань. Фундаментальні зміни приніс Виборчий кодекс 2020 року, який запровадив обов’язкову квоту 40/60 у партійних списках, що стало умовою їхньої реєстрації. Результати місцевих виборів 2020 року одразу виявили так званий “парадокс квот”. Там, де квота діяла – на виборах до рад за партійними списками – вона дала відчутний результат, підвищивши представництво жінок до безпрецедентних 27–41% залежно від типу ради. Однак посади голів громад обираються за мажоритарною системою, на яку квоти не поширюються. В результаті жінки масово зайшли до законодавчих органів місцевого рівня, але виконавча влада – позиції мерів – залишилася майже повністю чоловічою. Загальнонаціональний показник жінок на чолі громад після 2020 року склав лише 16,6%. Ця цифра є критично важливим бенчмарком для оцінки ситуації в окремих регіонах.

На тлі цього загальноукраїнського бенчмарку ситуація в Одеській області виглядає як кричуща регіональна аномалія. Комплексний аналіз даних про міських голів дев’ятнадцяти міст регіону – від Одеси до Вилкового та від Кодими до Рені – за період з 1991 року дозволяє зробити однозначні висновки. За цей час відбулося понад сто мерських каденцій, і лише в одному випадку перемогу здобула жінка – Алла Гінак, яка очолювала Білгород-Дністровський у 2015–2019 роках. Кількісний показник представництва жінок серед мерів за каденціями становить менше одного відсотка. Ще більш показовими є результати останніх місцевих виборів 2020 року – нуль відсотків жінок серед обраних міських голів Одещини проти 16,6% у середньому по Україні. Це свідчить про те, що в регіоні сформувалася стійка тенденція до повного виключення жінок з боротьби за найвищі посади у виконавчій владі громад. Ця регіональна аномалія ставить питання про специфіку місцевої політичної культури та механізми формування еліт, які виявилися значно більш резистентними до загальнонаціональних трендів гендерної егалітаризації, ніж в інших областях України.

Унікальність випадку перемоги жінки на Одещині

Враховуючи унікальність випадку Алли Гінак, він заслуговує на поглиблений аналіз, адже саме винятки часто найкраще висвітлюють природу системи, що їх породжує. Що зробило можливим це обрання і чи свідчить воно про подолання гендерних бар’єрів? Алла Гінак була обрана міським головою у 2015 році як кандидатка від партії “Блок Петра Порошенка “Солідарність”. Цей факт є визначальним, оскільки 2015 рік був періодом максимального впливу президентської політичної сили. Її перемога не була результатом низового жіночого руху чи успіхом незалежної кандидатки, що кинула виклик системі – це був класичний випадок партійної кооптації. Шлях Гінак до влади пояснюється двома ключовими факторами – потужністю бренду загальнонаціональної “партії влади” та наявністю значних власних ресурсів, адже до приходу в політику вона була відомою власницею великого бізнесу. Її кейс свідчить не про руйнацію патріархальних структур, а про успішну інтеграцію в них за умови наявності достатнього фінансового та політичного капіталу. Аналіз її каденції показує, що вона діяла в рамках існуючої маскулінної системи, зосередившись на традиційних “господарських” питаннях та реалізації партійної лінії. Немає доказів того, що вона просувала специфічний “жіночий” порядок денний, що підтверджує відсутність субстантивного представництва та ілюструє так звану “пастку лояльності”, коли політик змушений грати за встановленими правилами, щоб не виглядати слабким.

ЗОБРАЖЕННЯ: https://cpi.org.ua/

Подальший аналіз кар’єри Алли Гінак відкриває глибші пласти функціонування місцевих еліт в Одеському регіоні, де політична діяльність часто є продовженням бізнес-інтересів, що створює специфічне середовище кланового управління. Фундаментом її впливу є взуттєва фабрика “Белста” – одне з найбільших підприємств Білгорода-Дністровського, де Гінак обіймала посаду генеральної директорки до обрання мером. Поєднання ролей очільниці міста та фактичної власниці ключового бюджетоутворюючого підприємства створює класичну модель бізнес-політика, для якої доступ до адміністративних важелів та бюджетних ресурсів є не менш важливим, ніж виробничі потужності. Така модель управління, де державна посада використовується як інструмент захисту власних економічних інтересів, створює ґрунт для хронічних корупційних ризиків та конфлікту інтересів. Після завершення мерської каденції та поразки на виборах 2020 року вона продовжила політичну кар’єру, ставши депутаткою Одеської обласної ради від партії “За майбутнє”, що свідчить про послідовний пошук політичної “парасольки” для захисту власних активів та збереження впливу на регіональному рівні.

ЗОБРАЖЕННЯ: https://cpi.org.ua/

Ілюстрацією такої системи може слугувати ситуація навколо фінансування робіт в Аккерманській фортеці за часів каденції Гінак, коли мільйонні бюджетні підряди потрапляли в зону ризику через тісне переплетення родинного бізнесу та виконавчої влади. Хоча юридично вина конкретної особи у цих справах не встановлена судом, сам факт того, що Національне агентство з питань запобігання корупції ухвалювало рішення про повну перевірку її декларацій, свідчить про наявність суспільно важливих запитань щодо ефективності використання бюджетних коштів. Майновий портрет Алли Гінак, сформований на основі аналізу її офіційних декларацій, підтверджує її статус представниці великої регіональної бізнес-еліти. За даними Центру публічних розслідувань, у 2022 році вона задекларувала понад 23 мільйони гривень доходу, переважно від підприємницької діяльності, що вивело її до п’ятірки найбагатших депутатів обласної ради. Масштаби її нерухомості, зокрема дачний будинок під Одесою площею понад тисячу квадратних метрів, а також значні грошові активи в іноземній валюті, формують картину класичних “латифундистів” регіонального масштабу, які конвертують свій економічний капітал у політичний вплив і навпаки. Таким чином, єдиний приклад жінки-мера на Одещині є не історією про гендерний прорив, а радше ілюстрацією того, як жінка може досягти успіху в політиці лише за умови інтеграції в існуючу патріархальну та кланову систему, прийнявши її правила гри та володіючи значними фінансовими ресурсами.

Бар’єри на шляху до влади жінок Одещини

Аналіз причин, що блокують жінкам шлях до мерських посад в Одеській області, дозволяє виокремити кілька рівнів бар’єрів, які утворюють багатошарову систему ексклюзії. На інституційному рівні головною проблемою є відсутність гендерних квот на мажоритарних виборах міських голів. Ця законодавча прогалина дозволяє партіям висувати переважно чоловіків, не несучи за це жодної відповідальності. До цього додається система фінансування виборчих кампаній, яка вимагає залучення величезних фінансових ресурсів, доступ до яких у жінок традиційно є значно меншим через структурну економічну нерівність. Вибори мера великого міста – це надзвичайно дорога кампанія, яку можуть собі дозволити або представники великого бізнесу, або кандидати, що спираються на потужні фінансово-промислові групи.

Міста та СМТ Одещини. ФОТО: https://oda.odessa.gov.ua

На політико-культурному рівні домінують закриті патронажні мережі. Одеський регіон відомий своєю клановою політичною культурою, що базується на тісному переплетенні бізнесових, кримінальних та регіональних еліт. Ці мережі є глибоко патріархальними та функціонують за принципом “чоловічих клубів”, де рішення ухвалюються кулуарно, а лояльність базується на особистих зв’язках та спільних економічних інтересах. Для жінки, яка не є частиною цих мереж або не має потужного патрона, проникнути в таку систему майже неможливо. Політичні партії на регіональному рівні часто виступають у ролі “воротарів” (gatekeepers), які контролюють доступ до політичних посад і надають перевагу кандидатам-чоловікам, яких вважають більш передбачуваними та договороздатними.

На соціокультурному рівні продовжують діяти стійкі гендерні стереотипи як серед еліт, так і серед виборців. Виконавча влада, управління міським господарством та здатність до жорсткого керівництва несвідомо асоціюються з маскулінністю. Образ “міцного господарника”, що домінує в українській місцевій політиці, є глибоко гендерованим. Водночас жінки в політиці стикаються з вищим “особистим костом” через тягар подвійної зайнятості – необхідність балансувати кар’єру та сімейні обов’язки, що часто стає додатковим стримуючим фактором. Нарешті, не варто недооцінювати медійні та безпекові бар’єри. Жінки-політики значно частіше стикаються з онлайн-насильством, сексистськими коментарями, атаками на їхню зовнішність та приватне життя, а не на професійні якості чи політичну програму. Це створює токсичне середовище, яке відлякує багатьох потенційних кандидаток від участі у публічній політиці. Навіть у випадку Алли Гінак медійне висвітлення її діяльності часом зміщувалося з управлінських рішень на особисті обставини, як-от інцидент з ДТП, що створює додатковий психологічний тиск.

Чи можна подалати гендерний дисбаланс на Одещині

Чи існують фактори, що сприяють залученню жінок до місцевої політики в регіоні? Парадоксально, але головним каталізатором є водночас і головною пасткою – це партійна підтримка. Як доводить кейс Гінак, єдиним працюючим соціальним ліфтом є висування від потужної загальнонаціональної партії, що володіє необхідними ресурсами. Однак це створює “пастку лояльності” – партія обирає не лідерку, що просуватиме гендерну рівність, а лояльного кандидата, який випадково є жінкою. Іншим позитивним фактором є робота міжнародних організацій, таких як NDI чи IRI, які проводять лідерські тренінги та освітні програми для жінок. Проте ці програми дають необхідні навички, але не забезпечують головного – доступу до закритих патронажних мереж та багатомільйонних виборчих бюджетів, які є вирішальними у боротьбі за мерське крісло. Вони створюють якісний кадровий резерв, який, однак, залишається незатребуваним на рівні виконавчої влади.

ЗОБРАЖЕННЯ: https://web.archive.org/

В умовах повномасштабної війни та гібридної агресії гендерний дисбаланс та кланова модель управління в стратегічному регіоні перетворюються з питання соціальної справедливості на питання національної безпеки. Одеська область, особливо її південна частина – Буджак, неодноразово розглядалася як територія потенційної дестабілізації. У цьому контексті домінування закритих бізнес-груп, які контролюють великі підприємства, мають значний медіавплив та поєднують політичні посади з економічними інтересами, створює додаткові ризики. Окремий блок ризиків пов’язаний з активами та бізнес-зв’язками за межами підконтрольної території України. У відкритих корпоративних реєстрах фіксується участь Алли Гінак як бенефіціарки в компаніях, пов’язаних з адресами в Ялті, що в Автономній Республіці Крим. Факт наявності бізнес-інтересів на тимчасово окупованій території, хоч і не означає автоматично співпраці з окупаційною владою, створює потенційну вразливість та можливий важіль впливу з боку зовнішніх гравців. Це не твердження про співпрацю конкретної особи з ворогом, а холодний аналіз ризиків, притаманних системі, де публічна влада та великий бізнес переплетені настільки щільно, що будь-яка криза перетворює такий “клан” на потенційний канал зовнішнього впливу.

Таким чином, Одеський регіон є унікальною зоною відчуження для жінок у сфері місцевого самоврядування, де “скляна стеля” виявилася фактично непробивною. Аналіз продемонстрував майже нульове дескриптивне представництво жінок на посадах міських голів за весь період незалежності, що є значно гіршим показником порівняно із загальнонаціональним рівнем. Ця ситуація зумовлена не стільки відсутністю кваліфікованих кандидаток, скільки глибоко вкоріненою клановою політичною культурою та домінуванням закритих патріархальних патронажних мереж. Єдиний успішний кейс став можливим не завдяки подоланню системи, а внаслідок кооптації в неї через механізми “партії влади” та залучення значного особистого капіталу, що лише підтверджує домінування бізнес-орієнтованої моделі формування місцевих еліт. Дослідження також чітко підтвердило “національний парадокс квот” – обов’язкові квоти у партійних списках призвели до зростання кількості жінок у місцевих радах, але жодним чином не вплинули на вибори мерів, які відбуваються за мажоритарною системою. Це доводить, що наявні механізми є абсолютно недостатніми для досягнення гендерного паритету у виконавчій владі. Без системних змін, що включатимуть розширення квот на мажоритарні посади, реформування системи фінансування виборчих кампаній та демонтажу кланових структур, ситуація в Одеському регіоні навряд чи зміниться, а виконавча влада й надалі матиме виключно чоловіче обличчя, що створює не лише корупційні ризики, а й загрози національній безпеці.

Тегран Ахмедов

Тилігульський лиман — одна з найчистіших водойм півдня України. Саме тут, на території Визирської сільської ради, сьогодні формується новий туристичний напрямок. Узбережжя громади простягається на десятки кілометрів і його потенціал лише починає розкриватися. Перші кроки з благоустрою вже зроблено — організовані зони відпочинку в селах Калинівка та Кордон. Їх одразу оцінили постійні відвідувачі. Але щоб туризм розвивався системно, важливо розуміти, що саме цінують люди, які приходять і приїжджають до лиману — пляжники, туристи, рибалки.

Шість-сім років тому Тилігульський лиман справді переживав критичний період. Рівень води впав настільки, що постала загроза утворення тут трьох відокремлених озер. Побудова дамби, що відновила обмін води з Чорним морем, яку ініціював депутат Одеської обласної ради Олег Кутателадзе, стала переломним моментом. Лиман почав наповнюватися, а екосистема — відновлюватися.

Успіх рибалок — важлива частина локальної економіки, але лиман сьогодні приваблює й іншу аудиторію. Туристи шукають тишу, мінімальний антропогенний вплив, чисту воду і можливість відпочити на природі без зайвої комерціалізації.

Попит на рекреацію на березі Тилігульського лиману росте щороку. І Визирська громада вже розробляє стратегію розвитку туристичного напряму: від екостежок та оглядових майданчиків до створення умов для кемпінгу та водного спорту. Для рибалок це не тільки робота, а й спосіб життя. Для туристів — можливість побути наодинці з природою. А для місцевої влади — шанс перетворити унікальний природний ресурс на сучасний та екологічно відповідальний туристичний простір.