Після початку повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні невпинно зростає і вже перевищила три мільйони осіб

Після початку війни Росії проти України життя кожного з нас змінилося. Хтось уже одинадцятий рік воює на фронті. Хтось був змушений кинути все й тікати з окупації. Хтось втратив рідних і друзів. А для когось війна фізично змінила тіло – настільки, що довелося наново вчитися з ним жити. Після початку повномасштабного вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні невпинно зростає і вже перевищила три мільйони осіб. Це на понад 300 тисяч більше, ніж було в 2022 році. Через відмову Росії завершити бойові дії ця цифра, на жаль, і далі зростатиме – адже військові отримують поранення на фронті, а цивільні страждають від щоденних атак дронами та ракетами.

Це не просто суха статистика – за кожним числом стоїть людина, яка щодня долає виклики, часто непомітні для більшості. Одним із таких викликів є право на політичну участь: можливість голосувати, балотуватися, впливати на рішення у своїй громаді й країні загалом. Однак для багатьох людей з інвалідністю політичне життя в Україні досі залишається простором, наповненим численними бар’єрами, – від неінклюзивного громадського транспорту до браку інформації.

У квітні 2025 року Громадянська мережа ОПОРА провела дослідження соціальної згуртованості українського суспільства. Ми вивчали вразливі групи українського суспільства (ветеранів та їхні родини, переселенців, українців за кордоном і людей з інвалідністю) та барʼєри, з якими їм доводиться боротися. У цьому матеріалі ми розповімо, чи справді люди з інвалідністю можуть безперешкодно ставати політиками, голосувати на виборах і долучатися до громадського активізму.

ВИБОРИ БЕЗ ІНКЛЮЗІЇ

Коли йдеться про політичну участь, перше, що спадає на думку, – це вибори. Як і багато інших, ця життєва сфера погано пристосована для повноцінної участі людей з інвалідністю. ОПОРА вже не вперше досліджує недоліки виборчої системи, які перешкоджають людям з інвалідністю голосувати або балотуватися. Наприклад, у жовтні 2024 року ми провели репрезентативне опитування, в межах якого люди з інвалідністю посіли друге місце серед груп, які, на думку українців, мають найбільше перешкод для голосування на виборах (перше – у жителів регіонів, які найбільше постраждали від війни). Серед ключових викликів, які тоді обрали респонденти, – перешкоди по дорозі до виборчої дільниці (відсутність доступного транспорту, пандусів, звукових світлофорів), непристосованість самих виборчих дільниць – як архітектурна (відсутність пандусів, ліфтів), так і з погляду процедури голосування (немає лупи для виборців з порушенням зору або інших розумних пристосувань). Також респонденти звертали увагу на незручні бюлетені й невміння виборчих комісій комунікувати з виборцями з інвалідністю.

У новому дослідженні, в межах якого ОПОРА проводила інтервʼю з експертами та фокус-групи з самими людьми з інвалідністю, перестороги, озвучені в попередньому опитуванні, загалом підтвердилися. Найчастіше згадували про найбільш базову проблему: для того, аби взяти участь у голосуванні, будь-яка людина має спершу вийти зі свого дому. У людей з інвалідністю проблеми виникають ще на цьому етапі: в будинку може не бути ліфта чи пандуса, дороги (особливо у сільській місцевості) часто не пристосовані для руху на кріслі колісному або для людей з порушеннями зору, а громадський транспорт здебільшого неінклюзивний. Тож дістатися до місця голосування стає справжнім викликом, пройти який зможуть не всі:

«…перешкодою є те, як людина може потрапити на виборчу дільницю. І це не лише про доступність виборчої дільниці як такої. Можна там облаштувати пандус, широкі двері, гарне освітлення, допоміжні засоби для голосування, різні накладки шрифтом Брайля, тримач для ручки, якщо у людини є труднощі з використанням функцій пальців і так далі. Але ж треба ще вийти з власного помешкання, з власної оселі. Треба дістатися до тієї виборчої дільниці. І це якраз те питання, яке, на жаль, на рівні ні громад, ні на національному рівні поки що не вирішують».

Навіть якщо людині з інвалідністю вдалося дістатися до виборчої дільниці, це, авжеж, зовсім не означає, що вона зможе безперешкодно потрапити всередину. Хоча, відповідно до Виборчого кодексу, до 1 січня 2025 року усі виборчі дільниці в Україні мали стати безбар’єрними, за даними ОПОРИ, більшість із них все ж не готові для того, аби забезпечити повноцінну участь людей з інвалідністю у виборах. Зокрема, там часто відсутні пандуси або ліфти, немає тактильних елементів для людей із порушеннями зору, а персонал та члени виборчих комісій не мають навичок допомоги людям з різними видами інвалідності.

Деякі уважні читачі могли б зауважити, що для людей з інвалідністю передбачена можливість голосування вдома. Така практика справді існує, однак серед експертної спільноти ставлення до цієї послуги переважно скептичне. Основна критика цього процесу зводиться того, що голосування вдома не гарантує дотримання таємниці волевиявлення (адже списки виборців дуже маленькі, тож члени комісій, скоріш за все, знатимуть, хто за кого проголосував). Інші ж респонденти ставилися до цієї послуги більш позитивно, однак обурювалися, що їх вносять до списку голосування вдома без їхньої згоди, просто за фактом наявності інвалідності:

«Голосування вдома – це для мене, як і для багатьох моїх колег, хто має інвалідність або працюють з людьми з інвалідністю, це абсолютно не про демократію і реалізацію наших прав. Тому що голосування вдома – це конфіденційність тут в прольоті, тому що ідентифікувати цей бюлетень взагалі не проблема буде. Добре, якщо на дільниці 50 людей, які голосують вдома, то там ще буде трошечки загадка. Але коли це двоє-троє, там взагалі проблем нема. Гірше, коли одна людина».

Окремо варто згадати про те, що вибори – це не лише про можливість віддати голос за певного політика чи політичну силу, а й про можливість стати політиком. Хоча, згідно з українським законодавством, люди з інвалідністю не мають жодних перепон для політичної діяльності, на практиці ми дуже рідко бачимо таких людей у парламенті або місцевих радах. Причина дуже проста: політичні партії не надто хочуть запрошувати до своїх списків людей з інвалідністю. Як говорили експерти, у тих рідкісних випадках, коли людям з інвалідністю все ж пропонують місце у списку кандидатів, причиною часто є необхідність дотримання гендерної квоти. І, звісно, якщо політичні партії включають людину з інвалідністю до списку, її розміщують переважно на непрохідних позиціях:

«Історія з життя. У 20-му році телефонують мені від однієї політичної сили місцевої. “Ми б хотіли Вам запропонувати балотуватися від нашої партії… Ми вас десь поставимо в списку. У нас 38 мандатів в міській раді. Ну, десь там після тридцятки”. Ясно ж, 30 ніхто не набере, жодна партія, це нереально просто. “Нам просто потрібно закрити гендерну квоту…” Це був єдиний раз, коли мені пропонували балотуватися від політичної сили. Виключно того, що хотіли моєю кандидатурою закрити гендерну квоту. Якби я, наприклад, була чоловіком, то до мене точно б не звернулися б і надалі».

Якщо ж раптом людина з інвалідністю все-таки потрапляє до списку політичної партії, її чекають нові виклики й проблеми. Наприклад, часто кандидат(-ки) з інвалідністю не організовують зустрічей із виборцями, бо не можуть дістатися до місця їх проведення. Так само проблемним є й спостереження за виборами, бо приміщення виборчих дільниць не пристосовані до потреб людей з інвалідністю:

«Я балотувалася і пробувала себе на останніх місцевих виборах у райраду. І для мене як для кандидатки великою проблемою було поїхати подивитися на інші дільниці, потрапити на них фізично і в цілому слідкувати за відповідністю правових дій на різних дільницях, я маю на це повне право».

«Але отакий пандус, де зайти не можу, туалету немає. Я не можу бути на в дільниці, наприклад, працювати на ній».

Врешті, навіть якщо, попри усі ці складнощі й перепони, кандидат(-ці) з інвалідністю вдається отримати достатню кількість голосів виборців та потрапити у парламент чи місцеву раду, проблеми на цьому не закінчуються. Більшість адміністративних приміщень (включно з приміщенням Верховної Ради України) не мають пандусів або ліфтів, через що депутатів з інвалідністю буквально на руках заносять на засідання. Вочевидь, таке становище принижує гідність, унеможливлює повноцінну роботу й аж ніяк не є проявом турботи зі сторони суспільства.

«В мене от є… Він депутат місцевої ради був… Його носили на засідання. В Кривому Розі в мене депутат друг, заносити відмовлялися, саботували».

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВАКУУМ

Ще одна значна проблема, яка впливає на участь людей з інвалідністю у політиці й на їхнє життя загалом, – це інформаційні барʼєри. Так, якщо людина має порушення зору і використовує спеціальну програму, яка зачитує вміст сайтів чи сторінок у соціальних мережах, заходячи на сайти різних українських політичних партій перед виборами, така людина, швидше за все, почує тишу. За словами експертів, політичні сили здебільшого не дуже зацікавлені в розробці інклюзивних та адаптованих сайтів, тож якщо людина з інвалідністю захоче почитати програму партії або ж дізнатися більше про кандидатів у списку, для неї це завдання може виявитися нездійсненним:

«Цифрові ресурси, які створюються, сайти, наприклад, або сторінки в соцмережах, де можна було б взяти інформацію… Вона часто подається у форматах, які недоступні, наприклад, для людей з порушенням зору».

Додатковим викликом для людей з інвалідністю стає шрифт, яким надруковані бюлетені: часто він надто дрібний, через що людина може неправильно зрозуміти його зміст і помилитися під час голосування.

«Текст, як правило, дуже дрібний. Коли друкують кеглем десяткою деяку інформацію,  не всі зможуть прочитати. І відповідно, раз не можуть прочитати, то не факт, що правильно людина зможе його заповнити. І так, начебто людина проголосувала, але чи те голосування відповідає тому вибору, який вона дійсно хотіла здійснити? І чи після цього визнають цей бюлетень дійсним?».

Крім того, коли йдеться про політичну рекламу: більшість агітаційних відео не супроводжуються субтитрами чи перекладом жестовою мовою або ж містять складну термінологію, пояснити яку жестовою мовою неможливо. Через це деякі люди з інвалідністю відчувають, що виборчий процес не розрахований на них, тому, зрештою, намагаються максимально уникати участі у ньому.

«Прекрасно, що опублікували відеопредставлення всіх кандидатів від партії. Але чи є переклад на українську жестову мову? Немає. І все. І нечуючі люди, жестомовні нечуючі, опинилися поза цим інформаційним полем, тому що текстової версії зрозумілої ніхто не подав. Або подали субтитри у відео, але субтитри з використанням складних термінів, які, на жаль, жестомовні люди не знають і не розуміють, тому що українська жестова мова – це менше ніж 70% звичайної мови, яку ми з вами використовуємо зараз».

«ЩО ВИ ТАМ ХОЧЕТЕ В ТІЙ ГРОМАДСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ?»

Хоча саме вибори є найбільш яскравою частиною політичного життя, насправді існує багато інших активностей, які потребують залучення суспільства. Це, зокрема, громадський активізм: участь у громадських організаціях, долучення до мітингів чи протестів, створення й підтримка петицій тощо. Як і у випадку з виборами, для людей з інвалідністю ці інструменти часто залишаються недоступними.

Певно, вже не буде сюрпризом, що перешкодою для громадської активності людей з інвалідністю є неможливість дістатися до місця, де ця активність буде відбуватися. Втім, експерти підкреслювали, що, на відміну від виборчого процесу, у випадку з активізмом відповідальність несуть громадські організації. Часто вони не готові адаптувати свої підходи до роботи, аби забезпечити повноцінну участь у їхній діяльності людей з інвалідністю (наприклад, змінити офіс із приміщення на 3-му поверсі будинку без ліфта на приміщення на 1-му поверсі в будинку із безбар’єрним доступом).

«Ми знову повертаємося до того, що як вийти з власної оселі, де відбувається вся активність Бо є громадські організації, які збираються в кав’ярнях, наприклад. Є громадські організації, які мають свій офіс, але тут питання: чи може людина туди дістатися самостійно? І чи готові ті неурядові організації, якщо це не профільні, які працюють виключно з людьми з інвалідністю, прийняти у своє коло тих, хто за тією чи іншою ознакою відрізняється? Чи готові сприймати те, що людина має певні інтелектуальні порушення, і їй потрібно простою, людською мовою пояснити щось?».

Ще більшою перешкодою для залучення людей з інвалідністю до громадської діяльності є упередження і стереотипи, причому перш за все серед родин таких людей. За словами експертів, саме близьке оточення найчастіше демотивує людей з інвалідністю залучатися до громадського життя і самореалізовуватися:

«Сприйняття найближчого оточення. “Ну чого ви туди лізете?” – казали нам із чоловіком його батьки? “Ну, що ви там хочете, в тій громадській діяльності? То лише будете ходити там, неясно чим займатися, вас не буде вдома, а вдома, – ми живемо в приватному будинку, – у нас тут курочки, собачки, кицьки, треба двір підмести, треба вікна до Великодня помити. Вам це не потрібно”. Це був дуже складний шлях, і тому я чесно визнаю, що саме через такі-от моменти я не повністю зреалізувалася».

Ще одним поширеним упередженням є переконання в тому, що люди з інвалідністю можуть бути активістами лише в питанні інвалідності – хоча, як і будь-які інші люди, вони можуть мати багато захоплень, інтересів та поглядів і працювати з різними темами.

«Влада на місцях, якщо ми говоримо про нашу взаємодію з депутатами, з міським головою, часто не сприймають. Ну це ж людина з інвалідністю… Там все пов’язано виключно з інвалідністю. А те, що я вже вісім років намагаюся добитися того, що в нас є зупинка громадського транспорту неподалік дому, і біля неї така яма, що там, коли дощ прийде, можуть качки плавати спокійно. Може скоро і лебеді вже, бо вона углиблюється. Я ж, пишучи своє звернення до міської ради, аргументую і тим, що це про бруд, і тим, що це ускладнює посадку, висадку з автобуса. Це зводять до того, що всім інвалідам важко сідати в автобус через ту яму. А те, що це незручно 2000 мешканців мікрорайону, ну, то таке, нюанси».

Низький рівень знань про політичну участь – ще одна перешкода для людей з інвалідністю. Вони часто не знають, як можна “достукатися” до влади та які інструменти тиску на неї використати. Не вистачає інформації й про роботу громадського сектору, що може дещо відлякувати від активізму. Також, як говорять експерти, часто люди з інвалідністю просто не вірять у те, що у випадку, коли вони ініціюють розв’язання якоїсь проблеми, держава буде їм допомагати, а не карати їх за ініціативу. Врешті, люди з інвалідністю часто не впевнені у собі та своїй здатності впливати на державну політику, що, чесно кажучи, й не дивно, зважаючи на таку кількість перешкоді.

«Люди з інвалідністю часто не знають, по яких питаннях, як правильно можемо ми взаємодіяти з владою. Які є інструменти взаємодії? Не всі знають навіть про ті самі електронні петиції. Не знають, як створити цю петицію, не знають, як підписати петицію, якщо побачили ту, яка зацікавила».

ПІДСУМКИ

Понад три мільйони людей з інвалідністю – це не «меншість», існування якої можна просто проігнорувати. Це значна частина нашого суспільства, величезна спільнота, всередині якої багато тих, хто отримав інвалідність, захищаючи країну на фронті. Вони заплатили надто високу ціну за нашу безпеку і заслуговують на повноцінну участь у політичному та громадському житті не менше, а часто й більше, ніж будь-хто інший. Тож наш моральний обов’язок – забезпечити їм рівні права та можливості і для життя загалом, і для політичної участі зокрема.

Одна з експерток, яку ми опитували під час дослідження, говорила, що сьогодні люди з інвалідністю є лакмусовими папірцями всіх недопрацювань у суспільстві. Багато проблем, описаних вище, стосуються не лише людей з інвалідністю, а й інших вразливих груп. Наприклад, відсутність інклюзивного громадського транспорту – це не лише про неможливість проголосувати для людей у кріслі колісному, а й про складнощі в повсякденному пересуванні для літніх людей. Погані дороги, відсутність ліфта чи пандуса можуть закрити вдома і людей, що пересуваються з милицями, і батьків з дитиною у візочку. Різні аспекти життя людей з інвалідністю, які не дають їм можливості сходити на протест, працевлаштуватися чи просто вийти в магазин, – насправді часто є симптомами системних проблем. Усе це має змусити нас замислитися: а чи правильно ми розставляємо пріоритети?

Зараз наш головний обов’язок – підтримка Збройних Сил і спротив російській агресії. Але після завершення цієї війни ми отримаємо унікальний шанс не лише відбудувати зруйноване, а й створити країну, де ті, хто найбільше потребує турботи й підтримки, отримають їх сповна. Нехай це стане нашою спільною метою.

Ольга Снопок, аналітикиня цифрових платформ Громадянської мережі ОПОРА

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства