«Звенигородський повіт – пишний куточок України, край садків, Шевченкова батьківщина! Пишна Шевченкова пісня вилинула з розкішного краю, убраного в чудові старі садки. Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межується зі Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні. Дрібні та круті гори од самої Росі йдуть ніби крутими хвилями. По крутих горах, по глибоких долинах подекуди зеленіють дубові та грабові старі ліси», – так починається повість Нечуя-Левицького «Бурлачка». Ці рядки – про його рідний Стеблів.

ЯК СТВОРИЛИ ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ МУЗЕЙ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

– Наш Стеблів – давнє містечко, засноване в 1032 році, за часів Ярослава Мудрого. Тут – річка Рось, прекрасні чорноземи. Люди, звичайно, селилися в таких місцях. Є дані, що тут було давнє городище. У 1970-х роках у Стеблеві працювало дуже багато археологів, знаходили цікаві речі, – так почав екскурсію Літературно-меморіальним музеєм Івана Семеновича Нечуя-Левицького завідувач Андрій Хаврусь.

Серед дослідників Стеблева найвагомішим був Сергій Левкович Хаврусь, батько Андрія Сергійовича. Він і заснував музей, який відкрили у 1960 році. Спочатку музей був розташований у приміщенні машинно-тракторної станції – там, де тепер Стеблівська загальноосвітня школа імені І. С. Нечуя-Левицького.

Починалось усе, як і в інших провінційних закладах такого типу, зі збирання експонатів краєзнавчого характеру: одягу, меблів, посуду. Сергій Левкович зумів поставити справу так, що до експозиції швидко почали потрапляти речі, що стосувалися класика української літератури.

– У це приміщення музей переїхав у 1968-му. На відкритті перерізав стрічку Максим Рильський. Був Олесь Гончар, Галина Кальченко (авторка погруддя Нечуя біля музею в Стеблеві 1968 р., – ред.). Нинішня експозиція вже трохи інша – до 150-річчя письменника в 1988-му зробили реекспозицію за концепцією Сергія Хавруся. Дякуючи йому, усе зберегли до сьогодні. Він був фанатом музейної справи. Поклав своє життя на дослідницьку діяльність, чудово знав біографію і творчість Нечуя-Левицького. Йому Бог навіть смерть дав у своєму музеї: серце зупинилося 15 липня 2014 року. Я приїхав – десята година ранку, уже не було пульсу. Вірите чи ні, але після його смерті тут відбувалися містичні речі. То картина обривалась, то кроки якісь чулися… – каже Андрій Хаврусь. 

Зауважує, що на постать Нечуя-Левицького слід дивитись трішки під іншим кутом зору, аніж зазвичай.

РОСІЙСЬКИЙ ФІЛОЛОГ ЗА ОСВІТОЮ ВІДСТОЮВАВ УКРАЇНСЬКУ ІДЕЮ

– Батько Івана хотів продовження династії. Не склалося, але, я думаю, ми від того нічого не втратили, тільки набули. Бо, знаєте, у кожного письменника є своя родзинка. Скажімо, Котляревський – це «Енеїда», «Наталка-Полтавка». Шевченко – це «Кобзар». А Нечуй-Левицький – це «Кайдашева сім’я». Усі його оцінюють за цим твором. Але водночас він – автор публіцистичних праць. Написані більш ніж століття тому, вони й сьогодні надзвичайно актуальні. Наприклад, одна така його праця називається «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини», – розповідає музейник.

Слід уточнити, учитель російської словесності Нечуй-Левицький писав про це вже після введення в дію Емського указу Олександра ІІ і через чверть століття після появи Валуєвського циркуляра. Оскільки надрукувати таке в Російській імперії було немислимо, праця вийшла двома подачами у Львові. «Великоруська література для України має вартість тільки одкидну (негативну, – ред.), а не покладну, а на такому коні далеко не заїдеш за теперішніх завдань європейських літератур», – йдеться в тій праці. Це – про «стару», як на той час, російську літературу, тобто про твори Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Гончарова.

Що ж до своїх сучасників, Нечуй-Левицький писав: «Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, за народність їх творів і бажаємо, щоб і наші українські письменники йшли такою самою стежкою, але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний і не піднімуть розумового та морального зросту України… Твори Островського, Успенського, Решетнікова будуть для західної слов’янщини просто звіринцями, повними усяких монстрів».

В українського письменника знайшлись убивчі аргументи, які й сьогодні не зайвим буде застосовувати в полеміці з адептами «великой русской культуры».

– От вам, будь ласка. Це в той час! Російський філолог за освітою, він відстоював українську ідею, можна сказати, усе життя був носієм цієї ідеї. А літературну мову візьміть. Тоді ж полеміка була, навіть із тим самим Грушевським. Нам хотіли нав’язати галицизми й полонізми, а Нечуй-Левицький виступив проти цього. Він був категоричний. Є дані, що казав: «Якщо мої книжки будуть видані оцією мовою, то я їх повикидаю», – зауважує Хаврусь.

За освітою Іван Семенович був богословом. У духовних закладах навчався 14 років: від бурси в сусідньому Богуславі й аж до духовної академії в Києві. Захистив богословську дисертацію «Опровержение рационалистических мнений о лице Иисуса Христа», де полемізував із європейськими філософами. Став магістром богослов’я, але не пішов цією стежкою, як хотів батько. Їхні стосунки дещо зіпсувались. Настільки, що коли він написав у 1868 році свою першу повість «Дві московки», то підписався «Іван Нечуй». Без родинного прізвища «Левицький».

НАМОЛЕНЕ МІСЦЕ

– Ми перебуваємо в приміщенні, відреставрованому в 1988 році. На цьому місці була хата батька Нечуя-Левицького. У своєму «Життєписі» він зазначає: «Наша хата стояла навпроти церкви». Коли та церква згоріла, то поки нову не збудували, служби проходили тут. Можна сказати, намолене місце, – каже завідувач музею.

Андрій Сергійович зауважує, що Левицькі спочатку були Леонтовичами, проте стосунку до автора «Щедрика» не мали. Прапрапрадід Івана був греко-католиком, але прийняв православ’я, і вони стали православними священниками. Праведниками!

– Не такими, як ми бачимо сьогодні, що кривлять душею. Оця новозбудована церква у Стеблеві – поки що московська. На в’їзді – вказівник: є ще одна церква і жіночий монастир. І ще будується чоловічий монастир. Усе поки що московське. Церкву закрили, служби правлять десь у трапезній, – пояснює Андрій Хаврусь.

Додає, що Іван Нечуй-Левицький брав участь у перекладі Біблії українською мовою.

– Перекладали з німецької, зі старослов’янської. Він же знав декілька мов. Куліш переклав дві третини і помер. А Нечуй-Левицький узявся завершити справу. Це був перший повний переклад Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького й фізика Івана Пулюя, – уточнює.

Завідувач музею додає, що Пулюй сам не перекладав, а вносив коректуру і був видавцем. Вийшла книга в Лондонському біблійному товаристві в 1903 році.

– А це речі духовні. Після пожежі в храмі їх перенесли сюди. Кадильниця, яку брав у руки батько Івана. У 1852 році отут, на горі Спаса, він будував церкву. Звідки ми це знаємо? Під час будівництва нової церкви у 2006 році екскаватор копнув – і викотилася капсула, яка пролежала у вівтарі ще тієї, давньої церкви. Витягли звідти папірець… Він у мене, тільки я його вже не ризикую виймати, бо розсипається. І на ньому – слова, звичайно, російською: «Святой Троице слава! С повеления государя императора Николая в присутствие Семена Степановича Левицкого закладывается Спасо-Преображенская церковь», – ділиться Андрій Сергійович.

ПЕРЕМІСТИВ СТЕБЛІВСЬКИХ ГЕРОЇВ У СЕМИГОРИ

– Цікаво, що під час закладання був присутній церковний староста Андрій Кайдаш, це він і засвідчив власним підписом. І от постає питання: де взялися Кайдаші Нечуя-Левицького, якщо дія в повісті відбувається не в Стеблеві, а в Семигорах? – каже завідувач.

У музеї – п’ять кімнат. Перша – меморіальна, де зібрані речі, про які точно відомо, що вони належали родині Нечуя-Левицького. Наприклад, у тому самому «Життєписі…» вказано: «У нашій хаті був дубовий стіл із різьбленими дерев’яними ніжками, за ним родина сідала обідати». До слова, Андрій Сергійович відкинув скатертину – стіл дійсно на товстелезних різьблених стовпах. Ось дзеркало з їхнього вжитку, мисник… Узимку 1944 року в цій місцевості відбулась одна з наймасштабніших битв Другої світової – Корсунь-Шевченківська. Але люди сховали ці речі, і вони стали прекрасними експонатами.

– Наших екскурсантів приваблює, що вони можуть доторкнутись до тих предметів, якими користувалась сім’я Левицьких. Ось музичні інструменти – вони ж грали і співали. До речі, його батько був заїкуватий, але коли проголошував проповідь або співав, то воно кудись дівалося. Семен Степанович Левицький був освіченою людиною. Мав чудову бібліотеку, і коли видали альманах «Ластовка», де надрукували «Причинну», він привіз його додому. Іван із сестрою Ганною вивчили твір напам’ять. Отак починалось шанування і Шевченка, й історії, – зауважує співрозмовник. 

За його словами, коли вийшло оповідання Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка», один зі стеблівських юнаків привіз цю книгу з Києва додому. А його мати впізнала в одній із головних героїнь місцеву мешканку – Катерину, з якою вони постійно сварилися.

– Ця жінка навіть приходила до Івана Семеновича: «Я на вас до суду подам! Нащо ви мене намалювали?!». Коли він написав «Кайдашеву сім’ю», то перемістив своїх стеблівських героїв у Семигори. У літературі таке легко зробити, – розповідає музейник.

Додає, що сьогодні, коли школярі складають ЗНО, їх запитують: «Хто став прототипом героїв повісті «Кайдашева сім’я»? Правильною відповіддю вважається «Мазури».

– Та це – неправда! Покійний Сергій Левкович в архівах сидів, цю дисертацію він там знайшов. У нас була бабуся Катерина Кайдаш-Машківська, з когорти народних художниць. Вона передала цінний папір – вексель. І там написано: «Матвій Павлович Кайдаш». Саме Кайдаш! А де ж ті Мазури?! – емоційно каже Андрій Сергійович.

До слова, у музеї на стіні висить старовинне фото з двома десятками осіб різних поколінь. Підпис: «Сім’я Кайдашів. Стеблів. 1900-ті рр.».

Хаврусь зауважує, що в Нечуя було два закінчення повісті.

– Одне, мовляв, груша всохла і сварки припинились. А потім подумав: менталітет українського селянина геть не такий, і він пише: «А груша розростається ввись і вшир, і падають груші на один бік межі і на другий, і лайки не припиняються».

ХУДОЖНИК І МУЗИКАНТ

Поруч із фото – картина: берег річки і трійко рибалок із саморобними вудками. Ліворуч зображений старий – очевидно, священник, поруч – чоловік середнього віку, з борідкою, і зовсім юний. Усі троє напружено вдивляються кудись, де мають гойдатись поплавки. Онука Іванового брата Амвросія, київська вчителька Віра Левицька, у 1970-ті роки приїздила до музею й подарувала цю картину. Сказала, що її намалював сам Іван Семенович.

– Віримо на слово. На картині немає підпису, як це зазвичай роблять художники. Знаєте, якщо людині дається талант, то він різнобічний. Нечуй-Левицький ще й прекрасно грав на фортепіано. Тому цей рояль – теж ексклюзивна річ. Він його придбав, щоб подарувати майбутній нареченій. Коли працював у польському Седльці, де викладав російську словесність, то познайомився з гарною панянкою на прізвище Сольська. У неї був брат Григорій, і коли в нього народилась дитина, він узяв за кума Нечуя-Левицького, а вона була кумою. На той час синод забороняв кумам вступати в шлюбні стосунки. Тож інструмент залишився в квартирі, – продовжує розповідь завідувач музею.

Додає, що Іван Нечуй-Левицький написав у підручнику для дітей розділ про синтаксис української мови.

– І там є такі слова: «Де Бог, там і правда. Де правда, там і Бог. Там немає Бога, де кривда і неправда». Це не просто речення до викладання дітям, а його життєвий шлях. Він щиро вірив у Бога до кінця свого життя, тож не треба з нього робити якогось безбожника. Іван Франко прекрасно сказав про нього: «Це колосальне всеобіймаюче око України», – акцентує співрозмовник.

Зауважує, що Іван Нечуй-Левицький писав: «Нам треба своїх мати Пушкіних, щоб у нас була своя українська література. Гріх нашої інтелігенції в тому, що вона опиралась на досвід російських письменників».

НА ЗГАДКУ

– Січень 1918 року. Він потрапляє в богадільню на Дегтярівській вулиці в Києві. Шпиталь для одиноких людей. Усі про нього забули, – розповідає завідувач.

Показує рушничок зі вжитку Івана Нечуя-Левицького, який передала до музею київська вчителька Валентина Борисівна Негрубова.

– Вона приїхала до нього. Він, розчулений, подарував їй рушничка – перервав його навпіл. І ту частинку, що в неї була, вона віддала в музей, і він став прекрасним експонатом. А ось його в останній путь везе кінний катафалк. В інтернеті можна побачити ще чотири фото з похорону. Аж у США в Українській бібліотеці є… Похорон відбувся 2 квітня. Проводжали січові стрільці. Відправили його в Софійському соборі 12 священників. Це така честь – адже він походив із сім’ї православних священників, яких називали праведниками, – зауважує.

У музеї представлені керамічні роботи Анатолія Реп’яха на вшанування пам’яті Нечуя-Левицького. За творами письменника створені композиції, де зображена сварка Кайдашів за мотовило, груші біля паркану тощо.

Остання експозиція присвячена засновнику музею Сергію Левковичу Хаврусю. Доволі солідна добірка друкованих видань: «Стеблів над Россю», «Божий дар», «Над Россю й Роставицею», «Краєзнавство Черкащини».

– Виставка нашого директора – він любив цю справу. Багато фотографував. Оце він робив фотографії для журналу «Україна». Це ж була мрія фотохудожника – потрапити в такий журнал. А він же ще й самодіяльний композитор. Щоби зняти світанок, вставав о четвертій годині, мчав на мопеді – отакий був одержимий. А ці книги видрукував власним коштом. Ось цікаве дослідження – «Любов і мрія мудрого Нечуя»…

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора