Connect with us

Події

Делоне, Глущенко, Грищенко і ще десятки талантів

Published

on


Як у Франції 100 років тому і до закінчення Другої світової війни жили і творили художники з українських земель

До середини вересня в чотирьох залах вишуканого історичного приміщення  Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків  у Києві пануватиме атмосфера звабливих паризьких Монмартру і Монпарнасу. Від початку літа у виставці  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  столичний музей показує більше ніж 70 творів 24 художників, які поєднують наше сьогодення з історією за понад 100 років: вимушеною еміграцією через війни; вмінням адаптуватися в новому середовищі; бажанням творити.

Експозицію створено з картин із восьми приватних колекцій Києва й Одеси. Збирачі мистецтва зі Львова, кажуть, не наважилися надавати для виставки  своїх надбань – і в жодному разі ніхто не засуджує такої обережності в період повномасштабної війни, коли столиця часто зазнає масованих дронових і ракетних російських атак.

Юлія Ваганова

«Ми звернулися до теми École de Paris, щоб згадати, як художники з України стали учасниками і творцями глобального феномену. У виставці показуємо, наскільки сміливими й вільними були їхні ідеї; як упевнено вони говорили зі світом», – коментує генеральна директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова.  

Партнерами проєкту є Посольство Французької Республіки в Україні та Французький інститут в Україні.

ХТО ТА ЗВІДКИ З УКРАЇНИ ВХОДИВ ДО ОБ’ЄДНАННЯ МИТЦІВ ПАРИЗЬКОЇ ШКОЛИ

Тільки у 1930-х роках у Парижі мешкали понад 40 художників – вихідців з України. Загалом у періоді із початку ХХ століття і до завершення Другої світової війни таких було понад 100.

Парижанами у різний час стали митці, які пов’язані із всіма сучасними українськими регіонами. Микола Кричевський (1898–1961), син художника й архітектора Василя Кричевського, народився в Харкові.  Михайло Андрієнко-Нечитайло (1894–1982), чия українка в роботі «На баштані», представлена у виставці, – з Одеси. Як і одна з найвідоміших у списку – Соня Делоне (1885–1979).

Художниця-дизайнерка разом із чоловіком Робером Делоне виконала монументальний розпис для французького павільйону Міжнародної виставки 1937 року, який був відзначений золотою медаллю. (Тоді учасницями стали 47 країн). У 1964-му виставка подружжя відбулася в Луврі. А за кілька років Соня Делоне отримала орден Почесного легіону. 

Особливо трагічні завершення біографії мають п’ятеро художників, чиї роботи представлені у виставці «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris». Страшні прощання з життям   датовано 1942–1944 роками, коли люди загинули в «Аушвіці» – влаштованому гітлерівцями пеклі на землі.

Ці трагедії не зчитуються в першій залі з графічної роботи «У Люксембурзькому саду» Олександра Рімера зі Львова та олійного живопису «Коні» Самуеля Грановського, народженого в Катеринославі (нині – Дніпро). Обидва художника мають однакові дати життя  – 1889–1942 роки, ці життя обірвали воєнні злочинці.

У виставці представлені два твори ще одного в’язня концентраційного табору нацистської Німеччини – Володимира Баранова-Россіне (1888–1944), який дружив із Сонею Делоне. Картини цього художника з Херсонщини зберігаються в престижних Центрі Жоржа Помпіду в Парижі, Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музеї Людвіга в Кельні та інших колекціях.

Сандро Фаззіні, «Спортсмени»
Сандро Фаззіні, «Спортсмени»

Кожен відвідувач київської виставки зупиняється біля композиції «Спортсмени» 1930 року із синьо-жовтим (нехай і перевернутим) маркером народженого в Києві Сандро Фаззіні (1893–1942). Це брат співавтора відомих одеських «12 стільців» Іллі Ільфа (прізвище з народження обох Файнзільберг).  Прибувши в Париж  у 1922 році, Сандро працював на межі між абстракцією і сюрреалізмом.  Колекціонував «примітивне» мистецтво і був фотографом.

У 1942-му художника з дружиною нацисти спочатку відправили в концтабір «Дрансі» поблизу Парижа. Далі – в «Аушвіц», де обоє загинули того ж року.

Адольфа Федера (1886–1943) з Одеси, який приєднався до антигітлерівського підпілля в Парижі, так само з дружиною депортували в концентраційний табір. В Аушвіці він намалював кілька портретів ув’язнених. Дружина, яка  вижила, передала їх музеєві «Дім борців гетто» в Ізраїлі. У Києві демонструють «Жіночий портрет» художника.

У Музеї Ханенків показують розкішні пейзажі, кілька акварелей і серію авторської літографії «12 оголених Глущенка». У біографії цього відомого художника, який із 1937 року почав співпрацювати з радянськими спецслужбами, є навіть агентурне псевдо Ярема.

Микола Глущенко (1901–1977) у Парижі жив із 1925 по 1936 рік. Його дитинство минуло в Борисивці – слободі на Курщині, відомій іконописцями. Закінчив комерційне училище в Юзівці (Донецьк). Живопису навчався в Берліні. За життя мав майже півсотні персональних виставок і понад 200 групових.

Досить об’ємно представлений й Олекса Грищенко (1883–1977). Особливо цікавими є  його «Море в Бретані», створене на фанері, і написаний на дереві «Натюрморт з солов’ями». Автор мемуарів «Україна моїх блакитних днів» народився у славному Кролевці на Сіверщині – тепер це Сумщина.

Віта Сусак, картина Соні Делоне
Віта Сусак, картина Соні Делоне

Наукова консультантка виставки  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» Віта Сусак, авторка відомої монографії «Українські мистці Парижа. 1900–1939», коментує, що  кілька десятиліть тому починала досліджувати тему й уже відтоді не сумнівалася в тому, що всі згадані художники заслуговують на широку презентацію.

«Рано чи пізно така виставка мала відбутися, – каже мистецтвознавиця, яка вперше за стипендіальною програмою працювала в Парижі ще 1997 року. –  Ця творчість та імена мали обов’язково повернутися: і в історію мистецтв загалом, і в історію українського мистецтва. Звичайно, я не могла знати, що це буде в Києві під час повномасштабної російсько-української війни».

ПРОЙШЛИ ЧЕРЕЗ УНР, АВСТРІЙСЬКЕ ВІЙСЬКО І ВИСТАВЛЯЛИСЯ В ГАЛЕРЕЯХ НАД СЕНОЮ

École de Paris ніколи не була школою у звичному розумінні. Назва вперше з’явилася в літературному рев’ю на початку 1925 року. Нею об’єднали іноземних митців, які приїхали у столицю Франції в перші два десятиліття ХХ століття.

Одним із перших художником-мігрантом у французькій столиці став, до речі, талановитий та епатажний іспанець Пабло Пікассо (із народженою в Ніжині балериною Ольгою Хохловою він обвінчався в Парижі влітку 1918 року). Італійський єврей Амадео Модільяні прибув у 1906-му, як і вже згадувана Соня Терк, яка стане Делоне. Тоді тимчасово свободою паризької творчості також надихалися наші самобутні митці, зокрема, Михайло Бойчук та Олександр Мурашко. 

Чи всі вихідці з України, яких зараховують до École de Paris, відчували себе українцями? Василь Хмелюк (1903–1986) із Поділля ще 15-річним потрапив до армії УНР, тож ніколи не відчував роздвоєння самоідентифікації. Створив, зокрема, портрети гетьманів і козацької старшини.

Артур Кольник (1890–1971) зі Станіслава, який став Івано-Франківськом, у 1914-му був мобілізований до австрійського війська, отримав поранення. Тривалий час мешкав у Чернівцях, які після розпаду Австро-Угорської імперії анексувала королівська Румунія. У 1931-му змушений був виїхати в Париж. У роки Другої світової його з дружиною і донькою тримали в таборі «Ресебеду» поблизу Тулузи. У 1942-му їм вдалося звільнитися.

У кожного митця своя біографія, і  кожен є частиною історії українського мистецтва, навіть якщо доля завела у звабливий Париж.  Якщо ми через радянські заборони і «завіси» мало про них знали – це не означає, що їх не було. Жили і творили художники в контексті складної української історії.

запрошення на Святвечір
запрошення на Святвечір

Донині  багатьох здивує  представлене у виставці запрошення  на Святвечір і товариську розмову від тамтешньої української громади 1909 року із словами: «Тут балакають по-українському».

Мігрантам жилося непросто завжди,  а в міжвоєнний період особливо. Багато хто селився у великій мистецькій резиденції не в центрі Парижа, яка відкрилася 1902 року й отримала назву «Вулик». Жили дуже скромно. Зокрема, киянин Олександр Архипенко (1887–1964) із місцевим Фернаном Леже, коли голодували, заробляли собі трохи грошей вуличним співом: Архипенка виручав баритон, а Леже грав на арфі.

мистецька резиденція «Вулик»
мистецька резиденція «Вулик»

Чи не найдовше з митців з України – з 1912 року по 1934-й – у «Вулику» прожив Ісаак Добринський. А потім наступні вісім років мав власну майстерню на Монпарнасі. Народився на Київщині, в Макарові. Після завершення Другої світової війни писав портрети дітей-сиріт, батьки яких загинули в нацистських концтаборах…

Фінансово підтримували художників і пропагували їхню творчість маршани – так французькою називають продавців картин. У експозиції «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» представлена детальна карта галерей, в яких виставляли й реалізовували мистецькі роботи тих художників, які мали в біографії українські маркери.

Ольга Апенько
Ольга Апенько

Кураторка виставки Ольга Апенько, яка після повномасштабного нападу РФ на територію України 24 лютого 2022 року деякий час була вимушеною переселенкою в Парижі, детально розповідає про кожен такий виставковий простір. Скажімо, галерея Каті Гранофф, народженої в Миколаєві, виставляла переважно жіночу творчість; крім того, власниця захоплювалася роботами Марка Шагала.

А ще Каті Гранофф підтримувала співвітчизників. У просторі на набережній Сени, який нині має назву «Larock-Granoff», майже століття тому, у 1926 році, проходила персональна виставка Олекси Грищенка. Тоді галеристка придбала собі 24 картини художника.

Жак Шапіро
Жак Шапіро

Жак Шапіро. Жінка в червоному
Жак Шапіро. Жінка в червоному

Там відбулися щонайменше дві виставки – у 1953 і 1960 роках – Жака Шапіро (1887–1972), який навчався в художній школі в Харкові, а потім у Києві. У 1920-х керував рисувальним закладом у місті, що нині має назву Дніпро. Цей художник написав мемуари «Вулик» – першу книгу про паризьку мистецьку резиденцію і зробив багато, щоб її внесли до переліку архітектурних пам’яток.

КОЛЕКЦІЯ ХАНЕНКІВ, КОВБОЙ МОНПАРНАСУ, ГЛОБАЛІЗАЦІЯ Й УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Окрема зала виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» – це стилізоване кафе, де можна сісти за столики. Художники у французькій столиці збиралися в кількох знакових закладах.

Із 1927 року місцем зустрічі американських парижан був і залишається ресторанчик «La coupole». Тут бували і Володимир Винниченко з дружиною, разом із подружжям Глущенків.

У «Cafe de la Rotonde» працював офіціантом, вахтером чи прибиральником уже згадуваний Самуель Грановський, який свого часу  вчився в Одеському художньому училищі. Він – і художник, і натурник – у Парижі носив строкаті сорочки і ковбойські капелюхи та їздив верхи. Тож отримав прізвисько «ковбой Монпарнасу».

Самуеля разом із його партнеркою – Аїшею Гобле  уважні глядачі побачать у документальному фільмі 1929 року «Монпарнас» Ежена Деслава, його надала Музеєві Ханенків для показу паризька студія Light Cone. У кадрах, де двоє  чоловіків на підніжці авто запалюють один одному цигарку, – Грановський із  вихідцем із Японії Леонардом Фужитою.

Варто акцентувати, що початкове прізвище режисера документального фільму – Євген  Слабченко (1899–1966).  Він народився на землях Черкащини, а помер у Ніцці. Ще зняв знакові фільми свого часу «Марш машин» (1926) та «Електричні ночі» (1929).

У виставці в Музеї Ханенків очевидно домінує живопис. Графіка, документальний контекст, архівні матеріали, фільм оживляють простір і зменшують часові відстані.

Більшість робіт, представлених на виставці, ніколи раніше не експонувалися в Україні, каже кураторка Ольга Апенько. Вони фізично перебували поза Україною упродовж десятиліть. І стали частиною українського культурного ландшафту значною мірою завдяки приватним колекціонерам.

Михайло Андрієнко-Нечитайло,
Михайло Андрієнко-Нечитайло

Як не дивно, ще на початку 1930-х існувала активна мистецька взаємодія між Львовом і Парижем. Проте згодом це мало і плачевні наслідки. В результаті значна кількість творів одесита Михайла Андрієнка-Нечитайла зберігалася у Львівському художньому музеї.  Але в 1952 році радянська влада знищила всю збірку художника за «формалізм».

До слова, зовсім не випадково місцем експозиції виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» став Музей Ханенків. Нещодавно з’ясувалося, що в Парижі, який після Всесвітньої виставки 1900 року став глобальною культурною столицею, Ханенки придбали  велику кількість предметів – частину своєї колекції іранського мистецтва. Коли Ольга Апенько  почала працювати з архівами, то стало зрозуміло, що йдеться про сотні предметів.

«Нині людство шукає баланс між двома, по суті, взаємозаперечними системами свого устрою: глобалізацією та утвердженням національних держав. Паризька школа була одним із перших прикладів, коли вони вдало співіснували», – констатує мистецтвознавиця Віта Сусак.

Творці виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  вірять, що подібний проєкт вартий показу в престижних залах французької столиці. Мистецтвознавиця Віта Сусак уточнює, що це справді буде можливо, якщо Україна, здобувши із союзниками перемогу над російським нападником у сучасній війні, набуде ще більшої політичної ваги.

Валентина Самченко, Київ

Фото Олександра Клименко



Джерело

Події

Фільм про повернення й ідентифікацію тіл полеглих захисників України здобув міжнародну премію The AIBs

Published

on



Стрічка воєнного кореспондента «Радіо Свобода» Мар’яна Кушніра «Поверніть мені ім’я» здобула премію Асоціації міжнародного мовлення (The AIBs) у категорії «Документальний фільм про внутрішні справи».

Про це сам Кушнір повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.

«Я отримав нагороду, за якою приїхав. Фільм «Поверніть мені імʼя» отримав міжнародну винагороду, міжнародне визнання. The AIBs. Domestic Affairs», – зазначив він.

Читайте також: Український фільм «Гра на перехоплення» покажуть міжнародному кінофестивалі в Іспанії

Як повідомлялося, документальний фільм «Поверніть мені імʼя» Мар’яна Кушніра вийшов у лютому цього року. Стрічка розповідає про пошук й ідентифікацію тіл полеглих українських оборонців, які вважалися зниклими безвісти.



Джерело

Continue Reading

Події

Бережна у Сваляві вшанувала пам’ять закарпатців, які стали жертвами сталінських репресій

Published

on


У Свалявському меморіальному парку відбувся захід із вшанування пам’яті закарпатців, жертв сталінських репресій, які загинули у Свалявському збірному пункті для інтернованих цивільних осіб та військовополонених, а також в інших таборах ГУЛАГ та ГУПВІ на теренах Радянського Союзу.

Про це повідомило Міністерство культури, передає Укрінформ.

Участь у поминальному заході у Сваляві взяла віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури Тетяна Бережна. У межах візиту вона взяла участь у пам’ятних заходах на вшанування закарпатців — жертв сталінських репресій, долучилася до відкриття меморіальних дощок та провела двосторонню зустріч із міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром.

«Наш обов’язок — подбати про свідчення, які зібрали родини, дослідники й громада Сваляви, адже дуже важливо, щоб про долю угорських і німецьких родин Закарпаття знали й пам’ятали. Це частина нашої спільної історії», — наголосила Бережна.

До заходу долучилися міністр соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтан Тарр та представники Комітету Меморіального парку.

Важливим символічним та історичним моментом заходу стала передача оригіналу постанови Верховної Ради України про визнання злочинами комуністичного тоталітарного режиму масових репресій радянської влади проти цивільного населення Закарпаття у 1944-1946 роках. Документ, підписаний Головою ВР Русланом Стефанчуком, передали міністру соціальних зв’язків та культури Угорщини та керівництву Меморіального парку у Сваляві.

Тарр наголосив на важливості спільного вшанування жертв радянських репресій українським та угорським народами та подякував українському парламенту за засудження злочинів комуністичного тоталітарного режиму.

«Нас, мешканців Центральної та Східної Європи, набагато сильніше об’єднують спільні страждання і випробування, ніж спільні радощі та успіхи. Вони формують нас і вчать цінувати мир та взаєморозуміння. Від імені Угорщини дякуємо українському парламенту за визнання злочинів комуністичного тоталітарного режиму проти угорців на Закарпатті після Другої світової війни», — зазначив Тарр.

Після поминальної церемонії відбулося відкриття меморіальних дощок за участю й Тарра.

Важливою частиною візиту стала двостороння зустріч Бережної з міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром. До зустрічі також долучилися посол України в Угорщині Федір Шандор, представник Міністерства закордонних справ України в Ужгороді Іштван Балог та представники обласної влади.

Сторони обговорили перспективи активізації українсько-угорського партнерства у сфері культури, освіти та гуманітарної політики.

Серед пріоритетів — реалізація спільних культурних проєктів, підтримка книговидання й перекладів, розвиток українських студій в угорських університетах, а також збереження мовної та культурної ідентичності української громади в Угорщині й угорської національної спільноти в Україні.

«Культура — це простір, у якому формується взаємна довіра між суспільствами. Українсько-угорський культурний та освітній діалог триває. Ми зацікавлені в тому, щоб вивести цю співпрацю на системний рівень, розвивати прямі партнерства між культурними інституціями та створювати нові можливості для спільних проєктів», — зазначила Бережна.

Окремим напрямом стала співпраця у сфері збереження культурної спадщини. Українська сторона представила діяльність Українського фонду культурної спадщини та запросила Угорщину долучитися до його роботи.

Також йшлося про важливість спільного дослідження історії, збереження історичної пам’яті та протидії російській дезінформації й маніпуляціям історичними фактами.

Сторони висловили зацікавленість у продовженні діалогу та розширенні практичної співпраці.

Читайте також: В Ужгороді відкрили пам‘ятник лідеру угорської революції 1956 року Імре Надю

Як повідомляв Укрінформ, у Центральній бібліотеці міста Кечкемет відбулося відкриття 38-ї «Української книжкової полички» в Угорщині.

Фото: Міністерство культури



Джерело

Continue Reading

Події

Сергій Опанасенко, співрозробник програми «єКнига»

Published

on



У 2024 році в Україні під час повномасштабної війни запрацювала державна програма «єКнига», покликана популяризувати читання та підтримати книговидавничу галузь: держава виділяє громадянам, яким виповнилося 18 років, кошти на придбання українських видань.

Про виникнення програми, механізм її роботи, вплив на книжковий ринок та виклики для української культури під час війни Укрінформ поспілкувався з одним з ініціаторів і розробників програми — начальником відділу цифрової трансформації Українського інституту книги Сергієм Опанасенком.

– Пане Сергію, чи існували аналоги в Європі, на які ви орієнтувалися, коли розробляли програму «єКнига»?

– Ідея з’явилася ще у 2020–2021 роках. Колеги з Українського інституту книги разом із Олександрою Коваль замислили запровадити книжкові сертифікати. Їх надихнув досвід європейських країн, зокрема Італії та Франції, де діють програми культурних сертифікатів для молоді.

У багатьох країнах Європи існують програми (Франція — Pass Culture, Італія — Carta Cultura, Іспанія — Bono Cultural Joven, Німеччина — KulturPass тощо), що дають змогу придбати книжки в книгарнях, відвідати театри, музеї чи скористатися іншими культурними послугами. Держава таким чином стимулює залучення молоді до культури. Ми знали про існування таких програм, читали про них, але докладно не вивчали технічного досвіду реалізації таких програм в інших країнах. Це радше ідея, яка надихнула нас на власне рішення.

У червні 2022 року в нашому профільному законі про видавничу справу набули чинності зміни: передбачили книжкові сертифікати для молоді, субсидії для книгарень, а також механізм придбання книжок бібліотеками з використанням електронного каталогу «Книжки на ринку».

Стосовно допомоги 18-річним спочатку справді йшлося про книжкові сертифікати. Але я подумав, що паперові сертифікати — не найкращий варіант, краще було б надавати людям кошти. На той момент уже працювала програма «єПідтримка», тож запропонував використати схожий механізм.

Пам’ятаю робочу онлайн-нараду, на якій ми обговорювали, як реалізувати програму. Конкретного рішення не було. Я відкрив постанову про «єПідтримку», розібрався, як там організували виплати, намалював блок-схему: як людина отримуватиме гроші, як вони надходитимуть і як можна обмежити їх використання певними категоріями товарів.

Тоді ж з’явилася і робоча назва «єКнига».  Для реалізації задуму потрібно було змінити законодавство: ми з колегами в УІК розробили порядок надання цієї державної допомоги, а потім нам вдалося переконати в зміні механізму послуги Мінкульт, Мінфін, і депутатський корпус.  У 2024 році із закону вилучили поняття «сертифікат», натомість з’явилося формулювання «державна допомога на придбання книг», а в постанові Кабміну зафіксували нову назву програми — «єКнига».

Ідея «єКниги» мала не лише культурну, а й важливу економічну та безпекову мету. Йшлося про три напрями: підтримку українського книжкового ринку, стимулювання читання і попиту на українські книжки серед молоді та обмеження впливу російської книжкової продукції. 

ВИКЛИК ПОЛЯГАВ НЕ В ТОМУ, ЯК НАДАТИ КОШТИ, А В ТОМУ, ЯК ПЕРЕВІРИТИ, ЩО ЇХ ВИТРАТИЛИ САМЕ НА ЦЕ

– З якими викликами ви зіткнулися під час розробки програми? Адже український книжковий ринок фактично не мав ані єдиних правил обліку, ані прозорих інструментів моніторингу.

– Найбільший виклик полягав не в тому, як надати кошти, а в тому, як перевірити, що їх використали саме на те, що передбачає закон. У законі було чітко прописано: людина має придбати в книгарні саме книжку, і книжку українською мовою. Але книжка — це товар, і потрібно було знайти механізм, який дав би змогу відрізнити її від інших товарів, що продаються в книгарнях: закладок, кави чи чогось іншого. І так само перевірити, що придбано книжку саме українською мовою.

Для цього потрібна була база даних, яка містила б інформацію про книжки на ринку. Саме над створенням такої бази довелося добряче попрацювати.

Ще до повномасштабної війни ми запрошували до УІК розробників програмного забезпечення для бібліотек, очільницю Української бібліотечної асоціації Оксану Бруй, заступницю директора Книжкової палати України Галину Гуцол. Обговорювали тоді, якими мають бути бази даних для книжкової галузі: окремо національна бібліотечна каталогізація, окремо база книжок, які продаються на ринку. Адже в більшості товарних категорій такі системи давно існують: магазини користуються базами товарів, аптеки — базами лікарських засобів. А в книжковій торгівлі єдиної бази не було. Відповідно, не було й повноцінного інструменту для моніторингу ринку.

Були спроби залучити до цього міжнародні компанії, зокрема Nielsen BookScan, що моніторить книжкові продажі в різних країнах. Але український ринок виявився для них заскладним. Окрім технічної проблеми відсутності єдиної бази книжок, була й інша: самі учасники ринку не дуже охоче ділилися даними про продажі.

Тому ще наприкінці 2022 року, коли ми тільки починали прописувати механізм майбутньої «єКниги», я вже працював над тим, щоб створити таку систему. Насамперед переконував книгарні долучатися до неї, адже розумів, що з видавцями цей процес буде складнішим.

Важливу роль відіграла співпраця з Ігорем Карпенком, директором товариства, яке розробляє програмне забезпечення для бібліотек. Він добре знає книжкову галузь, і ми могли спиратися на його досвід. За основу формату даних узяли міжнародний стандарт ONIX, яким користуються в книжковій торгівлі в Європі. Так поступово почали створювати базу «Книжки на ринку».

Фактично, коли ми з колегами розробляли нормативну основу «єКниги», я вже закладав у неї використання цієї бази, хоча самої системи на той момент іще не існувало.

Ще одним викликом стало те, що «єКнига» на той момент була першою програмою, ідея якої зародилася не в стінах Мінцифри та ДП «ДІЯ». Зізнаюся, що мені довелося опанувати багато технічних нюансів реалізації таких складних програм. Зате тепер маю цікавий досвід.

Одним із результатів роботи команди стало те, що «єКнига» стала першою послугою для «Дія.Картки». Вона дає змогу користуватися кількома рахунками для різних видів державної допомоги та власних коштів.

ЩОБ ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЧИ ВДАЛОСЯ НАМ СТИМУЛЮВАТИ МОЛОДЬ ЧИТАТИ, ПОТРІБНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

– Ви говорили, що, створюючи «єКнигу», хотіли досягти кількох цілей: заохотити молодь читати, стимулювати видавництва видавати більше українських книжок і надати українській книжці перевагу на ринку. Чи можна вже говорити, що ці завдання виконані?

– Щоб зробити висновок, чи вдалося нам стимулювати молодь читати, потрібні дослідження. І через два роки після запуску програми робити такі висновки ще зарано. Має минути певний час, щоб можна було побачити сталу динаміку. Я вважаю, що для цього потрібно щонайменше п’ять років.

Наприклад, людина отримала допомогу за програмою «єКнига» у 18 років. Через п’ять років їй буде 23. Тоді можна провести опитування цієї вікової групи й з’ясувати, чи продовжують ці люди читати, чи вплинула державна підтримка на формування їхньої читацької звички. Якщо дослідницькі компанії, які регулярно вивчають читацьку поведінку українців, включатимуть цю аудиторію до своїх опитувань, ми зможемо отримати певні вимірювані показники.

Поки що можемо аналізувати лише поведінку безпосередніх учасників програми: скільки 18-річних скористалися пропозицією держави, скільки коштів отримали і на що їх витратили. Ці показники загалом корелюють із результатами досліджень про читання серед молоді. Тобто частка тих, хто декларує інтерес до читання, приблизно відповідає частці тих, хто скористався «єКнигою».

Щодо підтримки української книжки, то тут на розвиток ринку вплинув ще один, значно потужніший фактор — заборона ввезення книжок з Росії. Повномасштабна війна спочатку спричинила падіння попиту на книжкову продукцію, але згодом він почав стрімко зростати. Відсутність конкуренції з боку російських видавництв позначилася на збільшенні накладів українських книжок і кількості нових перекладних видань.

Водночас зміни відбулися не лише через законодавчі обмеження. Сам ринок відреагував на ситуацію: громадяни, власники книгарень і видавництва почали відмовлятися від російськомовних видань або максимально скорочувати їхні наклади. Тому, коли ми запускали єКнигу, завдання обмежити придбання російських книжок фактично значною мірою вже вирішувалося самим ринком. 

Щодо підтримки видавництв і книгарень, то тут ми бачимо позитивний ефект. Від  Мінцифри ми запросили дані про те, що отримувала книжкова галузь від державних програм підтримки, починаючи ще з «єПідтримки» під час пандемії COVID-19. Тоді, коли продажі книжок суттєво впали, запровадження можливості розраховуватися коштами «єПідтримки» в книгарнях дало галузі відчутну підтримку. Українці витратили на книжки значні суми. Зокрема, у 2021 році йшлося про 250 мільйонів гривень, а у 2022-му — про понад 2,3 мільярда гривень.

Згодом, у грудні 2024 року, запрацювала програма «Національний кешбек», а в січні 2025-го — перші виплати за програмою «єКнига». Лише за грудень 2024 року українці витратили на книжки через картки «Національного кешбеку» близько 79,3 мільйона гривень. 

Сьогодні, оцінюючи державну підтримку книжкового ринку, ми можемо аналізувати витрати за кількома програмами: «Національний кешбек», «Зимова єПідтримка», «єКнига» та «Пакунок школяра». За три квартали 2026 року за цими програмами українці витратили на книги 465,5 млн грн. Це суттєва підтримка для галузі.

Але для мене важливо й те, яким саме способом держава підтримує книжкову галузь. «єКнига», як і інші подібні програми, працює за принципом, коли гроші йдуть не безпосередньо видавництву чи книгарні, а кінцевому споживачеві — читачеві. Це принципово інша модель порівняно з традиційними механізмами державного фінансування, коли видавництво подає проєкт, експерти вирішують, чи варто фінансувати конкретну книжку, а потім вона, наприклад, потрапляє до бібліотек.

У випадку «єКниги» держава дає гроші читачеві, а він сам вирішує, яку книжку придбати. Це ринковий механізм: людина обирає те, що їй цікаво, книгарня отримує гроші за продаж, видавництво — за реалізовану книжку. У підсумку фінансування отримують ті видання, на які є реальний попит.

ЯКІ ДАНІ ПРО ЧИТАЦЬКІ ВПОДОБАННЯ ДАЄ ПРОГРАМА

– Які результати єКниги вас особисто тішать, а які, можливо, засмучують? Що вдалося побачити завдяки програмі такого, чого раніше не знали про молодих читачів?

– Я хотів би відзначити, що «єКнига» дає детальну аналітику щодо придбаних за бюджетні кошти книжок. Для книжкової галузі це перша велика статистична база, яка дозволяє робити висновки про читацькі смаки молоді.

Ми бачимо не лише те, які книжки купують 18-річні, а й певні особливості їхньої поведінки. Наприклад, майже чверть тих, хто отримав кошти, так і не встигає їх використати протягом трьох місяців. Тоді гроші повертаються на рахунок Українського інституту книги й виплачуються наступним отримувачам. Це теж цікаві дані про поведінку молоді.

Є й інші спостереження. Статистика підтверджує й те, що дівчата читають більше за хлопців. Хоча серед 18-річних, які мають право на допомогу, хлопців трохи більше – приблизно 51%, а дівчат 49%, серед тих, хто виявляє інтерес до читання і купує книжки, співвідношення вже інше: близько 60,5% дівчат проти 39,5% хлопців.

Ще одне наше припущення не справдилося. Ми думали, що 18-річні, які переважно навчаються у вишах, активніше купуватимуть навчальну літературу. Але вона далеко не в лідерах. Натомість серед популярних категорій — художня література, нонфікшн, а також правила дорожнього руху й кодекси. Очевидно, частина молоді саме в цьому віці готується складати іспити на водійські права.

Цікавою виявилася й структура купівлі українських та перекладних книжок. Загальна тенденція до переважання перекладної літератури відображається і в покупках 18-річних. Якщо подивитися на топ-100 найпопулярніших назв, то книжки українських авторів становлять лише 13%.

Це відображає певну проблему книжкового ринку. Після різкого зростання попиту у 2023 році видавництва почали активно купувати права на переклад іноземних авторів. Між ними навіть виникала конкуренція за права на популярні книжки. Водночас постає питання, наскільки достатньо ресурсів залишається для розвитку українських авторів. Але тут уже починається дискусія про видавничу політику та читацькі вподобання, а наша статистика передусім показує, що саме люди купують.

Ще одне несподіване відкриття стосується формату книжок. Здавалося б, молодь мала б віддавати перевагу електронним виданням. Тим більше, що 73% усіх покупок 18-річні здійснили через сайти і лише 27% — у стаціонарних книгарнях. Проте електронні книжки становлять лише 1,36% покупок за програмою. Для порівняння, на інших європейських ринках їхня частка в продажах зазвичай становить 12–16%.

Отже, попри цифрові звички молодого покоління, 18-річні переважно обирають паперову книжку. Можливо, їм важливо погортати видання, потримати його в руках, відчути запах друкарської фарби (серйозно, чув це від власної доньки).

Для мене найважливіше те, що книжкова галузь нарешті отримала своєрідний градусник, яким можна вимірювати поведінку конкретної групи споживачів. Видавництва й маркетологи уважно вивчають нашу аналітику, адже вона допомагає зрозуміти, що саме цікавить читачів.

КНИЖКИ — ЦЕ ТЕЖ ХАРЧУВАННЯ, ТІЛЬКИ ДЛЯ ГОЛОВИ

– До завершення року залишається небагато часу. До кого ви сьогодні насамперед хотіли б звернутися, нагадуючи про єКнигу: до молоді, видавців, книгарень?

– Насправді нагадати треба всім. Насамперед хочу наголосити, що кошти за програмою «єКнига» можуть отримати 18-річні, які користуються застосунком «Дія». Якщо людина не має застосунку, вона не зможе подати заявку.

Право на допомогу зберігається від 18-річчя до дня, коли виповниться 19 років. Тобто протягом цього року можна подати заявку й отримати кошти.

Я б звернувся до молоді так: навіть якщо ви самі не читаєте, ви можете скористатися цією можливістю. За отримані гроші можна придбати книжку для когось із близьких: батьків, бабусі чи дідуся, брата або сестри. Можна передати її бібліотеці. Зараз у багатьох бібліотеках бракує нових книжок, тож це теж спосіб зробити добру справу.

Важливо пам’ятати, що після отримання коштів є три місяці, щоб їх використати. Цей строк установили спеціально, аби гроші не «зависали» і не залишалися невикористаними. Ті, хто хоче читати, зазвичай не відкладають покупку надовго. А кошти, які повертаються після завершення тримісячного строку, можуть отримати наступні учасники програми.

До книгарень і видавництв я б звернувся із закликом активніше розповідати молоді про цю можливість, привертати увагу 18-річних до програми. Попри війну державні програми підтримки читання продовжують діяти.

Адже книжки — це теж харчування, тільки для голови. Хліб і м’ясо ми купуємо, щоб нагодувати тіло, а книжки читаємо, щоб живити розум.

Любов Базів, Ярина Скуратівська. Київ



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.