Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтент в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.
Цього разу мова піде про роман Євгена Ліра “Повінь” – художньо-документальну прозу про катастрофу в Херсоні, засновану на свідченнях реальних людей. Уперше книжка вийшла 2025 року англійською мовою у видавництві “Ukraїner” під назвою “The Flood. A Clockwork story” й адресована насамперед була закордонному читачеві.
Херсон наразі одне з найважливіших в Україні міст. І через захоплення в перші дні війни, і через відважний спротив мешканців, і через визволення, і через Катастрофу. І, в останні роки – через російський дроновий терор та обстріли. Доля Херсона взагалі, мабуть, одна з найстрашніших історій сучасності, то не дивно, що їй присвячено кілька потужних проєктів – американська журналістка Заріна Забріскі, яка майже постійно знаходиться там, зняла фільм “Kherson: Human Safari” (“Херсон: Сафарі на людей”), а одеська мистецтвознавчиня Олена Балаба та київський художник Матвій Вайсберг цього року представили зокрема в Одесі проєкт “НЕ/вкрадене”: створені сучасними українськими художниками штудії та омажі на викрадені росіянами з Херсонського художнього музею картини. Але світ знає про Херсон не так багато, як нам би хотілося. То треба кричати й кричати. Книга Євгена Ліра – ще одна спроба привернення уваги світової спільноти до долі мешканців Херсона – і власне міста.
Область інтересів Євгена Ліра, письменника та перекладача, належить до “темної літератури”, що б ми під цим не розуміли – горор, готику, саспенс тощо (він є автором Південного горору “Степовий Бог”). То не дивно, що він звернувся до того, що заведено називати художньою документалістикою. Бо горору, готики та саспенсу в нас останні п’ять років достатньо в режимі реального часу. Не дивно також, що “Повінь” (2026, Київ) первинно вийшла у 2025 році в видавництві зі складною для рецензента назвою “Ukraїner” в англомовній версії під назвою “The Flood. A Clockwork story”. Як це пояснює сам автор тут: “Так сталося, що англійська – моя друга мова, тому що моя мати викладає англійську мову в університеті. І я вивчаю англійську з чотирьох років. Зі свого досвіду саме як перекладача – неможливо добре перекласти книгу, аби зберегти повністю все, що хотів закласти автор. І якщо зараз я перебуваю в позиції автора і володію мовою, яка є цільовою, чому б мені не написати цю книгу одразу англійською?”
Саме мова передбачає можливу аудиторію – це книжка для іноземців. “…ми маємо розповісти цю історію саме для наших європейських, американських читачів, загалом читачів з решти світу”. Мета теж зрозуміла.
Власне, я сама спостерігала, як поважна дама з британським паспортом, з тих, кого заведено називати “хорошими руськими” і дуже популярна серед “хороших руських”, колишня співробітниця BBC, майже в перші часи катастрофи написала у своєму блозі, що, мовляв, щойно з нею зв’язалася подруга, така радісна, мовляв, українці підірвали греблю. Чи справді так? – лагідно питає колишня журналістка. Не треба, мабуть, пояснювати, як це працює, не треба також пояснювати про методи й навички тих, хто будь-коли працював з медіа. Вкидів, каже автор, було дуже багато, були залучені всі, хто міг, всі агенти впливу.
Я також пам’ятаю, як по Одеському заливу пливли дерева і дахи будинків, і ранкове сяюче море все було в чорних цяточках – аж до горизонту.
Але повернемося до книги та її автора. Бо Євген родом з Мелітополя, ще одного міста, що постраждало – і досі страждає – від російської агресії. Він прекрасно знає Південь, до того ж він з командою волонтерів у Херсоні, вирушивши туди одразу після Катастрофи, то він знається, про що пише. Люди та ситуації невигадані. Певною мірою.
Тут зазначимо, що початкова версія, згідно з авторською презентацією на одеському літературному фестивалі “Порт”, була значно ширшою і значно жорсткішою, більш документальною. Але закордонний пересічний читач вимагає іншого наративу, художньої обробки й щемливості, зворушливості. То автору, окрім реальних персонажів, довелося ввести вигаданих (три персонажі й одну подію, як пише він в передмові), зокрема оповідача, наратора, очима якого ми бачимо все навколо. The Clocksmith, тобто годинникар, переїжджає до Херсона, адже його знайомий порадив йому там задешево зняти майстерню, то він ходить Херсоном, знайомиться з людьми, слухає розповіді. Насправді, як на мене, ситуація для українського читача штучна; ніхто не поїде зараз до Херсона відкривати бізнес, але європейський читач може і не знатися на таких тонкощах.
А починається все з того, що на сторонній погляд можна вважати екзотикою. З Укрзалізниці. І з провідниці, яка примушує пасажира виконувати її, знов на сторонній погляд, такі зрозумілі обов’язки – прибрати постіль. Герой – Годинникар, – відносно молодий чоловік з Полтави демонструє зворушливу наївність: питає, чому на вулицях темно ввечері (блекаут, пояснюють йому, хоча світло в будинках є, і, здається, ні, не через генератори), ну й взагалі поводиться як іноземець; так, ніби нічого він про Херсон не знав, не читав, і навіть гугл-мапою ніколи не користувався (якби знав, мабуть, тричі подумав би, перш ніж відкривати там майстерню по ремонту електронних годинників). Але такий – відсторонений погляд – дає можливість західному читачу ототожнити себе з героєм. Власне, про це каже й сам автор: “Цей образ був створений саме таким, аби показати ефект занурення чужинця у простір, який є специфічним, можливо, осібним”.
Така позиція, я б казала complete ignorance, дозволяє герою ставити своїм співрозмовникам питання, які досвідчена особа знайшла б травматичними або наївними, а професія годинникаря (як на мене, трохи дивна, бо у кого зараз, окрім мене, є наручний годинник, але насправді у Херсоні він ремонтує все що завгодно, від смартфонів до ламп і генераторів) – зустрічатися з різноманітними персонажами, більшість яких мають реальних прототипів. Сам автор недарма називає свою книгу гобеленом – тобто цільним полотном, яке виткане різноколірними нитками.
Так, Техас, військовий у відпустці, викликаний командиром (джентльмени, каже його командир, коли всі зібралися і вишикувалися, росіяни підірвали Каховську греблю), був серед тих, хто рятував цивільних в перші години повені. Олег, співзасновник фонду “Справжні”, під час окупації Херсона допомагав людям виїхати – він удавав з себе священника, сподіваючись, що росіяни, теж, як він вважав, православні, не будуть так лютувати перед лицем святого отця. Дівчина, офіціантка з кафе, в яку герой закохався, і яку називає Соловейко – своєрідний Вергілій жіночої статі – водить героя знаковими локаціями міста, розповідаючи свої історії. Жінка, колишня співробітниця Херсонського художнього музею, розповідає про пограбовану росіянами колекцію. Олег-човняр – про те, як рятував від повені військових і цивільних. Анна, мати чотирьох – про жахливий досвід окупації. Всі, або майже всі герої мають реальних прототипів, які поіменовані в післямові. Бо книга писалась саме в Херсоні, а автор, як я вже писала тут, волонтерив там з командою одразу після Катастрофи.
Не будемо забувати, що все це розраховано на людей, які мало про нас знають, і тому не будемо дивуватися, що частково історії, які розповідають герою його нові знайомі, трошки нагадують репортажі медіа (вони і є цілком документальні, додана лише художня рамка) або підручник з історії та сучасності регіону. Я з Мелітополя, що біля Азовського моря, каже одна з героїнь, а потім читає наратору популярну лекцію про ногайську культуру, Великий Луг, будівництво Каховського водосховища у 1950-му, екологію тощо. Так, не будемо дивуватися, але будемо сподіватися, що англомовний читач її прочитає і зрозуміє, хай не все, але щось важливе. Бо інформаційна війна – теж війна.
До речі, через всю книгу проходять міські годинники – як символ часу, що зупинився або поламався; і саме нашому наратору судилося отой час полагодити – через любов до міста і містян, і через кохання.
На першій сторінці написано, що це книга любові. Так воно і є.
Марія Галіна
