Із Богданом Горинем ми зустрілися в Києві, в Музеї шістдесятництва. Дисидент, політв’язень радянської Москви – один із тих українців, хто все життя відстоює державність нашої країни. 90-річний старійшина діяв поруч із В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Ігорем Юхновським та іншими достойниками: зокрема, організовував живий ланцюг Злуки й ухвалював Акт незалежності України.

Свого часу  за Богдана Гориня  проголосувало 77 відсотків виборців, коли обирали з п’ятьох кандидатів. Поміж активною політичною і громадською діяльністю написав 14 книг.

Укрінформ говорить із паном Богданом про історичні події, результатом яких стало проголошення незалежності України, таборове життя політв’язня в російській зоні зразка кінця 1960-х і воєнну сучасність.

ЧОМУ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ Є ЗНАКОВОЮ ПОДІЄЮ СВІТОВОГО МАСШТАБУ

— Пане Богдане, як старійшина відновлення незалежності України, з якими думками наближаєтесь до 35-річчя ухвалення Акта проголошення самостійної незалежної держави?

— Роздумую над великою ціною, яку заплатив український народ на довгому і складному шляху до незалежності. Після поразки визвольних змагань Україна з 1921 року  і до 24 серпня 1991 року — впродовж сімдесяти років — була окупована комуністичною Росією. В усі роки окупації, яку російська пропаганда називала «добровільним союзом вільних народів», Росія знищувала Україну голодоморами, депортаціями, репресіями української інтелігенції, знищенням бібліотек, музеїв, історичних, культурних і релігійних споруд. Яскравий приклад: на початку у 1920-х у Києві  налічувалося до 200 храмів, усі їх пограбували, а вже до середини 1930-х три чвертини фізично знищили або по-варварськи перетворили на склади, спортзали тощо.

Коли в жовтні 1966 року в результаті «палацового» перевороту генеральним секретарем Комуністичної партії СССР став Леонід Брежнєв, на повну силу був запущений маховик русифікації українського народу, розпочатий ще за Сталіна у 1930-ті роки, й великий наш український етнос опинився на грані зникнення.

Ось чому ухвалений 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України треба розцінювати як епохальну подію не лише нашої історії, а й як знакову подію світового масштабу. Акт проголошення незалежності засвідчив усьому світові, що наша країна звільняється від російської окупації і стає на шлях будівництва незалежної самостійної демократичної держави.

Незважаючи на катастрофічні наслідки для своєї країни, нинішній правитель Росії Владімір Путін вирішив відновити окупацію України — пішов проти нас 24 лютого 2022 року авантюрною повномасштабною війною. Нею він вирішив помститися Україні за вихід із-під окупації 1991 року і за здобуття статусу суб’єкта міжнародного права.

— Якими деталями Вам запам’яталася доба 24 серпня 1991 року?

— То була доба неймовірно високої напруги інтелектуальних і емоційних сил переважної більшості народних депутатів, які усвідомили свою історичну місію в новітній історії країни. Велика напруга була зумовлена почуттям  відповідальності за виконання доручення віч, які напередодні — з вимогою проголосити повну незалежність України — відбулися у багатьох містах. 

Я особисто відчував цю напругу, коли у ніч із 23 на 24 серпня їхав до Києва на позачергову сесію парламенту й переживав, чи знайдеться у нас 226 голосів, необхідних для проголошення незалежності. На щастя, не лише мої переживання були безпідставними. Із 363 народних депутатів, які 24-го серпня 1991 року прибули на  позачергову сесію парламенту, — 346 проголосували «за».

Голосував «проти» уродженець Росії Альберт Корнєєв. Два депутати утрималися. Після такого результату голосування духовне піднесення того історичного для України дня досягло найвищого рівня. Радість вибухала патріотичними піснями.

— Якими політичними подіями були наповнені наступні дні після 24 серпня 1991 року?

—  Надання парламентом українському народові конституційного права самостійного розвитку неабияк стривожило шовіністичну Росію. 26 серпня 1991 року до Києва прилетіла російська парламентська делегація, у складі якої були депутати, що грали роль демократів (Собчак та інші) з ультимативною вимогою скасувати Акт про незалежність. Однак тоді економіка СССР була в катастрофічному стані й у Росії не було можливостей силою змусити Україну скасувати Акт проголошення незалежності України.

ПРОГОЛОШЕННЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПЕРЕДУВАВ ЖИВИЙ ЛАНЦЮГ ЗЛУКИ

— Ви були одним із головних натхненників та організаторів Живого ланцюга 21 січня 1990-го в день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР. Як вдалося організувати людей?

— Комуністична влада робила все можливе, щоб стерти з пам’яті українського народу величну подію — об’єднання повсталої на руїнах Австро-Угорської імперії Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) з повсталою  після розпаду царської Росії Українською народною республікою  (УНР), яка з’явилася на карті світу після так званої «октябрьской» революції в Росії.  Історичний Акт Соборності українських земель було проголошено 22 січня 1919 року в Києві на заповненій народом Софійській площі.

На противагу величній події Соборності,  у вересні 1939-го совєтські війська разом із органами НКВС вдерлися до Львова, організували фіктивні Народні збори, які проголосили входження Західних областей України до складу СССР. Того ж року і в  наступні роки окупанти вчиняли масові арешти української інтелігенції, а також людей, запідозрених у негативному ставленні до совєтської окупаційної влади.

Для нагадування про цю сумну дату, за моєю ініціативою як голови Львівської обласної організації Української Гельсінської спілки було організовано вечір туги, який відбувся  17 вересня 1989 року. Активісти УГС роздали людям тиражоване на друкарських машинках звернення про те, що виповнюється «50 років від дня, коли польська окупація західних областей України була замінена ще страшнішою — радянською».

У призначений день і  годину львів’яни зі свічками в руках ущерть заповнили центральні вулиці Львова. Міліція мовчки спостерігала за разючим дійством, але не втручалася.

Після успішного проведення «Живого ланцюга» скорботи я почав роздумувати над проведенням громадської акції загальноукраїнського масштабу.

— Чи мали кого за приклад в організації масштабних подій?

— Мої друзі з Прибалтики, тоді ще дисиденти, а після парламентських виборів 1990-го  — знакові політики, розповідали мені, що «Балтійський шлях» мобілізував громадянську активність населення Литви, Латвії та Естонії. Я був глибоко переконаний, що в Україні активна участь народу у відзначенні найважливішої події української історії першої половини XX століття — Акта злуки українських земель, — активізує патріотичний дух народу.

— Хто ще був серед найактивніших організаторів «Живого ланцюга»?

— Про успішне проведення Живого ланцюга скорботи і про ідею  проведення «Живого ланцюга» загальноукраїнського масштабу я розповів братові Михайлу. Він у Києві очолював секретаріат НРУ і саме навідався на кілька днів до Львова. Ми дійшли спільної думки, що після вдалого проведення скорботного заходу необхідно провести акцію радості. Ця подія увійшла до новітньої історії України під  назвами «Ланцюг злуки» та «Українська хвиля»  для відзначення великої історичної дати — Дня Соборності України.

— Хто далі підтримав ідею? Чому не втручався КГБ?

— Повернувшись зі Львова до Києва, брат Михайло провів консультації з кількома авторитетними політичними й культурними діячами. Ідею проведення «Української хвилі» тоді гаряче підтримав письменник Олесь Гончар, народний депутат СССР кількох скликань.

Не заперечив ідеї проведення «Живого ланцюга» головний ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук, висунувши єдину умову, щоб акція була мирною. Таке узгодження було однією з головних причин, що глибоко просякнутий холуйським «духом» Щербицького КГБ не наважився піти на провокацію, щоб зірвати «Українську хвилю».

Комуністична преса лякала народ, що в Україні готується небезпечний, «екстремістський» захід. Ось чому ніхто з причетних до підготовки цього історичного дійства до ранку 21 січня 1990 року не міг дати ґарантії, що компартійно-імперські органи на чолі з КГБ не підуть на якусь провокацію,  щоб зірвати «Живий ланцюг злуки».

Відповідальними за проведення цього історичного заходу на відтинку траси «Львів – Житомир» було призначено мене, Богдана Гориня, а Михайла Гориня —  на відтинку траси «Київ – Житомир». Загальну координацію підготовки на другій сесії Великої Ради  Народного Руху заочно було покладено на народного депутата СССР Дмитра Павличка. Найперше, необхідно було закупити сувої синьої і жовтої матерії для пошиття прапорів, домовитися з відповідними організаціями про виділення автобусів для перевезення людей на заплановану ділянку траси.

ДЕПОРТАЦІЯ МАМИНОЇ РОДИНИ В КАЗАХСТАН

— У Львові 26 серпня 1965 року Вас заарештували за антирадянську, тобто виразно проукраїнську діяльність. Коли вона для Вас розпочалася?

— У день, коли сконав тиран Сталін, директор Ходорівської середньої школи № 1, в якій я навчався, дав наказ керівникам класів вивести учнів «на лінійку» — на площу, де проводилися заняття з фізкультури. Після повідомлення про смерть «вождя світового пролетаріату» серед учителів було чути ридання. У зв’язку з оголошеним в СССР трауром директор школи заявив, що навчання не буде.

Коли я прийшов до хати і розповів про смерть Сталіна, мати злісно промовила: «Здох, і слава Богу. А ти (до мене) готуйся до наступних занять».

Тоді я навчався в дев’ятому класі. Я сів за стіл, витяг товстий зошит-щоденник, щоб записати те, що почув у школі.  Задумався над злочинами, які вчинив сталінський режим нашій родині. У 1940-му маминих батьків, двох її сестер і брата вивезли на залізничний вокзал у Ходорові, запхали в переповнений людьми товарний вагон для депортації в казахстанські степи.

Дідусь під час довгої дороги тяжко захворів і його, ще живого, охорона викинула з вагона. Бабуся не витримала горя й спеки — померла.

Роздумуючи про злочини Сталіна, про люті сталінські роки, мені спали на думку слова з вірша російського поета Ніколая Некрасова, творчість якого я вивчав у дев’ятому класі. Слова Некрасова дуже підходили до характеристики Сталіна,  і я записав їх у щоденник:

И сойдешь ты в могилу герой,

Втихомолку проклятый отчизною,

Возвеличенный громкой хвалой!

Записи в щоденнику, згодом вилученому чекістами під час мого арешту, були початком мого політичного осмислення часу, а після завершення навчання у Львівському університеті імені Івана Франка – початком самвидавчої діяльності — виготовлення й поширення антисовєтських матеріалів.  

— Одним із Ваших друзів став художник, дисидент і політв’язень Опанас Заливаха. Як зав’язалося це спілкування? Як разом відбували покарання за антирадянську діяльність?

— Із 1962-го і до моменту арешту, 26 серпня 1965 року, я працював у Львівському музеї українського мистецтва. Крім проведення екскурсій, у мій обов’язок входила праця над затвердженою науковою темою, участь в організації виставок образотворчого мистецтва.

На вересень 1964-го була запланована міжобласна виставка, приурочена до 25-річчя так званого возз’єднання західних областей України з Українською РСР, фактично насильного приєднання західних областей України до СССР. Серед тих, хто запропонував на цю виставку свої твори, був мистець з Івано-Франківська — Опанас Заливаха.

Вручена мені для виставки картина мала назву «Полтавчанка». То був образ неймовірної краси української дівчини. Він зачарував мене, своє враження від твору я висловив авторові. Знайомство з мистцем великого таланту стало початком міцної дружби.

Опанас запросив мене до Івано-Франківська, познайомив зі своєю творчістю. Я склав список його творів із наміром написати про талановитого майстра розгорнуту статтю. Мою працю перервала вчинена кагебістами за вказівкою Москви репресивна хвиля, що захопила кілька міст — Львів, Київ, Івано-Франківськ, Тернопіль. Моя дружба з Опанасом Заливахою продовжилася, коли ми опинилися в російському концтаборі № 11, розміщеному в мордовському селі Явас. До дня народження видатного мистця я написав есей  «Вибір шляху».

— Табір № 11 у мордовському селі Явас був місцем відбування  покарання для Івана Геля, Левка Лук’яненка, Івана Кандиби, інших українців. Як вас там зустрічали?

— Після суду моя дорога до призначеного місця відбуття покарання була довгою й тяжкою. До розміщеного в мордовських лісах концтабору № 11 мене привезли на початку 1967 року. В’язні-українці, які прибули раніше, зустріли мене з великою радістю, мовляв, наші сили зміцнюються.

СВЯТКУВАННЯ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА  

— Ви були організатором святкування дня народження Тараса Шевченка в таборі у 1967 році. Розкажіть про це.

— Разом з однодумцями в ув’язненні ми планували й відзначали релігійні та національні свята. З наближенням шевченківських днів, за моєю пропозицією, вирішили організувати присвячений Тарасові Шевченку  вечір.

Єдине приміщення, де можна було зібрати людей, — велика альтанка, в якій знаходили відпочинок хворі в’язні. До тієї альтанки не заглядали лагерні наглядачі — чи то з боязні підхопити якусь хворобу, чи з переконання, що альтанка з хворими в’язнями не була загрозою для  концтабірного порядку.

Хтось із кмітливих співрозмовників, з якими планували підготовку вшанування дня народження Тараса Шевченка, запропонував подарувати хворим в’язням по упаковці кави і чаю та домовитися з ними, щоб вони на якусь годину-дві звільнили альтанку. Варто зазначити,  що кава й чай були найдорожчими продуктами в таборі.

— Тобто за місце відзначення, куди не потикали носів охоронці, Ви, можна вважати, розрахувалися з хворими в’язнями чаєм і кавою?

— Міцна заварка чаю, чефір, відривала в’язня від похмурого життя, забезпечувала на цілий день життєвим тонусом і добрим настроєм, вірою в життя. Тому в концтаборі відбувалися певного штибу  церемонії пиття чефіру.

Спочатку в’язні в окремій посудині (кварті) заварювали, залежно від кількості учасників,  цілу або половину упаковки чаю. Потім кварту пускали по колу: кожен учасник випивав лише ковток напою і передавав сусідові. Така церемонія тривала доти, поки не залишалося ні краплі чефіру. А продовженням церемонії ставали дискусії, спогади, пісні.

Не дивно, що хворі в’язні, отримавши цінні подарунки, пообіцяли в призначений день і призначену годину звільнити альтанку. Отже, питання приміщення для вшанування дня народження Тараса Шевченка вдалося вирішити.

— Хто ще разом із Вами долучився до створення вечора?

— Опанас Заливаха погодився виготовити плакат із зображенням Тараса Шевченка. Цю роботу згодом мені вдалося перевезти в Україну. Тепер портрет експонується в Музеї шістдесятників у Києві.

Я дав згоду підготувати на вечір вшанування пам’яті Тараса Шевченка вступну доповідь. Іван Гель погодився позичити у в’язнів прислані їм із дому вишивані рушники, щоб урочисто прикрасити альтанку.

Михайло Осадчий мав доручення запросити на вечір представників від литовської, грузинської, латиської і російскої груп. Два учасники організації вечора погодилися стежити, чи не наближаються до альтанки наглядачі. У разі чого, вони мали вчасно повідомити про це учасників вечора.

— Як  відбулося  святкування 153-річчя Тараса Шевченка в російському таборі, розміщеному  за понад півтори тисячі кілометрів від України?

— У призначений день організатори вечора й запрошені представники від різних національних мінігромад табору заповнили альтанку. Всі уважно слухали мою доповідь «Світло генія», яку нагородили оплесками.

Михайло Осадчий прочитав свій вірш, присвячений Тарасові Шевченку. А Опанас Заливаха в короткому виступі розповів, як поезія Шевченка пробудила в його душі національну свідомість. Вечір завершився співом пісні «Ой у лузі червона калина».

 — Що говорили про цей український вечір політв’язні інших національних груп?

— Представник російської групи в концтаборі Андрій Синявський не міг надивуватися, що українцям вдалося так урочисто вшанувати нашого генія. «Нашей русской группе это не под силу», — з гіркотою в голосі сказав мені.

А захоплений проведеним ушануванням Тараса Шевченка представник латиської громади Кнут Скуєнієкс запевнив, що досконало вивчить українську мову, щоб перекладати поезію українських класиків.  Дотримав слова, переклав на латиську мову вірші Лесі Українки. Цю працю розпочав ще в контаборі.

ОЦІНКА НИНІШНІХ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ ТА ВІРА В ПЕРЕМОГУ

— Після повернення з табору і восьми років непрофільної роботи (зокрема, малярем і кочегаром) Ви понад десятиліття були у Львові музейником. Це вже була робота за покликанням чи вибір місця, де можна було влаштуватися людині, яку засудили за антирадянську діяльність?

— Після відбуття мого покарання органи КГБ у різний спосіб перешкоджали мені влаштуватися на роботу в якомусь із львівських музеїв. Сталося так, що в той час, коли я працював кочегаром, із Москви до Львова навідалися відомі активісти російської правозахисної Гельсінської групи — спершу Юрій Орлов, а через якийсь час — Валентин Турчинов та Олександр Гінзбург. Я знайомив їх із видатними архітектурними, культурними та історичними пам’ятками Львова. Вони дивувалися, що, крім фізичної, влада не дозволяла мені влаштуватися на якусь іншу, близьку до мого фаху, працю. А після від’їзду зі Львова московські правозахисники розповіли про мене закордонним журналістам.

Коли львівському  управлінню  КГБ стало відомо, що на Заході оприлюднена інформація про переслідування в Україні людей після відбуття покарання, мене терміново викликали до львівського Управління культури. Там повідомили, що у Львівській картинній галереї є вільна посада, і я можу влаштуватися науковим працівником.У такий спосіб тоді завдяки московським правозахисникам, я з кочегарки опинився в одному з кабінетів Картинної галереї (тепер це Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького).

— Чи вдоволені Ви були працею у Львівській картинній галереї?

— Працюючи в Картинній галереї, я сподівався, що зможу публікувати в газетах і журналах статті про видатних українських мистців, написати монографії. То були наївні сподівання, бо за тринадцять років праці в Картинній галереї мені не вдалося опублікувати жодної із написаних статей. Жодної, тому що обліт (прихована назва цензури) не допускав до друку авторів, які значилися у списку заборонених для оприлюднення.

То який смисл, подумав я, продовжувати працю в галереї, де я не можу реалізувати своїх творчих планів? Тому я вирішив добровільно звільнитися й віддати свої сили, свою енергію розбудові Львівської обласної організації УГС, головою якої був обраний. Моя праця дала  результат: Львівська обласна організація УГС, порівняно з іншими обласними організаціями, була найчисленнішою й найактивнішою політичною структурою, організувала десятки багатотисячних мітингів, на яких промовці викривали злочинну діяльність окупаційної влади, закликали надати маріонетковому утворенню, яким була  УРСР,  статус незалежної держави, суб’єкта міжнародного права.  

— З якими показниками голосувань виборців увійшли у Верховну Раду?

— Я успішно провів свою передвиборну кампанію, виборці віддали мені 77 % голосів. Я двічі був обраний народним депутатом України. Згодом і перший Президент України Леонід Кравчук, і тодішній Голова Верховної Ради Іван Плющ казали мені, що були шоковані моєю відвертою постановкою політичних питань у ті складні часи, зокрема публікацією передвиборного інтерв’ю «Від імперії — до суверенних республік».  

Усі вісім років мого депутатства я віддавав сили й енергію для утвердження й змінення Української незалежної демократичної держави. Нині як громадський діяч, як письменник-документаліст непохитно вірю в перемогу України над споконвічним ворогом — російським імперським шовінізмом.

— Як оцінюєте роботу нинішніх парламентарів у період повномасштабної російсько-української війни?

— Чимало нинішніх парламентарів — особи, які, будучи членами президентської партії «Слуга народу», випадково стали народними депутатами України. Серед них дуже мало осіб, підготовлених до парламентської діяльності, до ухвалення в час війни необхідних законів і постанов.

— Поки діє воєнний стан, законодавство, передовсім Конституція України забороняють змінювати Основний Закон та проводити вибори Президента, Верховної Ради чи місцеві вибори. Як Ви бачите найближчий виборчий процес?

— Завдяки мужнім і досвідченим Збройним Силам України авантюра путінської Росії  підкорити Україну силовим способом — повномасштабною війною — приречена на поразку. На моє переконання, Росія, невпинно вичерпуючи запаси своїх матеріальних, технічних і людських ресурсів, вимушена буде припинити так звану «СВО» й підписати мирну угоду на українських умовах. Одразу тоді можна буде, не порушуючи Конституцію, провести вибори Президента, Верховної Ради і вибори місцевих рад.

— Чи вистачить нам, українцям, сил здолати ще п’ять років для остаточного позбавлення від залишків радянсько-московського «рабства»? Чи сподіваєтеся, що режим Путіна відповідатиме перед міжнародним судом?

— Президент Росії Путін і його прихильники не вгавають твердити, що український народ і створена ним Українська держава «повинні бути знищені, стерті з лиця землі», оскільки, на їхню хвору голову, «існування України — це загроза для існування Росії». Ось чому путінська Росія нищить український етнос, стирає з лиця землі наші міста й села, намагаючись перетворити Україну в непридатну для життя пустелю. Факти свідчать, що Путін не має наміру відмовитися від поставленої мети, планує завдяки новій мобілізації збільшити армію РФ на 500 тисяч солдат, щоб залити кров’ю Україну.

Враховуючи складну економічну ситуацію в Росії, щораз більше невдоволення простих російських громадян,  російської еліти і російської армії політикою Путіна — винуватця всіх бід російського народу, правління кривавого деспота наближається до завершення: він буде усунутий від влади в результаті традиційного для Росії «двірцевого» перевороту або буде вбитий розчарованими його політикою прихильниками. Малоймовірно, що Путін за свої злочини постане перед міжнародним трибуналом, оскільки його надійно охороняють довірені йому чекісти, яких він призначив на відповідальні посади й матеріально забезпечив. Вони бояться, що боязливий та мстивий Путін може перед міжнародним судом «засвітити» їхню причетність до злочинів, які путінська кримінальна Росія нині коїть у всьому світі.

Незалежно від того, яка доля чекає на кривавого деспота, Україна, вірю, зміцнить свої Збройні сили, оснастить їх найновішою, українського виробництва зброєю і поверне до нового життя тимчасово окуповані території, відновить свої державні кордони станом на 1991 рік.

Вірю, що Україна напередодні великої, епохальної перемоги над рашизмом.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Павла Багмута та з особистого архіву Богдана Гориня