Під час виконання завдань в Чорноморській операційній зоні один з морських безекіпажних катерів ВМС ЗС України під впливом засобів РЕБ противника втратив управління та опинився біля берегів Румунії.

 

Також до України повернули військового, який брав участь в унікальній вертолітній операції, під час якої вертольотам до “Азовсталі” доставлялися їжа, медикаменти та зброя. Про це повідомили в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.

Там не розкрили ім’я чи вік звільненого з полону українського військового, а також те, у якому підрозділі проходив службу він.

Операція ЗСУ з доставки провізії та зброї на “Азовсталь”

На початку повномасштабної війни російські окупанти змогли майже повністю окупувати Маріуполь. Спротив чинив гарнізон Сил оборони на заводі “Азовсталі”. До захисників заблокованого Маріуполя 7 разів літали українські гелікоптери Мі-8 зі спорядженням, водою, медикаментами та боєприпасами. Президент України казав, що 90% льотчиків не поверталися після вильотів на “Азовсталь”.

Згодом пілот ЗСУ розповів про вильоти вертольотів для доставлення вантажів до Маріуполя та евакуацію поранених з маріупольського заводу “Азовсталь”. За його словами, складність задачі полягала в доставленні вантажу в глиб позицій противника на території понад 100 км. Їх супроводжувала щільна протиповітряна оборона ЗС РФ.

Інший пілот ЗСУ розповідав, що під час операції його вертоліт підбили, але попри це йому вдалося вивезти поранених українських бійців із зони бойових дій.

Пізніше тодішній командувач Сил спеціальних операцій генерал-майор ЗСУ Віктор Хоренко розкрив раніше невідомі деталі щодо авіапрориву на “Азовсталь” у Маріуполі, який уже був практично захоплений росіянами. За його словами, українським гелікоптерам тоді вдалося здійснити сім рейсів і кожен із них закінчився успішно. Ба більше, у ті моменти паралельно проводили кілька інших операцій.

А британські журналісти повідомили, що з 21 березня по 11 травня 2022 року 15 вертольотів та 45 членів екіпажу взяли участь у майже 30 рятувальних вертолітних місіях на “Азовсталь”. З 15 вертольотів, які брали участь в операціях, троє було збито. Понад 20 місій не мали успіху.

Обмін полоненими 5 червня

5 червня 2026 року Україна та Росія провели черговий обмін полоненими. Цього разу до України повернулося 185 військових в обмін на 185 окупантів з РФ. Також до України повертається один цивільний.

Від лінії боєзіткнення до госпіталя – чотири зупинки. У військових вони називаються «роль 1», «роль 2» і так далі. Стабілізаційний пункт – перша точка, куди евакуаційні бригади везуть поранених бійців. Уже сама назва говорить, що тут людину мають стабілізувати й відправити далі. Ця ланка допомоги розташована максимально близько до зони бойових дій, адже для порятунку життя важливо вкластися в так звану «золоту годину». Тож «плече евакуації» має бути не надто довгим.

Це перший «стабік» 475-го окремого штурмового полку «CODE 9.2». Та й сама медична служба тут зʼявилась лише чотири–пʼять місяців тому.

СКЛАДНО ДОВЕЗТИ ПОРАНЕНИХ

У стабпункті є три кімнати: протишокова, операційна та для відпочинку персоналу. Приміщення розпочали будувати в січні й, попри складну погоду, завершили за півтора місяця. Ми б хотіли розповісти про нього більше, але з міркувань безпеки обмежимося лаконічним описом.

Нас зустрічає начальниця медичної служби 475-го окремого штурмового полку на позивний “Чері”. Їй 28 років, у війську з 2022-го, майже з початку повномасштабного вторгнення.

– Я три місяці попрацювала в лікарні, й 3 червня вирішила мобілізуватися. Тож на війні вже чотири роки. Прийшла солдатом, була санітаром-радіотелефоністом, потім бойовим медиком, начальником медичного пункту і от зараз я – начальник медичної служби. Ми створили стабілізаційний пункт для надання допомоги пораненим. Приймаємо всіх – не лише з нашого полку, а й суміжників. Намагаємося надавати якомога якіснішу допомогу, – розповідає “Чері”.

Під час розмови вона зауважує, що була на Харківщині та Донеччині, але саме Запорізький напрямок вважає найтяжчим.

– Зона ураження противника тут більша, й відповідно – більше дронів. Якщо небо брудне – а воно таке досить часто – то чекаємо, поки чистим буде. Складно довезти поранених із зони виконання бойових завдань, – розповідає начальниця медслужби.

Ми приїхали до підрозділу разом із волонтерами, які мали передати апарат штучної вентиляції легенів. Для команди, яка працює на “стабіку”, це стало несподіванкою.

– Це ж «Гамільтон». Вищий клас. Така модель дуже класна. У нас нерідко бувають тяжкі пацієнти, яких ми вирішуємо інтубувати, й апарат ШВЛ потрібен завжди. Цей – на акумуляторі, може працювати в екстремальних умовах, – коментує анестезист Кирило Мостовий.

В армії він уже майже сім років. Розповідає, що після медичного вишу рік працював на «швидкій», а потім призвався до армії. Говорить, що причин було кілька. Перша – тут більше можливостей навчитися чомусь, друга – колектив гарний.

– Набагато більше навчився за цей час тут, аніж міг би у цивільному житті. Тут екстремальні умови, треба вміти приймати рішення. Вдома дивуються, як я можу бути спокійним, коли така обстановка навколо. А я кажу, що просто вже бачив це багато разів, – ділиться хлопець.

Нещодавно у нього був день народження, і колектив дізнався про це вже пізно ввечері напередодні свята. Довго ламали голову над подарунком, але не привітати не могли.

Медична сестра Ольга зі щирою усмішкою згадує, як святкували День народження Кирила:

– Замість кульок надули медичні рукавички, з серветок скрутили гірлянду, де написали «ВІТАЄМО», та помадою додали кольорів. Із цукерок зробили намисто – й привітали.

Вона говорить, що команда, яка працює в стабпункті, – як велика родина.

– Це насправді важливо, бо ми цілодобово тут, уже чотири місяці поспіль. Уже настільки знаємо одне одного, що можемо навіть не говорити нічого, а просто бачимо по обличчю, – ділиться медсестра.

Керівник Кирила, Дмитро – анестезіолог. Він старший не лише в роботі, а й за віком. Не говіркий від слова «зовсім». Про «Гамільтон», який привезли волонтери, сказав, що це дійсно гарне обладнання. Стосовно своєї роботи відповідає коротко: “Її вистачає”. Мовляв, «світло бачимо, коли їжу привозять або поранених». Через загрозу атак команда стабпункту не часто виходить із-під землі.

Менеджерка медичних проєктів міжнародного фонду Nova Ukraine Світлана пояснює, що вирішила приїхати до Запорізької області та особисто побувати в кількох підрозділах, яким допомагають.

– Хотіли побачити в роботі обладнання, яке раніше передали, познайомитись із різними частинами. Фронт змінюється, і потреби – також. Ми маємо розуміти, що треба і в якому обсязі формувати майбутні бюджети. Зараз кожен «стаб» намагається підвищити рівень своїх можливостей, і апарат ШВЛ фірми «Гамільтон» – це найкращий ШВЛ, який існує у військовій медицині, – говорить вона.

МІФИ ПРО «СТАБІКИ» ТА ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ МЕДИКІВ

Старшим на цій точці є 28-річний капітан медичної служби на імʼя Вʼячеслав. У цивільному житті він був дитячим ортопедом- травматологом, але за фахом устиг попрацювати лише 21 день (не враховуючи інтернатуру), потім мобілізувався. Разом із ним заходимо в операційну. Там можуть проводити одночасно два втручання.

– Операції в стабпункті й госпіталі – різні речі. Ми враховуємо час після травми, складність, яка може настати, робимо конверсії турнікетів, накладаємо апарати зовнішньої фіксації, проводимо хірургічну обробку ран, бо бійці приїжджають і з відірваними кінцівками, і зі страшними травмами. На жаль, роботи у нас дійсно багато, – говорить капітан.

У стабпункті пацієнти надовго не затримуються: 40 хвилин, максимум – дві години, і їх везуть далі. В’ячеслав раніше працював у госпіталі в Дніпрі, був у передових хірургічних групах (це наступна після “стабіка” ланка евакуації).

– Як на мене, то у нас доволі великий стабік. Це одна з найважливіших точок на шляху пораненого бійця, перше місце, куди він потрапляє. Ми дуже важливі. Тут приймають рішення про ампутацію чи збереження кінцівки. Якщо тривалий час стоїть турнікет, то треба зрозуміти – що з ним робити. Але бійці часто намагаються приховати час накладання турнікета – бояться, що їм одразу ногу ампутують. Цього не можна робити в жодному разі, бо від часу залежить не лише збереження кінцівок, а й життя взагалі. Ми читали, деякі канали пишуть, що для медиків зі «стабіка» простіше ампутувати, аніж рятувати. Це абсурд повний, ми намагаємось максимально зберегти і життя, і його якість. Так, у шпиталі фахівці роблять колосальну роботу, дуже професійно і круто. Але того часу, який є у нас на стабіку, там уже немає, – розповідає медик.

«ЯКБИ НЕ СТАБІК, ТО…»

Він пригадує одного з важких бійців, якого до них привозили нещодавно. Внаслідок вибуху в чоловіка були сильно уражені обличчя, голова, легені та рука.

– Обличчя фактично не було. Якби не “стабік”, його б не довезли до шпиталю. Саме для цього й створені такі точки, – зауважує В´ячеслав.

Медики додають, що починаючи з середини 2024 року на фронті побільшало так званих “дронових” та мінно-вибухових травм.

– Скільки б не був на подібних точках, завжди є пацієнти з чимось новим, з чимось, до чого ти не готовий. От я їхав сюди і думав, що бачив багато, але приїжджають хлопці й ти розумієш, що такого не бачив, – говорить керівник стабпункту, щось згадуючи.

Не могла не запитати у нього, чи хотів би потім повернутися до своєї цивільної професії, в якій фактично не встиг попрацювати. Каже, що це поки питання без відповіді.

– З одного боку, я маю великий досвід, але мені б хотілося, аби він більше не знадобився. З другого – є різниця між цивільною і бойовою травмою. Цивільні медики, мої колеги, не проводять операцій, які робимо ми, але вони практикуються в інших важливих і надскладних втручаннях, з якими я не стикаюся. Мої однолітки вже зараз роблять круті операції, які я не зможу, бо не маю такого досвіду. Війна вкрала в мене цю можливість… як і багато інших, – говорить В’ячеслав.

Попри страшні картини, які доводиться бачити тут, він не втратив людяності та емпатії. Зізнається, що дуже переживає за пацієнтів, аналізує свої дії та думає, а чи можна було б зробити інакше і краще.

– Телефоную в госпіталь, питаю, бо спати не можу. Коли кажуть, що все ок, то для мене це найкращий подарунок. От про того хлопця без обличчя питав. Мені сказали, що він живий, є покращення. Ми з командою так раділи – не передати. Це найбільше “дякую” для нас, – завершує розмову медик.

Перед від’їздом, користуючись нагодою, що з нами волонтери, наважуюся запитати у команди, а чого їм не вистачає. З надією, що благодійники візьмуть “на замітку” та закриють питання.

– Нам не вистачає “пір’я” для коагулятора, захисту очей для хірургів і медиків, шукаємо бінокуляри для хірургів. І звичайно нам, як і, думаю, всім “стабікам”, треба апарат LUCAS – це портативний медичний пристрій для автоматичної непрямої компресії грудної клітини. Простіше кажучи, це те, що допоможе запустити серце, щоб руками не качати, – перелічує потреби керівниця медслужби полку.

Ольга Звонарьова

Фото Дмитра Смольєнка