У селі Біленькому Запорізького району внаслідок російських обстрілів зруйнована садиба Миклашевських – архітектурна та історична пам’ятка.

Про це повідомляє Vijesti.me, передає Укрінформ.

Славенка Дракулич народилася 4 липня 1949 року в місті Рієка, Хорватія.

У 1990-і після розпаду Югославії, коли в хорватському суспільстві домінували націоналістичні ідеї, Дракулич застерігала про небезпеку ненависті, війни та колективних ілюзій, за що часто ставала об’єктом нападів і критики. Після медійної кампанії вона відійшла від внутрішнього суспільного життя та переїхала до Швеції, де продовжила будувати міжнародну кар’єру.

Свої переживання через вигнання та спостереження за посткомуністичною Європою вона втілила у серію відомих журналістських робіт: такі книги, як «Балканський експрес» (Balkan Express) та «Кафе «Європа»: Життя після комунізму» показали іноземній авдиторії складні політичні та соціальні процеси, що формували регіон після розпаду Югославії.

В іншому відомому романі «Голограми страху» (Holograms of fear), написаному після пересадки нирки, Дракулич порушила теми хвороби та смерті. Пізніше, у своєму складному романі «Ніби мене нема (є)» (Kao da nisam tamo), вона зобразила трагедію насильства в Боснії та Герцеговині під час війни через долю однієї жінки.

Дракулич також написала серію книг, присвячену жінкам, які залишалися в тіні відомих чоловіків, зокрема про Фріду Кало, Дору Маар та Мілеву Ейнштейн.

Навіть у похилому віці вона не відмовлялася від суспільної діяльності. Як колумністка, вона продовжувала аналізувати сучасні явища та політичні процеси, а у своїй книзі «Вони б і мухи не скривдили» (They Would Never Hurt a Fly) подала глибокий аналіз військових злочинів та механізмів, здатних перетворити звичайних людей на жорстоких.

Упродовж усієї своєї кар’єри Дракулич, яка здобула міжнародне визнання ще за життя, співпрацювала з провідними світовими ЗМІ, зокрема з «The New York Times» та «The Guardian», її книги перекладено багатьма мовами.

Славенка Дракулич померла 20 червня 2026 року. Її називали авторкою, яка говорила про теми, яких багато хто уникав.

Як повідомляв Укрінформ, франко-іранська письменниця, режисерка та художниця Маржан Сатрапі, авторка графічного роману «Персеполіс», померла у Парижі у віці 56 років.

Фото: Vecernji.hr

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Читомо.

Нагороду, яку присуджують Литовський ПЕН-центр і Міністерство культури Литви, вручила міністерка культури Литви Вайда Алекнавічене. Церемонія відбулася у залі Пранцішкаса Смуглевічюса бібліотеки Вільнюського університету.

«Ця нагорода – визнання найвищої перекладацької майстерності, а водночас і подяка за прокладені мости між історичним досвідом Литви й України. Книжка “Заяча церква” розповідає про спільний спротив імперії, а сьогодні, коли Україна й далі мужньо захищає свою свободу, цей твір набуває ще глибшого значення», – зазначила Алекнавічене.

Зокрема, вона подякувала перекладачці за те, що та відкриває литовським читачам український історичний досвід від Голодомору й радянського терору до війни та боротьби за свободу через художню літературу.

Рінкевичене відзначили за ретельний і професійний переклад роману. Журі також звернуло увагу на мовне чуття перекладачки та багатство перекладу. Литовське видання «Заячої церкви» у 2025 році випустило видавництво Спілки письменників Литви.

«Заяча церква» – роман Василя Шкляра про литовського партизана, який опиняється на засланні на Донбасі й зустрічається з українськими повстанцями. У тексті йдеться про спільний спротив імперії та історичний зв’язок між досвідом Литви й України.

Доната Рінкевичене перекладає книжки з української мови шість років. Серед відомих перекладів, зокрема «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня, «Вік червоних мурах» Тетяни Пʼянкової «Карбід» Андрія Любки, «Хто ти такий?» Артема Чеха, «Позивний для Йова» Олександра Михеда, дитяча книжка «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко, видання Романи Романишин і Андрія Лесіва «Війна, що змінила Рондо», а також тексти в антології «Воєнний стан» та інші.

Metų vertėjo krėslo – одна з найпрестижніших премій у сфері літературного перекладу в Литві. Лавреатам вручають диплом, грошову премію та крісло, що символізує самотню працю перекладача й побажання, щоб ця праця була зручною. Щороку крісло має інший вигляд. Традицію багато років підтримує поет і меценат Гінтарас Блейзгіс.

Премію вручають із 2001 року, а першим її лавреатом став Альміс Грибаускас.

Як повідомляв Укрінформ, Доната Рінкевичене переклала роман «Вік червоних мурах» Тетяни Пʼянкової, що у 2025 році став одним із переможців премії «Перекладена книга року» від Литовської асоціації перекладачів.

Фото: Lukas Balandis / BNS