Про це повідомляє The Guardian, передає Укрінформ.

Дослідження показало, що вогнище в скельному укритті біля підніжжя гори Хора на півночі Малаві є найстарішою підтвердженою навмисною кремацією в Африці та першим багаттям, пов’язаним з африканськими мисливцями-збирачами.

Скельне укриття, на думку дослідників, використовувалося як природний пам’ятник, де відбувалися поховання приблизно з 16 тис. до 8 тис. років тому.

Загалом під час розкопок у 2017 та 2018 роках було виявлено 170 окремих фрагментів людських кісток, які, ймовірно, належали дорослій жінці зростом трохи менш як 1,5 метра. Череп жінки був відсутній, а сліди розрізів свідчать про те, що деякі кістки були розділені в суглобах, а плоть була видалена, перш ніж тіло було спалено.

«Немає жодних доказів того, що вони вчиняли будь-які насильницькі дії чи канібалізм щодо останків», – сказала керівниця дослідження доктор Джессіка Сересо-Роман.

За її словами, частини тіла могли бути видалені в рамках похоронного ритуалу, можливо, для того, щоб носити їх як символи пам’яті.

Дослідниця з Єльського університету доктор Джессіка Томпсон сказала, що хоча такі практики можуть здаватися незвичними, проте люди все ще зберігають пасма волосся або прах родичів, щоб розвіяти їх у значущому місці.

Вона додала, що відкриття того, що різні люди заслуговували на різне ставлення після смерті, «свідчить про те, що за життя їхні соціальні ролі були набагато складнішими, ніж це стереотипно описується для тропічних мисливців-збирачів».

Зазначається, що більшість спалених людських останків, яким понад 8000 років, не знаходили у багатті, і до останньої знахідки найдавнішій підтвердженій навмисній кремації в Африці було близько 3500 років, а її здійснення приписується скотарям епохи неоліту.

Як повідомляв Укрінформ, британські дослідники виявили, що люди могли розпалювати вогонь 400 тис. років тому, що майже на 350 тисяч років раніше, ніж попередньо вважалося.

Фото: Jessica Thompson / Grace Veatch / Justin Pargeter

 Як передає Укрінформ, про це повідомив Український інститут книги.

Зазначається, що цьогоріч до Українського інституту книги надійшла 161 заявка на участь, технічний відбір пройшли 133 заявки, а відбір експертної ради – 80.

Як поінформували в УІК, результатом програми стали 75 нових перекладів, які географічно охопили 28 країн: Болгарію, Бразилію, Велику Британію, Грецію, Грузію, Єгипет, Ізраїль, Індію, Іспанію, Італію, Латвію, Литву, Ліван, Молдову, Німеччину, Північну Македонію, Польщу, Румунію, Сербію, Словаччину, США, Угорщину, Фінляндію, Францію, Хорватію, Чехію, Швецію.

Серед перекладених книг – 41 видання художньої літератури, зокрема 3 видання класичної літератури, а також 7 видань нонфіку, 10 видань літератури для дітей та 14 поетичних збірок.

За даними УІК, найбільше перекладали:

• Софію Андрухович («Амадока» видали румунською, шведською і болгарською, «Фелікс Австрія» сербською та «Катананхе» македонською);
• Сергія Жадана («Арабески» видали румунською та шведською, «Ворошиловград» словацькою, «Месопотамія» угорською, «Інтернат» хорватською) ;
• Євгенію Кузнєцову («Драбина» видали словацькою, грузинською і литовською, «Спитайте Мієчку» грецькою і «Вівці цілі» фінською) ;
• Максима Кривцова («Вірші з бійниці» видали французькою, португальською і болгарською мовами);
• Юлію Ілюху («Мої жінки» видали грецькою, польською та іспанською);
• Володимира Рафеєнка («Мобільні хвилі буття» видали німецькою, «Петрикор – запах землі після дощу» польською і «Мондегрін. Пісні про смерть і любов» словацькою).

Також у переліку перекладених видань збірка поезій вбитого росіянами письменника Володимира Вакуленка «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» (латиською) та твори загиблої внаслідок ракетної атаки росіян по Краматорську Вікторії Амеліної – роман «Дім для Дома» (німецькою) і дитяча книжка «Е-е-есторії екскаватора Еки» (латиською).

Окрім того, цьогоріч за кордоном переклали збірку поезій «Тут були ми» письменника та ветерана Артура Дроня (польською та французькою), збірку «dasein: оборона присутності» поетки та військової медикині Ярини Чорногуз (польською), а також книжку «Мисливці за щастям» письменника, художника та військового Валерія Пузіка (польською).

Іноземними мовами перекладені й українські книжкові бестселери. Так, «За перекопом є земля» Анастасії Левкової вийшла в перекладі польською мовою, «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка угорською мовою, «Вівці цілі» та «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової фінською та грецькою мовами відповідно.

Серед перекладів художньої літератури є й твори українських класиків, зокрема Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Віктора Домонтовича, Майка Йогансена, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Михайля Семенка та антологія української класичної літератури 1798–1865 років.

Як зауважили в УІК, найбільше перекладів вийшло польською (7) та іспанською (6) мовами, також чимало книг переклали латиською (5), македонською (5), словацькою (5), італійською (4), литовською (4), угорською (4) та французькою (4) мовами.

Загалом цьогоріч у межах програми Translate Ukraine українські тексти вийшли 24 мовами.

Як повідомлялося, програма підтримки перекладів Translate Ukraine – це проєкт, заснований Українським інститутом книги 2020 року. Його основною метою є промоція творів української літератури за кордоном, створення умов для доступу українських авторів до книжкових ринків світу, доступ іноземних читачів до української літератури. У межах проєкту УІК повністю або частково відшкодовує витрати іноземного та/або українського видавця на видання перекладів творів української літератури іншими мовами.

Фото ілюстративне: ©vejaa

Таку думку висловила ідейна натхненниця “Таврійського розпису”, мисткиня та художниця із села Куцуруб на Миколаївщині Любов Паранюк, передає кореспондент Укрінформу.

«Одним із символів «Таврійського розпису» є бувальщина про Маяківну: мазальниці зображували постать жінки, яка тримає вогонь на тій стіні хати, яка повернута до моря. Вона символізувала дружин, які чекали чоловіків з риболовлі, і виходили на берег зі світлом, щоб ті бачили, куди повертатися. Цьому присвячено і такий відомий символ як руки Берегині, які тримають вогонь. Це стилізована форма маяка, який також освічує дорогу додому», – розповідає Паранюк.

За її словами, одним із факторів того, чому «таврійка» набула популярності саме зараз, під час війни, є те, що багато жінок чекають своїх рідних. Вони, створюючи художні вироби, кодують у них свої найпотаємніші бажання.

«Таврійський розпис» внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України у листопаді 2025 року. Йдеться про унікальний розпис, яким сільські мазальниці розмальовували хати на нині окупованій Кінбурнській косі (Миколаївщина).

Його особливістю є морська тематика у поєднанні зі степовими мотивами, відповідні символи, образи та обереги, а також своєрідна кольорова гама – усі відтінки синього, блакитного, білий та охри.

За однією з версій – коріння «Таврійського розпису» сягає ще козацьких часів, коли запорозькі козаки заснували на Кінбурні Прогноївську паланку. Але через відсутність документального підтвердження, його офіційна поява датується серединою минулого століття.

Саме тоді миколаївська журналістка та дослідниця традицій народного мистецтва Євгенія Бондаренко побачила, описала і зафіксувала дуже красивий оригінальний розпис, яким сільські мазальниці розмальовували хати, і назвала його «таврійським» (так місцеве населення називає Кінбурнську косу).

Дізнатися більше про унікальний розпис та його символи можна у публікації “Таврійський розпис: від напівзабутої традиції – до національного визнання”.

Як повідомляв Укрінформ, випускниця миколаївського ліцею у Парижі передала ексспікерці Палати представників США Ненсі Пелосі декоративну тарілочку з унікальним таврійським розписом.

Фото авторки та Руслани Сікаленко