Філія Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею – Заповідник-музей І.К. Тобілевича (Карпенка-Карого) «Хутір Надія» – історико-культурна пам’ятка України. Це не лише колиска українського театру: історія цього місця почалася з кохання й родини.

Дорога до садиби проходить між полями. За кілька десятків кілометрів від Кропивницького степ раптом змінюється густою зеленню: за воротами починається парк, де дерева стоять так близько одне до одного, що доріжка губиться в тіні. Тут легко забути, що довкола – поля.

ІВАН І НАДІЯ

– «Хутір Надія» – фантастичне місце, де поєднуються красива природа та історія. Меморіальні дуби, рукотворний ставок, Калинова алея, Чумацька криниця, музей Івана Тобілевича. Поруч можна відвідати унікальну «Батькову хату». Мало де на Кіровоградщині можна знайти хатину, яка була збудована ще в 1871 році, – говорить директор Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею Борис Шевченко.

Доріжка веде повз старі дерева до будинку драматурга. Споруда відновлена: оригінальну зруйнували 1944 року, а 1982-го, до сторіччя заснування українського професійного театру, її відбудували. Сьогодні тут працює меморіальна експозиція, значну частину предметів для якої передали Тобілевичі-Тарковські. Зокрема, можна побачити фотографії братів Тобілевичів: Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та їхньої сестри Марії Садовської-Барілотті. А ще – особисті речі родини: меблі XIX – початку XX ст., автентичний посуд.

Як розповідає завідувачка філії Тетяна Кравченко, Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту Херсонської губернії. У 14 років, після закінчення Бобринецького училища, почав працювати канцеляристом.

– Спочатку служив у Малій Висці й Бобринці: у канцелярії станового пристава та повітовому суді. Потім працював у Єлисаветграді секретарем поліцейського управління, певний час – у Херсоні столоначальником повітової поліції, а з 1869 року знову в Єлисаветграді – секретарем міської поліції. Загалом його канцелярська служба тривала майже два десятиліття, – говорить пані Тетяна.

Надія Карлівна Тарковська стала першою дружиною Тобілевича. Вона народилася 13 березня 1852 року в селі Тимофіївці (нині – це Миколаївка Кропивницького району). Походила зі старовинного дворянського роду Тарковських. Із майбутнім чоловіком познайомилася в єлисаветградському театральному гуртку: там готували «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, і він мав грати Назара, а вона – Галю.

У спадок Надії дісталася земля, на якій 1871 року постала садиба. Пізніше Іван Тобілевич назве її на честь дружини.

– У перші роки це місце не нагадувало театральну мекку. Родина вела звичайне господарство. Саме відтоді збереглися «Батькова хата», чумацька криниця та рукотворний ставок, – говорить Тетяна Степанівна.

В Івана та Надії було семеро дітей, однак до дорослого віку дожили троє.

Згодом Тобілевич потрапив на заслання. Він був учасником нелегального народницького та українофільського гуртка, де, зокрема, поширювали заборонену літературу. Через це влада визнала його політично «неблагонадійним». Восени 1883 року Тобілевича звільнили з посади секретаря єлисаветградської поліції, а в травні 1884-го вислали на три роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції.

За його відсутності господарство дійшло до повного занепаду, а земля була виставлена на продаж за борги.

«Хутір вразив приїжджих своєю занедбаністю – не огороджений, оббита дошками хата на підвищенні без жодної деревини чи кущика в дворі. Скособочений сарайчик та ще земляний погрібець – ото і все», – ідеться у книжці «Хутір Надія» Миколи Смоленчука.

Лише після повернення Тобілевича з політичного заслання у 1887 році це місце почало змінюватися. Він оселився тут постійно й заходився трудитися – садив дерева, облаштовував територію, водночас працював творчо.

Але Надія цього вже не побачила. Вона померла молодою, у 1882 році після тяжкої хвороби, яку пов’язують із туберкульозом легенів. Для Тобілевича це була не тільки втрата дружини – він залишився батьком родини, яку треба було піднімати самому.

Через кілька років у житті Івана Карповича з’явилася інша жінка – Софія Дітківська, хористка театральної трупи Михайла Старицького. Вони одружилися 1885 року, коли Тобілевич перебував у Новочеркаську. Вона виховувала дітей Івана Карповича від першого шлюбу, у них народилося й двоє своїх.

Софія прожила з Тобілевичем до кінця його життя. Вона працювала актрисою, письменницею, перекладачкою, залишила спогади про Івана Карповича та їхнє театральне середовище.

Дітківська описувала Тобілевича втомленим і зажуреним чоловіком, який пережив смерть першої дружини та доньки Галі. За словами Софії, він дуже кохав Надію.

Тому, коли сьогодні проходиш цією територією, назва садиби звучить трохи інакше. Це не просто географічна назва і не музейний бренд. За нею – жінка та історія кохання.

У ВІДОМИХ П’ЄСАХ – ЖИТТЯ МІСЦЕВИХ СЕЛЯН

Тобілевич відомий нам передусім як Карпенко-Карий. Але «Хутір Надія» нагадує: за цим псевдонімом – не тільки драматург.

У родині Тобілевичів театр був майже родинною справою. Тут бували й жили Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. На хутір приїздили Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький та інші діячі української сцени.

А сам господар, Карпенко-Карий, писав тут п’єси, зокрема створив 11 із 18 творів, які увійшли до золотого фонду української класичної драматургії. Серед них – «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Гандзя». Тобто місце, яке сьогодні є музеєм, свого часу було робочим простором одного з найважливіших українських драматургів. Серед представлених тут музейних експонатів є оригінальні тексти п’єс, а також старі театральні афіші, листи.

Хутір став для Івана Карповича джерелом натхнення у буквальному сенсі. Життя мешканців сусідніх сіл поставало на папері у вигляді безсмертних п’єс. Дружина драматурга згадувала, як народжувався образ знаменитого Герасима Калитки з комедії «Сто тисяч»:

«Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові зі сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка».

А син Назар розповідав, що батько черпав свої сюжети просто з навколишнього життя:

«Працюючи серед селянства, батько, як губка, що всмоктує в себе воду, фіксував у своєму мозку все, що цікавого траплялося йому чути».

Навіть одіозний Бонавентура з його вічними пошуками скарбів був реальним чоловіком. Його добре запам’ятали діти Карпенка-Карого, коли той під час своїх мандрів Херсонщиною натрапив на хутір. Назар Тобілевич згадував, як цей «копач» зняв із себе якийсь підозрілого кольору балахон і поклав у кухні, але їхні чепурні жінки негайно винесли ту одежу надвір і повісили на тин.

Але життя тут не було лише ідилією, доводилося переживати й важкі удари. Під час гастролей у Сумах на хуторі спалахнула страшна пожежа – в амбарі згоріли всі чернетки його п’єс та численні замітки. Проте драматург не впав у розпач, мовивши дружині:

«Вважай, що ми знову нічого не маємо… Добре, що хоч хата уціліла, – є де дітям жити…»

Він також глибоко переймався бідами своїх сусідів-селян. Під час посухи 1904 року чоловік із розпачем писав синові, що навкруги біда, бо вже немає чим годувати худобу.

Люди з навколишніх сіл працювали на хуторі, і мені вдалося запитати онуку однієї з тодішніх працівниць, чи розповідала їй щось про це бабуся. Вона згадувала, що «хазяїн добрий був: інколи за день можна було на спідницю заробити». Утім, не всі люди ставилися до Тобілевича приязно. За словами тієї ж онуки, люди шепотіли, що кохання до Надії в нього не було. Мовляв, «Іван одружився з багатою жінкою, а потім зі світу її зжив».

ДУБИ, ПРИСВЯЧЕНІ КОРИФЕЯМ

У вересні 1907 року Івана Карпенка-Карого не стало. Поїзд із прахом прибув на станцію Шостаківка, де його зустріли всі мешканці навколишніх сіл. До Карлюженського цвинтаря труну везли на рогатих волах, прикрашених червоними стрічками. Його поховали поруч із батьком Карпом Адамовичем. На хресті висікли слова:

«Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють – тебе в сім’ї своїй вільній, новій спом’януть».

І справді на хуторі все є спомином. Ось – дуби. Вони різні за віком і товщиною, але багато з них мають власні назви. На території заповідника під охороною держави перебуває 95 іменних дубів. Їх садили гості садиби, зокрема Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Максим Рильський. Іван Тобілевич пропонував кожному, хто приїздив на хутір, посадити дерево.

Нині традицію продовжують: саджають нові дерева на честь театральних діячів чи видатних людей, дотичних до театру. І загалом театральна історія тут не закінчилася після життя корифеїв. Щороку на хуторі проходить фестиваль «Вересневі самоцвіти» – свято театрального мистецтва, започатковане 1970-го. З 1988 року воно має статус всеукраїнського. У ці дні музейна територія знову стає театральним майданчиком: сюди приїздять колективи, письменники, митці, глядачі.

Директор Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею зауважує, що тут нині доступний також сучасний музейно-театральний простір. У приміщенні є конференц-зала з інтернетом, технікою – усім необхідним, представлені сучасні змінні виставки та сувенірна продукція.

Сонце повільно схиляється за верхівки столітніх дубів, падає довга вереснева тінь, а в очеретах над ставом оживає вечірнє степове птаство. І попри те, що час невпинно біжить уперед, звідси, із чарівного хутора, не хочеться їхати.

«Скиньте шапку, вшануйте ім’я великого українського драматурга і, коли маєте змогу, – докладіть зусиль, щоб до цієї оселі стежка не заростала бур’янами», – слова Юрія Яновського та Петра Панча, залишені в цій садибі.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото авторки

В галереї #ARTODESSA Літнього театру Міського саду відкрилася виставка живопису Тетяни Романенко «FABULAE DE URBE». Автор представляє серію нових пейзажів та натюрмортів. Роботи виконані протягом поточного року активної творчої діяльності Тетяни, під час якої було багато творчих пошуків та апробування нових мистецьких методів.

Вивчаючи творчість світових класиків, таких як Кандинський, Мюнтер, Шиле, Марк, Кампедонк, Тетяна прагне експериментувати також у своїх роботах. Тому серії її одеських пейзажів цього разу набули експесіоністичних рис, де яскравість та сміливість колірних рішень створює нову образність.

Що стосується тематики пейзажу, то він є традиційним, коли відображаються відомі одеські види, такі як Оперний театр, порт, пляж Ланжерон, парк Шевченка, морське узбережжя. І водночас вони виглядають абсолютно новими, переосмисленими, оскільки створені з елементами абстрактного та декоративного основ.

Тетяна Романенко не просто зображує місто. У її роботах фабула розгортається як постійне дослідження Одеси: герої – жителі міста – перебувають у динамічних ситуаціях, гуляючи вулицями та парками; птахи завжди грають цікаву роль у розвитку сюжету, інколи ж стають певними символами; дерева та квіти обов’язково доповнюють сценарій твору, вносячи живі акценти.

Живопис та графіка майстра у цьому проєкті – це міські історії, розказані художником поетично, сучасно, а головне – щиро. Тому проект безперечно приверне увагу глядачів та поціновувачів вишуканого.

Катерина Піменова, арт-оглядач.
Фото: Степан Алекян.
Галерея працює кожного дня з 14:00 до 19:00, вихідний – понеділок.
Вхід вільний.

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Читомо.

До збірки увійшли вибрані вірші Лози, у яких переплітаються мотиви мови та пам’яті, самотності й провини з образами продавчинь і таксистів: Вергілій веде останню маршрутку на Вишгород, а Кʼєркегор, Гоголь і дядько Коля сперечаються на пасажирських сидіннях про дух трагедії. Останні тексти книжки поет написав уже на фронті, де й загинув.

“Воєнний час породив новий жанр поетичної журналістики – поезію миттєвого відгуку на трагічні події. Ці вірші не потребують ані інтелектуальної, ані формальної обробки. Це сирий, первинний матеріал. Поетика Лози – не така. Саме це вирізняє її з потоку актуальної поезії”, – написав у передмові до книжки поет Борис Херсонський.

Він зазначив, що ці тексти читатимуть і через багато років після завершення війни, адже справжня поезія залишається “як пам’ять про час, який випало пережити авторові, і як пам’ять того, хто цього часу не пережив”.

Тексти Лози до видавництва подали Влад Лукащук і Юлія Татарчук. За словами Лукащука, 19 вересня 2025 року вони надіслали видавництву кілька творів поета, не сподіваючись на відповідь, однак видавництво відповіло, і почалася робота над книжкою.

Найскладнішим, за словами Лукащука, було визначитися з оформленням і назвою збірки, оскільки про побажання автора можна було лише здогадуватися. “Юля каже, що Влад був би задоволений результатом”, – пише Лукащук.

Книжку видали українською мовою у видавництві “Дух і Літера”.

Лоза народився 1999 року у Вишгороді. Вивчав міжнародне право в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, богослов’я в Київській православній богословській академії та культурологію в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова.

Публікувався у виданнях “Дзвін”, “Література та життя”, “Склянка Часу “Zeitglas””, а також в інтернет-виданнях і друкованих альманахах. 2018 року здобув допреміальну відзнаку літературного конкурсу “Смолоскип”. У листопаді 2023 року добровільно долучився до Збройних сил у складі морської піхоти. Загинув у травні 2024 року під Кринками.

Як повідомляв Укрінформ, Укрінформ презентував книгу “Командири перемоги” на BookForum у Львові.

Фото: Читомо