Події
Культурна дипломатія. Чому вона спрацьовує не так ефективно, як хотілося б?
Культурні діячі і дієвці розпочали публічну дискусію щодо шляхів розвитку культурної дипломатії та запрошують інших ділитися власним досвідом
Важливою і вагомою складовою Міжнародного фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage є «КіноБукет», що вже шостий рік поспіль жанрово доповнює та урізноманітнює фестивальну програму. Цьогоріч Асоціація «Дивись українське!» – організатор «КіноБукета», окрім іншого, опікувалася частиною офіційної програми панельних дискусій «Під ясенем». У фокусі розмови на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку» відбулося обговорення того, як культурна дипломатія працює на практиці: успішні кейси, ефективні партнерства та інструменти співпраці між митцями, культурними інституціями й державними структурами. У дискусії взяли участь: директорка департаменту публічної дипломатії та комунікації МЗС України Вікторія Ляліна-Бойко, правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, очільниця та солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Богдана Півненко, фронтмен гурту «Антитіла» Тарас Тополя, очільник Асоціації «Дивись українське!» Почесний амбасадор України у сфері культурної дипломатії Андрій Різоль. Модерувала захід професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда.
Учасники дискусії обговорили: як формувати спільні пріоритети і меседжі для світу, як будувати дієві культурні мости й посилювати вплив української культури на міжнародній арені, а також – як розширювати партнерства та консолідувати зусилля. Укрінформ розповідає деталі.
РІЗОЛЬ: ХОТІЛОСЯ Б БІЛЬШЕ СИНХРОНІЗУВАТИСЯ З ДИПЛОМАТИЧНИМИ ПРЕДСТАВНИЦТВАМИ ЗА КОРДОНОМ
Перше коло питань: культурна дипломатія. Чому вона спрацьовує не так ефективно, як хотілося б, повільно і складно формується певна екосистема всередині й назовні української культури, чому, задумана ще після Революції гідності, система вироблення культурного продукту всередині країни й подальша презентація найцікавіших та найяскравіших її зразків за кордоном не спрацьовує, або спрацьовує не так, як хотілося б? Як треба було б посилити, поміняти, реконфігурувати відносини між державними інституціями, інституціями культури, покликаними представляти Україну за кордоном, та митцями?
На думку Андрія Різоля, насправді взаємодія з розвитку культурної дипломатії відбувається. «Можливо, не тими темпами, але ми як активні дієвці, які реалізують власні проєкти за кордоном, – синхронізовані з Міністерством закордонних справ (далі МЗС). Хотілося б, звісно, це робити більш активно. Що з конкретних порад? Обовʼязково треба утворювати в МЗС дорадчий орган із митців, які активно працюють за кордоном. Точно треба синхронізувати наші графіки й наші ресурси за кордоном, працювати з наративами», – вважає він. Як приклад наводить, що в Асоціації «Дивись українське!» є 24 представництва власних координаторів за кордоном, і коли українські митці кудись їдуть, вони долучаються й підтримують їх. І навпаки. Тобто, вони внутрішньо таку мережу вже давно формують.

«Зараз хотілося б більше синхронізуватися з дипломатичними представництвами за кордоном. Але є гарна новина – цей процес почався: кілька тижнів тому відбулася масштабна конференція українських дипломатів, і ми, по суті, вперше відчули велику увагу до культурної дипломатії. У цьому процесі бракує головного – єдиного координаційного центру, який би підсилив відповідний департамент чи синхронізував би свої дії з Департаментом публічної дипломатії МЗС. Ще, на мою думку, треба більш активно долучати до спільного процесу найбільш активних спроможних дієвців, які багато працюють за кордоном, але вони ще не синхронізовані», – поділився Різоль.
В КОЖНОМУ НАПРЯМІ ПУБЛІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ МИ ВІДКРИТІ ДО СПІВПРАЦІ З ДІЄВЦЯМИ ТІЄЇ ЧИ ІНШОЇ СФЕРИ – ЛЯЛІНА-БОЙКО
Думки пана Андрія продовжила представниця МЗС Вікторія Ляліна-Бойко, яка зауважила, що справді ця екосистема формується: цей процес почався ще до повномасштабного вторгнення.
«Перша стратегія публічної дипломатії була виписана МЗС, і під час напрацювання цього документа ми закликали внутрішніх стейкхолдерів (зацікавлені сторони) та культурних дієвців активніше співпрацювати з МЗС і репрезентувати сучасний український культурний продукт за кордоном. Не забуваймо про існування Українського інституту – ця інституція в сфері МЗС покликана репрезентувати сучасну Україну у світі та формувати позитивний імідж нашої країни за кордоном. Але коли ми говоримо про публічну дипломатію, вона не обмежується лише культурною, бо це і спортивна, експертна, кулінарна, цифрова, науково-освітня – тобто це широке-широке поле. З кожного з цих напрямів у нас формується система партнерів. Звичайно, я погоджуюся з паном Андрієм Різолем (до речі, він є Почесним амбасадором України у сфері культурної дипломатії), який говорив про увагу МЗС до культурної дипломатії. Так, ми відкриті й готові співпрацювати, і з початком повномасштабного вторгнення ми, як міністерство, показали безпрецедентну відкритість, тому що є завдання від міністра, щоб голос України був потужним, гучним, щоб його можна було почути в навіть найвіддаленішій країні світу. Але ми не можемо цього зробити самі. І це логічно. Тому в кожному напрямі публічної дипломатії ми відкриті до співпраці з дієвцями тієї чи іншої сфери», – зазначила пані Вікторія.

МАТВІЙЧУК: ЯКЩО ЦЕ ВІЙНА ЗА ІДЕНТИЧНІСТЬ, ТО НАШУ ІДЕНТИЧНІСТЬ ТРЕБА МАНІФЕСТУВАТИ
Далі до обговорення теми презентації української культури за кордоном долучилася правозахисниця Олександра Матвійчук, яка закцентувала увагу спікерів та глядачів на трьох надважливих речах, що, можливо, не напряму мають відношення до культурної дипломатії, та є дієвими з погляду людини, відстороненої від процесу, але такої, що має більш широкий погляд на існування України у світі.
«Перше: ми відповідаємо і думаємо разом, обговорюючи це питання в контексті геноцидальної війни на знищення, – сказала Олександра Матвійчук. – Це не війна за території, це війна – за ідентичність. Путін на Алясці ще раз сказав, що війна не закінчиться, поки не будуть усунені першопричини цієї війни – наше з вами існування. Тому, якщо ми припинимо боротися, то нас, як українців, просто не буде. І це контекст. Друге: Росія свою культуру інструменталізує і використовує як зброю для асиміляції, для просування потрібних наративів для домінування у сферах, де Росія працює невійськовими методами. І ми це бачимо на окупованих територіях. Ніколи не забуду, як у Херсоні спочатку з’являлися російські танки, а потім банери з Пушкіним, які, по суті, є новими дорожніми знаками, якими російська імперія маркує нові захоплені нею території. А потім – пограбовані музеї і спалені бібліотеки. Тут важливо: де увага – там енергія. У нас увага в цей час зосереджена на виживанні, і це зрозуміло. Але, на мій погляд, сфера культури теж потребує уваги – я не кажу використовувати її як зброю, але, якщо це війна за ідентичність, то нашу ідентичність треба маніфестувати. Увага, енергія і ресурси, зокрема державні, навіть у цих умовах геноцидальної війни на знищення, мають бути зосереджені на цій сфері, бо це – першопричина.

Третє: як ми себе поводимо на міжнародній арені, зустрічаючись із російською культурою. Мені видається, ми занадто зосереджені на боротьбі з російською культурою – так ми ніколи цю війну не виграємо. Працюючи на міжнародній арені, я не вбачаю сенсу боротися з умовним Достоєвським. Я просто розповідаю, що російська культура – це не лише Достоєвський, це і Буча. Ну, а далі – документи, історії людей і те, що відбувається зараз. І це, гадаю, теж до теми “де увага – там енергія”, бо можна все життя боротися з культурою імперії, але набагато розумніше й ефективніше використати цю енергію, перевести фокус уваги на просування свого, можливість якого оплачена дорогою ціною».
ПІВНЕНКО: ГОЛОВНЕ – ЗНАЙТИ МОТИВАЦІЮ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО БІЗНЕСУ, БІЛЬШЕ ПІДТРИМУВАТИ КУЛЬТУРНІ ПОДІЇ ЗА КОРДОНОМ
Своїм досвідом роботи у сфері культурної дипломатії поділилася скрипалька Богдана Півненко, зазначивши, що можна хвалити ідеї та бажання щось зробити, та зі свого досвіду вона бачить, що елементарно не вистачає фінансування.
«Ми можемо приходити з прекрасними ідеями до того ж Українського інституту, але завжди будемо чути у відповідь, що бюджет обмежений, тож викручуйтеся якось самі. Тому ті голосні культурні події, що були в моєму житті, – всі були пов’язані з приватними ініціативами і “виїжджали” на ентузіазмі ініціаторів. Тож, здається, ми тому й програємо в просуванні своєї культури та ідентичності. Не секрет, що Зальцбурзький фестиваль, театр “Ла Скала” і ще багато театрів та фестивалів за кордоном, спонсорує російський газпром. І якщо вони фінансують ці фестивалі, то які артисти там будуть грати? Безумовно, російські, скільки б українці не виходили з транспарантами на протести. Хто платить, той і замовляє музику в абсолютно прямому сенсі. І тому мені цінно, що в нас є співпраця з Кері-Лінн Вілсон. З Ukrainian Freedom Orchestra вона протягом серпня давала концерти в Європі в межах Туру стійкості – 2025. У програмі є сюїта українського композитора Максима Коломійця, створена до опери “Матері Херсону”. Це твір про викрадених росіянами українських дітей, який замовив Метрополітен-опера. І Кері-Лінн кожним своїм концертом нагадує європейцям про те, що в Україні відбувається, тому що людська пам’ять, на жаль, дуже коротка, а твори мистецтва здатні не тільки викликати емоції тут і зараз, а через 100 років нагадувати людям про історичні події. Тож головне питання – знайти мотивацію для українського бізнесу більше підтримувати великі культурні події за кордоном для того, щоб формувати наш імідж на міжнародній арені. І наявність фінансування може бути одним із критеріїв при виборі контенту та культурного продукту майбутньою дорадчою радою при МЗС», – сказала пані Півненко.

ТОПОЛЯ: У НАС НЕМАЄ ДОСВІДУ ПРОСУВАННЯ ВЛАСНОЇ КУЛЬТУРИ, НА ВІДМІНУ ВІД НАШОГО ПІВНІЧНОГО СУСІДА
Наталія Кривда, яка модерувала дискусію, нагадала, що у вересні почнеться бюджетний процес у Верховній Раді і голос культурних дієвців, як голос громадянського суспільства, має бути почутим, коли в черговий раз будуть зрізатися гроші на реставрацію Софіївського собору, на українське кіно, на проєкти з деокупованих територій та фінансування документальних фільмів.
«Підніміть свій голос, напишіть про це хоча б один пост у Фейсбуці. Я зараз не жартую. Нас чують. Ми, як громадяни, можемо увійти в діалог із владою з приводу того, що фінансування культури – це фінансування національної безпеки», – звернулася вона до учасників дискусії.
Фронтмен гурту «Антитіла» Тарас Тополя на це зазначив, що «системної роботи в цьому напрямі немає тому, що протягом багатьох років не було консолідованого, концентрованого запиту суспільства на це. Є бюджет, це головний горизонт планування, а далі хоч трава не рости. Ну, а там якісь приватні ініціативи, якісь спалахи свідомості й поодинокі прояви бажання щось змінювати в цьому напрямі серед українського креативного кластера. Але це все несистемно».

Він висловив згоду зі словами Андрія Різоля про те, що зміни в цій сфері почалися, на жаль, з причини чергового акту відкритого геноциду, коли розпочалася широкомасштабна війна.
«З цього моменту суспільство саме для себе артикулювало, що є ворог, і його культура – ворожа. Відповідно, як би це не було неприємно, наш культурний акт реактивний, на жаль, не проактивний. Ми реагуємо на культуру ворога і намагаємося щось протиставляти, але тут випливає розуміння, що у нас немає досвіду просування власної культури, на відміну від нашого північного сусіда, який має в цьому історичний імперський досвід, набутий сотнями років. А нам ще цьому вчитися, тож потрібна системна робота. Ну, і звісно, гроші, як енергія будь-якої культурної ініціативи. Ти можеш мати гарний автомобіль, але без бензину він не їде. Ми поки що цей автомобіль штовхаємо. І знову наголошу: скільки б не було несистемних ініціатив від громадянського суспільства, має бути певна системна вертикальна робота, яка має йти від політичної волі, а далі – це міністерство культури та МЗС. І що б я додав із практичного, якщо делегація дипломатів чи делегація якогось представництва виїжджає за кордон. Наприклад у країни Глобального Півдня, у складі обов’язково мають бути представники культури. Це має бути закріплено на рівні нормативно-правових актів», – сказав Тополя.
ЯКІ САМЕ СМИСЛИ ТА НАРАТИВИ КУЛЬТУРНІ ДІЄВЦІ МАЮТЬ ПОШИРЮВАТИ НА МІЖНАРОДНУ АУДИТОРІЮ?
Учасники обговорення поділилися думками, які саме смисли та наративи культурні дієвці мають поширювати.
Зокрема, Тарас Тополя вважає, що підходити до цього питання треба утилітарно: «Що ми можемо іноземцям дати? Не просити, не розповідати з 90 % акцентуванням на нашу боротьбу, на наші страждання, хоча це так і є. А просто сісти й подумати, чим Україна зараз може бути цікава в культурному прояві, припустимо виборцю в Америці, що голосує за Республіканську партію, чи жителю ПАР? Для кожного потрібен інший наратив. Тож я дійшов до того, що найважливіше зараз через культуру транслювати найбільший бонус, який є в нашої держави і в нашого народу. Ми – єдина армія у світі, яка має унікальний бойовий досвід і може протистояти іншій армії. І це є наш золотий ключ. Крізь цю призму працює гурт ˮАнтитілаˮ і певний культурний прошарок. Ми повинні доносити через фільми, музику, поезію меседжі про те, що ми сильні і унікальні. Можливо, Америка ще ні, а Європа розуміє це прекрасно. Цей наратив – наш плюс, це те, що ми можемо додати до безпекового і до культурного простору Європи. У нас немає сильної економіки, але є досвід, сила і можливість поділитися цим досвідом з усіма. І є культура, яка останні чотири роки здебільшого про це, тому що ми не можемо в нашій бульбашці щось робити абстраговано. Ми цим живемо і крізь це проходимо. І ми унікальні в цьому».
Богдана Півненко: «Мені як музиканту здається важливим, щоб люди в усьому світі захотіли грати нашу музику, знали імена наших композиторів і ними захоплювалися. Треба робити наших героїв популярними й інформаційно донести, що ми не просимо пожаліти нас – ми реально круті. Тож дякую тим, хто знімає кіно про нас і доносить, які ми класні. Я маю на увазі проєкт “Спроможні”, в якому діячі культури – є героями фільмів, що доводять силу, славу та стійкість українського суспільства. І маю надію, що цей проєкт матиме продовження».
Олександра Матвійчук: «Я багато працюю в різних частинах світу з дуже різними аудиторіями, подекуди складними, і з якими ти починаєш процес взаємного знайомства не з нульової, а з мінусової позначки. Бо виявляється, вони щось про нас знають, але це те, що їм заклала за багато років російська пропаганда. Тому, в якому б форматі я не виступала – чи це двохвилинна промова на Генеральній асамблеї, чи довга лекція, чи коротка зустріч з вищими посадовцями, – у мене перше завдання: розповісти українську наративну історію. Я не вожу, як Путін, папку з біндерами і не починаю з печенігів, але це завдання, яке в різний спосіб я намагаюся виконати. Хочу поділитися спостереженням: Росія просуває два види наративів, є змінні ситуативні, а є більш-менш наскрізні. Один наскрізний якраз про першопричини – України не існує. Навіщо підтримувати те, чого не існує? Україну придумали Ленін і Сталін чи хтось там. Культура – це невід’ємна складова національної безпеки. І хочемо ми чи ні, культура – це легітимізація держави. Вона показує, що ми існуємо, що ми відмінні, і що нам є що захищати».
Вікторія Ляліна-Бойко: «Публічна чи культурна дипломатія – це частина стратегічних комунікацій країни. Тобто вона не може існувати відірвано від меседжів, які ми хочемо донести тій чи іншій аудиторії. Звичайно, ці наративи будуть докорінно відрізнятися для кожної країни. Ми, розробляючи якусь комунікаційну стратегію чи думаючи над проєктами культурної дипломатії в тому чи іншому куточку світу, завжди дивимося, наскільки люди обізнані з Україною, чи треба їм пояснювати, що таке Україна, і хто такі українці. Тому що будь-яке твоє рішення починається з питання: чому? Чому я маю підтримувати цю країну? Деякі країни знають відповідь на ці питання, а деяким треба банально пояснювати. Більше ніж півтора року тому в кількох пріоритетних країнах так званого Глобального Півдня ми запустили інформаційну кампанію, яка показувала, хто такі українці, що таке Україна і розвінчувала російські фейки, що превалювали в тих країнах. Так от, за півтора року кампанії у нас вже понад 1,5 мільярдів цифрових охоплень. І це чергове свідчення, наскільки важливо говорити з аудиторіями навіть найвіддаленіших країн і доносити їм наш сигнал. Пишаюся, що ми змогли вибудувати цю суб’єктну комунікацію не з позиції жертви».
Андрій Різоль: «Можна нескінченно довго щось говорити і стратегувати стратегування. Це я до того, що в нас немає такої розкоші отак себе поводити. Ми як Асоціація «Дивись українське!» разом з героями своїх проєктів, з амбасадорами відчули, що треба змінювати наративи. Звісно, не як жертва, а як партнер, що може щось привнести своє, особливе в розвиток цивілізації людства. Звісно, апеляція до того, що українці вже зробили велетенський внесок у розвиток цивілізації людства. Звісно, казати винятково з позиції спроможності в різних сферах. Це ж очевидні речі, бо завжди хочеться дружити з красивим, сильним, надійним… Це і є складові образу, який ми зараз маємо створювати. Крім того, це відповідає дійсності. Саме це комунікує наш новий проєкт “Спроможні”. Ідея виникла у квітні, а зараз у нас вже є частина контенту – велетенська фотовиставка (була презентована на фестивалі Bouquet Kyiv Stage 2025). Ми щасливі презентувати шістьох героїв, та це лише початок, бо таких людей сотні. І в цілому прошу всіх більш активно думати і діяти, не забуваючи, що у нас війна».

КРИВДА: МИ ОБГОВОРЮЄМО ТЕМУ БЕЗ МОНОПОЛІЇ НА ІСТИНУ, І ДУЖЕ ХОТІЛИ Б, ЩОБ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ ТА ДІЄВЦІ ДІЛИЛИСЯ СВОЇМ ДОСВІДОМ
Тож ключові тези, які прозвучали під час панельної дискусії «Під ясенем» на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку»:
– Культура легітимізує державу.
– Має бути єдиний координаційний центр для формування політики смислів, політики просування. Ідеться про орган, який має координувати культурну дипломатію, інституції, покликані представляти Україну за кордоном, діячів і дієвців, експертів, митців та бізнес.
– Геноцидальна війна – це війна на винищення, на викорінення, стирання української культурної ідентичності. Культура має стати частиною, якщо не пріоритетом національної безпекової стратегії України, не інструменталізуючи культуру, а розуміючи її функцію та місію у світі.
– Демонстрування себе як сильних людей, як країну з найпотужнішою армією.
– Частиною культурної дипломатії є просування якісного українського культурного продукту і контенту на західних сценах, необхідно робити його модним та популярним.
– Працювати над стратегією і створенням власної екосистеми у світі з присутністю України, в різних країнах по-різному.
Учасники зазначають, що не мають наміру монополізувати дискурсу, який стосується культурної дипломатії, і надалі організатори розширюватимуть або мінятимуть поле учасників.
«Ми беремо на себе сміливість говорити, що ми обговорюємо тему без монополії на істину, але з пошуками доречних розумних відповідей. І дуже хотілося б, щоб люди, які працюють на цьому полі, наші культурні діячі і дієвці, ділилися своїм досвідом. Мені видається, що для всіх нас це важливо», – наголошує модераторка панельної дискусії «Під ясенем» на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку» Наталія Кривда.
Любов Базів. Київ
Фото Андрій Оліференко, Дмитро Головченко
Події
Фільм про повернення й ідентифікацію тіл полеглих захисників України здобув міжнародну премію The AIBs
Стрічка воєнного кореспондента «Радіо Свобода» Мар’яна Кушніра «Поверніть мені ім’я» здобула премію Асоціації міжнародного мовлення (The AIBs) у категорії «Документальний фільм про внутрішні справи».
Про це сам Кушнір повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.
«Я отримав нагороду, за якою приїхав. Фільм «Поверніть мені імʼя» отримав міжнародну винагороду, міжнародне визнання. The AIBs. Domestic Affairs», – зазначив він.
Як повідомлялося, документальний фільм «Поверніть мені імʼя» Мар’яна Кушніра вийшов у лютому цього року. Стрічка розповідає про пошук й ідентифікацію тіл полеглих українських оборонців, які вважалися зниклими безвісти.
Події
Бережна у Сваляві вшанувала пам’ять закарпатців, які стали жертвами сталінських репресій
У Свалявському меморіальному парку відбувся захід із вшанування пам’яті закарпатців, жертв сталінських репресій, які загинули у Свалявському збірному пункті для інтернованих цивільних осіб та військовополонених, а також в інших таборах ГУЛАГ та ГУПВІ на теренах Радянського Союзу.
Про це повідомило Міністерство культури, передає Укрінформ.
Участь у поминальному заході у Сваляві взяла віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури Тетяна Бережна. У межах візиту вона взяла участь у пам’ятних заходах на вшанування закарпатців — жертв сталінських репресій, долучилася до відкриття меморіальних дощок та провела двосторонню зустріч із міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром.
«Наш обов’язок — подбати про свідчення, які зібрали родини, дослідники й громада Сваляви, адже дуже важливо, щоб про долю угорських і німецьких родин Закарпаття знали й пам’ятали. Це частина нашої спільної історії», — наголосила Бережна.
До заходу долучилися міністр соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтан Тарр та представники Комітету Меморіального парку.
Важливим символічним та історичним моментом заходу стала передача оригіналу постанови Верховної Ради України про визнання злочинами комуністичного тоталітарного режиму масових репресій радянської влади проти цивільного населення Закарпаття у 1944-1946 роках. Документ, підписаний Головою ВР Русланом Стефанчуком, передали міністру соціальних зв’язків та культури Угорщини та керівництву Меморіального парку у Сваляві.
Тарр наголосив на важливості спільного вшанування жертв радянських репресій українським та угорським народами та подякував українському парламенту за засудження злочинів комуністичного тоталітарного режиму.
«Нас, мешканців Центральної та Східної Європи, набагато сильніше об’єднують спільні страждання і випробування, ніж спільні радощі та успіхи. Вони формують нас і вчать цінувати мир та взаєморозуміння. Від імені Угорщини дякуємо українському парламенту за визнання злочинів комуністичного тоталітарного режиму проти угорців на Закарпатті після Другої світової війни», — зазначив Тарр.

Після поминальної церемонії відбулося відкриття меморіальних дощок за участю й Тарра.

Важливою частиною візиту стала двостороння зустріч Бережної з міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром. До зустрічі також долучилися посол України в Угорщині Федір Шандор, представник Міністерства закордонних справ України в Ужгороді Іштван Балог та представники обласної влади.

Сторони обговорили перспективи активізації українсько-угорського партнерства у сфері культури, освіти та гуманітарної політики.
Серед пріоритетів — реалізація спільних культурних проєктів, підтримка книговидання й перекладів, розвиток українських студій в угорських університетах, а також збереження мовної та культурної ідентичності української громади в Угорщині й угорської національної спільноти в Україні.
«Культура — це простір, у якому формується взаємна довіра між суспільствами. Українсько-угорський культурний та освітній діалог триває. Ми зацікавлені в тому, щоб вивести цю співпрацю на системний рівень, розвивати прямі партнерства між культурними інституціями та створювати нові можливості для спільних проєктів», — зазначила Бережна.
Окремим напрямом стала співпраця у сфері збереження культурної спадщини. Українська сторона представила діяльність Українського фонду культурної спадщини та запросила Угорщину долучитися до його роботи.
Також йшлося про важливість спільного дослідження історії, збереження історичної пам’яті та протидії російській дезінформації й маніпуляціям історичними фактами.
Сторони висловили зацікавленість у продовженні діалогу та розширенні практичної співпраці.
Як повідомляв Укрінформ, у Центральній бібліотеці міста Кечкемет відбулося відкриття 38-ї «Української книжкової полички» в Угорщині.
Фото: Міністерство культури
Події
Сергій Опанасенко, співрозробник програми «єКнига»
У 2024 році в Україні під час повномасштабної війни запрацювала державна програма «єКнига», покликана популяризувати читання та підтримати книговидавничу галузь: держава виділяє громадянам, яким виповнилося 18 років, кошти на придбання українських видань.
Про виникнення програми, механізм її роботи, вплив на книжковий ринок та виклики для української культури під час війни Укрінформ поспілкувався з одним з ініціаторів і розробників програми — начальником відділу цифрової трансформації Українського інституту книги Сергієм Опанасенком.
– Пане Сергію, чи існували аналоги в Європі, на які ви орієнтувалися, коли розробляли програму «єКнига»?
– Ідея з’явилася ще у 2020–2021 роках. Колеги з Українського інституту книги разом із Олександрою Коваль замислили запровадити книжкові сертифікати. Їх надихнув досвід європейських країн, зокрема Італії та Франції, де діють програми культурних сертифікатів для молоді.
У багатьох країнах Європи існують програми (Франція — Pass Culture, Італія — Carta Cultura, Іспанія — Bono Cultural Joven, Німеччина — KulturPass тощо), що дають змогу придбати книжки в книгарнях, відвідати театри, музеї чи скористатися іншими культурними послугами. Держава таким чином стимулює залучення молоді до культури. Ми знали про існування таких програм, читали про них, але докладно не вивчали технічного досвіду реалізації таких програм в інших країнах. Це радше ідея, яка надихнула нас на власне рішення.
У червні 2022 року в нашому профільному законі про видавничу справу набули чинності зміни: передбачили книжкові сертифікати для молоді, субсидії для книгарень, а також механізм придбання книжок бібліотеками з використанням електронного каталогу «Книжки на ринку».
Стосовно допомоги 18-річним спочатку справді йшлося про книжкові сертифікати. Але я подумав, що паперові сертифікати — не найкращий варіант, краще було б надавати людям кошти. На той момент уже працювала програма «єПідтримка», тож запропонував використати схожий механізм.
Пам’ятаю робочу онлайн-нараду, на якій ми обговорювали, як реалізувати програму. Конкретного рішення не було. Я відкрив постанову про «єПідтримку», розібрався, як там організували виплати, намалював блок-схему: як людина отримуватиме гроші, як вони надходитимуть і як можна обмежити їх використання певними категоріями товарів.
Тоді ж з’явилася і робоча назва «єКнига». Для реалізації задуму потрібно було змінити законодавство: ми з колегами в УІК розробили порядок надання цієї державної допомоги, а потім нам вдалося переконати в зміні механізму послуги Мінкульт, Мінфін, і депутатський корпус. У 2024 році із закону вилучили поняття «сертифікат», натомість з’явилося формулювання «державна допомога на придбання книг», а в постанові Кабміну зафіксували нову назву програми — «єКнига».
Ідея «єКниги» мала не лише культурну, а й важливу економічну та безпекову мету. Йшлося про три напрями: підтримку українського книжкового ринку, стимулювання читання і попиту на українські книжки серед молоді та обмеження впливу російської книжкової продукції.
ВИКЛИК ПОЛЯГАВ НЕ В ТОМУ, ЯК НАДАТИ КОШТИ, А В ТОМУ, ЯК ПЕРЕВІРИТИ, ЩО ЇХ ВИТРАТИЛИ САМЕ НА ЦЕ
– З якими викликами ви зіткнулися під час розробки програми? Адже український книжковий ринок фактично не мав ані єдиних правил обліку, ані прозорих інструментів моніторингу.
– Найбільший виклик полягав не в тому, як надати кошти, а в тому, як перевірити, що їх використали саме на те, що передбачає закон. У законі було чітко прописано: людина має придбати в книгарні саме книжку, і книжку українською мовою. Але книжка — це товар, і потрібно було знайти механізм, який дав би змогу відрізнити її від інших товарів, що продаються в книгарнях: закладок, кави чи чогось іншого. І так само перевірити, що придбано книжку саме українською мовою.
Для цього потрібна була база даних, яка містила б інформацію про книжки на ринку. Саме над створенням такої бази довелося добряче попрацювати.
Ще до повномасштабної війни ми запрошували до УІК розробників програмного забезпечення для бібліотек, очільницю Української бібліотечної асоціації Оксану Бруй, заступницю директора Книжкової палати України Галину Гуцол. Обговорювали тоді, якими мають бути бази даних для книжкової галузі: окремо національна бібліотечна каталогізація, окремо база книжок, які продаються на ринку. Адже в більшості товарних категорій такі системи давно існують: магазини користуються базами товарів, аптеки — базами лікарських засобів. А в книжковій торгівлі єдиної бази не було. Відповідно, не було й повноцінного інструменту для моніторингу ринку.
Були спроби залучити до цього міжнародні компанії, зокрема Nielsen BookScan, що моніторить книжкові продажі в різних країнах. Але український ринок виявився для них заскладним. Окрім технічної проблеми відсутності єдиної бази книжок, була й інша: самі учасники ринку не дуже охоче ділилися даними про продажі.
Тому ще наприкінці 2022 року, коли ми тільки починали прописувати механізм майбутньої «єКниги», я вже працював над тим, щоб створити таку систему. Насамперед переконував книгарні долучатися до неї, адже розумів, що з видавцями цей процес буде складнішим.
Важливу роль відіграла співпраця з Ігорем Карпенком, директором товариства, яке розробляє програмне забезпечення для бібліотек. Він добре знає книжкову галузь, і ми могли спиратися на його досвід. За основу формату даних узяли міжнародний стандарт ONIX, яким користуються в книжковій торгівлі в Європі. Так поступово почали створювати базу «Книжки на ринку».
Фактично, коли ми з колегами розробляли нормативну основу «єКниги», я вже закладав у неї використання цієї бази, хоча самої системи на той момент іще не існувало.
Ще одним викликом стало те, що «єКнига» на той момент була першою програмою, ідея якої зародилася не в стінах Мінцифри та ДП «ДІЯ». Зізнаюся, що мені довелося опанувати багато технічних нюансів реалізації таких складних програм. Зате тепер маю цікавий досвід.
Одним із результатів роботи команди стало те, що «єКнига» стала першою послугою для «Дія.Картки». Вона дає змогу користуватися кількома рахунками для різних видів державної допомоги та власних коштів.
ЩОБ ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЧИ ВДАЛОСЯ НАМ СТИМУЛЮВАТИ МОЛОДЬ ЧИТАТИ, ПОТРІБНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
– Ви говорили, що, створюючи «єКнигу», хотіли досягти кількох цілей: заохотити молодь читати, стимулювати видавництва видавати більше українських книжок і надати українській книжці перевагу на ринку. Чи можна вже говорити, що ці завдання виконані?
– Щоб зробити висновок, чи вдалося нам стимулювати молодь читати, потрібні дослідження. І через два роки після запуску програми робити такі висновки ще зарано. Має минути певний час, щоб можна було побачити сталу динаміку. Я вважаю, що для цього потрібно щонайменше п’ять років.
Наприклад, людина отримала допомогу за програмою «єКнига» у 18 років. Через п’ять років їй буде 23. Тоді можна провести опитування цієї вікової групи й з’ясувати, чи продовжують ці люди читати, чи вплинула державна підтримка на формування їхньої читацької звички. Якщо дослідницькі компанії, які регулярно вивчають читацьку поведінку українців, включатимуть цю аудиторію до своїх опитувань, ми зможемо отримати певні вимірювані показники.
Поки що можемо аналізувати лише поведінку безпосередніх учасників програми: скільки 18-річних скористалися пропозицією держави, скільки коштів отримали і на що їх витратили. Ці показники загалом корелюють із результатами досліджень про читання серед молоді. Тобто частка тих, хто декларує інтерес до читання, приблизно відповідає частці тих, хто скористався «єКнигою».
Щодо підтримки української книжки, то тут на розвиток ринку вплинув ще один, значно потужніший фактор — заборона ввезення книжок з Росії. Повномасштабна війна спочатку спричинила падіння попиту на книжкову продукцію, але згодом він почав стрімко зростати. Відсутність конкуренції з боку російських видавництв позначилася на збільшенні накладів українських книжок і кількості нових перекладних видань.
Водночас зміни відбулися не лише через законодавчі обмеження. Сам ринок відреагував на ситуацію: громадяни, власники книгарень і видавництва почали відмовлятися від російськомовних видань або максимально скорочувати їхні наклади. Тому, коли ми запускали єКнигу, завдання обмежити придбання російських книжок фактично значною мірою вже вирішувалося самим ринком.
Щодо підтримки видавництв і книгарень, то тут ми бачимо позитивний ефект. Від Мінцифри ми запросили дані про те, що отримувала книжкова галузь від державних програм підтримки, починаючи ще з «єПідтримки» під час пандемії COVID-19. Тоді, коли продажі книжок суттєво впали, запровадження можливості розраховуватися коштами «єПідтримки» в книгарнях дало галузі відчутну підтримку. Українці витратили на книжки значні суми. Зокрема, у 2021 році йшлося про 250 мільйонів гривень, а у 2022-му — про понад 2,3 мільярда гривень.
Згодом, у грудні 2024 року, запрацювала програма «Національний кешбек», а в січні 2025-го — перші виплати за програмою «єКнига». Лише за грудень 2024 року українці витратили на книжки через картки «Національного кешбеку» близько 79,3 мільйона гривень.
Сьогодні, оцінюючи державну підтримку книжкового ринку, ми можемо аналізувати витрати за кількома програмами: «Національний кешбек», «Зимова єПідтримка», «єКнига» та «Пакунок школяра». За три квартали 2026 року за цими програмами українці витратили на книги 465,5 млн грн. Це суттєва підтримка для галузі.
Але для мене важливо й те, яким саме способом держава підтримує книжкову галузь. «єКнига», як і інші подібні програми, працює за принципом, коли гроші йдуть не безпосередньо видавництву чи книгарні, а кінцевому споживачеві — читачеві. Це принципово інша модель порівняно з традиційними механізмами державного фінансування, коли видавництво подає проєкт, експерти вирішують, чи варто фінансувати конкретну книжку, а потім вона, наприклад, потрапляє до бібліотек.
У випадку «єКниги» держава дає гроші читачеві, а він сам вирішує, яку книжку придбати. Це ринковий механізм: людина обирає те, що їй цікаво, книгарня отримує гроші за продаж, видавництво — за реалізовану книжку. У підсумку фінансування отримують ті видання, на які є реальний попит.
ЯКІ ДАНІ ПРО ЧИТАЦЬКІ ВПОДОБАННЯ ДАЄ ПРОГРАМА
– Які результати єКниги вас особисто тішать, а які, можливо, засмучують? Що вдалося побачити завдяки програмі такого, чого раніше не знали про молодих читачів?
– Я хотів би відзначити, що «єКнига» дає детальну аналітику щодо придбаних за бюджетні кошти книжок. Для книжкової галузі це перша велика статистична база, яка дозволяє робити висновки про читацькі смаки молоді.
Ми бачимо не лише те, які книжки купують 18-річні, а й певні особливості їхньої поведінки. Наприклад, майже чверть тих, хто отримав кошти, так і не встигає їх використати протягом трьох місяців. Тоді гроші повертаються на рахунок Українського інституту книги й виплачуються наступним отримувачам. Це теж цікаві дані про поведінку молоді.
Є й інші спостереження. Статистика підтверджує й те, що дівчата читають більше за хлопців. Хоча серед 18-річних, які мають право на допомогу, хлопців трохи більше – приблизно 51%, а дівчат 49%, серед тих, хто виявляє інтерес до читання і купує книжки, співвідношення вже інше: близько 60,5% дівчат проти 39,5% хлопців.
Ще одне наше припущення не справдилося. Ми думали, що 18-річні, які переважно навчаються у вишах, активніше купуватимуть навчальну літературу. Але вона далеко не в лідерах. Натомість серед популярних категорій — художня література, нонфікшн, а також правила дорожнього руху й кодекси. Очевидно, частина молоді саме в цьому віці готується складати іспити на водійські права.
Цікавою виявилася й структура купівлі українських та перекладних книжок. Загальна тенденція до переважання перекладної літератури відображається і в покупках 18-річних. Якщо подивитися на топ-100 найпопулярніших назв, то книжки українських авторів становлять лише 13%.
Це відображає певну проблему книжкового ринку. Після різкого зростання попиту у 2023 році видавництва почали активно купувати права на переклад іноземних авторів. Між ними навіть виникала конкуренція за права на популярні книжки. Водночас постає питання, наскільки достатньо ресурсів залишається для розвитку українських авторів. Але тут уже починається дискусія про видавничу політику та читацькі вподобання, а наша статистика передусім показує, що саме люди купують.
Ще одне несподіване відкриття стосується формату книжок. Здавалося б, молодь мала б віддавати перевагу електронним виданням. Тим більше, що 73% усіх покупок 18-річні здійснили через сайти і лише 27% — у стаціонарних книгарнях. Проте електронні книжки становлять лише 1,36% покупок за програмою. Для порівняння, на інших європейських ринках їхня частка в продажах зазвичай становить 12–16%.
Отже, попри цифрові звички молодого покоління, 18-річні переважно обирають паперову книжку. Можливо, їм важливо погортати видання, потримати його в руках, відчути запах друкарської фарби (серйозно, чув це від власної доньки).
Для мене найважливіше те, що книжкова галузь нарешті отримала своєрідний градусник, яким можна вимірювати поведінку конкретної групи споживачів. Видавництва й маркетологи уважно вивчають нашу аналітику, адже вона допомагає зрозуміти, що саме цікавить читачів.
КНИЖКИ — ЦЕ ТЕЖ ХАРЧУВАННЯ, ТІЛЬКИ ДЛЯ ГОЛОВИ
– До завершення року залишається небагато часу. До кого ви сьогодні насамперед хотіли б звернутися, нагадуючи про єКнигу: до молоді, видавців, книгарень?
– Насправді нагадати треба всім. Насамперед хочу наголосити, що кошти за програмою «єКнига» можуть отримати 18-річні, які користуються застосунком «Дія». Якщо людина не має застосунку, вона не зможе подати заявку.
Право на допомогу зберігається від 18-річчя до дня, коли виповниться 19 років. Тобто протягом цього року можна подати заявку й отримати кошти.
Я б звернувся до молоді так: навіть якщо ви самі не читаєте, ви можете скористатися цією можливістю. За отримані гроші можна придбати книжку для когось із близьких: батьків, бабусі чи дідуся, брата або сестри. Можна передати її бібліотеці. Зараз у багатьох бібліотеках бракує нових книжок, тож це теж спосіб зробити добру справу.
Важливо пам’ятати, що після отримання коштів є три місяці, щоб їх використати. Цей строк установили спеціально, аби гроші не «зависали» і не залишалися невикористаними. Ті, хто хоче читати, зазвичай не відкладають покупку надовго. А кошти, які повертаються після завершення тримісячного строку, можуть отримати наступні учасники програми.
До книгарень і видавництв я б звернувся із закликом активніше розповідати молоді про цю можливість, привертати увагу 18-річних до програми. Попри війну державні програми підтримки читання продовжують діяти.
Адже книжки — це теж харчування, тільки для голови. Хліб і м’ясо ми купуємо, щоб нагодувати тіло, а книжки читаємо, щоб живити розум.
Любов Базів, Ярина Скуратівська. Київ
-
Відбудова1 тиждень agoРозсилка: Відбудова України-2026
-
Відбудова1 тиждень agoУ Варшаві партнери закликали збільшувати інвестиції у відбудову України
-
Одеса1 тиждень agoВ Одесі призначили нового керівника управління узбережжя: хто він
-
Суспільство7 днів agoНовини на ранок
-
Події1 тиждень agoЛавреатом премії імені Конрада став Мирослав Лаюк
-
Одеса6 днів agoВ Одесі після атаки росіян горять автомобілі та склади
-
Суспільство6 днів agoУ Києві ЗСУ провели Сержантський форум
-
Відбудова1 тиждень agoУкраїна представила проєкти відбудови на міжнародній виставці в Польщі
