На війні в нього позивний «Ремарк». Він – лікар-анестезіолог стабілізаційного пункту, який читає книги в перервах між прийманням поранених. Історія Олександра Реготуна й сама вартує книги, але поки що про війну він пише тільки у своїх соцмережах.

Через кілька місяців після повномасштабного вторгнення медик добровільно поїхав допомагати пораненим на фронт, що робить і нині.

ПЕРША РОТАЦІЯ НА СХІД У СКЛАДІ «ГОСПІТАЛЬЄРІВ»

– Кар’єра в мене складається просто чудово. За п’ять років, відколи працюю лікарем, пережив, мабуть, більше, ніж деякі колеги за свою 40-річну практику, – каже Олександр Реготун.

Він родом із Житомирщини, закінчив Вінницький національний медичний університет ім. М. Пирогова. Після інтернатури працював у Києві. Восени 2020 року, коли вирувала пандемія коронавірусу, став лікарем-анестезіологом відділення інтенсивної терапії Олександрівської клінічної лікарні. Каже, що тоді багато хворих помирали в нього на очах.

– Ковід із точки зору людяності та гуманізму – жахлива штука. А з практичного боку він виявився корисним, бо я навчився працювати інтенсивно та з великою кількістю важких хворих, що потім мені знадобилося на війні, – розповідає медик. – Я добу міг не спати, бігаючи від пацієнта до пацієнта, але люди все одно помирали. Через це в мене закрадалися сумніви: може, щось роблю не так. Утім все має свою ціну. Саме під час пандемії в мене виникли симптоми професійного вигорання, пік якого збігся з початком повномасштабної війни.

У лютому 2022 року його лікарня готувалася приймати поранених. Але їх Олександр тоді так і не побачив, шляхи евакуації працювали інакше. Каже, що почав відчувати втому від цивільної медицини. Багато читав про травми, оновлював свої знання. В якийсь момент з’явилася думка, що час змінити життя й, можливо, його навички потрібні на війні.

Реготун звільнився з роботи, приєднався до добровольчого батальйону «Госпітальєри» і 12 червня 2022 року вирушив у свою першу ротацію на схід. Він опинився під Вугледаром разом з екіпажем, який їздив на фронт ще із часів АТО/ООС.

– Дуже добре запам’ятав свого першого пораненого, – згадує лікар. – Це молодий танкіст, якому було 20 із лишком років. Він мав 80 відсотків глибоких опіків. У пам’ять вгризлися його обпечені руки: юнак брався ними за танк, коли вилазив із нього. Ми з колегою-анестезіологом стабілізували бійця і я відвіз його у шпиталь у Кураховому нашим реанімобілем, який на тому напрямку був єдиним на всі бригади з апаратом ШВЛ і киснем. Пацієнт був живим, я його передав у відносно стабільному стані, але підозрюю, що він помер.

Додає, що з танка в критичних ситуаціях часто не встигають вибратися, оскільки це дуже складно.

За словами Олександра, під час тієї ротації він відчув себе потрібним, тож після її закінчення записався на наступну.

ЗА ДОБУ СТАБПУНКТ У БАХМУТІ ПРИЙНЯВ 268 ПОРАНЕНИХ

Удруге Олександр поїхав із «Госпітальєрами» у Бахмут. Каже, що коли заїжджали в місто, там ще вирувало життя. Натомість через місяць, як повертався додому, тривала масова евакуація.

– Та ротація виявилася набагато складнішою. На стабпункті була велика кількість бригад, а потік поранених – шалений. Якось за одну добу ми прийняли 268 поранених, з яких 60 – важкі. Бували дні, що я відвозив пораненого, повертався і віз наступного. Траплялися такі, яких доставляв дивом. Наш стабпункт періодично обстрілювали. Поруч із Бахмутською центральною районною лікарнею був стадіон, на який заганяли самохідки, стріляли з них, а потім по нас прилітало, – ділиться Олександр.

Після ротації в Бахмуті Олександр недовго попрацював у приватній клініці. Каже, що адреналін на початку повномасштабної війни сповільнив депресію, але вона знову давала про себе знати. Як лікар, він розумів, що із цим треба щось робити. Тому звільнився і почав займатися з психотерапевтом.

– То був жахливий період мого життя, та із часом психотерапія дала свій ефект. Мій стан почав покращуватися, з’явилися цікаві думки і бажання щось робити. Я подумав: «А може, варто провести ротацію?». Знову зв’язався з «Госпітальєрами», і мене без проблем взяли, бо анестезіологів треба завжди і всюди. Потрапив у Лиман, де поранених було не набагато менше, ніж у Бахмуті. Я знову відчув себе потрібним. Зробив багато корисної роботи і після ротації був собою задоволений, – ділиться співрозмовник.

Олександр їздив на фронт і допомагав пораненим як волонтер до травня 2024 року. Потім підписав контракт із ЗСУ. У його військовому квитку вказана посада санітара, бо він не має офіцерського звання, але на стабпункті виконує обов’язки лікаря-анестезіолога. Нині «Ремарк» зі своїм підрозділом перебуває на Харківщині.

«ЗРОБИЛИ ВСЕ, ЩО МОГЛИ, АЛЕ ВІЙСЬКОВИЙ ПОМЕР»

– Мене дуже насторожує, коли говорять, що ми рятуємо життя. Стабпункт – тільки перша сходинка до порятунку. Якщо поранений не помер у нас, це не означає, що він виживе далі, бо попереду – важкий шлях лікування, можуть виникнути ускладнення. Сподіваюся, що врятував хоча б одну людину. Я чітко знаю ціну життя: його дуже легко втратити, але дуже важко зберегти, – каже медик.

Каже, що в його лікарській практиці на війні є випадок, за який себе картає. Це було під час ротації в Серебрянському лісі восени 2023 року. Коли Олександр зібрався відпочити після безсонної ночі, приїхав військовий транспортер і його попросили допомогти вивантажити тіла загиблих воїнів та покласти їх у мішки. Лікар згадує, що це були хлопці до 25 років. Обдумати побачене він не зміг, потрібно було працювати далі – на стабпункт почали прибувати важкопоранені.

– У той день був один поранений, обличчя та імені якого я не пам’ятаю, але його ситуації ніколи не забуду, – розповідає «Ремарк». – Йому у грудну клітку потрапив осколок, і він ще своїми ногами, щоправда, зі сторонньою допомогою, зайшов до нас. Ми надавали бійцю допомогу, але за короткий час у нього сталася зупинка серцевої діяльності. Почали реанімацію, яка тривала 40 хвилин, утім серце не реагувало. Нам довелося все зупинити, адже надійшло повідомлення про наступного важкопораненого. Ми зробили все, що могли, але військовий помер. Мене досі картає думка: може, щось було неправильно. Проте на це питання ми ніколи не знатимемо відповіді. Після цієї події я шукав інформацію, консультувався із старшими колегами, щоб дізнатися, на якому етапі все пішло не так. Однак ми нібито правильно діяли. У медицині так буває, що людина може померти, навіть якщо все зробили правильно.

Через кілька місяців після тієї ротації в Олександра з’явилися нав’язливі спогади про загиблих, яких він вивантажував, і воїна, якого не вдалося врятувати. Картинки і запахи тих подій оживали, коли йшов вулицями свого рідного тилового міста. Психотерапевт діагностував у «Ремарка» посттравматичний стресовий розлад, з яким теж довелося попрацювати.

Лікар із власного досвіду знає, що людину можна забрати з війни, а от війну з неї – ні. Пригадує своє перебування в населеному пункті Темирівка. Там росіяни постійно починали обстріли о 4-й ранку зі ствольної артилерії та «Градів».

– Звук снарядів «Граду» дуже схожий до того, як зачиняються бокові двері в автомобілі Ford Transit. Якось я приїхав додому, йду вулицею, і хтось швидко зачинив двері в такому авто. Від цього в мене аж голова втягнулася в плечі. Через декілька секунд зрозумів, що це – просто машина, – каже військовий.

ТЕПЕР МАЙЖЕ НЕМОЖЛИВО ЕВАКУЮВАТИ ПОРАНЕНИХ

«Ремарк» каже, що постійно спостерігає, як зміна ситуації на полі бою впливає на характер поранень захисників. Якщо у 2022 році було багато мінно-вибухових травм і важких поранених могли евакуювати на стабпункт, то під час контрнаступу в 2023 році, коли росіяни масово мінували території, з’явилося багато воїнів з ампутаціями.

– Тепер дрони контролюють абсолютно все, через що практично неможлива евакуація поранених. Більшість «важких» не можуть її дочекатися і повільно та тяжко помирають на очах у своїх побратимів. Масштаби цього всього лякають, і ситуація погіршується. Нещодавно на одній зі змін зловив себе на думці, що лікарі із часом стають непотрібними, бо важких поранених ми майже не бачимо. Мене дуже гнітить, що десь там є поранені, а я не можу їм допомогти, – говорить лікар.

ТЕРАПІЯ ЗОРЯНИМ НЕБОМ

До інтенсивної роботи на стабпункті Олександр звик. Утім найважче в періоди, коли поранених стає мало і починається очікування, а з ним, як він каже, «різні дурні думки, які не завжди сприяють чомусь хорошому».

Щоб із цим боротися, «Ремарк» читає художню літературу зі своєї електронної книги. І позивний він узяв собі на честь улюбленого письменника. Вважає, що література – найдоступніше для фронту мистецтво.

– Я розумію, що армія – це деградація, бо те, що я роблю у війську, після закінчення війни буде просто непотрібним. Щоб не забувати свого фаху, постійно щось підчитую та намагаюся оновлювати знання, – говорить військовослужбовець.

А ще його терапія – телескоп. Подарували побратими, дізнавшись про дитяче хобі Олександра – споглядання зоряного неба. Військовий має на телефоні багато фотографій глибокого зоряного неба, яке на фронті часто тоне в заграві від вибухів КАБів.

ВТОМЛЕНИЙ І ВИГОРІЛИЙ МЕДИК – НЕЕФЕКТИВНИЙ

У вересні 2025 року Олександр долучився до програми психологічного відновлення благодійного фонду Repower, яка орієнтована на військових медиків та лікарів. Кандидатуру Реготуна подала бригада – і він пройшов відбір. Програма проходила у Швеції у форматі відрядження, а не відпустки.

– За час війни я настільки здичавів, що мав море емоцій: від порома, яким ми пливли з Польщі у Швецію; цивільного літака, що не стріляє, а перевозить людей; не посіченого осколками лісу, в якому хочеться бути. У перший тиждень програми було складно, бо одного ранку, відкривши новини, побачив, що Україна пережила масований обстріл. Виникло відчуття провини, що я не там. Та згодом перемкнувся, бо програма була дуже насиченою, ми постійно щось робили, кудись їздили. Цей проєкт має благородну мету – допомагати тим, хто допомагає іншим, – зауважує медик.

Говорить, що йому дуже сподобалися сеанси групової психотерапії, бо бачив, як спочатку замкнуті в собі люди поступово розкривалися. З усмішкою додає, що єдиний мінус програми – закоротка.  

– Психотерапевтичний ефект проєкту просто чудовий і починається ще з вокзалу в Києві, – додає Олександр. – Неймовірно гарні дівчата-організаторки створюють атмосферу тепла, затишку й підтримки, дбаючи про нас і наші потреби. Чудові люди мотивують і далі виконувати свою роботу, адже нагадують, що нам є за що боротися. Після програми я став більш розслабленим, зникла внутрішня напруга. До того ж фізично відпочив, прокинулася жага до роботи, яку колись страшенно любив. Втомлений і вигорілий медик не може працювати як слід. Якщо людина відпочила, вона набагато ефективніша.

Після завершення програми її учасників не лишили сам-на-сам із труднощами, що можуть виникати. Усі мають контакти проєкту та психологів, до яких можна звернутися в разі необхідності.

Ірина Чириця, Житомир

Фото надав Олександр Реготун