Connect with us

Події

Мстислав Чернов, режисер

Published

on



Режисер документального кіно Мстислав Чернов, який минулого року фільмом «20 днів у Маріуполі»   разом із командою здобув для України першого Оскара часів відновленої Незалежності, – цього разу приїхав у Київ представляти свою другу повнометражну роботу «2000 метрів до Андріївки»  в дні старту її вітчизняного прокату. Світова прем’єра  стрічки відбулася минулого січня в програмі американського  кінофестивалю незалежного кіно «Санденс». Тоді народженого у Харкові Мстислава Чернова нагородили у США призом за найкращу режисерську роботу програми «Світова документалістика». 

Коли  на початку червня  фільм про відвойовування в російських загарбників кожного сантиметра української землі поблизу Бахмута показали в Києві в конкурсній програмі Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини  Docudays UA,  то «2000 метрів до Андріївки» отримав головний приз номінації «Docu/Світ» і ще дві відзнаки. Стрічку високо оцінили в Данії, Великобританії, Ізраїлі, Польщі, Румунії, Чехії.

У фільмі метр за метром відзняті у 2023 році кадри контрнаступу  українських захисників. Відвага та болісні втрати одного підрозділу  масштабуються у свідомості глядачів у глибоке тимчасове занурення в найбільшу військову операцію в Європі з часів Другої світової війни – російсько-українську. Наші бійці з позивними Гагарін, Гектор, Мороз, Кобзар, інші  трохи не щосекунди перебувають під шквалом ворожих обстрілів: хтось стає «300-им», четверо бійців підрозділу за кілька місяців полягли в боях. Однак це розповідь про шлях до перемоги над  нападником.  

Чи не найважливішими є слова, що звучать з екрана: «Давай, братан, вставай! Живи!»  Та  непоправно болісні: «Який же смак у смерті бездоганний у виборі найкращих серед нас…».

Очікувано фільм «2000 метрів до Андріївки» потрапив до списку восьми претендентів  для відбору Українським Оскарівським комітетом на участь у змаганнях за найпрестижнішу нагороду Американської академії кіномистецтва, яку вручатимуть у березні наступного року; і представлятиме Україну в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». 

Укрінформ розпитав Мстислава Чернова про зйомки й режисерські амбіції, нові фільми і Харків як місто старту до Оскарівських вершин, Пулітцерівської премії  та Національної премії України імені Тараса Шевченка.

КОЛИ  З’ЯВЛЯТЬСЯ ФІЛЬМИ  ПРО  ХАРКІВ І ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ

– Мстиславе, вас із камерою всі побачили у відео з Вашингтону, де 18 серпня обговорювали питання завершення російсько-української війни президенти  Дональд Трамп і Володимир Зеленський та європейські лідери. Суворі охоронці були тільки у глави української держави? 

– Я був одним із журналістів, які висвітлювали важливу подію. Не знаю нічого про суворих охоронців.  (Усміхається. – Авт.).

– Скільки у вашому робочому графіку на тепер місця документальному кіно, скільки – журналістиці?

– Я поступово переходжу з журналістики до документального кіно, бо розумію його силу. Вона в тому, що разом із правдою і фактами документальне кіно несе ще й сильні емоції. Так ми намагаємося знайти дорогу, перш за все,  до серця міжнародних глядачів.

На жаль, у світі багато фейкових новин, неправди, згенерованого контенту. Досі, після стількох років  російського вторгнення в Україну, не всі люди, особливо за кордоном,  перебувають у контексті війни; досі не всі розуміють, наскільки важливу справу виконують українські військові зараз на передовій, захищаючи європейські кордони. Є люди, які втомилися від війни, новин і не хочуть дивитися і читати нічого. 

Саме тому я прагну говорити з глядачем за допомогою мови кіно. А хороша документалістика часто перегукується з журналістикою. І це можливість одночасно займатися одним та іншим.  

– Ви вже казали, що хочете, щоб ваша наступна повнометражна документальна робота була про завершення війни. Тож зйомка переговорів у Білому домі 18 серпня – і для нового фільму, так?

– Хороший документальний фільм знімається якщо не роками, то місяцями. І допоки в тебе немає всіх матеріалів, ти навіть часто не знаєш, про що буде цей фільм, але ти знімаєш все. 

Збором матеріалів для нового фільму я займаюся протягом останніх пів року, після виходу «2000 метрів до Андріївки»; дещо робив навіть до того. Це включає  зйомки на фронті, в українських містах і за кордоном. Поки фільм не буде готовий, не можу сказати конкретно, про що він буде, і що ми в ньому побачимо. 

Єдине, я мрію (мені здається, що кожний режисер так само думає), щоб цей фільм був про кінець війни.  Сподіваюся, що не буду його знімати роками. Сподіваюся, що насправді ми побачимо завершення скоро. Багато людей для цього докладають дуже багато зусиль.

– Ще маєте задум створити фільм про Харків. Це буде документальне чи художнє кіно? На якій стадії реалізація? Наскільки ви часто буваєте в рідному місті? 

– Харків я знімаю багато років. Особливо після початку повномасштабного вторгнення зібрав величезну кількість матеріалів. Мені дуже хотілося б, щоб це був окремий фільм чи частина того, над яким я зараз працюю. Саме тому, що Харків є моїм домом і одним з найважливіших стратегічних культурних міст України. Тож важливо розказати про його роль в обороні України і життя в Харкові цивільних під час війни.  Дуже хотілося б знайти правильний кут для цього. 

У художньому кіно ти спочатку пишеш сценарій і вже потім знімаєш фільм, а в документальному – спочатку знімаєш, а вже потім формуєш історію й пишеш. Тому реалізація задуму про Харків все ще в процесі. Цей креативний процес потребує часу й терпіння.

– Ви відразу в Харкові відчули себе проукраїнською людиною? Бо тривалий час місто було переважно російськомовним, зі своїми особливостями.

– Слухайте, це хороше запитання. Я зараз думаю навіть не про своє оточення, а про те, як відчував себе, коли ріс, учився, працював у Харкові. Я народився в 1985 році  – це ще був Радянський Союз. Однак знаю точно, що мої шкільні роки, юність і професійне становлення пройшли в незалежній Україні. 

Я ніколи не відчував ні себе, ні місто Харків, у якому ріс, чимось іншим, ніж Україна. У мене ніколи не виникали питання щодо самоідентифікації. Я виріс у незалежній Україні, я – українець. 

Деякі люди старшого віку, які жили поряд зі мною, може, відчували ностальгію за радянськими часами чи мали родині зв’язки з Росією, Харків же розташований близько до кордону. Нині мене тішить, що багато моїх друзів і  тих людей, з якими ми свого часу спілкувалися і працювали,  зараз переходять на українську мову. Тепер вони більш послідовно і вдумливо розуміють, що є українцями, що Харків – це українське місто.

– Вашою робочою мовою стала й англійська. Коли вдалося вивчити іноземну мову бездоганно? Це база зі школи?

– Так, це школа; потім приватні уроки. Але головне – це кіно. Вивчити англійську мову мені допомогло те, що я багато дивився кіно в оригіналі. Потім читав сценарії, перекладав  фільми.

Кіно – це моє життя, моя пристрасть.

Я дуже люблю кіно. Кіно – це моє життя, моя пристрасть. Кіно – це найкраще, що є у світі. 

– Власне у вас освіта одна, а пішли в журналістику. Коли цей перехід відбувся?

– Освіта у мене ІТ, я спеціаліст із комп’ютерних мереж. Закінчив прекрасний Харківський національний університет радіоелектроніки, але зрозумів, що це – не моє. Уже тоді мене цікавило кіно, вже писав книги та почав фотографувати і знімати відео. Моєю колискою, де я народився як журналіст, була перша робота після  університету –харківська агенція MediaPort.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ШЕВУ, КОБЗАРЯ, ГАГАРІНА І ЦІНУ СВОБОДИ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

– У програмі Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Докудейз» у Києві ви вже представляли фільм «2000 метрів до Андріївки» про Третю штурмову бригаду. Які  очікування від прокату в Україні і зустрічей із новими глядачами?

– У червні, окрім  «Докудейз», куди приходила широка аудиторія, ми зробили декілька показів для військових: для тих, хто є у фільмі, та їхніх побратимів. І це було для мене, напевно, найважливіше.

Один із цих показів відбувся у великому кінотеатрі «Мультиплекс». І водночас виходила публіка з інших кінозалів, де дивилися чудові цікаві фільми: «Як приручити дракона», «Формула-1» (і таке кіно необхідне, на часі). 

Найперше, що тоді мені сказали військові: «Нам дуже хотілося б, щоб усі ці люди пішли й подивилися «2000 метрів до Андріївки». Тому що це  – справжнє; те, через що ми й наші побратими проходять щодень. Нам хочеться, щоб усі зрозуміли, наскільки болісним і трагічним, часто дуже важким, є захист.  Скільки він потребує сил, і наскільки це страшно». 

Ці слова засвідчили, що ми у фільмі  знайшли правильні перспективи. Показати героїзм –найважливіше. Водночас не менш важливим є показ  щоденної самопожертви наших військових на передовій в окопах, у містах і селах. Наша свобода дається нам великою працею та звитягою цих людей  – і про це треба пам’ятати. 

«2000 метрів до Андріївки» – це фільм насамперед про пам’ять про людей, хто віддав своє життя за свободу землі, яку ми називаємо своїм домом; за свободу наших сімей і своїх побратимів. Не за політичні гасла та абстрактні ідеї, а за українську землю, яку ми рахуємо навіть не кілометрами, а  метрами, на кожному з яких –  чиясь кров. 

Для мене надважливим є те, щоб суспільство знало ціну свободи своєї землі. Коли прийде час, коли закінчиться війна – а вона рано чи пізно закінчиться – будуть ті, хто намагатиметься переконати наше суспільство, що все треба забути, що протистояти російській навалі було не так і важко. Я не хочу, щоби були забуті захисники з позивними Кобзар, Шева, Фрік і всі, хто віддав своє життя за цю землю. 

 – Чому у фільмі саме Третя штурмова та Андріївка? Як військовий журналіст ви знаєте Донецьку область із 2014 року. 

– Літо 2023 року було літом українського контрнаступу, про нього говорили в усьому світі. Передова була у вогні. 

Для мене контрнаступ був найважливішою історією, яка відбулася у 2023 році; і надія, і біль, і символ боротьби, яка точиться вже роками: не з 2022-го, а з 2014-го.  Ми в той період представляли фільм «20 днів у Маріуполі» в Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Парижі,  Лондоні  – і щоразу після цього я летів у Польщу, перетинав український кордон і їхав на передову разом із колегами.

Протягом літа 2023 року ми знімали декілька різних підрозділів. Потім з Алексом Бабенком, другим оператором, зустріли командира взводу підрозділу Гідра Третьої штурмової бригади з позивним Фєдя і побачили кадри, які бійці  вже зняли на свої шоломні камери. 

На мапі побачили маленьку двокілометрову посадку, яка веде до Андріївки. І для нас стала очевидною глибока драматургія і символізм історії підрозділу Фєді і його друзів та вузької смуги довжиною 2000 метрів, що нагадувала про тисячі подібних палаючих посадок, за які точилися бої. Андріївка стала символом тих маленьких і великих сіл, які звільняли українські захисники.

Тоді ми зрозуміли: якщо зможемо розказати цю історію, сфокусуватися тільки на ній і заглибитися максимально – то вона стане символом всієї боротьби, всієї передової, кожного військового, який воює на передовій.

Ми продовжували знімати доти, доки звільнили Андріївку, і далі упродовж року продовжували спілкуватися з військовими.  Деяких, на жаль, знімали вже… похорони. Це тільки підсилювало бажання завершити фільм і показати цю історію якомога більшій кількості людей.

– Знімальну групу на передовій називали «олівцями». Там працювали тільки ви з Алексом Бабенком, чи була більша команда? 

– «У полі» працювали я, режисер-оператор, та  Алекс  – друга камера і копродюсер. Маленька команда там – це питання безпеки. Звичайно, загалом нам  допомагали створювати фільм усі колеги з Associated Press. 

Головне правило виживання – ти не маєш бути один. Це те, що рятує твоє життя, і завдяки чому ще можеш робити свою роботу.  

– Скільки камер на передовій знімали матеріали для фільму «2000 метрів до Андріївки»? З якої саме кадри, коли глохне бойова машина, яка мала забрати з поля бою наших захисників?

– То був один із перших боїв.  Як і інші бойові дії, які ввійшли у фільм, були  зняті нашоломними камерами бійців Третьої штурмової бригади. Кадри з бойовою машиною бійця із позивним Піро  – він фантастична, героїчна людина. Його тоді врятували, я дуже щасливий, що він живий. 

Наша задача була  – не тільки пройти і зняти те, що могли:  на КСП (командно-спостережному пункті), роботу артилерії; Фєдю, який ніс прапор. Нам треба було зібрати максимальну кількість матеріалів, знятих нашоломними камерами бійців, які рухалися до Андріївки, і побудувати з цього історію: поставити їх у правильному порядку, прив’язати  географічно до відстані. Чим далі ми йдемо у фільмі, коли приєднуємося до бригади, –  ми додаємо більше камер. Відповідно, знімаємо і монтуємо сцени вже більш складні. Працювала зі мною над монтажем, як і у фільмі «20 днів у Маріуполі», Мішель Мізнер.

Фільм починається з однієї перспективи, з однієї камери. Коли опиняємося за 600 м від Андріївки, то бачимо бій, знятий сімома камерами:  дві нашоломні камери (одна з них панорамна на 360 градусів), ще два дрони, дві камери у штабі й одна – з військовими медиками, які приймають поранених. Відібрані й синхронізовані матеріали дають змогу перенести глядача в саме серце бою; показати війну так, як її не бачив ніхто донині. 

Ні в Першу світову війну, ні в Другу світову, ні у В’єтнамі, ні навіть на початку російського вторгнення в Україну у 2014-му  технології ще не  давали можливості створити такий фільм. Тепер можливо перемістити глядача прямо в окоп, поряд із військовими  –  і він відчує те, що відчувають військові. Для нас це найголовніше завдання: скоротити максимально дистанцію між глядачами і військовими.

ФІЛЬМ «2000 МЕТРІВ ДО АНДРІЇВКИ» ВЖЕ КВАЛІФІКУВАЛИ НА ОСКАР

–- Які фільми про війну ви аналізували, перед тим, як вирішили знімати «2 000 метрів до Андріївки»? Які вас, можливо, надихали?  Мені згадався художній фільм 2019 року  британського режисера Сема Мендеса «1917» про події Першої світової війни.

– Є фільми, які ми використовували як структурні референси на монтажі. Проте ми не намагалися їх повторити. Скажімо, «Дюнкерк». На наративні прийоми і використання VoiceOver  надихнули фільми Терренса Маліка, наприклад, «Тонка червона лінія».

Фільм «1917» – один із моїх улюблених фільмів про війну, ніби знятий одним кадром. Проте неможливо в документалістиці повторити те, що відбувається в художньому кіно.

Перша сцена нашого фільму  «2000 метрів до Андріївки» триває близько 10 хвилин. Американська аудиторія зауважила, що їм це нагадує першу сцену стрічки «Врятувати рядового Раяна» про Другу світову війну.  У нашій стрічці про Третю штурмову це документальні кадри, реальність. Коли до глядача приходить розуміння, що все, що він бачить на екрані, – справжнє, воно  дуже глибоко зачіпає емоції. 

На мене помітно вплинув як на режисера фільм «Апокаліпсис сьогодні»  про війну у В’єтнамі. Подібним є те, що  герой від початку йде до своєї конкретної мети.  Ціль командира з позивним Фєдя  – підняти прапор над Андріївкою, звільнити село. Він її досяг. 

Думаю, що моя робота як режисера-оператора досі перебуває під впливом Альфонсо Куарона та  Еммануеля Любецького. До того ж, мова про натхнення не тільки фільмами. Настільною книгою був роман «Прощавай,  зброє»  Гемінґвея,  його воєнні репортажі з  двох світових воєн. Ще картини Пола Неша й інших художників часів Першої світової війни.  Вони схожі на те, що ми бачимо у Серебрянському лісі біля Кремінної в Луганській області. 

– Ваш другий фільм, «2000 метрів до Андріївки», розпочинає оскарівський марафон. Як оцінюєте шанси?

– Упевнений, що абсолютно всі фільми, які подавалися цього року на те, щоб представляти Україну на Оскарі, є достойними. Вважаю, що під час війни саме документальне кіно має представляти Україну. Хоча, звичайно, на це можуть бути й інші погляди. 

Ми вже кваліфікувалися на Оскар  (це стало можливим завдяки перемозі на фестивалі DocAviv в Ізраїлі) і будемо змагатися за кращий документальний фільм – це інша категорія. Який буде результат  – я не знаю, але сподіваюся на краще. 

2025-ий – це насправді золотий рік української документалістики. Я бачив на міжнародних фестивалях як мінімум 15  документальних фільмів, усі достойно  представляли Україну. На третій рік повномасштабного вторгнення РФ в Україну вийшло багато фільмів, які показують різні ракурси цієї війни. Якісь із них точно дійдуть до глядача. Це гарантує нам те, що Україна все ж таки буде в кіноконтексті цього року, і про нас будуть говорити, нас дивитимуться. 

2025-ий – це насправді золотий рік української документалістики. 

Знаючи сучасного глядача, знаючи як важко пробитися до міжнародного глядача з українським кіно зараз, ми докладаємо максимум зусиль для того, щоб зробити не тільки філософсько глибокий і тематично важливий фільм. Ми прагнемо, щоб він був універсальним, цікавим для широкої аудиторії. 

Кінематографічність «2000 метрів до Андріївки»,  про яку ми говоримо, структура побудови  документального фільму насправді є елементами ігрового художнього кіно. Драматургія закадрового тексту, фокус фільму на героях, а не на інформації і контексті, музика, звук – все це сприяє тому, щоби  стрічка була максимально цікавою навіть для аудиторії, яка мало знає Україну. 

Але після того, як ці глядачі прийдуть і подивляться фільм, знайдуть паралелі з «1917» чи  «Врятувати рядового Раяна», іншими їхніми улюбленими класичними фільмами, вони скажуть: «О, зараз я знаю більше про Україну та українських військових». 

– Ваше перебування в Маріуполі з 24 лютого 2022 року і подальша професійна діяльність зробили вас свідком воєнних злочинів РФ в Україні. У Києві минулого року ви згадували про погрози. Чи діє для вас програма убезпечення свідка?

– Такої програми ніколи не було. Хотілося б, але…

Зараз кожна людина з камерою – свідок.

Зараз кожна людина з камерою – свідок. Навіть демократичні країни бачать в інформації зброю. Це значить, що нас,  журналістів, документалістів, – тоталітарні режими розглядають як військових, якими ми не є. І нас розглядають, як ціль, що погано, неправильно. Але це реальність, у якій ми живемо. 

– Ви оповідач в обох своїх документальних фільмах.  У  «2000 метрів до Андріївки» буквально кількома реченнями згадуєте про тисячолітню боротьбу України. Чи почули ці слова закордонні глядачі?  

– Ну, може, з першого разу не почують. У будь-якому разі інформація залишається на рівні  підсвідомості. І рано чи пізно вона для багатьох стане усвідомленою. 

І коли наступного разу їм хтось розкаже, що Росія намагається відібрати свободу і незалежність в України, згадають, що ми змушені протистояти загарбницьким діям не три роки, а сто і тисячу років! 

Одного фільму недостатньо для того, щоб розказати людям про історію України. Це комплексна довготривала кропітка робота, яку треба робити роками. 

Країна-агресор роками культуру і свої наративи просувала у світі за допомогою кіно, літератури, культурних організацій, які працювали в кожному великому європейському чи американському місті. І це дало свої плоди, на жаль.

Нам, культурним діячам, треба це усвідомити. І розуміти: щоб побачили нашу перспективу, недостатньо зняти фільм і виставити його на ютуб. Треба працювати щодня, в різних напрямах, з усіма аудиторіями, протягом десятків років – і тоді це дасть довгострокові результати.

Валентина Самченко. м. Київ

Фото Геннадія Мінченка 



Джерело

Події

Фільм про повернення й ідентифікацію тіл полеглих захисників України здобув міжнародну премію The AIBs

Published

on



Стрічка воєнного кореспондента «Радіо Свобода» Мар’яна Кушніра «Поверніть мені ім’я» здобула премію Асоціації міжнародного мовлення (The AIBs) у категорії «Документальний фільм про внутрішні справи».

Про це сам Кушнір повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.

«Я отримав нагороду, за якою приїхав. Фільм «Поверніть мені імʼя» отримав міжнародну винагороду, міжнародне визнання. The AIBs. Domestic Affairs», – зазначив він.

Читайте також: Український фільм «Гра на перехоплення» покажуть міжнародному кінофестивалі в Іспанії

Як повідомлялося, документальний фільм «Поверніть мені імʼя» Мар’яна Кушніра вийшов у лютому цього року. Стрічка розповідає про пошук й ідентифікацію тіл полеглих українських оборонців, які вважалися зниклими безвісти.



Джерело

Continue Reading

Події

Бережна у Сваляві вшанувала пам’ять закарпатців, які стали жертвами сталінських репресій

Published

on


У Свалявському меморіальному парку відбувся захід із вшанування пам’яті закарпатців, жертв сталінських репресій, які загинули у Свалявському збірному пункті для інтернованих цивільних осіб та військовополонених, а також в інших таборах ГУЛАГ та ГУПВІ на теренах Радянського Союзу.

Про це повідомило Міністерство культури, передає Укрінформ.

Участь у поминальному заході у Сваляві взяла віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури Тетяна Бережна. У межах візиту вона взяла участь у пам’ятних заходах на вшанування закарпатців — жертв сталінських репресій, долучилася до відкриття меморіальних дощок та провела двосторонню зустріч із міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром.

«Наш обов’язок — подбати про свідчення, які зібрали родини, дослідники й громада Сваляви, адже дуже важливо, щоб про долю угорських і німецьких родин Закарпаття знали й пам’ятали. Це частина нашої спільної історії», — наголосила Бережна.

До заходу долучилися міністр соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтан Тарр та представники Комітету Меморіального парку.

Важливим символічним та історичним моментом заходу стала передача оригіналу постанови Верховної Ради України про визнання злочинами комуністичного тоталітарного режиму масових репресій радянської влади проти цивільного населення Закарпаття у 1944-1946 роках. Документ, підписаний Головою ВР Русланом Стефанчуком, передали міністру соціальних зв’язків та культури Угорщини та керівництву Меморіального парку у Сваляві.

Тарр наголосив на важливості спільного вшанування жертв радянських репресій українським та угорським народами та подякував українському парламенту за засудження злочинів комуністичного тоталітарного режиму.

«Нас, мешканців Центральної та Східної Європи, набагато сильніше об’єднують спільні страждання і випробування, ніж спільні радощі та успіхи. Вони формують нас і вчать цінувати мир та взаєморозуміння. Від імені Угорщини дякуємо українському парламенту за визнання злочинів комуністичного тоталітарного режиму проти угорців на Закарпатті після Другої світової війни», — зазначив Тарр.

Після поминальної церемонії відбулося відкриття меморіальних дощок за участю й Тарра.

Важливою частиною візиту стала двостороння зустріч Бережної з міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром. До зустрічі також долучилися посол України в Угорщині Федір Шандор, представник Міністерства закордонних справ України в Ужгороді Іштван Балог та представники обласної влади.

Сторони обговорили перспективи активізації українсько-угорського партнерства у сфері культури, освіти та гуманітарної політики.

Серед пріоритетів — реалізація спільних культурних проєктів, підтримка книговидання й перекладів, розвиток українських студій в угорських університетах, а також збереження мовної та культурної ідентичності української громади в Угорщині й угорської національної спільноти в Україні.

«Культура — це простір, у якому формується взаємна довіра між суспільствами. Українсько-угорський культурний та освітній діалог триває. Ми зацікавлені в тому, щоб вивести цю співпрацю на системний рівень, розвивати прямі партнерства між культурними інституціями та створювати нові можливості для спільних проєктів», — зазначила Бережна.

Окремим напрямом стала співпраця у сфері збереження культурної спадщини. Українська сторона представила діяльність Українського фонду культурної спадщини та запросила Угорщину долучитися до його роботи.

Також йшлося про важливість спільного дослідження історії, збереження історичної пам’яті та протидії російській дезінформації й маніпуляціям історичними фактами.

Сторони висловили зацікавленість у продовженні діалогу та розширенні практичної співпраці.

Читайте також: В Ужгороді відкрили пам‘ятник лідеру угорської революції 1956 року Імре Надю

Як повідомляв Укрінформ, у Центральній бібліотеці міста Кечкемет відбулося відкриття 38-ї «Української книжкової полички» в Угорщині.

Фото: Міністерство культури



Джерело

Continue Reading

Події

Сергій Опанасенко, співрозробник програми «єКнига»

Published

on



У 2024 році в Україні під час повномасштабної війни запрацювала державна програма «єКнига», покликана популяризувати читання та підтримати книговидавничу галузь: держава виділяє громадянам, яким виповнилося 18 років, кошти на придбання українських видань.

Про виникнення програми, механізм її роботи, вплив на книжковий ринок та виклики для української культури під час війни Укрінформ поспілкувався з одним з ініціаторів і розробників програми — начальником відділу цифрової трансформації Українського інституту книги Сергієм Опанасенком.

– Пане Сергію, чи існували аналоги в Європі, на які ви орієнтувалися, коли розробляли програму «єКнига»?

– Ідея з’явилася ще у 2020–2021 роках. Колеги з Українського інституту книги разом із Олександрою Коваль замислили запровадити книжкові сертифікати. Їх надихнув досвід європейських країн, зокрема Італії та Франції, де діють програми культурних сертифікатів для молоді.

У багатьох країнах Європи існують програми (Франція — Pass Culture, Італія — Carta Cultura, Іспанія — Bono Cultural Joven, Німеччина — KulturPass тощо), що дають змогу придбати книжки в книгарнях, відвідати театри, музеї чи скористатися іншими культурними послугами. Держава таким чином стимулює залучення молоді до культури. Ми знали про існування таких програм, читали про них, але докладно не вивчали технічного досвіду реалізації таких програм в інших країнах. Це радше ідея, яка надихнула нас на власне рішення.

У червні 2022 року в нашому профільному законі про видавничу справу набули чинності зміни: передбачили книжкові сертифікати для молоді, субсидії для книгарень, а також механізм придбання книжок бібліотеками з використанням електронного каталогу «Книжки на ринку».

Стосовно допомоги 18-річним спочатку справді йшлося про книжкові сертифікати. Але я подумав, що паперові сертифікати — не найкращий варіант, краще було б надавати людям кошти. На той момент уже працювала програма «єПідтримка», тож запропонував використати схожий механізм.

Пам’ятаю робочу онлайн-нараду, на якій ми обговорювали, як реалізувати програму. Конкретного рішення не було. Я відкрив постанову про «єПідтримку», розібрався, як там організували виплати, намалював блок-схему: як людина отримуватиме гроші, як вони надходитимуть і як можна обмежити їх використання певними категоріями товарів.

Тоді ж з’явилася і робоча назва «єКнига».  Для реалізації задуму потрібно було змінити законодавство: ми з колегами в УІК розробили порядок надання цієї державної допомоги, а потім нам вдалося переконати в зміні механізму послуги Мінкульт, Мінфін, і депутатський корпус.  У 2024 році із закону вилучили поняття «сертифікат», натомість з’явилося формулювання «державна допомога на придбання книг», а в постанові Кабміну зафіксували нову назву програми — «єКнига».

Ідея «єКниги» мала не лише культурну, а й важливу економічну та безпекову мету. Йшлося про три напрями: підтримку українського книжкового ринку, стимулювання читання і попиту на українські книжки серед молоді та обмеження впливу російської книжкової продукції. 

ВИКЛИК ПОЛЯГАВ НЕ В ТОМУ, ЯК НАДАТИ КОШТИ, А В ТОМУ, ЯК ПЕРЕВІРИТИ, ЩО ЇХ ВИТРАТИЛИ САМЕ НА ЦЕ

– З якими викликами ви зіткнулися під час розробки програми? Адже український книжковий ринок фактично не мав ані єдиних правил обліку, ані прозорих інструментів моніторингу.

– Найбільший виклик полягав не в тому, як надати кошти, а в тому, як перевірити, що їх використали саме на те, що передбачає закон. У законі було чітко прописано: людина має придбати в книгарні саме книжку, і книжку українською мовою. Але книжка — це товар, і потрібно було знайти механізм, який дав би змогу відрізнити її від інших товарів, що продаються в книгарнях: закладок, кави чи чогось іншого. І так само перевірити, що придбано книжку саме українською мовою.

Для цього потрібна була база даних, яка містила б інформацію про книжки на ринку. Саме над створенням такої бази довелося добряче попрацювати.

Ще до повномасштабної війни ми запрошували до УІК розробників програмного забезпечення для бібліотек, очільницю Української бібліотечної асоціації Оксану Бруй, заступницю директора Книжкової палати України Галину Гуцол. Обговорювали тоді, якими мають бути бази даних для книжкової галузі: окремо національна бібліотечна каталогізація, окремо база книжок, які продаються на ринку. Адже в більшості товарних категорій такі системи давно існують: магазини користуються базами товарів, аптеки — базами лікарських засобів. А в книжковій торгівлі єдиної бази не було. Відповідно, не було й повноцінного інструменту для моніторингу ринку.

Були спроби залучити до цього міжнародні компанії, зокрема Nielsen BookScan, що моніторить книжкові продажі в різних країнах. Але український ринок виявився для них заскладним. Окрім технічної проблеми відсутності єдиної бази книжок, була й інша: самі учасники ринку не дуже охоче ділилися даними про продажі.

Тому ще наприкінці 2022 року, коли ми тільки починали прописувати механізм майбутньої «єКниги», я вже працював над тим, щоб створити таку систему. Насамперед переконував книгарні долучатися до неї, адже розумів, що з видавцями цей процес буде складнішим.

Важливу роль відіграла співпраця з Ігорем Карпенком, директором товариства, яке розробляє програмне забезпечення для бібліотек. Він добре знає книжкову галузь, і ми могли спиратися на його досвід. За основу формату даних узяли міжнародний стандарт ONIX, яким користуються в книжковій торгівлі в Європі. Так поступово почали створювати базу «Книжки на ринку».

Фактично, коли ми з колегами розробляли нормативну основу «єКниги», я вже закладав у неї використання цієї бази, хоча самої системи на той момент іще не існувало.

Ще одним викликом стало те, що «єКнига» на той момент була першою програмою, ідея якої зародилася не в стінах Мінцифри та ДП «ДІЯ». Зізнаюся, що мені довелося опанувати багато технічних нюансів реалізації таких складних програм. Зате тепер маю цікавий досвід.

Одним із результатів роботи команди стало те, що «єКнига» стала першою послугою для «Дія.Картки». Вона дає змогу користуватися кількома рахунками для різних видів державної допомоги та власних коштів.

ЩОБ ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЧИ ВДАЛОСЯ НАМ СТИМУЛЮВАТИ МОЛОДЬ ЧИТАТИ, ПОТРІБНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

– Ви говорили, що, створюючи «єКнигу», хотіли досягти кількох цілей: заохотити молодь читати, стимулювати видавництва видавати більше українських книжок і надати українській книжці перевагу на ринку. Чи можна вже говорити, що ці завдання виконані?

– Щоб зробити висновок, чи вдалося нам стимулювати молодь читати, потрібні дослідження. І через два роки після запуску програми робити такі висновки ще зарано. Має минути певний час, щоб можна було побачити сталу динаміку. Я вважаю, що для цього потрібно щонайменше п’ять років.

Наприклад, людина отримала допомогу за програмою «єКнига» у 18 років. Через п’ять років їй буде 23. Тоді можна провести опитування цієї вікової групи й з’ясувати, чи продовжують ці люди читати, чи вплинула державна підтримка на формування їхньої читацької звички. Якщо дослідницькі компанії, які регулярно вивчають читацьку поведінку українців, включатимуть цю аудиторію до своїх опитувань, ми зможемо отримати певні вимірювані показники.

Поки що можемо аналізувати лише поведінку безпосередніх учасників програми: скільки 18-річних скористалися пропозицією держави, скільки коштів отримали і на що їх витратили. Ці показники загалом корелюють із результатами досліджень про читання серед молоді. Тобто частка тих, хто декларує інтерес до читання, приблизно відповідає частці тих, хто скористався «єКнигою».

Щодо підтримки української книжки, то тут на розвиток ринку вплинув ще один, значно потужніший фактор — заборона ввезення книжок з Росії. Повномасштабна війна спочатку спричинила падіння попиту на книжкову продукцію, але згодом він почав стрімко зростати. Відсутність конкуренції з боку російських видавництв позначилася на збільшенні накладів українських книжок і кількості нових перекладних видань.

Водночас зміни відбулися не лише через законодавчі обмеження. Сам ринок відреагував на ситуацію: громадяни, власники книгарень і видавництва почали відмовлятися від російськомовних видань або максимально скорочувати їхні наклади. Тому, коли ми запускали єКнигу, завдання обмежити придбання російських книжок фактично значною мірою вже вирішувалося самим ринком. 

Щодо підтримки видавництв і книгарень, то тут ми бачимо позитивний ефект. Від  Мінцифри ми запросили дані про те, що отримувала книжкова галузь від державних програм підтримки, починаючи ще з «єПідтримки» під час пандемії COVID-19. Тоді, коли продажі книжок суттєво впали, запровадження можливості розраховуватися коштами «єПідтримки» в книгарнях дало галузі відчутну підтримку. Українці витратили на книжки значні суми. Зокрема, у 2021 році йшлося про 250 мільйонів гривень, а у 2022-му — про понад 2,3 мільярда гривень.

Згодом, у грудні 2024 року, запрацювала програма «Національний кешбек», а в січні 2025-го — перші виплати за програмою «єКнига». Лише за грудень 2024 року українці витратили на книжки через картки «Національного кешбеку» близько 79,3 мільйона гривень. 

Сьогодні, оцінюючи державну підтримку книжкового ринку, ми можемо аналізувати витрати за кількома програмами: «Національний кешбек», «Зимова єПідтримка», «єКнига» та «Пакунок школяра». За три квартали 2026 року за цими програмами українці витратили на книги 465,5 млн грн. Це суттєва підтримка для галузі.

Але для мене важливо й те, яким саме способом держава підтримує книжкову галузь. «єКнига», як і інші подібні програми, працює за принципом, коли гроші йдуть не безпосередньо видавництву чи книгарні, а кінцевому споживачеві — читачеві. Це принципово інша модель порівняно з традиційними механізмами державного фінансування, коли видавництво подає проєкт, експерти вирішують, чи варто фінансувати конкретну книжку, а потім вона, наприклад, потрапляє до бібліотек.

У випадку «єКниги» держава дає гроші читачеві, а він сам вирішує, яку книжку придбати. Це ринковий механізм: людина обирає те, що їй цікаво, книгарня отримує гроші за продаж, видавництво — за реалізовану книжку. У підсумку фінансування отримують ті видання, на які є реальний попит.

ЯКІ ДАНІ ПРО ЧИТАЦЬКІ ВПОДОБАННЯ ДАЄ ПРОГРАМА

– Які результати єКниги вас особисто тішать, а які, можливо, засмучують? Що вдалося побачити завдяки програмі такого, чого раніше не знали про молодих читачів?

– Я хотів би відзначити, що «єКнига» дає детальну аналітику щодо придбаних за бюджетні кошти книжок. Для книжкової галузі це перша велика статистична база, яка дозволяє робити висновки про читацькі смаки молоді.

Ми бачимо не лише те, які книжки купують 18-річні, а й певні особливості їхньої поведінки. Наприклад, майже чверть тих, хто отримав кошти, так і не встигає їх використати протягом трьох місяців. Тоді гроші повертаються на рахунок Українського інституту книги й виплачуються наступним отримувачам. Це теж цікаві дані про поведінку молоді.

Є й інші спостереження. Статистика підтверджує й те, що дівчата читають більше за хлопців. Хоча серед 18-річних, які мають право на допомогу, хлопців трохи більше – приблизно 51%, а дівчат 49%, серед тих, хто виявляє інтерес до читання і купує книжки, співвідношення вже інше: близько 60,5% дівчат проти 39,5% хлопців.

Ще одне наше припущення не справдилося. Ми думали, що 18-річні, які переважно навчаються у вишах, активніше купуватимуть навчальну літературу. Але вона далеко не в лідерах. Натомість серед популярних категорій — художня література, нонфікшн, а також правила дорожнього руху й кодекси. Очевидно, частина молоді саме в цьому віці готується складати іспити на водійські права.

Цікавою виявилася й структура купівлі українських та перекладних книжок. Загальна тенденція до переважання перекладної літератури відображається і в покупках 18-річних. Якщо подивитися на топ-100 найпопулярніших назв, то книжки українських авторів становлять лише 13%.

Це відображає певну проблему книжкового ринку. Після різкого зростання попиту у 2023 році видавництва почали активно купувати права на переклад іноземних авторів. Між ними навіть виникала конкуренція за права на популярні книжки. Водночас постає питання, наскільки достатньо ресурсів залишається для розвитку українських авторів. Але тут уже починається дискусія про видавничу політику та читацькі вподобання, а наша статистика передусім показує, що саме люди купують.

Ще одне несподіване відкриття стосується формату книжок. Здавалося б, молодь мала б віддавати перевагу електронним виданням. Тим більше, що 73% усіх покупок 18-річні здійснили через сайти і лише 27% — у стаціонарних книгарнях. Проте електронні книжки становлять лише 1,36% покупок за програмою. Для порівняння, на інших європейських ринках їхня частка в продажах зазвичай становить 12–16%.

Отже, попри цифрові звички молодого покоління, 18-річні переважно обирають паперову книжку. Можливо, їм важливо погортати видання, потримати його в руках, відчути запах друкарської фарби (серйозно, чув це від власної доньки).

Для мене найважливіше те, що книжкова галузь нарешті отримала своєрідний градусник, яким можна вимірювати поведінку конкретної групи споживачів. Видавництва й маркетологи уважно вивчають нашу аналітику, адже вона допомагає зрозуміти, що саме цікавить читачів.

КНИЖКИ — ЦЕ ТЕЖ ХАРЧУВАННЯ, ТІЛЬКИ ДЛЯ ГОЛОВИ

– До завершення року залишається небагато часу. До кого ви сьогодні насамперед хотіли б звернутися, нагадуючи про єКнигу: до молоді, видавців, книгарень?

– Насправді нагадати треба всім. Насамперед хочу наголосити, що кошти за програмою «єКнига» можуть отримати 18-річні, які користуються застосунком «Дія». Якщо людина не має застосунку, вона не зможе подати заявку.

Право на допомогу зберігається від 18-річчя до дня, коли виповниться 19 років. Тобто протягом цього року можна подати заявку й отримати кошти.

Я б звернувся до молоді так: навіть якщо ви самі не читаєте, ви можете скористатися цією можливістю. За отримані гроші можна придбати книжку для когось із близьких: батьків, бабусі чи дідуся, брата або сестри. Можна передати її бібліотеці. Зараз у багатьох бібліотеках бракує нових книжок, тож це теж спосіб зробити добру справу.

Важливо пам’ятати, що після отримання коштів є три місяці, щоб їх використати. Цей строк установили спеціально, аби гроші не «зависали» і не залишалися невикористаними. Ті, хто хоче читати, зазвичай не відкладають покупку надовго. А кошти, які повертаються після завершення тримісячного строку, можуть отримати наступні учасники програми.

До книгарень і видавництв я б звернувся із закликом активніше розповідати молоді про цю можливість, привертати увагу 18-річних до програми. Попри війну державні програми підтримки читання продовжують діяти.

Адже книжки — це теж харчування, тільки для голови. Хліб і м’ясо ми купуємо, щоб нагодувати тіло, а книжки читаємо, щоб живити розум.

Любов Базів, Ярина Скуратівська. Київ



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.