Режисер документального кіно Мстислав Чернов, який минулого року фільмом «20 днів у Маріуполі»   разом із командою здобув для України першого Оскара часів відновленої Незалежності, – цього разу приїхав у Київ представляти свою другу повнометражну роботу «2000 метрів до Андріївки»  в дні старту її вітчизняного прокату. Світова прем’єра  стрічки відбулася минулого січня в програмі американського  кінофестивалю незалежного кіно «Санденс». Тоді народженого у Харкові Мстислава Чернова нагородили у США призом за найкращу режисерську роботу програми «Світова документалістика». 

Коли  на початку червня  фільм про відвойовування в російських загарбників кожного сантиметра української землі поблизу Бахмута показали в Києві в конкурсній програмі Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини  Docudays UA,  то «2000 метрів до Андріївки» отримав головний приз номінації «Docu/Світ» і ще дві відзнаки. Стрічку високо оцінили в Данії, Великобританії, Ізраїлі, Польщі, Румунії, Чехії.

У фільмі метр за метром відзняті у 2023 році кадри контрнаступу  українських захисників. Відвага та болісні втрати одного підрозділу  масштабуються у свідомості глядачів у глибоке тимчасове занурення в найбільшу військову операцію в Європі з часів Другої світової війни – російсько-українську. Наші бійці з позивними Гагарін, Гектор, Мороз, Кобзар, інші  трохи не щосекунди перебувають під шквалом ворожих обстрілів: хтось стає «300-им», четверо бійців підрозділу за кілька місяців полягли в боях. Однак це розповідь про шлях до перемоги над  нападником.  

Чи не найважливішими є слова, що звучать з екрана: «Давай, братан, вставай! Живи!»  Та  непоправно болісні: «Який же смак у смерті бездоганний у виборі найкращих серед нас…».

Очікувано фільм «2000 метрів до Андріївки» потрапив до списку восьми претендентів  для відбору Українським Оскарівським комітетом на участь у змаганнях за найпрестижнішу нагороду Американської академії кіномистецтва, яку вручатимуть у березні наступного року; і представлятиме Україну в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». 

Укрінформ розпитав Мстислава Чернова про зйомки й режисерські амбіції, нові фільми і Харків як місто старту до Оскарівських вершин, Пулітцерівської премії  та Національної премії України імені Тараса Шевченка.

КОЛИ  З’ЯВЛЯТЬСЯ ФІЛЬМИ  ПРО  ХАРКІВ І ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ

– Мстиславе, вас із камерою всі побачили у відео з Вашингтону, де 18 серпня обговорювали питання завершення російсько-української війни президенти  Дональд Трамп і Володимир Зеленський та європейські лідери. Суворі охоронці були тільки у глави української держави? 

– Я був одним із журналістів, які висвітлювали важливу подію. Не знаю нічого про суворих охоронців.  (Усміхається. – Авт.).

– Скільки у вашому робочому графіку на тепер місця документальному кіно, скільки – журналістиці?

– Я поступово переходжу з журналістики до документального кіно, бо розумію його силу. Вона в тому, що разом із правдою і фактами документальне кіно несе ще й сильні емоції. Так ми намагаємося знайти дорогу, перш за все,  до серця міжнародних глядачів.

На жаль, у світі багато фейкових новин, неправди, згенерованого контенту. Досі, після стількох років  російського вторгнення в Україну, не всі люди, особливо за кордоном,  перебувають у контексті війни; досі не всі розуміють, наскільки важливу справу виконують українські військові зараз на передовій, захищаючи європейські кордони. Є люди, які втомилися від війни, новин і не хочуть дивитися і читати нічого. 

Саме тому я прагну говорити з глядачем за допомогою мови кіно. А хороша документалістика часто перегукується з журналістикою. І це можливість одночасно займатися одним та іншим.  

– Ви вже казали, що хочете, щоб ваша наступна повнометражна документальна робота була про завершення війни. Тож зйомка переговорів у Білому домі 18 серпня – і для нового фільму, так?

– Хороший документальний фільм знімається якщо не роками, то місяцями. І допоки в тебе немає всіх матеріалів, ти навіть часто не знаєш, про що буде цей фільм, але ти знімаєш все. 

Збором матеріалів для нового фільму я займаюся протягом останніх пів року, після виходу «2000 метрів до Андріївки»; дещо робив навіть до того. Це включає  зйомки на фронті, в українських містах і за кордоном. Поки фільм не буде готовий, не можу сказати конкретно, про що він буде, і що ми в ньому побачимо. 

Єдине, я мрію (мені здається, що кожний режисер так само думає), щоб цей фільм був про кінець війни.  Сподіваюся, що не буду його знімати роками. Сподіваюся, що насправді ми побачимо завершення скоро. Багато людей для цього докладають дуже багато зусиль.

– Ще маєте задум створити фільм про Харків. Це буде документальне чи художнє кіно? На якій стадії реалізація? Наскільки ви часто буваєте в рідному місті? 

– Харків я знімаю багато років. Особливо після початку повномасштабного вторгнення зібрав величезну кількість матеріалів. Мені дуже хотілося б, щоб це був окремий фільм чи частина того, над яким я зараз працюю. Саме тому, що Харків є моїм домом і одним з найважливіших стратегічних культурних міст України. Тож важливо розказати про його роль в обороні України і життя в Харкові цивільних під час війни.  Дуже хотілося б знайти правильний кут для цього. 

У художньому кіно ти спочатку пишеш сценарій і вже потім знімаєш фільм, а в документальному – спочатку знімаєш, а вже потім формуєш історію й пишеш. Тому реалізація задуму про Харків все ще в процесі. Цей креативний процес потребує часу й терпіння.

– Ви відразу в Харкові відчули себе проукраїнською людиною? Бо тривалий час місто було переважно російськомовним, зі своїми особливостями.

– Слухайте, це хороше запитання. Я зараз думаю навіть не про своє оточення, а про те, як відчував себе, коли ріс, учився, працював у Харкові. Я народився в 1985 році  – це ще був Радянський Союз. Однак знаю точно, що мої шкільні роки, юність і професійне становлення пройшли в незалежній Україні. 

Я ніколи не відчував ні себе, ні місто Харків, у якому ріс, чимось іншим, ніж Україна. У мене ніколи не виникали питання щодо самоідентифікації. Я виріс у незалежній Україні, я – українець. 

Деякі люди старшого віку, які жили поряд зі мною, може, відчували ностальгію за радянськими часами чи мали родині зв’язки з Росією, Харків же розташований близько до кордону. Нині мене тішить, що багато моїх друзів і  тих людей, з якими ми свого часу спілкувалися і працювали,  зараз переходять на українську мову. Тепер вони більш послідовно і вдумливо розуміють, що є українцями, що Харків – це українське місто.

– Вашою робочою мовою стала й англійська. Коли вдалося вивчити іноземну мову бездоганно? Це база зі школи?

– Так, це школа; потім приватні уроки. Але головне – це кіно. Вивчити англійську мову мені допомогло те, що я багато дивився кіно в оригіналі. Потім читав сценарії, перекладав  фільми.

Я дуже люблю кіно. Кіно – це моє життя, моя пристрасть. Кіно – це найкраще, що є у світі. 

– Власне у вас освіта одна, а пішли в журналістику. Коли цей перехід відбувся?

– Освіта у мене ІТ, я спеціаліст із комп’ютерних мереж. Закінчив прекрасний Харківський національний університет радіоелектроніки, але зрозумів, що це – не моє. Уже тоді мене цікавило кіно, вже писав книги та почав фотографувати і знімати відео. Моєю колискою, де я народився як журналіст, була перша робота після  університету –харківська агенція MediaPort.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ШЕВУ, КОБЗАРЯ, ГАГАРІНА І ЦІНУ СВОБОДИ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

– У програмі Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Докудейз» у Києві ви вже представляли фільм «2000 метрів до Андріївки» про Третю штурмову бригаду. Які  очікування від прокату в Україні і зустрічей із новими глядачами?

– У червні, окрім  «Докудейз», куди приходила широка аудиторія, ми зробили декілька показів для військових: для тих, хто є у фільмі, та їхніх побратимів. І це було для мене, напевно, найважливіше.

Один із цих показів відбувся у великому кінотеатрі «Мультиплекс». І водночас виходила публіка з інших кінозалів, де дивилися чудові цікаві фільми: «Як приручити дракона», «Формула-1» (і таке кіно необхідне, на часі). 

Найперше, що тоді мені сказали військові: «Нам дуже хотілося б, щоб усі ці люди пішли й подивилися «2000 метрів до Андріївки». Тому що це  – справжнє; те, через що ми й наші побратими проходять щодень. Нам хочеться, щоб усі зрозуміли, наскільки болісним і трагічним, часто дуже важким, є захист.  Скільки він потребує сил, і наскільки це страшно». 

Ці слова засвідчили, що ми у фільмі  знайшли правильні перспективи. Показати героїзм –найважливіше. Водночас не менш важливим є показ  щоденної самопожертви наших військових на передовій в окопах, у містах і селах. Наша свобода дається нам великою працею та звитягою цих людей  – і про це треба пам’ятати. 

«2000 метрів до Андріївки» – це фільм насамперед про пам’ять про людей, хто віддав своє життя за свободу землі, яку ми називаємо своїм домом; за свободу наших сімей і своїх побратимів. Не за політичні гасла та абстрактні ідеї, а за українську землю, яку ми рахуємо навіть не кілометрами, а  метрами, на кожному з яких –  чиясь кров. 

Для мене надважливим є те, щоб суспільство знало ціну свободи своєї землі. Коли прийде час, коли закінчиться війна – а вона рано чи пізно закінчиться – будуть ті, хто намагатиметься переконати наше суспільство, що все треба забути, що протистояти російській навалі було не так і важко. Я не хочу, щоби були забуті захисники з позивними Кобзар, Шева, Фрік і всі, хто віддав своє життя за цю землю. 

 – Чому у фільмі саме Третя штурмова та Андріївка? Як військовий журналіст ви знаєте Донецьку область із 2014 року. 

– Літо 2023 року було літом українського контрнаступу, про нього говорили в усьому світі. Передова була у вогні. 

Для мене контрнаступ був найважливішою історією, яка відбулася у 2023 році; і надія, і біль, і символ боротьби, яка точиться вже роками: не з 2022-го, а з 2014-го.  Ми в той період представляли фільм «20 днів у Маріуполі» в Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Парижі,  Лондоні  – і щоразу після цього я летів у Польщу, перетинав український кордон і їхав на передову разом із колегами.

Протягом літа 2023 року ми знімали декілька різних підрозділів. Потім з Алексом Бабенком, другим оператором, зустріли командира взводу підрозділу Гідра Третьої штурмової бригади з позивним Фєдя і побачили кадри, які бійці  вже зняли на свої шоломні камери. 

На мапі побачили маленьку двокілометрову посадку, яка веде до Андріївки. І для нас стала очевидною глибока драматургія і символізм історії підрозділу Фєді і його друзів та вузької смуги довжиною 2000 метрів, що нагадувала про тисячі подібних палаючих посадок, за які точилися бої. Андріївка стала символом тих маленьких і великих сіл, які звільняли українські захисники.

Тоді ми зрозуміли: якщо зможемо розказати цю історію, сфокусуватися тільки на ній і заглибитися максимально – то вона стане символом всієї боротьби, всієї передової, кожного військового, який воює на передовій.

Ми продовжували знімати доти, доки звільнили Андріївку, і далі упродовж року продовжували спілкуватися з військовими.  Деяких, на жаль, знімали вже… похорони. Це тільки підсилювало бажання завершити фільм і показати цю історію якомога більшій кількості людей.

– Знімальну групу на передовій називали «олівцями». Там працювали тільки ви з Алексом Бабенком, чи була більша команда? 

– «У полі» працювали я, режисер-оператор, та  Алекс  – друга камера і копродюсер. Маленька команда там – це питання безпеки. Звичайно, загалом нам  допомагали створювати фільм усі колеги з Associated Press. 

Головне правило виживання – ти не маєш бути один. Це те, що рятує твоє життя, і завдяки чому ще можеш робити свою роботу.  

– Скільки камер на передовій знімали матеріали для фільму «2000 метрів до Андріївки»? З якої саме кадри, коли глохне бойова машина, яка мала забрати з поля бою наших захисників?

– То був один із перших боїв.  Як і інші бойові дії, які ввійшли у фільм, були  зняті нашоломними камерами бійців Третьої штурмової бригади. Кадри з бойовою машиною бійця із позивним Піро  – він фантастична, героїчна людина. Його тоді врятували, я дуже щасливий, що він живий. 

Наша задача була  – не тільки пройти і зняти те, що могли:  на КСП (командно-спостережному пункті), роботу артилерії; Фєдю, який ніс прапор. Нам треба було зібрати максимальну кількість матеріалів, знятих нашоломними камерами бійців, які рухалися до Андріївки, і побудувати з цього історію: поставити їх у правильному порядку, прив’язати  географічно до відстані. Чим далі ми йдемо у фільмі, коли приєднуємося до бригади, –  ми додаємо більше камер. Відповідно, знімаємо і монтуємо сцени вже більш складні. Працювала зі мною над монтажем, як і у фільмі «20 днів у Маріуполі», Мішель Мізнер.

Фільм починається з однієї перспективи, з однієї камери. Коли опиняємося за 600 м від Андріївки, то бачимо бій, знятий сімома камерами:  дві нашоломні камери (одна з них панорамна на 360 градусів), ще два дрони, дві камери у штабі й одна – з військовими медиками, які приймають поранених. Відібрані й синхронізовані матеріали дають змогу перенести глядача в саме серце бою; показати війну так, як її не бачив ніхто донині. 

Ні в Першу світову війну, ні в Другу світову, ні у В’єтнамі, ні навіть на початку російського вторгнення в Україну у 2014-му  технології ще не  давали можливості створити такий фільм. Тепер можливо перемістити глядача прямо в окоп, поряд із військовими  –  і він відчує те, що відчувають військові. Для нас це найголовніше завдання: скоротити максимально дистанцію між глядачами і військовими.

ФІЛЬМ «2000 МЕТРІВ ДО АНДРІЇВКИ» ВЖЕ КВАЛІФІКУВАЛИ НА ОСКАР

–- Які фільми про війну ви аналізували, перед тим, як вирішили знімати «2 000 метрів до Андріївки»? Які вас, можливо, надихали?  Мені згадався художній фільм 2019 року  британського режисера Сема Мендеса «1917» про події Першої світової війни.

– Є фільми, які ми використовували як структурні референси на монтажі. Проте ми не намагалися їх повторити. Скажімо, «Дюнкерк». На наративні прийоми і використання VoiceOver  надихнули фільми Терренса Маліка, наприклад, «Тонка червона лінія».

Фільм «1917» – один із моїх улюблених фільмів про війну, ніби знятий одним кадром. Проте неможливо в документалістиці повторити те, що відбувається в художньому кіно.

Перша сцена нашого фільму  «2000 метрів до Андріївки» триває близько 10 хвилин. Американська аудиторія зауважила, що їм це нагадує першу сцену стрічки «Врятувати рядового Раяна» про Другу світову війну.  У нашій стрічці про Третю штурмову це документальні кадри, реальність. Коли до глядача приходить розуміння, що все, що він бачить на екрані, – справжнє, воно  дуже глибоко зачіпає емоції. 

На мене помітно вплинув як на режисера фільм «Апокаліпсис сьогодні»  про війну у В’єтнамі. Подібним є те, що  герой від початку йде до своєї конкретної мети.  Ціль командира з позивним Фєдя  – підняти прапор над Андріївкою, звільнити село. Він її досяг. 

Думаю, що моя робота як режисера-оператора досі перебуває під впливом Альфонсо Куарона та  Еммануеля Любецького. До того ж, мова про натхнення не тільки фільмами. Настільною книгою був роман «Прощавай,  зброє»  Гемінґвея,  його воєнні репортажі з  двох світових воєн. Ще картини Пола Неша й інших художників часів Першої світової війни.  Вони схожі на те, що ми бачимо у Серебрянському лісі біля Кремінної в Луганській області. 

– Ваш другий фільм, «2000 метрів до Андріївки», розпочинає оскарівський марафон. Як оцінюєте шанси?

– Упевнений, що абсолютно всі фільми, які подавалися цього року на те, щоб представляти Україну на Оскарі, є достойними. Вважаю, що під час війни саме документальне кіно має представляти Україну. Хоча, звичайно, на це можуть бути й інші погляди. 

Ми вже кваліфікувалися на Оскар  (це стало можливим завдяки перемозі на фестивалі DocAviv в Ізраїлі) і будемо змагатися за кращий документальний фільм – це інша категорія. Який буде результат  – я не знаю, але сподіваюся на краще. 

2025-ий – це насправді золотий рік української документалістики. Я бачив на міжнародних фестивалях як мінімум 15  документальних фільмів, усі достойно  представляли Україну. На третій рік повномасштабного вторгнення РФ в Україну вийшло багато фільмів, які показують різні ракурси цієї війни. Якісь із них точно дійдуть до глядача. Це гарантує нам те, що Україна все ж таки буде в кіноконтексті цього року, і про нас будуть говорити, нас дивитимуться. 

Знаючи сучасного глядача, знаючи як важко пробитися до міжнародного глядача з українським кіно зараз, ми докладаємо максимум зусиль для того, щоб зробити не тільки філософсько глибокий і тематично важливий фільм. Ми прагнемо, щоб він був універсальним, цікавим для широкої аудиторії. 

Кінематографічність «2000 метрів до Андріївки»,  про яку ми говоримо, структура побудови  документального фільму насправді є елементами ігрового художнього кіно. Драматургія закадрового тексту, фокус фільму на героях, а не на інформації і контексті, музика, звук – все це сприяє тому, щоби  стрічка була максимально цікавою навіть для аудиторії, яка мало знає Україну. 

Але після того, як ці глядачі прийдуть і подивляться фільм, знайдуть паралелі з «1917» чи  «Врятувати рядового Раяна», іншими їхніми улюбленими класичними фільмами, вони скажуть: «О, зараз я знаю більше про Україну та українських військових». 

– Ваше перебування в Маріуполі з 24 лютого 2022 року і подальша професійна діяльність зробили вас свідком воєнних злочинів РФ в Україні. У Києві минулого року ви згадували про погрози. Чи діє для вас програма убезпечення свідка?

– Такої програми ніколи не було. Хотілося б, але…

Зараз кожна людина з камерою – свідок. Навіть демократичні країни бачать в інформації зброю. Це значить, що нас,  журналістів, документалістів, – тоталітарні режими розглядають як військових, якими ми не є. І нас розглядають, як ціль, що погано, неправильно. Але це реальність, у якій ми живемо. 

– Ви оповідач в обох своїх документальних фільмах.  У  «2000 метрів до Андріївки» буквально кількома реченнями згадуєте про тисячолітню боротьбу України. Чи почули ці слова закордонні глядачі?  

– Ну, може, з першого разу не почують. У будь-якому разі інформація залишається на рівні  підсвідомості. І рано чи пізно вона для багатьох стане усвідомленою. 

І коли наступного разу їм хтось розкаже, що Росія намагається відібрати свободу і незалежність в України, згадають, що ми змушені протистояти загарбницьким діям не три роки, а сто і тисячу років! 

Одного фільму недостатньо для того, щоб розказати людям про історію України. Це комплексна довготривала кропітка робота, яку треба робити роками. 

Країна-агресор роками культуру і свої наративи просувала у світі за допомогою кіно, літератури, культурних організацій, які працювали в кожному великому європейському чи американському місті. І це дало свої плоди, на жаль.

Нам, культурним діячам, треба це усвідомити. І розуміти: щоб побачили нашу перспективу, недостатньо зняти фільм і виставити його на ютуб. Треба працювати щодня, в різних напрямах, з усіма аудиторіями, протягом десятків років – і тоді це дасть довгострокові результати.

Валентина Самченко. м. Київ

Фото Геннадія Мінченка