Події
Надія Бабій та Олег Чуйко, керівники проєкту «Людина Крилата»
Нещодавно храми Київщини і Прикарпаття отримали тактильні ікони Богородиці, які незрячі люди можуть бачити через дотик рук. Ікони створюють науковці та студенти Карпатського національного університету імені Василя Стефаника (КНУВС), об’єднавшись у проєкті «Homo Alatus – Людина Крилата».
Про те, як з’явилася ця ініціатива, які новації внесли українські науковці в тифлографіку та яку історію відкривають чудотворні ікони, кореспонденти Укрінформу запитали в керівників проєкту – професорки кафедри дизайну і теорії мистецтва КНУВС, директорки Центру дослідження стратегій універсального дизайну, докторки мистецтвознавства Надії Бабій та завідувача кафедри дизайну і теорії мистецтва КНУВС, доктора мистецтвознавства, професора Олега Чуйка.
ЩЕ ОДИН СПОСІБ БАЧЕННЯ ДІЙСНОСТІ
– Із чого почався проєкт «Людина Крилата»?
Н.Б.: – Із проєкту транскордонного співробітництва 2014–2020 «Невидима спадщина», що реалізовував Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника у співпраці з Люблінським католицьким університетом Івана Павла ІІ. Його головним напрямком була «Спадщина», яку не всі можуть осягнути. Тобто йшлося про людей, які мають вади зору: повністю незрячі або частково.
В університетській спільноті до цієї проблематики залучили нашу кафедру, ми пройшли тренінги у Польщі. Там побачили, як для людей з інвалідністю адаптують музеї, навчальні та інші заклади. Тоді я вже міркувала, що маю зробити все можливе, аби цінності, закладені в цьому проєкті, донести до наших студентів. Бо нерідко люди розуміють інвалідність лише тоді, коли самі втрачають здоров’я або в родині є такі проблеми. Тому на наших лекціях для студентів ми почали знайомство з тифлографікою («тифлос» – сліпий, і «графос» – пишу) як зі ще одним способом бачення дійсності. Студенти підтримали цю проблематику, і з часом на кафедрі з’явились магістерські та бакалаврські роботи – адаптовані твори для незрячих людей з колекції Івано-Франківського краєзнавчого музею. Серед них були ікони з музейного проєкту «Врятуймо скарби разом». Тож ми назвали виставку, яку провели на тлі цього проєкту, «Побачити скарби разом», акцентуючи на різних способах бачення у спільному просторі. Тоді ми вперше спробували зробити навіть те, що наші колеги з Польщі вважали неможливим.
ПОТРІБНІ ДОБРІ КОНТУРИ Й ЗАКРИТІ ПЛОЩИНИ
– Про що йдеться? Що досі було неможливим у тифлографіці?
Ми працюємо за принципом «Нічого для незрячих без незрячих»
Н.Б.: – Вважалось, що такі сюжетні багатофігурні зображення неможливо адаптувати для потреб незрячих людей. Проблема в тому, що ці люди не можуть «бачити рукою», якщо вони не мають відповідних навичок. Уявіть себе у первісному світі, де вам показали літак. Тоді ви будете вигадувати речі, близькі до поняття «літати». Незрячі одразу теж не можуть розуміти те, що їм показують на малюнку. Спершу для них це буде набір ліній та шуми. Однак поступово зможуть упізнавати вже знайомі речі. Якщо людям із вадами зору пояснити, що розташовується поруч, вони зможуть уявляти і запам’ятовувати знакову систему тактильних зображень. До речі, у межах програми «Невидима спадщина» університет уперше отримав тифлограф – апарат, що дає змогу перевести вектор у 3D-зображення. Тобто ми вже маємо інструментарій для найпростішого способу перетворення звичайних ліній в об’ємні.
У чому секрет нашої майстерності? Цих ліній на тактильному зображенні має бути дуже-дуже мало. Якщо для зрячих людей, які люблять мистецтво, все має бути промальовано для розглядання, то незрячі не потребують зайвих деталей. Для них потрібні добрі контури й закриті площини. Тобто на зображенні не може бути лише пів обличчя чи пів німба, бо тоді цю лінію незряча людина не зрозуміє. Усі контури мають триматись разом, і площини мають максимально відрізнятись. Тут уже не йдеться про красу, а про найважливіше – доступність і зрозумілість. Наприклад, кучеряве волосся зображають зиґзаґом або хвилястими лініями, довге – прямими. Одного разу ми спробували одяг святої зашифрувати у вертикальні лінії. То коли прийшли до незрячих на тестування, вони це розпізнали як довге волосся і вказали нам на хибність зображення. Треба розуміти, що ці люди розпізнають світ за сталими константами. До речі, ми працюємо за принципом «Нічого для незрячих без незрячих». Наші партнери – керівник обласної організації УТОС (Українське товариство сліпих) Анатолій Кучміль та ще кілька людей, які є першими тестувальниками. Налагоджена співпраця і з Калуською первинкою УТОСу, з якими теж тестуємо свої ідеї.
О.Ч.: – Ми допомагаємо незрячим в їхній знаковій системі побачити щось інше, ще незнайоме. Візьмімо нашу Богородичну лінію ікон. На всіх цих чудотворних іконах зображені Богородиця й Ісус, але в різному одязі й у різних ракурсах. Наше завдання – показати незрячим відмінність у дуже схожих речах.
– А чи можуть незрячі бачити колір завдяки знакам?
Н.Б.: – Колір пам’ятають за умови, якщо стали незрячими в дорослому віці. Тоді мають спогади про колір. Але ж є люди незрячі від народження, і вони не можуть розуміти колір. Так, серед них багато художників. Але вони малюють через запам’ятовування скляночок із фарбами, які лежать на столі. Для людей із вадами зору важлива просторова орієнтація.
«ПОКАЗАТИ НЕЗРЯЧИМ ДЕКОРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО ЗНАЧНО СКЛАДНІШЕ, І МИ ЦЕ СПРОБУВАЛИ»
– Скільки робіт вдалося показати незрячим людям із колекції Івано-Франківського краєзнавчого музею?
Н.Б.: – Ми пробували адаптувати для незрячих вишивку, кераміку та навіть писанку. Робили альбоми, в яких намагались адаптувати рисунки Рафаеля, Дюрера та інших відомих митців. Ще були альбоми з асамбляжами (техніка візуального мистецтва, споріднена з колажем, – ред.), які пояснювали людям історію мистецтв. Там були «Сон» Пікассо і «Сон» Сальвадора Далі, «Чорний квадрат» Малевича і сучасні фотографії, які можна було передати в об’ємі. Також були художні знимки, в яких ми пояснювали абстрактні поняття, такі як спокій, ритм. Студенти описували адаптований твір і начитували опис своїм голосом. Ці голоси зберегли на кафедральному гугл-диску, згенерували QR-коди, завдяки яким можна було відновити описи творів. Це були наші перші спроби аудіодискрипції (звуковий опис, або тифлокоментування). За підтримки гранту від УКФ зробили друкований каталог, до якого увійшли 24 ікони з колекції Івано-Франківського музею. Цей альбом був виготовлений у 50-ти примірниках, його озвучила Ірма Вітовська-Ванца. Альбоми з адаптованими іконами передали у первинки товариства УТОС, у великі бібліотеки для незрячих, у школи-інтернати та інші заклади. Тут ми вперше випробували ультрафіолетовий друк.
Далі ми придумали спеціалізоване цифрове сховище – тифлотеку, до якого згенерували усі звуки і зображення адаптованих ікон, ілюстрацій, архітектурних споруд, щоб їх можна було відтворити згодом для бібліотек та музеїв. Нині це сховище можна знайти на сайті університету.
О.Ч.: – Ікона – це вже наше напрацювання для вужчого кола незрячих людей. Але показати їм декоративне мистецтво значно складніше, і ми спробували це зробити.
ПРАГНУЛИ, ЩОБ ІКОНИ ДЛЯ НЕЗРЯЧИХ ЕСТЕТИЧНО ВИГЛЯДАЛИ В ІНТЕР’ЄРАХ ХРАМІВ
– Чи складно було адаптувати для незрячих чудотворні ікони Богородиці, які ви передаєте у храми? І скільки вже створено таких ікон?
О.Ч.: – Цю ідею нам підказав ректор КНУВС Ігор Цепенда. Ми одразу визначились, що будемо робити це не лише для церков, а й для військових госпіталів, де перебувають наші хлопці з проблемами зі зором. Тоді почалась інтенсивна робота. Спершу відібрали три ікони, шановані у церквах УГКЦ та ПЦУ. Серед важливих проблем, які нас спіткали, була потреба максимальної зносостійкості поверхонь ікон, бо ж їх постійно торкаються руками у храмах. Також була потреба різного озвучення, адже у деяких храмах немає ні зв’язку, ні інтернету, тож тут варто застосовувати механічне озвучення. Усі ці виклики ми вирішували вперше. До того ж прагнули, щоб ікони для незрячих естетично виглядали в інтер’єрах храмів. Тобто щоб їх могли читати і споглядати і зрячі люди. Ці ікони у храмах розміщені на спеціальних столиках, під необхідним нахилом, і зрячі, не торкаючись їх, теж бачать Богородицю.
– А який матеріал застосовували під час створення цих ікон? Чи правда, що вони самодезінфікуються?
Н.Б.: – Ні. Ми використовуємо спеціальний лак, який не є алергічним, не випаровується, і поверхню ікон можна мити. Першими спробували зробити Вишгородську Богородицю, Гошівську і Манявську. На усіх зображеннях є винесені QR-коди. У першому ми помістили аудіодискрипцію, де чудовим голосом актора й ведучого, старшого викладача кафедри сценічного мистецтва і хореографії нашого університету Тараса Василюка пояснюємо, що це за ікона і що на ній зображено. Водночас на пропозицію Олега Дмитровича ми поставили для кожної ікони молитву з QR-кодом, щоб додати до зображень Богородиці ще їхній місійний складник. На іконах також є винесені текстури. Це я запозичила у Віденському Бельведері. Наша новація – багатоплощинність, винесення образу Богонемовляти із загального зображення. Тобто ми постійно вдосконалюємо цю роботу. У Крилоській, – це остання наша тактильна ікона, – шрифт Брайля праворуч, щоб незрячим було зручно читати правицею. Пам’ятаю, наші партнери з УТОСу були шоковані, коли вперше прочитали ікони Богородиці. Тоді деякі з них зізнались, що наш проєкт надав їхньому життю сенс, бо до цього їм доводилось займатися лише роздаванням гуманітарки. Для нас це було і приємно, і несподівано. Спонукало до заглиблення у проблеми незрячих людей і окреслило нові ідеї.
– Які саме?
В Україні діти з вадами зору досі не мають сучасної абетки
Н.Б.: – В Україні діти з вадами зору досі не мають сучасної абетки. Тому один із наших майбутніх напрямків – розробити її. Бо наші дітки послуговуються підручниками, створеними в радянський або пострадянський період. Тобто зображення в них не відповідають реальності – уже немає в нас таких автомобілів, парт та інших речей, за якими дітям із цими застарілими абетками доводиться пізнавати світ.
ВИШГОРОДСЬКА – ОДНА ІЗ НАЙЧУТТЄВІШИХ ІКОН
– Я повернуся до ікон з Богородицею у храмах. Чи легко було знайти їх зображення для адаптації?
Н.Б.: – Із Манявською Богородицею була унікальна історія. Сама ікона насправді дуже маленька, її висота – до 20 см. Ікону зберігають у скиті, під склом. Для вірян її спускають лише на свята. Фотографій цієї ікони донині нема. Зображення, які нам пропонували для оцифрування, були відмальовані з інших ликів. Вони радше нагадували Руську Богородицю, бо справжня Манявська має іншу стилістику і грецьке походження.
Завдяки зусиллям нашого ректора Ігоря Цепенди нам передали фото Манявської ікони на мобільний телефон, зробивши його через скло. Вони були з викривленою перспективою та із засвіченими ликами. На старій іконі лак потемнів від давності, тому ці світлини геть неможливо було роздивитись. І тут нас врятували унікальні навички, таланти і старання наших студентів. Чудо створили Валентин Тупало і Марта Сміжак. За першим разом нам не вдалося відтворити зображення. Тоді Марта відмалювала цю ікону із застосуванням фотошопу. Водночас в Ісуса в процесі відтворення образу зникла права рука, тоді як на автентичній іконі Ісус цією рукою показує жест, який називається: «Я говорю і людям треба бути уважними». Теоретично, ми могли оминути цю деталь або ж стилізувати її з іншого зображення. Але ми постарались усе зберегти. Тепер на іконі – її справжній колір, очі й вуста Богородиці, лики святих, які досі не бачили навіть манявські монахи на автентичній іконі, бо вона від давності дуже потерта і жодного разу не була реставрована.
Для Гошівської ікони Богородиці надзвичайно важливим елементом є шрами на обличчі. Вона походить від Ченстоховської (однієї з найвідоміших і найшанованіших святинь Польщі й Центральної Європи, через темний відтінок обличчя також знаної як «Чорна Мадонна», – ред.), тобто від ікон Богородиці зі шрамами. Про це ми говоримо в нашій аудіодискрипції, і незряча людина буде її вже упізнавати за цією ознакою.
А першою в нас була створена Вишгородська Богородиця. Цю ікону з України дуже давно викрав Андрій Боголюбський (князь Вишгородський, відомий тим, що організував перше в історії Русі розорення Києва у 1169 році, – ред.), в Росії вона має назву Владімірская. За однією з версій, ця ікона походить ще від євангеліста Луки. Насправді Вишгородська – одна з найчуттєвіших ікон, бо на ній Ісус є немовлям, яке обіймає Маму. Цікава деталь на іконі – перевернута п’яточка маленького Ісуса, який зображений цілісно з Богородицею, а не окремо. Тому ця ікона – про материнську любов і страждання.
О.Ч.: – Для нас ця ікона важлива тим, що вона об’єднує греко-католиків і православних.
ПРОПАГУЄМО НАШІ ЦІННОСТІ, ЗОКРЕМА ВИВЕЗЕНІ Й ВИКРАДЕНІ
– Знаю, що тактильні ікони Богородиці ви дарували церквам у Києві та на Прикарпатті. Як їх сприйняли у храмах?
О.Ч.: – Ми навіть не уявляли, що для зрячих людей наші ікони стануть такою цінністю. Помічаємо, що часом люди не розуміють їхньої функції, а тому не виключаємо, що у храмах треба розмістити таблички з роз’ясненням, для кого створені ці ікони.
Н.Б.: – Ми свою роботу зробили. Далі має бути організована просвітницька робота у храмах. Священники мали б пояснити призначення цих ікон і їхні можливості. Треба розуміти, що незрячі – дуже сталі й консервативні люди. Для них в усьому має бути порядок, тоді вони відпрацьовують необхідні звички. Ось ці звички потрібно тепер формувати у храмах. Як? Пояснити, що для незрячих церква, де є безбар’єрність і розуміння, теж відкрита. З ветеранами, які мають вади зору, робота ускладнена тим, що в них можуть бути ще й політравми, відсутність кінцівок, а тому деякі з них не зможуть читати тактильні ікони рукою. Ось тут наше озвучення за QR-кодами буде найважливішим.
– Чи буде продовження у Богородичній лінії ікон?
О.Ч.: – Точно ще буде Погінська Богородиця.
Н.Б.: – Ми отримали багато пропозицій і готові до роботи. Адже так пропагуємо наші цінності, зокрема – викрадені й вивезені. Через ці ікони ми ідентифікуємо себе зі своїм народом та справжньою спадщиною. Через них говоримо, що є і завжди були на цій землі. І разом із нами незрячі люди теж можуть ідентифікувати себе і відкривати для себе спадщину своєї країни.
– Чи є поради, як серед цих ікон Богородиці знайти свою?
Речі, які робимо, – абетка для незрячих людей, а для всіх нас – демонстрація того, що вміємо дбати про інших
О.Ч.: – Це дуже індивідуально. Кожний має сам обрати свою ікону, свою церкву. Ми як дизайнери маємо створити максимально безбар’єрний простір та зручні умови, щоб людина прийшла до Бога.
Н.Б.: – Речі, які ми робимо, є абеткою для незрячих людей, а для всіх нас – демонстрацією того, що вміємо дбати про інших.
О.Ч.: – Напевно, це одна з ознак дорослішання українського суспільства, коли ми усвідомлюємо, що кожна людина, незалежно від її фізичного стану, кожний наш співвітчизник потребує поваги, розуміння та піклування. Суспільство, яке це може усвідомити, має майбутнє, і ця війна нам показує, що це саме ті сенси, за які варто боротись.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото: Юрій Рильчук / Укрінформ
Фото Укрінформу можна купити тут.
Події
Зеленський підписав указ про підготовку до відзначення 1000-річчя Києво-Печерської лаври
Президент України Володимир Зеленський підписав указ про початок підготовки до відзначення 1000-річчя Києво-Печерської лаври.
Про це Зеленський заявив під час урочистостей до Дня Конституції, передає кореспондент Укрінформу.
“Такі дати, як тисячоліття Лаври, Україна зустріне гідно. І підготовку почне вже сьогодні. Адже мова про довгий і кропіткий процес. Це оновлення та збереження десятків пам’яток культури, музейних колекцій, споруд Лаври, нашої великої спадщини – одного зі світових центрів християнства. Це потребує великої та спільної роботи, яку ми починаємо вже сьогодні. І тисячоліття Лаври маємо так само зустріти у єдності, яка посилює і захищає наш народ і нашу державу. Відповідний указ про це я підписую тут і зараз”, – сказав Зеленський.
Він нагадав, що вже у серпні цього року Лавра відзначатиме 975 років із заснування, а наступним важливим етапом стане її тисячолітній ювілей.
Він наголосив, що Києво-Печерська лавра є одним із найдавніших духовних центрів християнського світу та важливою складовою української національної ідентичності.
Як повідомляв Укрінформ, під час повітряної атаки російських військ на Київ уночі 15 червня ворожий дрон влучив у вівтарну частину Успенського собору Києво-Печерської лаври. Унаслідок атаки пошкоджено 80% покрівлі собору.
Фото: ОП
Події
Юлія Ілюха і Сергій Жадан потрапили до довгого списку премії «Ангелус»
До довгого списку літературної премії Центральної Європи “Ангелус” увійшли книжки Сергія Жадана “Арабески” та “Мої жінки” Юлії Ілюхи.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє “Читомо” з посиланням на сайт премії.
До довгого списку потрапили 14 авторів і авторок:
- Уладзімір Арлоў, “Танці над містом. Три оповіді”, пер. Богдан Задура, Державний видавничий інститут (Білорусь);
- Марек Беньчик, Rondo Wiatraczna, видавництво Karakter (Польща);
- Дарко Цвієтич, “Чому ти спиш на підлозі”, пер. Дорота Йованка Чирлич, видавництво Noir sur Blanc (Боснія і Герцеговина);
- Йоанна Чечотт, “Тиша над степом. Казахстан і пам’ять про Росію”, видавництво Czarne (Польща);
- Славенка Дракуліч, “Казки про комунізм”, пер. Катажина Тачинська і Войцех Творек, видавництво Коледжу Східної Європи (Хорватія);
- Георгі Господінов, “Садівник і смерть”, пер. Магдалена Питлак, Wydawnictwo Literackie (Болгарія);
- Юлія Ілюха, “Мої жінки”, пер. Катажина Фішер, видавництво Коледжу Східної Європи (Україна);
- Ласло Краснагоркаї, “А світ триває”, пер. Ельжбета Соболевська, видавництво Czarne (Угорщина);
- Мілена Маркович, “Діти”, пер. Дорота Йованка Чирлич, видавництво Warstwy (Сербія);
- Петер Надаш, “Паралельні історії: Німа імперія”, пер. Ельжбета Соболевська, Biuro Literackie (Угорщина);
- Зита Рудзька, “Лише дурні живуть до кінця”, видавництво W.A.B. (Польща);
- Катержина Тучкова, Bílá Voda, пер. Юлія Ружевич, видавництво Afera (Чехія);
- Ева Вежнавець, “Про вовка говорили в хаті”, пер. Малгожата Бухалік, видавництво Коледжу Східної Європи (Білорусь);
- Сергій Жадан, “Арабески”, пер. Міхал Петрик, видавництво Czarne (Україна).
Серед номінантів цьогорічного довгого списку – угорський нобелівський лавреат Ласло Краснагоркаї, лавреат Міжнародної Букерівської премії Георгі Господінов, а також троє письменників, які вже отримували “Ангелус”: Дарко Цвієтич, Георгі Господінов і Сергій Жадан.
Окремо організатори зазначили, що книжку хорватської письменниці Славенки Дракуліч залишили в довгому списку, попри те що авторка померла 20 червня – вже після засідання журі. За правилами премії, нагороду можуть отримати лише живі письменники і письменниці.
Короткий список премії, до якого увійдуть сім книжок, оголосять на початку вересня.
Автор або авторка книжки-переможниці отримає 150 тисяч злотих. По 5 тисяч злотих також отримають усі автори й авторки, чиї книжки потраплять до фіналу. Окремо з 2010 року присуджують “Ангелус” за переклад – перекладач або перекладачка переможної книжки отримає 40 тисяч злотих.
До складу журі увійшли Андрей Хадановіч, який очолює журі, Бернадетта Дарська, Добрава Лісак, Єжи Мадейський, Пауліна Малохлеб, Томаш Мізеркевич і Мацей Роберт.
Премію доповнює Нагорода імені Наталії Горбаневської, яку присуджують за результатами онлайн-голосування читачів серед книжок із фінального списку. Лавреат або лавреатка цієї відзнаки отримує запрошення на літературну резиденцію у Вроцлаві.
Літературна нагорода Центральної Європи Angelus – літературна відзнака, яку вручають щороку за найкращу прозову книжку, опубліковану польською мовою. Фундатором премії є місто Вроцлав, а бюро нагороди працює при Вроцлавському домі літератури.
Як повідомляв Укрінформ, письменник Андрій Курков отримав спеціальну відзнаку премії Джорджа Орвелла.
Фото: Читомо
Події
У Києві відбудеться презентація книги Олександри Шутко про вплив українок на Османську імперію
Дослідниця історії Османської імперії Олександра Шутко видала нову книгу, в якій на основі архівних документів розповідає про життя султанського гарему, вплив українок на Османську імперію. Презентація відбудеться в Києві 2 липня.
Про це вона сказала в коментарі Укрінформу.
«Після вивчення впродовж десятиліття архівних документів Туреччини, які містять інформацію про султан-українок, у мене накопичилося чимало цікавого про те місце, яке було їхнім домом, – султанський гарем. Відтак виникло бажання написати книгу про його закулісся», – зазначила вона.
Дослідниця наголосила, що гарем не був в’язницею із рабською працею жінок або ж будинком розпусти.

“Султанський гарем мав складний механізм співіснування султанської родини, зі своєю ієрархією та традиціями. Потрапляючи туди, кожна жінка одразу починала отримувати платню. Найменше, 6 акче (срібних османських монет) на день, мали новенькі наложниці. За розрахунками станом на 2019 рік, це 18 доларів. На додаток до цієї платні наложниць двічі на день годували та дарували вбрання і прикраси. Також їх навчали східним мовам, письму, співу, танцям та мистецтву зваблення чоловіка”, – зазначила Шутко.
Найбільше ж грошей – 2 тис. акче на день, тобто майже 6 тис. доларів, отримувала дружина султана Сулеймана – українка Роксолана (Hürrem). За рік набігало, за сучасними мірками, до 2 млн доларів. Ця платня зберігалася за нею до смерті й нагадувала річний дохід невеликої французької провінції.
“Роксолана була найбагатшою жінкою свого часу і вкладала гроші у благодійні проєкти: зведення мечетей, хамамів, лікарень, шкіл на території Османської імперії. Також вона активно втручалася в політику, впливаючи на державні призначення та листуючись із правителями Європи й Азії. І саме тому Роксолана стала зачинателькою такого явища в Османській імперії, як «Жіночий султанат», який через століття завершила інша султан-українка Хатідже Турхан (Надія)”, – розкрила деталі письменниця.
Окрім Роксолани, у новій книзі розповідається про її конкурентку – черкеску Махідевран, а також служницю султана Сулеймана Гюльфем та інших знакових героїнь доби «Жіночого султанату», зокрема Нурбану, Сафіє, Кьосем та Хатідже Турхан.
У новій книзі Олександра Шутко розвіює й давні легенди про багатолюдні гареми османських султанів.
“Точна кількість наложниць у них відома завдяки комірним книгам султанського палацу Топкапи у Стамбулі, які містять інформацію про витрати на утримання гарему. Так, у гаремі султана Сулеймана Пишного 1552 року було 167 жінок, у Селіма ІІ – 73, у Мурада ІІІ – близько 150. Інтимні стосунки султани мали далеко не з усіма, а до кола родини належали тільки 3-4% від загальної кількості наложниць: фаворитки та матері дітей. Всі інші гаремниці, отримавши через 7-9 років звільнення з рабства та придане, могли вийти заміж за достойного сановника султана”, – зауважила Шутко.
Також у книзі дослідниця розповідає про сторожів гарему – євнухів, котрих у дитинстві піддавали процедурі кастрації, під час такої операції виживав лише один хлопчик із десяти.
«Новою є також інформація про грекиню Гюльнуш, яка стала фундаторкою мечетей у Кам’янці-Подільському та Хотині. Про її присутність на Поділлі під час військового походу 1672-1678 рр., народження другого сина Ахмеда (Ахмеда ІІІ) та маршрут пересування, який не обійшовся без пригод, я також розповідаю у новій книжці», – зазначила авторка.
Презентація книжки «Гарем османських султанів доби «Жіночого султанату» від видавництва «Богдан» відбудеться у Києві 2 липня (четвер) о 18.30 у книгарні Readeat. Модеруватиме захід Альона Рудько. Під час заходу читачі зможуть поспілкуватися з авторкою та придбати книгу з автографом.
Як повідомляв Укрінформ, у січні минулого року в Україні вийшов роман “Кривава Кафа” письменниці та дослідниці Олександри Шутко про намісництво шехзаде Сулеймана – майбутнього султана Сулеймана Пишного, чоловіка Роксолани, у Кафі.
Фото з архіву Олександри Шутко
-
Політика15 години agoСтефанчук нагородив Кучму відзнакою імені Левка Лук’яненка
-
Відбудова6 днів agoУ Польщі не отримували сигналів, що Зеленський не приїде на конференцію у Гданську
-
Політика6 днів agoУкраїнську делегацію на конференцію з відбудови у Гданську очолить Свириденко
-
Суспільство19 години agoВ Укрзалізниці порадили, як подорожувати потягом під час спеки
-
Політика1 тиждень agoСибіга закликав союзників посилювати тиск на РФ в усіх сферах
-
Відбудова1 тиждень agoМерц візьме участь у конференції з відновлення України в Гданську
-
Події1 тиждень agoУ Литві організували додаткові покази фільму «Мавка. Справжній міф»
-
Усі новини7 днів agoВолодимира Путіна побачили на старих фото 1920 та 1941 — його запідозрили в безсмерті
