Ельміра та Юрій Баранови в пошуках сина зустрілися зі сотнями людей, серед яких – його побратими, командири, звільнені в результаті обміну військовополонені. Про пошуки вони розповіли Укрінформу.

ЗМУШЕНІ БУЛИ ВИЇХАТИ З КРИМУ ЧЕРЕЗ ПРОУКРАЇНСЬКУ ПОЗИЦІЮ

Родина кримських татар Юрія та Ельміри Баранових мешкала у Феодосії. Збудували дім, мали власний бізнес – невеличке кафе на узбережжі у Коктебелі, де працювали зі своїми синами Ельві та Ернестом. Будували плани на майбутнє.

Із перших днів окупації Криму Баранови виявили активну проукраїнську позицію. У лютому-березні 2014-го чоловік із дружиною виходили на мітинги з українськими та кримськотатарськими прапорами, плакатами «Крим – це Україна», розклеювали листівки. Потім, коли російська репресивна машина набрала обертів, підтримували незаконно затриманих кримчан, їздили на «суди», обшуки. Родина потрапила в поле зору російських спецслужб. У 2015 році з Криму виїхали Ельві та Ернест, а 2017-му змушені були залишити півострів й Ельміра з Юрієм. Оселилися на материковій Україні.

Молодший син Ернест вступив до військового ліцею імені Івана Богуна, після закінчення якого у листопаді 2020-го підписав контракт із ЗСУ. Із серпня 2021 року старший матрос Ернест Баранов у складі 503 Окремого батальйону морської піхоти перебував на бойових позиціях у м. Верхньоторецькому Донецької області. Тут 19-річний юнак зустрів повномасштабне вторгнення РФ.

– Він багато чув про командира батальйону на позивний «Борсук» і дуже хотів потрапити до цього підрозділу, – каже пані Ельміра. – Ми планували, що син навчатиметься далі. Ернест запевнив, що підпише контракт на рік, а потім продовжить навчання. Та коли вступав у 2021 році, то свідомо завалив іспит, бо знав, що 503 ОБМП виходить на позиції.

Старший син Баранових Ельві, якому зараз 32 роки, з початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до ЗСУ, воює вже четвертий рік.

«ІЗ ПЕРШИХ ХВИЛИН ВІРИЛИ, ЩО СИН – ЖИВИЙ»

У березні 2022 року за бойові заслуги Ернеста Баранова було нагороджено орденом «За мужність III ступеня».

Батьки розповідають, що їхній син зник безвісти 15 червня 2022-го, під час бойових дій у районі Авдіївки на Донеччині.

– Як розповіли побратими сина, їхня група зі 17 людей вийшла на бойове завдання. Ернест ішов попереду і перший побачив засаду ворога. Росіяни відкрили по ньому вогонь, син упав поранений. Розпочався бій. Хлопці не змогли його витягнути одразу. Після бою оглянули місцевість квадрокоптером. Тіла не було, лежала його броня, були сліди надання медичної допомоги. Хлопці шукали ще раз, не знайшли, – каже матір воїна.

Вона переконана: це свідчить, що син потрапив у полон.

Як додає пан Юрій, побратими їхнього сина кажуть, що в тому бою лишилися живими завдяки Ернесту.

Звістку щодо Ернеста їм повідомив старший син.

– До Ельві, своєю чергою, зателефонував побратим і найближчий друг Ернеста, який тоді був у Києві у відрядженні. Сказав, що розмовляв із хлопцями і йому сказали, що Ернест – трьохсотий. Але згодом виявилося, що він – зниклий безвісти. Ми отримали офіційне сповіщення, – розповідає Юрій Баранов.

За його словами, крайній раз вони розмовляли з Ернестом 14 червня, по відеозв’язку.

– Як завжди, говорили про все. В Ернеста був гарний настрій, він розповідав, як пройшов день, обговорювали плани на майбутнє. А 15 червня, коли це сталося, я вирішив, що не буду голитися, допоки не обійму сина, – каже батько.

Батьки діляться, що з перших хвилин вірили: їхній син – живий.

– Спершу я казала чоловікові: поїдьмо туди, можливо, він кудись відповз, не може повідомити, де перебуває. Можливо, хлопці не побачили, а ми знайдемо сина, – додає пані Ельміра.

«ПЕРЕКОНАЛИСЯ, ЩО ПОТРІБНО СТУКАТИ У ВСІ ДВЕРІ»

19 серпня 2022 року їм зателефонував один із побратимів сина.

– Він по своїх каналах дізнався, що Ернест – живий, його бачили в одній із російських лікарень. Казав, що син був поранений, та з ним уже все добре. Мовляв, бачили, що він у лікарні малював. Ми одразу зрозуміли, що це – наш син, бо мало хто знає, що він малює, – зазначила пані Ельміра.

За словами матері, після цього вони звернулися до всіх відповідних органів та структур, щоб Ернеста вважали не зниклим безвісти, а визнали військовополоненим, аби можна було обміняти.

Батьки кажуть, що двічі отримували офіційне сповіщення, що Ернест – у полоні. Однак після цього їм повідомляли, що це – помилка.

– Ми почали читати «крізь рядки». Розуміли, що Ернест знайшовся. Переконалися, що потрібно діяти самостійно, стукати у всі двері, – додає мати.

Вона також пригадує один зі своїх снів.

– Сниться, що Ернест гукає батька та каже: «Не зупиняйтесь, ви повинні щось робити». Після цього вирішили виходити на пікети, щоб розповісти свою історію і звернутися по допомогу, – ділиться пані Ельміра.

398 ДНІВ ПІКЕТІВ

Ельміра та Юрій Баранов виходили на пікети поблизу Верховної Ради, вимагаючи внесення Ернеста в списки військовополонених та звільнення тих, хто перебуває у російських застінках.

– 17 червня 2024 року ми приєдналися до однієї жінки, яка вимагала повернення сина з полону. Щодня з 8:00 до 16:00–17:00 стояли з фотографіями наших дітей, щоб на нас звернули увагу. Так продовжувалось 398 днів, – розповідає пані Ельміра.

– До нас виходили високопосадовці, обіцяли допомогти, але нічого не відбувалося, – додає батько.

Баранови з батьками полонених влаштовували акції на Хрещатику для зупинки руху автомобілів під час Хвилини мовчання.

– Прагнули будь-яким чином привернути увагу, щоб нам допомогли визнати сина військовополоненим та повернути в Україну, – розповідає батько.

ЩОРАЗУ ЧЕКАЮТЬ НА ОБМІН, СПОДІВАЮЧИСЬ ПОБАЧИТИ СИНА

Баранови почали їздити на обміни військовополоненими.

Кажуть, що інформацію про місце проведення дізнаються по своїх каналах. Створили брошуру з фотографіями хлопців, яких розшукують у полоні, та роздають її бійцям, що повертаються в Україну. Одного разу до них зателефонував один з військових і повідомив, що бачив у полоні Ернеста.

– Сказав, що Ернест був контужений, не розумів, хто він, де перебуває. Однак знав, що його позивний – «Ерні», – розповідає Ельвіра Баранова.

Додає, що щоразу чекають на обмін, сподіваючись побачити сина.

ЛЮДИНА-ВОЇН

Батько каже, що Ернест із дитинства був людиною-воїном. Пригадує, що син любив грати у війну, мав іграшковий пістолет із палиці та цвяхів.

– Син казав, що генералом бути не хоче, але якщо буде потрібно, захищатиме свою батьківщину, – додає пан Юрій.

За словами батьків, їхній син – дуже добра та чуйна людина, із загостреним почуттям справедливості.

Батько розповідає, що, попри молодий вік сина, його дуже поважали у батальйоні. Під одним із постів у соцмережах про Ернеста чоловік у віці, який служив із ним від початку війни, написав: «Мав честь воювати з ним! Хлопець-друзяка. Знаю, що він відвернув на себе увагу русні і дав можливість хлопцям вийти з оточення».

Батьки Ернеста розповіли, що до того, як зайнялися пошуком сина, волонтерили для фронту: приганяли з-за кордону автомобілі, відшивали берці, купували «Мавіки».

– Нам допомагали, і ми працювали. Вісім автівок перегнали з Європи до ЗСУ.

Тоді Ернест сказав: «Мамо, дай мені слово, якщо зі мною щось станеться, ви з татом не перестанете допомагати армії, – ділиться пані Ельвіра.

Баранови просять допомоги у пошуку сина.

– Ми повинні знайти Ернеста та повернути його додому. А родичам зниклих безвісти військовослужбовців, які мають докази, що їхні рідні – живі, радимо не гаяти часу й починати пошук із перших днів. Стукати у всі двері, – додають Баранови.

Ольга Матарикіна, Укрінформ