Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону оголосив «вирок» 53-річному військовослужбовцю української танкової бригади Віталію Залужному, засудивши його до шести років колонії загального режиму.

Видавництво “Віхола” відкрило передзамовлення на нову книжку мовознавиці Орисі Демської “Одеса: степом і морем розказана історія”.

Як повідомили у виданні, книга розказує мовну історію Одеси та її мешканців.

Авторка використовує як умовний майданчик для свого оповідання історичну кав’ярню грека Симона Аспоріді де колись за філіжанкою кави збиралися містяни, які розмовляли різними мовами. Ніби читач опинився серед них та чує відгомін багатьох мов, що створили долю міста.

“Якою мовою говорить Одеса? Греки та скіфи, турки та кримські татари, німці та євреї, французи й італійці, а головне — українці. Століттями між степом і морем мешкали дуже різні люди, кожен з яких говорив своєю мовою. “Традиційна” ж російськомовність міста на північному березі Чорного моря — це такий собі імперський міф, який плекали роками, переписуючи історичні джерела та стираючи імена”, – зазначається в описі книги.

Орися Демська – українська мовознавиця, доктор філологічних наук, професор, організаторка і перша голова Національної комісії зі стандартів державної мови, Великий Вчитель Української академії лідерства, член Комісії з питань найменувань Київської міської державної адміністрації, експерт у сфері науки, мовної політики та культури. Донька українського мовознавця, професора Мар’яна Демського, сестра письменниці, літературного критика, доктора філологічних наук Лесі Демської-Будзуляк.

Упродовж своєї професійної діяльності викладала у Дрогобицькому, Львівському, Вроцлавському, Варшавському, Ягелонському (Краків), Ґіссенському університетах, Києво-Могилянській академії. Є співавторкою першого українського словника омонімів, українсько-польського тематичного словника, праці про український лінгвоцид ХХ століття; авторкою наукових публікацій з лексикології, лексикографії, корпусної лінгвістики, соціолінгвістики, лінгвістичного ландшафту та політики простору.

Кирило Бойко

Своїх родичів житель Сан-Паулу Ренато Олівейра довго намагався розшукати у Румунії. Адже саме ця країна була вказана у графі «місце народження» в документах його бабусі та дідуся, які у 1925 році приїхали до Бразилії у пошуках кращої долі, – село Код-Китай, Румунія. Історію родини Галєвих у контексті подій сторічної давнини журналістам видання «Південь сьогодні» розповів краєзнавець з села Острівне, воно ж Бабата, воно ж Код-Китай, секретар Суворовської селищної ради Петро Добрєв.

З 16 по 19 жовтня в Острівному гостювала бразильська родина Олівейра. На таку далеку подорож, та ще й до країни, у якій йде війна, голова сім’ї Ренато з двома синами та донькою наважилися, аби на власні очі побачити місце, де народилися і жили їхні предки. Тут, на сільському кладовищі поховані прапрадід та прабабуся Ренато, а також брати та сестри його бабусі та дідуся.

«У перший день ми провели для гостей екскурсію селом. Розповіли їм історію Острівного, разом прогулялися центром села, показали їм школу, церкву. Саме церква найбільше їх надихнула: вона зберіглася саме з тих давніх часів, і саме тут вінчалися їхні бабуся та дідусь, тут хрестили їхніх тіток, які народилися в Острівному і будучи малими дітьми поїхали разом з Батьками до Бразилії. А прабабуся та прадідусь брали у будівництві церкви безпосередню участь», – зазначив Петро Добрєв.

За океан родина Галєвих виїздила з двома доньками. Ще одна – бабуся Ренато – народилася вже в Сан-Паулу. Тому прізвище Галєви у Бразилії не зберіглося.

Ренато ріс разом з бабусею та дідусем. І з раннього дитинства пам’ятає, як вони хотіли повернутися до Буджаку. Тож він прагнув здійснити їхню мрію, а ще – самому побачити, де вони народилися та жили.

«Там ціла історія. В документах у баби та діда написано, що народилися вони в селі Код-Китай, у Румунії. Але знайти таке село в Румунії Ренато не міг. Знайшов лише на якійсь старій карті. І лише порівнявши з сучасними картами він зрозумів, що йдеться про нинішнє Острівне в Україні. Розповідає, що в нього через це у голові утворилася суцільна каша. Єдине, що допомогло зібрати усе до купи, це те що за сучасними даними тут живуть болгари. І на тій старій карті теж вказано, що Код-Китай – болгарське поселення. Він почав шукати прізвища – дідове Галєв та бабине Бузіян. І так він вийшов на людей з Острівного, які дали контакти його троюрідних сестер», – коротко розповідає історію пошуків наш співрозмовник.

Сам Петро приблизно у цей час почав цікавитися історією переселення своїх земляків до Бразилії. І знайшов… сестер Ренато, які й доправили його до свого брата, бо він якраз цікавиться цим питанням.

«Ми почали спілкуватися. Він дуже хотів приїхати до Острівного доки ще жива племінниця його бабусі – 98-річна Марія Дмитрівна Станєва (Бузіян). Але його зупиняла війна. Ми спілкувалися і я його вмовив. Вони зустрілися», – відкрив таємницю термінового візиту гостей Петро Добрєв.

Другий день в Острівному гості присвятили візитам до знайдених родичів. А ще ходили подивитися на старі будинки, де народилися їхні бабуся та дідусь, та місце, де колись був їхній будинок, в якому вони жили, будучи молодою родиною. Тут немає не те що будинку – немає вже і тієї вулиці. Але потомки мали змогу побачити землю, де Галєви вирощували овочі та виноград. Побували й на кладовищі, де поховані їхні предки. Тут, на могилі брата бабусі, Ренато зробив символічне поховання – закопав у землю бабусину хустку та дідусів капелюх. Так символічно баба Зона та дід Гергі повернулися до Буджаку, куди не встигли приїхати за життя.

У суботу Ренато разом з дітьми побував у гостях у найстаршого жителя села – діда Кольо. І цей візит був не тільки даниною шани. Мати діда Кольо свого часу теж емігрувала до Бразилії. Але згодом повернулася. А мандрувала за океан на одному пароплаві з родиною Галєвих, навіть у списках були поруч. Чоловік, коли почув, що до села їдуть такі гості, дуже захотів запросити їх до себе.

Ввечері родину Олівейра запросили до Будинку культури, де пройшов захід, присвячений сторіччю початку переселення жителів Острівного до Бразилії. Після лекції та святкового концерту жителі села організували застілля, на якому зібралися усі родичі сімейства.

Петро Добрєв розповів нам, що родина Галєвих була далеко не єдиною, яка ризикнула поїхати на інший континент у пошуках кращого життя. Усього протягом десяти місяців – з червня 1925 по травень 1926 року – до Бразилії виїхали три сотні людей. Це шістдесят родин, шістнадцять – виїхали першими рівно сто років тому, у жовтні 1925-го. Станом на 16 грудня 1924 року в Код-Китай жили 3140 людей.

«З них, по прізвищах, я знайшов сто дев’яносто. Дванадцять родин повернулися до Острівного. В нас навіть є одна родина, яких досі називають «амеріканчуйті». Повертались у 26-му, 27-му і 28-му роках. Але це не були заробітки. Це була міграція в один кінець. Їм обіцяли надати землю, будинки та усе, що потрібно у будинках. Одним обіцяли по двадцять п’ять гектарів на родину, іншим – в залежності від кількості робітників. Завдання було – виселити якомога більше людей з Бессарабії», – поділився знайденою інформацією Петро.

Дослідник розповідає, що насправді людей ввели в оману. У Бразилії вони просто стали рабами – працювали на плантаціях за їжу. Люди втікали, хтось будь-якими зусиллями збирав гроші і повертався додому.

«Це була цілеспрямована політика Румунії. Там було багато супутніх причин. Але головною була політика влади відносно національних меншин. Це була концепція моноетнічної держави. Румуни мали бути переважною більшістю. А тут, у Бессарабії, були болгари, українці, гагаузи, росіяни, євреї, німці… Там дуже красномовна статистика. Масова міграція почалася 26 червня 1925 року і завершилася 1 травня 1926-го. За цей час з тодішньої Румунії емігрували більше 24000 людей. З них відсотків 70 – з Бессарабії. Румун з них було… дві людини», – пояснює події тих років Петро Добрєв.

Їхали до Бразилії довго, за теперішніми мірками – непомірно довго. З Острівного – підводами до Арциза, залізничної дороги в селі тоді ще не було. Потягом їхали через Кишинів до Бухаресту. Там їх селили у спеціальному таборі, де вони приблизно місяць в нелюдських умовах чекали на отримання закордонного паспорту. Звідти мігранти їхали до Гюргєво (Джурджу), де сідали на пароплав, що йшов до Відня. У Відні, у центральному консульстві Бразилії в Європі, вони отримували візу. Звідти потягом їхали у Шербур, у Францію. А з Шербура пароплавом до Порт Сантуса, штат Сан-Паулу у Бразилії. На новому місці мігрантів потягом везли вже до міста Сан-Паулу, де розташовувався так званий пансіонат для мігрантів. Фактично ж це був величезний барак, де могли розміститися три тисячі людей. Тут місцеві плантатори обирали для себе більш витривалі родини для роботи на своїх плантаціях.

Маршрути, якими жителі Буджаку потрапляли до Бразилії, були різними. Так, жителі села Дивитлій (Делень, Арцизька громада) після Відня потрапили до Трієсту, що в Італії. Є родини з Острівного, які разом з кількома жителями села Кирнички до Сан-Паулу потрапили з Гамбургу.

Це те, що Петрові вдалося з’ясувати під час своїх досліджень. Насправді ж нащадків болгар у Сан-Паулу, та й в усій Бразилії зараз немало.

У 2013 році до Острівного вже приїздила одна родина з Бразилії – нащадки роду Бузіян. Раніше родину предків відвідували бразильські болгари Ганчеви. Є ще одна родина, яка хоче приїхати до Острівного. Але знову ж таки війна…

Зрозуміло, що багато болгарських прізвищ за сторіччя по той бік океану загубилося, багато – змінилися на місцевий, португальський лад. Та й самі болгари там давно асимілювалися серед місцевих. Але намагаються тримати зв’язок. Так Ренато зараз розшукав шість родин-потомків тих, хто сто років тому разом з його дідусем та бабусею назавжди покинув Острівне і оселився в Бразилії. Тепер вони мають змогу спілкуватися один з одним. А ще у Сан-Паулу діє болгарська спільнота, у якій нащадки бессарабських болгар знайомляться з культурою та традиціями своїх предків.

Щоб не загубилося прізвище Галєв, Ренато вирішив, що його носитиме його старша донька. Під час хрещення вона, замість прізвища матері, яке у більшості випадків надають дитині разом з прізвищем батька, отримала прізвище свого дідуся. Тож десь у Сан-Паулу живе Маріанна Галєва Олівейра – правнука Гергі та Зони Галєвих, які сто років тому назавжди залишили Код-Китай.

Діана ГЕРГІНОВА