Історика Олександра Алфьорова, який активно долучався до Сил оборони, нещодавно призначили головою  Українського інституту національної пам’яті. Це викликало потужну інформаційну атаку виразно проросійських сил – це свідчить про те, що обрання  посадовця має результативні перспективи, які продовжуватимуть утверджувати українську ідентичність і зчищати з українських історичних процесів імперсько-радянсько-російські нашарування маніпуляцій та відвертої брехні.

Тривалий час Олександр активно популяризує знання про українську історію. Ще від зими 2014-го понад пів року був керівником пресслужби Полку спеціального призначення «Азов», із квітня 2022 року –  офіцером сил спеціальних операцій «Азов – Київ», а вже з вересня – офіцером Третьої окремої штурмової бригади, відповідав за інформаційне забезпечення. Водночас  головував в експертній групі з дерусифікації в Києві.

Український інститут національної  пам’яті здивує позитивними зрушеннями, каже в інтерв’ю Укрінформу  Олександр Алфьоров. І називає основні напрямки. Продовжуватимемо відносини добросусідства з Польщею, як би хто не намагався нас розсварити інтерпретацією подій минулого. Завершуватимемо звільнятися від імперсько-радянських слідів у топонімах. А основи гідного пошанування пам’яті всіх достойників української історії ще підкріплюватимуться  новим  законодавством.

ЗАКОН ПРО ЗАСУДЖЕННЯ ТА ЗАБОРОНУ ПРОПАГАНДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ І ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ ТОПОНІМІЇ ТРЕБА ВИКОНУВАТИ

– Пане Олександре, які ваші прогнози щодо зміни назв двох областей в Україні, які порушують норми закону про деколонізацію топонімів?

– Безперечно, йдеться про Дніпропетровську область та Кіровоградську область. Ми сьогодні маємо прекрасні перейменування цих обласних центрів: місто Дніпро – як, власне, себе дніпряни завжди називали, та місто Кропивницький. І сьогодні це процедура, яка лежить у площині зміни до Конституції.

На превеликий жаль, зміни сьогодні неможливі. І водночас є питання з приводу того, що область міста Кропивницького буде Кропивницька; і є питання щодо того, яку ж назву матиме область, центром якої місто Дніпро:  Дніпровська, Січаславська?

Але ці питання будуть вирішені найближчим часом, я переконаний, після завершення воєнного стану.

– Ще наприкінці 2023 року експерти офіційно надали висновок про те, що прізвище російського композитора в назві Національної музичної академії України  – це пропаганда російської імперської політики. Чи може домогтися Український інститут національної пам’яті у цій  та  подібних ситуаціях виконання Закону України?

– Закон України має бути виконаний.  І як орган виконавчої влади, безперечно, ми стежимо за всім процесом. Ми зробили все можливе, щоб продемонструвати, що Чайковський,  його ім’я є насправді, в контексті нашої консерваторії, калькою з Московської консерваторії.  Ми зробили все, що від нас, як від інституції, було необхідно.  Сьогодні це рішення перебуває в площині, скажімо, тих людей, які мають його ухвалювати.

І Український інститут національної пам’яті зробив для цього все.  Якщо треба щось більше зробити, ми, звісно, підтримуємо.  Я одразу зауважу, що Чайковський за походженням українець, Чайковський неймовірну кількість української мелодики інкорпорував у свої твори. Проте він є сьогодні одним із видів зброї, на рівні з Пушкіним, якою росіяни намагаються ще залишити, заякорити свої «рускомірниє» червоні лінії.

– Які відносини Український інститут національної пам’яті  вибудовуватиме з Польщею? Чи намагатиметеся змінити  ставлення поляків до ОУН і УПА, яке у Польщі закріплене в законі?

– Ми з державою Польщею є сусідами вже понад тисячі років. За цей час у нас були різні відносини. І безперечно, за понад тисячолітню історію стосунків ми сьогодні маємо акцентувати на тих спільних перемогах, які відбувалися між нашими народами, на тих спільних історичних звитяжних діях. І це буде девіз, вочевидь, України, українських істориків: фіксувати позитивні зрушення, перемоги.  Польські історики, багато хто з них, теж фіксують позитивні зрушення.

І нам, як двом сусідам, необхідно розуміти, що наше майбутнє залежить від позитивного сприйняття і згадування перемог. Але, як  і у всіх сусідів  (не тільки між державами, а й у будинках, у кімнатах), можуть відбуватися певні ситуації, які не  ведуть до спільних перемог.

Ми говоримо про трагічні сторінки, які були. І ці трагічні сторінки мають нам нагадувати про біль, який ми завдали один одному; і мають нас застерігати від продовження таких дій.  А спільні перемоги, звісно, –  мають надавати більше мотивації бути дружнішими та працювати разом для майбутнього.  

Безпосередньо відразу зауважу, що жодна країна у світі не має права диктувати, як змінювати закони комусь. Це те, як сьогодні Росія намагається нам сказати – змініть закони. Ми є суверена держава. І всі суверенні держави мають своє законодавство.

Але не  варто забувати, що є міжнародне право і міжнародні прецеденти. Як, наприклад, Нюрнберзький трибунал, який не побачив того, що інкримінує польське законодавство   Організації українських націоналістів,  Українській повстанській армії.

ВАРШАВСЬКУ БИТВУ 1920 РОКУ ВИГРАЛИ ПОЛЯКИ З ВОЯКАМИ УНР

– Проросійським силам, судячи з інформаційних хвиль, дуже не сподобалося призначення вас на посаду голови УІНП. Чи  ви відстежували реакції?

–  Щойно я почав працювати на цій посаді,  – вже перший день ознаменувався двома інформаційними атаками. Першу  здійснила Російська Федерація: понад 1000 ресурсів поширили інформацію російських і проросійських джерел про Алфьорова, як людину, яка належить до числа «київської хунти». Були задіяні майданчики всіх континентів, щонайменше вісімнадцятьма мовами.

Ці інформаційні матеріали, на превеликий жаль, ми побачили й на ресурсах  у тих країнах, де начебто все добре з нашими стосунками. Це означає, що мережа російської агентури працює всюди. Меседжі, сформовані росіянами, російською пропагандистською мережею, підтримав, наприклад, один із польських сайтів, який працює над дослідженням питань  відносин між Україною і Росією.

– Проте не варто оцінювати відносини держав за інформаційними хвилями, за якими стоїть Кремль.

– Простіше вибудовувати  відносини з країнами, з якими немає спільних кордонів.

Загалом, неможливо написати спільну історію двох різних країн. Ми з вами прекрасно пам’ятаємо час, коли за правління Януковича була спроба створити історичний російсько-український підручник. І звісно, українці саботували цей процес.

– Усі ми добре знаємо, що Росія, особливо в повномасштабний період російсько-української війни, хоче посварити нас  із Польщею. Як не піддаватися впливам країни-агресорки?

– Ми переконані, що  відносини між Україною та Польщею мають бути добросусідськими. Були моменти, коли ми були в спільних державах, наприклад, у Речі Посполитій. Були моменти, коли наші великі князі були їхніми королями, – це час Великого князівства Литовського і Королівства Польського.

Співпраця на військовому тлі за тисячу років була колосальною. Тож треба говорити про наші спільні військові кампанії в захисті Європи і про наші спільні перемоги.

Звісно, були і неприємні ситуації, і трагічні. Але вибір стоїть за сьогоднішнім польським та  українським народом. Трагедії мають об’єднувати на рівні вшанування і розуміння.

– Внутрішнє законодавство Польщі  прирівняло дії ОУН і УПА до комуністичних та нацистських злочинів, встановивши штрафи за заперечення такого твердження. Чи буде УІНП  зачіпати це питання? Чи ефективніше на цьому етапі ситуативно його заморозити?

– Повторюся: жодна країна не може впливати на внутрішнє законодавство іншої. Це аксіома. Водночас є міжнародне право. І Нюрнберзький трибунал у жодний спосіб не засвідчив правоти сьогоднішнього законодавства в Польщі з приводу Організації українських націоналістів  і Української повстанської армії.

Але це, звісно, тривожний дзвінок, який достатньо довго лунає. Я зовсім недавно почав свою каденцію як голова УІНП, однак розумію, що історія Волинської трагедії й  історія певного несприйняття українців, на превеликий жаль, подекуди вже є частиною національної пам’яті в Польщі.

Однак польський народ має пам’ятати не тільки про трагічні спільні сторінки, але й про спільні позитивні історії. У серпні у Польщі відзначатимуть 105 років Варшавської битви, яку  ще називають «Диво на Віслі». Вона тривала 13–25 серпня 1920-го і стала вирішальною битвою радянсько-польської війни 1919–1921 років. Завдяки перемозі Польська республіка змогла відстояти свою незалежність. А союзником поляків у цій битві виступили військові з’єднання УНР.

Так само необхідно згадувати про нашу культурну, історичну, наукову взаємодію. Зрештою, скільки у нас спільних письменників?!

Зрозуміло, що будемо продовжувати вибудовувати  добросусідські відносини між Україною і Польщею. Для мене це виклик, але він буде, я сподіваюся, прийнятий і доведе до позитивного вирішення певних непорозумінь.

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ПРОПОНУВАТИМЕ ПОВЕРНУТИ  НАЗВУ «МІСТЕЧКО»

 Чи потрібні УІНП додаткові законодавчі норми, щоб ефективно виконувати функції?

– Вочевидь восени ухвалюватимуть Закон про національну пам’ять. Чекаємо на його парламентське читання й обговорення. Він регулюватиме дуже багато моментів, пов’язаних із національною пам’яттю.

Я  намагатимуся чітко в ньому окреслити діяльність Українського інститут національної пам’яті, який керується положенням, а буде закріплений  і законом.

 – Які орієнтири УІНП були прокомуніковані, коли міністр Микола Точицький запрошував вас на посаду?

– Для мене це було абсолютно несподіване рішення. Я знаю, що міністр говорив із багатьма, а в результаті запропонував  мою персону, щоб призначити на посаду голови УІНП.

Міністр просив розібратися в  актуальних питаннях, оскільки сьогодні перед Інститутом  постає дуже багато викликів. Наголошував на тому, що необхідно продовжувати розпочатий діалог із польською стороною. Це пріоритетний  напрямок. Я до нього долучився напередодні приходу в Інститут.

– Які  несподівані пропозиції від УІНП можуть ще з’явитися?

– Вважаю, що треба відповідальніше поставитися до визначення населених пунктів. Майже два роки тому, 28 липня 2023 року Верховна Рада України проголосувала за Закон № 8263 «Про дерадянізацію порядку вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України». Ним ліквідували  статус селища міського типу; залишилися три категорії: міста, селища та села.

Тож старовинні українські містечка і міста – які раніше мали свої ратуші,  самоврядування, Магдебурзьке право – тепер, за визначенням, стали просто селищами. Скажімо, полковий центр Київського козацького полку Козелець.

Це неправильно. Треба відновити нашу історичну назву – містечко. Село, містечко, місто. І до речі, селище – це знову-таки, калька від більшовицького: «селище міського типу». Ніколи населених пунктів в Україні так не називали.

– Як армійський досвід допомагатиме вам  вирішуватиме наболілі питання меморіалізації українських захисників?

– Перших побратимів я втратив ще у 2014 році. Тоді як певна кількість наших громадян побачили, що таке смерть українських захисників, у 2022-му.  А я вже жив із тим, що були хлопці, з якими ми сміялися, розмовляли – і яких убили росіяни.

Зрозуміло, що питання меморіалізації, пам’яті про загиблих у російсько-українській війні було одним із тих підмурків, на яких вже певна частина суспільства починала будувати свою внутрішню церкву пам’яті. Організовували на честь загиблих спортивні змагання, створювали спортивні зали, пам’ятні знаки – і я брав у цьому участь. Я прекрасно розумів, що це потрібно.

У 2022 році все змінилося кардинально. Багато людей побачили, що таке Буча, Ірпінь, Ізюм; на жаль, відчули на собі та на своїх близьких, що таке окупант. І безперечно, тоді суспільство зреагувало і надало велику підтримку для процесів завершення декомунізації, русифікації, потім деколонізації – це квота довіри нашого суспільства.

Я став керівником експертної групи з перейменувань у Києві. Ми завершили багато в чому процес декомунізації.

Коли бульвар Дружби народів перейменували на бульвар Миколи Міхновського – автора  концепції самостійної України, то я от згадую, що це могли зробити ще 2017 року. Якби депутати не прикривалися тим,  що спілкуються з електоратом, який виступав проти змін.

І ми розуміємо, що немало з них ставили свої власні інтереси й амбіції вище від державних. Колись ми ще цю розмову порушимо більш глобально, – які політичні структури це робили, які депутати.

Пушкін  – це «зброя», яку використовують росіяни. Справа не в російському поеті, а в тому, що з нього зробили.

– Чи ініціюватимете УІНП проєкти, які б займалися просвітництвом?

– У мене є амбітні плани трохи змінити діяльність установи, і в першу чергу ця зміна відбудеться через зміну хронологічних рамок, якими опікуватиметься  інститут.

Ми прекрасно розуміємо, що сьогоднішня російська пропаганда б’є по Україні трьома патернами – це ХХ сторіччя: маніпуляція про те, що «Ленін створив Україну»; це козацтво, Переяславська рада –  нав’язування примусу під прикриттям «навіки разом»; і  просто, за їхніми методичками, найбільший активний удар від росіян завдається по українській середньовічній державі Русь.

І якщо УІНП здатний відбивати ворожі інформаційні атаки, пов’язані з Другою світовою війною, із ХХ століттям, то попередні історичні відрізки залишаються поза академічними установами, які  провадять тільки дослідження. Тобто складається ситуація, що в нас немає кому на рівні установи відповісти за брехню Путіна про Русь чи брехню про Переяславську раду.

Інше питання  – коли і як потрібно відповідати, нам треба визначити свої маркери. Бо відповідати на російську пропаганду – це невдячна справа. Ефективніше – вибудувати історичну систему оборони і навіть певного нападу.

Я очікую, що за моєї  каденції ми зможемо активізувати напрями і створити хороші історичні удари, які не тільки захистять наші позиції, а й підсвітять світові брехню Російської Федерації.

ТРЕБА ВИБУДУВАТИ СТРУКТУРОВАНУ АРХІТЕКТУРУ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ

– Усе-таки  повернімося до теми меморіалізації, створення місць національної пам’яті. Чи готовий УІНП стати центром, який згуртував би ідеї в цьому чутливому питанні?

– Багато рішень у нашій державі, пов’язаних із меморіалізацією, робилися поспішно й запізно. На превеликий жаль,  ми починаємо будувати будинок з вікна.

Чи можна говорити про меморіалізацію, якщо архітектури цілісної картини немає? Ми говоримо про меморіалізацію полеглих захисників та захисниць України, проте водночас маємо говорити про Національний пантеон героїв.

– Принаймні на нинішньому етапі це два різні, паралельні напрями.

– Це абсолютно різні питання. Але якщо ми говоримо про меморіалізацію, то вочевидь,  необхідно, щоб вона починалася з того, що квіти можна покласти до місця пам’яті нашому князеві ХІ–ХІІ ст.; двом керівникам незалежної України, які поховані за кордоном, Симону Петлюрі і гетьману Павлу Скоропадському; побачити могили повернених українських генералів, офіцерів Української Народної Республіки; покласти квіти сьогоднішнім захисникам.

Покласти квіти воякам Першої світової війни. Бо ця опція у нас відсутня взагалі, а в європейців це абсолютно нормально. Тобто, потрібно вибудувати  архітектуру меморіалізації: грубо кажучи, від курганів наших предків доби бронзи до сьогоднішнього дня. Інакше ця важлива справа продовжуватиме будуватися з вікна.

– Чи готовий УІНП стати координатором справи меморіалізації? Яка структура чи установа має стати центром комунікації?

– Це тема, в якій люди часто піддаються емоційній складовій. Я наведу приклад, він достатньо жорсткий –  написи на могилах загиблих.

Одні пропонують писати: герой України.  Насправді всі полеглі в боях захисники – герої, вони віддали за цю державу, за цей народ  найцінніше, – свої життя. Але в нас є і державна нагорода «Герой України». Тож потрібно обрати виважений варіант.

 Чи інший нюанс. У нас нещодавно було прийнято рішення, що на пам’ятниках захисникам варто писати спочатку ім’я, а потім прізвище. Раніше було навпаки.

В чому різниця?  Це тоталітарні держави заводили папочку «Справа на Іваненка», а ім’я – не важливе, просто ініціали.  Ми маємо пам’ятати ім’я кожної людини.

Інше питання – що написати на пам’ятних знаках тих, кого ідентифікували за ДНК, але рідні не погоджуються з результатом експертизи? Писати: тимчасово не ідентифікований або невідомий? Будуть можливими відповіді на ці та інші подібні запитання, коли буде створена повністю архітектура меморіалізації в Україні.

– Вона буде закладена в новому Законі?

– Буде окремий закон про меморіалізацію. Загалом хочу наголосити, що зараз є достатньо великі зрушення в процесі і меморіалізації національної пам’яті, вони будуть оформлені на законодавчому рівні. І це доведе до того, що ми зможемо отримати, я сподіваюся, достатньо струнку й виважену структуру напрямків руху. На сьогодні, на превеликий жаль,  ця ситуація багато в чому хаотична. У нас є окремі приклади окремих цвинтарів військових, окремі підхоронення, окрема позиція директорів цвинтарів.

У нас є окремі пам’ятники і пам’ятні знаки, окремі ініціативи з приводу назв вулиць, почесних найменувань шкіл тощо. У нас немає  однорідності, яка дасть відчуття гармонії в питаннях меморіалізації.

Коли ми говоримо про меморіалізацію, ми маємо говорити про ветеранів, в цілому про історію. Як казав Шевченко, і мертвим, і живим, і ненародженим. Нам треба зробити так, щоб ці слова Шевченка втілилися.

І мертвим – це наші князі, гетьмани, січовики, УНРівці і полеглі захисники в сучасній російсько-українській війні.  Живі – сучасники, яким випало випробування російськими ворожими ракетами.

Маємо жити й передати все ненародженим, незнаним на імена правнукам наших правнуків. Від нас все залежить – від тих, кого Шевченко позначив словом «живим».

Валентина Самченко. Київ

Фото Олександра Клименка