Війна
Сім рівнів війни: онтологічна зброя масового ураження
Настала черга проаналізувати зміни ландшафту та сформулювати процеси на різних рівнях війни
Праця “Мистецтво війни” Сунь-Цзи з’явилася близько 2500 років тому у Китаї. Європейська “Про війну” прусського генерала Карла фон Клаузевіца – близько 200 років тому. “Велика шахівниця: панування Америки та її геостратегічні імперативи” Збігнєва Бжезінського видана у 1997 році. Російські “Самоучитель игры на мировой шахматной доске” Сергія Переслєгіна та “Образ победы” керівника Адміністрації Президента РФ Антона Вайна з’явилися відповідно у 2005-му та 2012-му роках.
Україна має 10-річний досвід війни з набагато сильнішим супротивником. А крім цього, досвід 400 років виживання під ударами одразу кількох імперій та відродження державності.
“Сім рівнів війни” – це один з підходів до аналізу процесів, що відбувається у різних площинах протистояння, коли “велика шахівниця” Бжезинського стала багатовимірною. Фігури “ходять” не тільки вперед, назад та по діагоналі, але також вниз і вгору, а можуть і взагалі, зникати і з’являтися нізвідки. Сама дошка іноді перевертається догори дригом, а правила постійно змінюються.
Прогнози двох матеріалів минулого року “Ні перемоги, ні поразки” та “Продовження війни шляхом припинення вогню” справдилися майже повністю. Однак світова мапа протистояння вчергове повністю змінилася, заперечуючи можливість продумування ходів наперед.
Щоб відобразити місце України в змінній реальності, було опубліковано матеріал “Укробуддизм – онтологія шляху від Homo Sapiens до Homo Deus”. Стаття пояснює, як змінився статус України у сприйнятті США, Китаю та Росії. Настала черга проаналізувати зміни ландшафту та сформулювати процеси на різних рівнях війни.
РІВЕНЬ 1: БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ЗА СВОЄ МАЙБУТНЄ
Існування України як незалежної держави, в будь-яких кордонах, як потенційного члена НАТО та ЄС, є екзистенційною загрозою для Російської імперії (тобто, Росії, яка існує у формі імперії). Цей факт вже зрозуміли і американські подкастери. Бен Шапіро, який приїхав до України, щоб зустрітися з головним рабином України Моше Асманом та взяти інтерв’ю у Президента Володимира Зеленського, говорить про це у своєму подкасті.
У жодному зі сценаріїв майбутнього не існує опції, щоб Російська імперія та незалежна Україна існували одночасно на планеті. Тому слід бути абсолютно впевненим в тому, що, чим би не закінчилися перемовини за ініціативи Дональда Трампа, боротьба України за свою ідентичність у формі гібридної чи гарячої конвенційної війни закінчитися не може.
Ті, хто генерують смислову рамку існування Російської імперії чудово усвідомлюють екзистенційну загрозу з боку України та просувають філософське обгрунтування абсолютно конкретної і ключової мети Кремля – нівелювати феномен існування України.
Стаття про “укробуддизм” пояснює, що існування України, яка знаходиться під постійним тиском з боку Російської імперії, крім того, ще й стоїть на заваді, або суттєво змінює процес досягнення геополітичних цілей одночасно і Китаю, і США. Тиск на Україну забезпечить принесення жертви для “умиротворення агресора” та отримання його лояльності в обмін на цю жертву.
Такий тиск здійснюється у формі операцій рефлексивного контролю – “тягни-штовхай”. Спочатку в медіа зливається дратівлива та болюча для українського вуха інформація. Фактично, поважна світова преса поширює, так зване FIMI – іноземну інформаційну маніпуляцію та втручання. А потім, коли українська сторона реагує на неофіційну інформацію (наприклад, про прийняття факту анексії Криму), щоб не допустити її подальшого поширення, офіційні особи заявляють, що таких вимог Україні ніхто не висував, а Володимир Зеленський, нібито, не хоче досягнення миру.
Трансформаційні процеси всередині України змінюють характер дискусії про розвиток суспільства і держави та підживлюються різким скороченням інституційного донорського фінансування з боку США. В жорстких умовах різкого збільшення конкуренції на ринку громадських ініціатив, зросла мотивація співпрацювати з європейськими донорами та з державними органами.
Пріоритети розвертаються в бік розвитку інституцій та підтримки тих, хто готовий їх будувати. Частіше можна спостерігати інвестування ресурсів у глибоке осмислення та формування цілей, яке переважає застарілий тренд на зміцнення державного апарату примусу та правоохоронної системи.
Питання протидії (чи то корупції, чи то дезінформації) все частіше вважається вторинним і поступається питанням позитивістського підходу розвитку свого інфопростору та інституцій. Таким чином, при вдалому збігу обставин комплексні процеси навколо утвердження української ідентичності можуть трансформуватися в усвідомлення української місії та історичного призначення, як пояснюється в статті про “укробуддизм”.
РІВЕНЬ 2: ВІДБИТТЯ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ
Українські експерти відзначають загальне зниження управлінсько-адміністративної спроможності органів влади. Однією з причин цього є надмірна централізація більшості процесів прийняття рішень, яка викликала ефект “пляшкової шийки”. Єдиний центр прийняття рішень не справляється з усіма внутрішніми процесами у зв’язку з критичним рівнем зайнятості топ-управлінців на зовнішньому міжнародному треку. При цьому рівень самостійної ініціативи інших управлінців часто є недостатнім.
Продовжується та досягає своєї мети масштабний вплив російських інформаційних операцій на процеси мобілізації, корекція яких на управлінському рівні так і не відбувається. Усі визнають той факт, що для зміни ситуації з мобілізацією недостатньо просто працювати з інформаційним полем, але реальні дії при цьому не відбуваються. На жаль, в суспільстві наростає наратив – “це вже треба закінчувати”. Водночас що таке “це” і як “закінчувати” ніхто не пояснює.
Перенесення Володимиром Путіним вогню на цивільних осіб в Україні, а також вкидання більше і більше “гарматного м’яса” для суїцидальних штурмів українських позицій, хоч і повільно, але конвертується в утримання ініціативи. При цьому в Росії не тільки немає жодного спротиву проти утилізації своїх же громадян. Навпаки, отримання квартири, шляхом одруження з чоловіком, який їде на “СВО” і загине, стало лайфхаком російських жінок.
26 квітня 2025 року Путін оголосив про захоплення районів Курської області, які контролювалися Збройними силами України. Очевидно, закриття кейсу з Курською операцією ЗСУ було одним з можливих аспектів для ефективного продовження перемовин про зупинення вогню, хоча “на землі” українські підрозділи продовжують діяти за межами українського кордону.
У російських пропагандистських джерелах розповсюджується інформація про можливість весняно-літнього наступу російської армії. Інформація, скоріше за все, є черговою лякалкою, щоб спонукати українську сторону піти на некомфортні пропозиції перемовин. Однак не слід відкидати можливість посилення тиску на українські позиції.
З українського боку також дуже очікують рішень передачі фінансування безпосередньо на військові частини, щоб корпуси та бригади самі могли самостійно швидко замовляти, а не чекати узгоджень з Міністерства оборони. Важливим аспектом залишається розвиток та гідне забезпечення інженерів, що зможуть вигадати як долати ворожий РЕБ і як захистити бійців від дронів ворога.
На даний момент, ключовими змінними показниками протистояння є площа контрольованої території та динаміка зміни обсягів території, яку ми утримуємо. Однак єдиний шлях, як цього можна досягати, – це жертвувати життями українських бійців, як це робить Путін для утримання ініціативи на полі бою. Тому слід бути готовими до того, що бойові дії та обстріли цивільних міст будуть продовжуватися ще невизначений термін. А перемога, що полягатиме у зміні форми існування Росії з імперського на інший, може бути досягнута тільки на інших рівнях протистояння.
РІВЕНЬ 3: ВІЙНА ЗА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИБІР
За останні шість місяців ідентичність та суб’єктність України знаходиться під атакою з різних боків, включно і через заперечення права виконати положення Конституції України щодо приєднання до воєнно-політичного блоку НАТО.
Росія декларує ведення війни саме проти НАТО. Тоді як НАТО на війну так і не з’явилося. На сьогоднішній день, спостерігаючи політику Угорщини, Словаччини, Туреччини та, в першу чергу, США, дуже важко бути впевненим в тому, що стаття 5-а Північно-Атлантичного договору продовжує працювати. А якщо є сумніви у реальному виконанні статті 5, то є і сумніви у існуванні НАТО.
Фактично, поточна позиція США є нічним жахом для політичних лідерів країн Європи, оскільки національні збройні сили багатьох країн є просто не боєготовими. При цьому вони ще й не вивчають феномен України і те, як український народ зміг вистояти під таким тиском.
У попередніх версіях “семи рівнів війни” цивілізаційний вибір стояв між умовним НАТО та умовним СРСР. Це тому що свій цивілізаційний вибір можна відстояти виключно воєнною силою. А Європейський Союз як геополітичне об’єднання цивілізаційного характеру на сьогоднішній день не в змозі забезпечити захист свого цивілізаційного вибору без НАТО. Тобто без участі США в цьому захисті.
Україна також не в змозі відстояти свій цивілізаційний вибір наодинці. Тому у випадку України та ЄС доводиться створювати нові моделі – спочатку платформу “Раммштайн”, а тепер “Коаліцію охочих”.
Однак досвід показує, що і воєнної сили не достатньо для відстоювання цивілізаційного вибору. Адже, окрім виділення 800 мільярдів євро на програму ReArm, воєнну службу в Європі потрібно зробити знову престижною. Чи готові країни Європи розвивати професійно-технічну освіту для створення більшого прошарку “синіх комірців”, які стануть основою для реіндустріалізації військово-промислового сектору? Чи готові країни Європи змінити свій, контрольований профсоюзами, лівий підхід, що не дає бізнесам розвиватися?
Важливими аспектами війни за цивілізаційний вибір стали кілька подій, що сталися за останній період. По-перше, це визнання Володимиром Путіним того факту, що на території Курської області проти ЗСУ та західного озброєння воювали громадяни КНДР. Іншими словами, фактично, американська зброя вбивала північнокорейських громадян на території Російської Федерації. Цікава метаморфоза для картини світу “деескалатора” Джейка Саллівана.
Це доводить той факт, що Росія вже також не може вести війну самостійно та цементує наратив про “вісь хаосу”, до якої входять Китай, Північна Корея, Росія, Білорусь, Куба та Венесуела. До цих авторитарних країн намагаються приєднатися Угорщина та Словаччина. Крім того, активно розвивається об’єднання БРІКС, яке представляє собою G20 без західних країн, які, замість виключно розмов про заробляння грошей, постійно “дратують” авторитарні режими на міжнародних платформах заявами про захист прав людини та гуманізм.
По-друге, важливим фактом останнього періоду стало підписання Володимиром Путіним президентського указу, згідно з яким українці, які перебувають на території окупованих регіонів, повинні до 10 вересня виїхати за межі територій, контрольованих російською владою, або пройти паспортизацію та медичний огляд і дактилоскопію. Очевидним є той факт, що Путін створює мобілізаційний резерв із чоловіків, що проживають на територіях, які він захопив. Продовжується і взаємна інтеграція Росії та Білорусі у воєнній сфері.
Путін намагається відтворити воєнну потугу СРСР, для чого буде використовуватися порядок денний 80-річчя перемоги у Другій світовій війні. Метою цього, безумовно, є воєнні дії проти країн НАТО. У російській армії вже, фактично, воюють і північно-корейці, і китайці, і українці, і білоруси. Чи будуть американці захищати Польщу, Фінляндію чи країни Балтії, якщо оновлений умовний СРСР вторгнеться на їх територію?
Тож умовний СРСР є готовим до реальної війни набагато краще, аніж умовне НАТО. “Коаліція охочих” зможе реально відмовитися від використання військ США для захисту європейських країн щонайменше через кілька років.
Створюється і пропагандистська канва війни з Європою. Служба зовнішньої розвідки Росії та Міністерство закордонних справ Російської Федерації завзято експлуатують радянську пропаганду Першої та Другої світових війн, надсилаючи до Вашингтону сигнали, що вони готові долучитися до спільного руйнування Євросоюзу.
При цьому спроможності “вісі хаосу” дедалі поширюються. Хусити за підтримки Ірану серйозно вплинули на баланс світової торгівлі. До геополітичних “гойдалок” вдався Пакистан, якого підтримує Китай. Потенційна війна між ядерними Індією та Пакистаном за регіон Кашмір може перекинутися і на море. Якщо Китай буде надто відверто підтримувати Пакистан, Індія може спробувати заблокувати Маллакську протоку, через яку проходить до 80% експорту Китаю. Отже, у конфлікті можуть опинитися задіяними одразу три ядерні країни. А з ними і увесь товарообіг світу.
Що ж до ролі України, то слід бути готовими запропонувати світу свою цивілізаційну роль, яку Україна безперечно має і відіграє її з честю та гідністю. Однак світ цього ще, мабуть, не усвідомлює.
РІВЕНЬ 4: БОРОТЬБА МІЖ СТАТУС-КВО ТА НЕВИЗНАЧЕНИМ МАЙБУТНІМ
Ми змогли передбачити процеси, що відбуваються на цьому рівні у попередній статті. Президент США Дональд Трамп одразу після інавгурації став світовим лідером з генерації невизначеності, що змусило Володимира Путіна частково ставати у реактивну позицію. Зокрема, навіть питання театрального “Великоднього перемир’я”, на яке був змушений піти Путін, стало свідченням того, що він не може дозволити собі ігнорувати пропозиції Трампа.
На жаль, генерація невизначеності “Білим домом” створює хаос одразу в усіх напрямках, а не тільки щодо Росії чи Китаю. Європейський простір таки відчув серйозний переляк від неочікуваних кроків Дональда Трампа, що спонукало набагато більш агресивну риторику щодо Росії. Лідерство на цьому треку утримують Президент Франції Еммануель Макрон, якому геополітична ситуація дозволила, фактично, зняти з політичних перегонів свою ключову конкурентку – проросійську Марін Ле Пен. Німецькі лідери Фрідріх Мерц та Борис Пісторіус намагаються його наздоганяти.
Прем’єр-міністерка Італії Джорджия Мелоні продовжує використовувати свої відносини з Дональдом Трампом з метою зміцнення своїх позицій в Європейському Союзі та конкуренції з Урсулою фон дер Ляєн. Дещо насторожує той факт, що смерть Папи Франциска сталася в той момент, коли Мелоні перебувала в США, а віцепрезидент США Джей Ді Венс неочікувано вилетів до Ватикану. Однак загалом наявність позитивних відносин Мелоні з Трампом нівелює деструктивну діяльність прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який так і не конвертував свою улесливість на адресу Трампа у реальний політичний капітал.
На сьогодні, генерація невизначеності також впливає на ціни на енергоносії, від яких залежить спроможність Росії продовжувати війну. В середині травня Дональд Трамп має здійснити свій перший закордонний візит до Саудівської Аравії. Можливо, мова йтиме і про ціни на нафту. Слід враховувати і потенційне розгортання індо-пакистанського конфлікту, особливо в контексті споживання Індією великих обсягів російської нафти. Якщо конфлікт перейде в гарячу фазу, попит і ціни можуть почати зростати, що забезпечить подальше наповнення російського бюджету та підсилить спроможність продовжувати війну в Україні.
Однак часто генерація невизначеності може бути лише шляхом до оновленого статус-кво. Як пояснюється у статті про “укробуддизм”, процеси наближають нас до сценарію “Separate Silos” (“Global Trends 2040”), який породить окремі кластери-союзи держав, що будуть протистояти один одному. На шляху до цього сценарію статус Російської Федерації може стати найбільшим джерелом невизначеності, в контексті існування ідентичності та суб’єктності України.
Якщо Україна зможе стати героєм “другого плану” в процесі наближення сценарію “Separate Silos”, то Росія у формі імперії перестане бути ключовим суб’єктом і стане паливом для стратегії Китаю. Це не єдина конфігурація розвитку сценарію, однак американські стратеги здебільшого відчувають ризики від такого розвитку подій. Існують сили, які хотіли б уникнути спроможності України брати участь в узгодженні порядку денного всього світу. Особливо в контексті загострення протистояння з Китаєм.
Саме тому єдина доступна роль України в процесі руйнації світового порядку та перебудови його за новими лекалами – це генерація невизначеності. Як і для кого – це вже предмет закритої дискусії.
РІВЕНЬ 5: СТРАТЕГІЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ МІЖ США ТА КИТАЄМ
Протистояння між США та Китаєм, фактично, вбирає в себе два попередні рівні та є відображення боротьби за цивілізаційний вибір між умовним “шляхом свободи” США та умовним “шляхом порядку” Китаю. А також відображенням боротьби за те, хто буде утримувати лідерство у генерації невизначеностей, тобто диктувати порядок денний, а хто – реагувати на цей порядок денний. Сплеск тарифної сутички між США та Китаєм є наочним прикладом обох рівнів протистояння. Оскільки США та Китай є найбільш спроможними і масштабними представниками двох конкуруючих таборів на двох попередніх рівнях протистояння, то і динаміка їх конфліктності буде впливати на всі рівні одночасно.
На сьогодні, за словами багатьох американських аналітиків, стратегія США щодо Китаю та щодо вже описаних вище рівнів протистояння має назву “реверсивного Кісінджера” (reversed Kissinger), чи “реверсивного Ніксона”.
Коли Річард Ніксон був президентом США, а Генрі Кіссінджер його радником, обидва зробили все можливе, щоб укласти цинічні сепаратні домовленості зі своїм ідеологічним супротивником – комуністичним Китаєм, щоб кардинально погіршити відносини Китаю та СРСР, і послабити СРСР.
У 1972 році Кіссінджер організував історичний візит Річарда Ніксона до Мао Цзедуна, відновлюючи відносини між двома країнами. В довгостроковій перспективі, після цього історичного візиту, всередині СРСР і дійсно почали розвиватися деструктивні процеси. Однак “після” не означає “внаслідок”. Адже, як підкреслюють американські експерти, на той час між СРСР та Китаєм вже “пробігла кішка”, а відносини почали погіршуватися і без участі США.
З іншого боку, саме друга половина 1970-х років стала початком інтенсивного розвитку Китаю, коли до комуністичної ідеології додалися капіталістичні підходи економічного розвитку. Тож за 50 років саме Кіссінджер привів нас у ту точку історії, в якій ми перебуваємо в даний момент.
Очевидно, що стратегія “реверсивного Кіссінджера”, яка полягає у відновленні американсько-російських відносин, в надії, що відносини та взаємна інтеграція між РФ та Китаєм зійдуть нанівець – це наївна та недалекоглядна політика, про що пишуть багато американських експертів. Однак саме цей підхід до Російської Федерації використовується адміністрацією Трампа, яка переслідує дві ключові мети.
По-перше, в контексті оформлення сценарію “Separate Silos” США повинні створити простір ефективного стримування Китаю. Одним з елементів створення такого простору було формування воєнно-політичного блоку AUKUS (Австралія, Велика Британія, США). Тоді з процесу формування воєнно-економічної стратегії Азійсько-Тихоокеанського регіону викинули Францію на чолі з Еммануелем Макроном, чого Макрон, звісно, не забув.
Іншим елементом стримування можна назвати необхідність США посилити свою присутність в Арктичному регіоні, який активно освоюється Китаєм через співпрацю з Росією. Не виключається, що ця співпраця може призвести в майбутньому до розміщення за полярним колом озброєнь (в тому числі ядерних), що будуть створювати серйозну загрозу для США. Саме тому в Білому домі кинулися приєднувати Канаду і Гренландію, які можуть позитивно вплинути на експансію США, що не дозволить погіршення стратегічних позицій Вашингтону на північному векторі.
По-друге, для ефективного стримування Китаю, США повинні згодувати Україну скривавленому та виснаженому російському левіафану, щоб забезпечити його виживання та спонукати його до спільних дій. А конкретно – недопущення Китаю до Арктичного регіону, розгортання спільних економічних проектів у сфері видобутку вуглеводнів та мінералів, спільна участь у впливі на конфлікти Близького Сходу та Азійсько-Тихоокеанського регіону.
Однією з передумов такої політики, ймовірно, можна вважати спільні воєнні навчання з китайською армією, які провела Росія у Тихому океані. США не може допустити, щоб у потенційний конфлікт з Китаєм Кремль включився на боці останнього.
Водночас Дональд Трамп не може вийти з “українського кейсу”, як Джо Байден вийшов з “афганського”, оскільки це зруйнує його політичний імідж. Трампу потрібно створити конфігурацію усередненого замороження конфлікту в Україні, яке буде частково відповідати інтересам Володимира Путіна, та зображати його як миротворця, гідного Нобелівської премії, яку абсолютно незаслужено вручили Бараку Обамі у 2009-му році.
Тож публічний тиск на Володимира Зеленського та поглиблення діалогу з Кремлем вкладається в логіку та стратегію дій Білого дому щодо Китаю. Однак Володимир Путін і тут зміг все зіпсувати. Аж 26 квітня 2025 року Дональд Трамп на своєму акаунті в соціальній мережі Truth Social припустив, що Путін “можливо, не хоче миру” та пригрозив останньому банківськими санкціями та вторинними санкціями на ринку вуглеводнів.
Неочікувано Україна опинилася в ситуації, коли їй доводиться протистояти і США, і Китаю в їх сценарній грі. З одного боку, це руйнує один із популярних наративів про Україну як проксі США, що воює з Росією в інтересах США і НАТО. Якби Україна була проксі США, то мир з Росією вже давно було б досягнуто на тих умовах, які б запропонували США. Це може бути аргументом для Глобального Півдня.
З іншого боку, оскільки Китай і Росія в жодному випадку не стануть на бік України, і Україні немає чого їм запропонувати, участь США залишається єдиним ресурсом, який може позитивно вплинути на виживання України, оскільки здати Україну для Трампа означає обнулити свою політичну кар’єру та спадщину, і не отримати нобелівську премію.
Така конфігурація, фактично, робить Україну “гравцем другого” плану, хочемо ми того, чи ні. Питання в тому, чи зможемо ми правильно розпорядитися цією роллю на п’ятому рівні протистояння між США та Китаєм.
РІВЕНЬ 6: БИТВА ГЕОПОЛІТИКА ПРОТИ ГЕОЕКОНОМІКИ
За Клаузевіцем, “війна є продовженням політики, тільки іншими засобами”. Так і є. Ракетні удари є інструментом примусу до геополітичних рішень. Однак політика, по суті, є продовженням економіки – справжня основа того, що відбувається у політиці (влада, закони, війни, союзи), лежить у тому, як у суспільстві влаштоване виробництво, обмін і власність. З розвитком та інтеграцією світу великою частиною економічного ядра кожної країни став товарообіг з іншими країнами. Так, наприклад, якби не експорт вуглеводнів з Росії, її внутрішня ідеологічна конфігурація виглядала б абсолютно іншим чином, а про війну не йшло би навіть і мови.
Отже, “світ кордонів” та “світ доріг” взаємно переплетені один з одним та використовують ресурси один одного. А війну можна розпочати і зупинити підвищуючи чи знижуючи ціну на нафту. 22 лютого 2022 року ціна на нафту досягла 5-річного максимуму, а трубопроводи, включно з “Північним потоком 2”, який відкрили Джо Байден та Ангела Меркель, працювали на повну потужність.
В останній період ключовими факторам багаторівневого глобального протистояння в геоекономічному просторі стали вплив хуситів на товарообіг світу у Червоному морі та Баб-ель-Мандебській протоці за активної підтримки Ірану; розгортання Трампом тарифної війни в умовах, коли американська оборонка значно залежить від імпорту рідкоземельних металів з Китаю; перспективи Північного морського шляху та контроль над ним; а також ймовірність індо-пакистанського конфлікту з активним втручанням Китаю, що може вплинути на судноплавство Малаккською протокою.
Слід окремо додати, що впродовж наступних десятиріч, ймовірно, будуть створені технології, які дозволять все менше і менше покладатися на вуглеводні як на енергоносії. По суті, це останній шанс Російської Федерації використати високі ціни на ту сировину якою вони володіють, щоб забезпечити собі геополітичний статус серйозного гравця у світі.
Саме тому настільки безоглядно Росія інвестує свою геоекономіку у свою геополітику. За свідченнями економічних експертів, Кремль, практично, забирає у росіян майбутнє, витрачаючи все більше і більше на оборонну галузь, в якій інвестиції не конвертуються ні у що, окрім смертей українців.
Україна спробувала ініціативно зіграти на геоекономічному полі, ввівши на велику шахівницю “українські мінерали та рідкоземельні метали”. В контексті залежності США від Китаю це був дуже серйозний та сміливий крок. Однак оточення Трампа змогло поставити пастку на шляху промоції цієї ідеї. Дональда Трампа змогли переконати, що пропозиція співпраці щодо українських мінеральних ресурсів – це не про майбутнє, а про минуле. Тобто Україна у такий спосіб має розрахуватися за те, що вона вже отримала. На сьогоднішній день українські дипломати, юристи та економісти змогли майже до кінця нівелювати цю пастку. “Мінеральна угода” зможе стати таємною зброєю України у “світі доріг”, якщо правильно нею розпорядитися.
Водночас американські надії на те, що після трьох років інтенсивної та дуже болючої інтеграції російського бізнесу зі східними та азійськими ринками можна розвернути цей процес у зворотному напрямку, має дуже низькі шанси на успіх. Активності Стіва Уіткоффа схожі на потуги здобути з козла молока.
Окрему проблему і для США, і для Росії становить позиція Європейського Союзу, який є одним з найпотужніших споживацьких ринків у світі та може грати у посилення чи послаблення економічних контактів із Китаєм та одночасно не допускати падіння України.
Саме тому в Кремлі розпочали нову антиєвропейську пропагандистську кампанію перед річницею перемоги у Другій світовій війні. А візит Стіва Уіткоффа до Путіна зображують як зустріч на Ельбі радянських та американських військ.
РІВЕНЬ 7: ОНТОЛОГІЧНА ВІЙНА
У попередніх версіях “семи рівнів війни” цей рівень називався “битвою добра і зла”. Тоді було висунуто гіпотезу: “Фізичне виживання українців залежить не від того, чи стануть вони на бік “добра” чи “зла”, а від того, як ці категорії сприймаються аудиторіями”.
Останні шість місяців особливо чітко показали, що “відстоювання цінностей” не обов’язково веде до успіху, особливо, коли набагато більш масштабні геополітичні гравці від декларації цінностей одразу переходять до трансакційного процесу укладення цинічних угод.
Натомість “добром” стає той наратив, який має спроможність утримувати увагу та віру людей у запропоновану реальність. Продовжуючи аналіз переходу від сценарію “A world adrift” до “Separate Silos”, можна сказати, що кластери сили, які будуть формуватися силами США, Росії, Китаю та Євросоюзу, грунтуватимуться на певних різних поглядах на реальність, цінності, добро і зло. Тобто нові світові кластери сили будуть побудовані на різних онтологічних платформах.
По суті, виступи віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції та Паризькому Саміті з питань дій у сфері ШІ в лютому 2025 року – це перші онтологічні атаки нової адміністрації США проти іншої онтологічної платформи.
Онтологічні острови-кластери не будуть насамперед поєднані з географічної, економічної чи безпекової точки зору, хоч усі ці виміри і стануть наступними у процесі інтеграції. Передусім їх об’єднуватиме ідеологічна платформа. Спільна онтологія. Спільне бачення світу та реальності. І, в результаті, конкуренція між цими баченнями реальності стане ключовим фактором того, як різні кластери-союзи нового світового порядку будуть ділити свій вплив на світ.
Що стосується України, то аналіз її участі у світовому протистоянні говорить, що українська ідентичність (рівень 1) демонструє феноменальну стійкість.
Натомість відбиття російської агресії очікувано трансформувалося в стан stalemate (пат) та буде продовжуватися непрогнозовано довгий період (рівень 2).
Боротьба України за цивілізаційний вибір є двостороннім шляхом, оскільки Україна не може наодинці з агресором захищати цивілізаційні цінності без інших суб’єктів цього цивілізаційного вибору. Тому процеси на цьому рівні продовжуватимуть бути невизначеними (рівень 3).
Україна має хороший досвід генерування невизначеності, що доводиться помилковими очікуваннями американської розвідки та російського генштабу. Однак для генерації невизначеності потрібен ресурс та управлінський важіль. Така генерація можлива тільки у інформаційно-ідеологічному, культурному, онтологічному сегменті (рівень 4).
“Мінеральна угода” України з США може стати потужним інструментом на рівні стратегічного протистояння США та Китаю. Але, з високою ймовірністю, американська сторона боїться великих витрат на забезпечення безпеки цих інвестицій. Тому “український кейс” буде залишатися для Вашингтону другорядним, у порівнянні з європейським та російським. Єдина надія на збільшення міцності союзу з Європою (рівень 5).
Україна є дитиною “світу доріг”, у генах якої сплелися стійкість північних вікінгів (варягів) та віра і лагідність християн із півдня. Саме тому ми і виживемо як дитина “світу доріг”, для якої кордони не є сакрально-невід’ємним чинником. Однак слід розуміти, що однією з ключових категорій “світу доріг” є цінність, якою ти можеш обмінятися з іншим. Оскільки торговці й мандрівники, які зустрічаються серед великої дороги намагаються обмінятися чимось цінним, що у них є. Для цього недостатньо “мінералів та рідкоземельних металів”. Україна повинна пропонувати більш глобальну цінність (рівень 6).
Більш глобальною цінністю може бути виключно онтологічна зброя – такий особливий погляд на реальність, який має спроможність перемелювати галактичні обсяги ворожої пропаганди та зберігати стійкість навіть за відсутності перспективи реального виходу з ситуації. Такою онтологічною зброєю може бути концепція “укробуддизму” – переходу з онтології жертви до онтології гри.
Отже, можна сказати, що Україна може сподіватися на стратегічну перевагу виключно на двох рівнях протистояння із семи – на першому рівні боротьби за суб’єктність та ідентичність та на сьомому рівні онтологічної війни, війни за існування у реальності.
Ключовою цінністю, яку Україна може запропонувати своїм партнерам в рамках кластеру, який невідворотно буде формуватися в контексті сценарію “Separate Silos” – є онтологічна зброя, яка дозволила Україні вистояти під ударами агресії та нівелювати всі оцінки та прогнози поважних американських аналітиків.
Але будь-яка зброя стає зброєю в руках бійця лиш тоді, коли вона має інструкцію з використання. Стратегічний наратив, розуміння конструкції українських архетипів та культурно-інформаційних опор реальності і є цією інструкцією. Власне, робота над цією інструкцією продовжується в українському експертному середовищі на цей момент.
Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Війна
Фінляндія надає Україні новий пакет військової допомоги на €128 мільйонів
Уряд Фінляндії відправить Україні новий пакет оборонної допомоги вартістю близько 128 мільйонів євро.
Про це йдеться у пресрелізі Міністерства оборони Фінляндії, передає Укрінформ.
Доповнюється…
Фото: ОП
Війна
По всій Україні оголосили повітряну тривогу через зліт МіГ-31
По всій Україні оголошена повітряна тривога через зліт у Росії винищувача МіГ-31К, що є носієм аеробалістичних ракет типу “Кинджал”.
Про це Повітряні сили Збройних сил України повідомили в Телеграмі, передає Укрінформ.
“Вся Україна – ракетна небезпека! Зафіксовано зліт МіГ-31К”, – ідеться у повідомленні.
Як повідомляв Укрінформ, Президент Володимир Зеленський під час розмови з Федеральним канцлером Австрії Крістіаном Штокером заявив, що росіяни готують новий масований удар по українських містах і громадах.
Війна
Андрій Риженко, ексзаступник начальника штабу ВМС ЗСУ
Усім відомо про блискучі епізоди війни на морі, яка є частиною загальних бойових дій Сил оборони України проти агресора. Усі, і не тільки в Україні, але й у світі добре знають, куди було скеровано російський військовий корабель. Усі чули про успішні операції зі звільнення острова Зміїний, про «вишки Бойка» та потоплення флагмана ЧФ Росії крейсера «Москва». Це – яскраві сторінки, українцям є чим пишатися. Утім, варто подивитися й на загальну картину, з’ясувати, як сучасна технологічна війна проявляє себе на морі, зокрема, як в акваторії Чорного моря діють Військово-Морські Сили України. Про це – розмова з капітаном першого рангу Андрієм Риженком, ексзаступником начальника штабу Військово-Морських Сил Збройних Сил України.
– Якими були Військово-Морські Сили України після окупації Криму? Яке найперше завдання ВМС?
– Я добре пам’ятаю цей час, 2014 рік, окупацію Криму. Тоді Росія діяла раптово, а ми були абсолютно неготові протидіяти їй, особливо психологічно. Ми готувалися до чого завгодно, але повністю відкидали можливість, що Росія буде агресором. Наприклад, «вишки Бойка», які приносили значний прибуток до бюджету України, зовсім не охороняли, хоча в нас були сили й засоби для цього. Також критичною точкою була Керченська протока: коли Росія почала блокувати військові частини, то перше, що вони зробили, – не дозволили вийти кораблям у море. Чому? Якби кораблі (а в нас тоді були ракетні корвети і протичовнові корвети) вийшли в море і блокували Керченську протоку, то їхній план окупації, найімовірніше, зірвався б.
У підсумку незначна частина особового складу, десь 30 відсотків військовослужбовців, вийшла з Криму на Одесу. До речі, це максимальний відсоток серед усіх структур безпеки й оборони, які тоді перебували у Криму. Те саме стосувалося кораблів. Основні кораблі вони заблокували, тому на літо 2022 року в нас було приблизно 20 невеликих катерів, дуже стареньких. І була рота морської піхоти. Потім уже сформували Інститут Військово-Морських Сил і відновили командування Військово-Морських Сил. І були ще бази, куди переведено нашу морську авіацію.
Тоді ми почали думати, як розвивати флот, а наші партнери готові були нам допомогти. Одразу вони питали: яке ваше бачення, яка ваша стратегія? І отут у нас виникла серйозна проблема, тому що ніхто про це не думав, чомусь у Генеральному штабі Міноборони думали, що стратегія – це категорія, якою може оперувати тільки Президент України. Ми провели кілька семінарів, залучили наших партнерів, представників Сполучених Штатів, Великої Британії, Норвегії і Швеції. Останні дві країни залучили, тому що в них є подібний до нашого сусід, дуже розвинута берегова лінія та невеликі спроможності щодо розвитку Військово-Морських Сил. Саме там зароджувалися принципи розвитку флоту, відновлення нашої морської могутності.
– Але відновити флот не встигли, бо почалася повномасштабна війна. Росія вторглася на територію України, і одночасно заблоковано всі українські порти.
Це була дуже складна ситуація для України з усіх боків. По-перше, припинилася значною мірою зовнішня торгівля, не було можливості експортувати головні наші продукти, які вивозили морем, а це – сільгосппродукція, залізна руда, сталь та інше. Так само в Україну багато що ввозиться через наші чорноморські порти, особливо через Одесу та Чорноморськ. Морське сполучення повністю припинилося.
Ситуація стала украй складною, тому що блокада портів означала й те, що доставлення військової допомоги, яку Україна терміново попросила, щоб захищатися, було обмежене. Залишалося везти по автошляхах та залізницею. Отже, налагодження доставлення озброєння та боєприпасів було критично важливим завданням, і його виконували в умовах морської блокади, коли ми не мали змоги вплинути на ситуацію, розблокувати порти.
Водночас оскільки блокада українського експорту продовольства створювала передумови і пряму загрозу глобальної продовольчої кризи, головною рушійною силою стала, мабуть, Організація Об’єднаних Націй. Завдяки зусиллям ООН і Туреччини нам вдалося домовитись про так званий зерновий коридор. Чи відіграли в цьому роль Військово-Морські Сили?
– На час повномасштабного вторгнення Військово-Морські Сили мали певний потенціал, він був невеликий.
Наприкінці 2018 року командувач ухвалив стратегію Військово-Морських Сил, і там було чітко прописано, що на першому етапі ми думаємо якраз про охорону наших портів, тільки морської економічної зони. Для цього нам великих кораблів не треба взагалі, адже фактично їм належить діяти на відстані щонайбільше 100 морських миль. Але тоді було ухвалено рішення будувати кораблі більшого класу.
Та був і певний позитив – розробили свій ракетний комплекс, хоч не встигли до самого початку війни, але підтягнули в перші тижні. Комплекс використовували, і це було першим сигналом для росіян, що в нас є так звана sea denial capability – можливість не допустити ворога в морську зону. Тобто цей ракетний комплекс може посунути рубіж блокади на відстань свого радіуса дії.
Ще дуже важливо, що ми поставили морські міни до початку війни, – це цілком легальний захід у межах наших територіальних вод. Так ми фактично не дозволили противникові висадити десант, що він планував зробити в районі Одеси, Миколаєва. Тут варто нагадати, що до початку війни росіяни спеціально для цього перекинули шість великих десантних кораблів з Північного і Балтійського флотів, щоб посилити своє згрупування, сформували два загони. Один пішов на Азов, і там він фактично вивантажив десант без спротиву. Але в Одесі цього зробити не вдалося, хоч тричі в березні вони демонстрували намір.
А ті невеликі сили, які в нас були, переважно займалися протидією ворожим диверсійним групам, адже коли вони захопили острів Зміїний, мали завдання інфільтруватися на наше узбережжя, заблокувати дельту Дунаю і створити умови для десантної операції в районі Одеси.
Стосовно зернового коридору, то справді, тут велику роль відіграли і ООН, і Туреччина. Туреччина, вважаю, мала значний бізнес-інтерес, а також мало значення питання національної ваги – регіональне лідерство.
Варто сказати, що Росія з другого дня роботи коридору розпочала план протидії, і ми це бачили: величезні черги, блокування. А потім вона просто вийшла з домовленостей. І росіяни, до речі, до цього підготувалися. Це був липень 2023 року, вони демонстративно розстріляли наш корвет «Тернопіль» ракетою, яку запустив ракетний катер «Ивановец», що його ми згодом потопили. Це була демонстрація: якщо підете, ми вас будемо знищувати.
Але Збройні Сили України зважилися на такий сміливий і ризикований крок, дуже ризикований: узяли під контроль невелику ділянку моря завдяки тому, що морська коаліція вже допомагала (нам доставили декілька десятків малорозмірних катерів москітного флоту з функцією охорони ближньої морської зони й десантних операцій, системи ППО), і нам вдалося взяти під контроль ділянку від Одеси до острова Зміїний, був налагоджений наш коридор. Також уряд наш забезпечував додаткові страхові гарантії судновласникам. І справді, так ми, хоч і не вийшли на 150 мільйонів тонн перевалки вантажів за рік, як було до війни, але до 100 мільйонів тонн доходили.
– Збройні Сили України звільнили Зміїний ще до того як почав діяти зерновий коридор: коридор почався в липні, а острів Зміїний уже в червні був звільнений. Отже, коли запрацював цей коридор, острів Зміїний контролювала Україна?
– Я б сказав, що його не контролювали росіяни. Ми тримали коридор під вогневим контролем, постійної присутності там ми не мали. А росіяни, за наших тоді обмежених можливостей ППО, бомбардували цей острів фактично щотижнево. Вони туди завезли дуже багато техніки, ППО, усе кинули, коли тікали, а потім вони ж усе спалили бомбами.
Ми контролювали острів періодичними рейдами, вогневим контактом. Головним було те, що росіяни не мали там нічого свого, адже коли вони захопили острів, то туди перетягнули і радіоелектронні засоби, і системи ППО, і диверсантів.
– Отже, Україна за допомогою партнерів набула спроможностей контролювати певну частину акваторії, що давало змогу забезпечити торговельне судноплавство. Фактом є і те, що російський флот майже повністю змушений був залишити свої бази на території Криму. Це так?
– Частково так. Наприкінці осені 2022-го ми почали використовувати морські дрони, і вони вже поширювалися по Чорному морю, перша атака була досить успішна. Росіяни тоді тримали в морі до 50 кораблів і суден щодня, виконували завдання. Коли ми почали запускати наші дрони, вони потихеньку з моря все прибрали. Першим дзвіночком для них була атака фрегата «Адмирал Макаров» і тральника «Иван Голубец», які стояли на рейді Севастополя. Тоді проблема була в тому, що «Магура» була трошки легка, не мала достатньо вибухівки. Потім її підсилили, і вона могла такий фрегат навіть знищити. Це було дуже серйозним дзвінком, і вони кораблі забрали. А потім вивели узагалі всі кораблі, коли почалися наші атаки західними крилатими ракетами, коли просто класично, у доці, у центральній частині Севастополя був знищений підводний човен «Ростов-на-Дону».
Був атакований штаб Чорноморського флоту. І тоді, з осені 2022-го, росіяни частково вивели кораблі, почали з найновіших, побудованих після 2014 року. Тоді ж вони почали переводити частину штабу Чорноморського флоту в Новоросійськ. І на кінець 2023-го всі нові кораблі, до 20 одиниць, були вже в Новоросійську.
Але в Севастополі залишилося декілька сотень кораблів і суден забезпечення. Саме судна забезпечення роблять цю цифру, вони дуже старі, 45–60 років. Вони стоять, і там побудували дуже сильну систему оборони, з повітря теж прикривають і виявляють морські дрони. Після захоплення Криму вони замінили комплекси С-300 на С-400.
– Тобто якщо описати цю ситуацію в акваторії Чорного моря станом на тепер, то можемо констатувати, що, по-перше, наші дії в акваторії зумовили те, що додаткові засоби сил протиповітряної оборони Росія змушена була відтягнути на Крим. По-друге, значна частина російського флоту, особливо нові кораблі, передислоковані в більш безпечні, але не стовідсотково безпечні Новоросійськ та інші бухти. По-третє, наші спроможності за допомогою партнерів дають можливість не тільки контролювати певну частину акваторії та забезпечувати торговельне судноплавство, а й контролювати ситуацію в повітрі й на морі на певну глибину, і це дає нам більше впевненості у своїх діях.
Що тепер має противник на Чорному морі? Ви згадали, що росіяни перед війною перегнали в Чорне море додаткові великі десантні кораблі. Чотири з них, по-моєму, чи навіть більше нам вдалося знищити або вивести з ладу, крейсер «Москва» лежить на дні десь біля Зміїного, були інші гучні і влучні атаки українських дронів або безпілотних катерів.
Третину бойового ядра кораблів РФ знищено, – це 33 бойових кораблі, два підводних човни
– На початку війни співвідношення сил сторін було 12 до одного на користь Росії. Тепер це співвідношення становить чотири до одного. Справді, третину бойового ядра кораблів РФ знищено. Це 33 бойових кораблі, два підводних човни. А діяльність інших дуже обмежена. Тепер, якщо говорити операційними термінами, забезпечене операційне сковування сил противника в пунктах базування. Вони переважно перебувають у пунктах базування, і якщо виходять звідти, то ненадовго, під серйозним захистом виконують завдання і швидко повертаються.
А на початку війни в них було три основні завдання: завдавання ракетних ударів, висадження десанту, блокування наших портів.
Ракетні удари «Калібрами» завдають, але не багато і не так часто, як раніше.
Щодо блокування, тепер вони можуть блокувати (і частково роблять це) порти, які наближені до окупованих територій: Миколаїв, Херсон, Очаків. Загалом, 82 відсотки нашого узбережжя окупувала Росія.
Але сили, які сконцентровані в Новоросійську, Севастополі, ворог використовує епізодично.
Десант противник висадити вже не може, тому що в них тільки половина десантних кораблів залишилася. Насправді ми навіть хочемо, щоб вони спробували висадити десант. Але вони там і ляжуть на переході до місця висадження.
– Не тільки ми цікавимося, яка ситуація на Чорному морі, не лише в Україні спостерігають за нашими діями, їх вивчають у всьому світі. Розвідка Великої Британії зробила проміжний звіт про ситуацію, вони пишуть: «Можливості флоту Російської Федерації контролювати морські простори в регіоні та поза ним суттєво обмежені, і йому доводиться постійно вдаватися до тактичних маневрів у обмеженому просторі». Це так?
Тепер більшість Чорного моря – як сіра зона, що повністю не контролюємо ні ми, ні росіяни
– Саме так. Є такий термін – sea control – контроль моря, і це означає, що ви бачите, що відбувається на морі, і якщо є загроза, то можете реагувати на це. І от Росія цього вже не може робити: вона може бачити, але якщо намагатиметься реагувати, то отримає відсіч. На жаль, те саме стосується нас, тому тепер більшість Чорного моря – як сіра зона, що повністю не контролюємо ні ми, ні росіяни. Ми потихеньку їх видавлюємо, але відновити судноплавство, як це було до війни, поки що не можемо.
– Отже, за час повномасштабної війни співвідношення військових кораблів сторін змінилося з 12 до одного до актуального співвідношення чотири до одного. Завдяки асиметричним діям нам вдалося кардинально змінити баланс сил в акваторії Чорного моря?
– Так, застосовуючи асиметричні й інноваційні дії, яких ворог не очікує, до яких не готовий, ми навіть не даємо їм використати цю перевагу чотири до одного. Вони фактично заблоковані в пунктах базування. А їхні дії, що є загрозою, – це блокування наших портів. До того ж тепер переважно через створення загроз із повітря, переважно вони скеровують ракети «Іскандер» і «шахеди» по наших портах. А кораблів уже немає. І навіть у море тепер не виходять стріляти «Калібрами».
– Розгляньмо іншу ситуацію, в іншому морі. Повномасштабна війна в нас триває понад чотири роки, тепер розгортається ситуація навколо Ірану: війна Сполучених Штатів та Ізраїлю в Ірані, блокада Ормузької протоки, ситуація в Перській затоці. Ми бачимо по військових діях там, що війни в Україні на Чорному морі ніби не було, що американці разом з Ізраїлем, так само як країни Перської затоки, що переважно мають найсучасніше американське озброєння, не змогли адекватно протидіяти не найсучаснішому флотові Ірану, який і досі, після кількох місяців війни, має спроможності контролювати Ормузьку протоку. Чому?
– Передусім особливістю американської політики тепер є те, що рішення, на жаль, іноді авторитарно ухвалює одна людина, зокрема рішення військового характеру. Американські військові, відставники, з якими я спілкуюся, мають зовсім інше бачення стосовно цього. Операція в перші 48 годин була дуже успішна. За 48 годин було знищено керівництво Ірану, усю систему управління стратегічного й оперативного рівнів, балістичні ракети й, фактично, весь іранський флот. Але не врахували асиметричного складника, того, що було там у кавернах, метро, під землею. Й Іран використав Ормузьку протоку, яка є стратегічно важливою з погляду експорту нафти, вони перекрили протоку – і все. Це зробити дуже нескладно, тому що суднохідний шлях там – три кілометри в кожному напрямку, глибина становить до 200 метрів – це клондайк для морських мін. Навіть якщо їх розробили 70 років тому, вони працюють. Крім того, у них є катери-камікадзе, ракети малого радіуса дії, які також можуть бути залучені. Щоб не дозволити танкерові проходити через Ормузьку протоку, не треба його знищувати, досить запустити невелику ракету по його містку, влучити в нього, і він повернеться. А інші десятки, сотні суден просто нікуди не підуть.
Американський флот там має авіаносну ударну групу й сім кораблів типу «Арлі Берк», але вони не можуть виконувати цих завдань. «Арлі Берк» я вважаю найпотужнішим кораблем такого класу у світі, але в нього є слабкість – він дуже обмежений у спроможності протидіяти асиметричним загрозам, підходить тільки для самозахисту, – це по-перше.
По-друге, в американців були там мінно-тральні кораблі, але вони їх декілька років тому забрали. У цьому регіоні є приблизно 200 кораблів малого й середнього класів зі складу флотів країн Перської затоки. Але те, що початок війни ні з ким не погоджували, це була ініціатива США та Ізраїлю, призвело до того, що політичної підтримки вони не мали, принаймні донедавна.
– Як ви сказали, система ухвалення рішень тепер у США не завжди враховує позицію військових. Видається, тільки цим можна пояснити публічні заяви Трампа на якомусь етапі, що американський флот забезпечить безперешкодне проходження протоками танкерів та інших комерційних суден. Це, як ви щойно зауважили, просто неможливо, тому що кораблі, які там мають США, не призначені для того, щоб конвоювати цивільні судна.
Розмінувати протоку чи підходи до протоки американці теж не можуть, бо в них мінних тральників, як виявилося, просто нема. Водночас Велика Британія взялася за організацію коаліції із забезпечення безперешкодного судноплавства. Але це все буде потім, після закінчення бойових дій. Станом на зараз ситуація щодо судноплавства залишається, можна сказати, замороженою, і перспектив поки що не видно.
– Так, питання ще не вирішене. Але після візиту українських військових туди з’явилася значна зацікавленість у наших дронах-перехоплювачах, тому що це вони локалізують фактично одну з трьох основних загроз – з повітря. Вони досить прості, ми маємо дрони-перехоплювачі, які нормально можуть працювати. Наскільки знаю, наші військові там дали дуже конкретні поради. У регіоні багато розвинутих, багатих країн, але всі їхні системи діють окремо, їм треба зробити єдину інтегровану систему виявлення повітряних цілей. Ормузька протока не велика – 50 на 100 морських миль. Але треба синхронізувати й інтегрувати всі спроможності, щоб вони не конфліктували між собою. І тоді наші дрони-перехоплювачі – це перший варіант.
Другий варіант – стосовно мін, тепер є досить розвинуті протимінні роботи. Це катер довжиною 12 метрів, він несе такі самі сенсори й виконавчі системи, як тральник. Але він маленький, його можна скидати навіть з літака, він сам шукає, ідентифікує і знищує міну й доповідає на базу. Технологія дуже серйозна, вважаю, що на майбутні п’ять-десять років основою наших надводних сил мають бути невеликі катери й такі роботизовані комплекси.
– Щоб завершити нашу дискусію, заторкнімо глобальніший контекст. Блокада морських портів України спричинила тривожну ситуацію, яка могла призвести до глобальної продовольчої кризи, лише міжнародне втручання допомогло розблокувати цю проблему. Війна в Ірані призвела до того, що Ормузька протока заблокована, і це створило по всьому світі украй напружену енергетичну ситуацію. Отже, море, яке з давніх-давен вабило людей відкривати нові землі, торгувати, стало місцем для демонстрації геополітичної сили, засобом створення глобальних проблем на дуже обмежених ділянках.
Наскільки відомо, іранці погрожували, що в разі продовження ударів по їхній енергетичній структурі вони можуть перекрити протоку й з іншого боку, Баб-ель-Мандебську, також Червоне море. Китайці, за даними різних джерел, також спостерігають за цією ситуацією, дивляться на Малаккську протоку. Отже, морські шляхи стають вразливими, а це ставить під загрозу всю глобальну мережу торгівлі та логістики. Це означає, що морські шляхи треба ліпше захищати – і це має робити флот. Війна в Україні, на Чорному морі, війна в Перській затоці показала, що сучасні асиметричні заходи, технології багато в чому зменшують спроможності флоту. Які висновки можна зробити? Який флот потрібен Україні й нашим партнерам? Що належить врахувати вже зараз?
Майбутнє флоту я бачу в невеликих пілотованих і безпілотних системах
– Так, море дуже важливе в житті людства, і це відомо упродовж тисячоліть. В Україну 90 відсотків вантажів приходили й виходили з неї через море. Тепер ми насправді зрозуміли, що положення в законі про Збройні Сили, що Військово-Морські Сили призначені для забезпечення вільного судноплавства, – це не просто цитата, а дуже важливе завдання, воно є давно, і це – основне завдання флоту.
Треба будувати флот під це завдання і дивитися, як він працюватиме і розвиватиметься. Потрібно зважати на те, що тепер підлітний час засобів повітряного нападу – це секунди або хвилини. Належить зрозуміти, що будь-яка платформа завдовжки понад 40 метрів буде дуже вразлива.
Тому майбутнє флоту я бачу в невеликих пілотованих і безпілотних системах, які будуть сфокусовані на виконання двох класичних завдань на морі: це sea control, який охоплює охорону портів, тільки морської економічної зони, об’єктів морської економіки і шляхів судноплавства, насамперед у нашій ближній морській зоні. І sea denial – недопущення розгортання противника на рубежах виходів із пунктів базування в разі його агресивних намірів. Отже, це дуже широкий спектр завдань: і море, і ракети, і мінна зброя, і радіоелектронна боротьба, і завдавання ракетних ударів. Сьогодні технології дають змогу мати невеликі кораблі, дуже стабільні, які здатні виконувати ці завдання і тримати нашу морську безпеку.
– Сподіватимемося, що ці всі уроки будуть враховані.
Ще одне питання стосується флотів великих морських держав – США, Великої Британії. Чи змінилося в них бачення? Зрозуміло, що треба мати стратегічні засоби для носіїв ядерних боєзарядів, – це одна з компонент ядерної тріади. Але великі фрегати, крейсери, дальні походи, важливість демонстрації сили – на це впливає війна в Україні?
– Впливає, звісно, усі дивляться. Розвиток флоту залежить від амбіцій країни й від наявного ресурсу. Якщо в тебе є 100 мільярдів доларів на рік на флот, ти можеш будувати авіаносці. До речі, бюджет одного авіаносця на рік – 3 мільярди доларів. А це, наприклад, весь бюджет усіх Збройних Сил Швеції. І то без стрільб, тільки експлуатація, так званий operational cost. Тому треба дивитися, що ти хочеш.
А те, що війна в Україні впливає на розвиток збройних сил у світі, – це стовідсотково. Наприклад, тепер Сполучені Штати в Сан-Дієго створили перший дивізіон безпілотних систем. Британці теж це створили, і німці роблять безпілотні системи, австралійці, японці, Туреччина дуже активно розвиває, причому і надводні, і підводні системи.
Узагалі, що таке асиметрія? Це коли ти впливаєш на слабке місце противника, – це основа маневрової війни на морі, коли не просто ідеш стінка на стінку і знищуєш ворога (як це було раніше, у часи броненосців), а шукаєш слабке місце противника і його експлуатуєш. Це й називається експлуатація центру тяжіння противника, і саме на цьому побудована дія дронів, тому вони так швидко розвиваються.
Тому все міняється, і наш досвід усі беруть до уваги. І треба зробити так, щоб насамперед ми його враховували. Нам потрібний прагматизм і технології, тому що саме технологій противник дуже боїться.
– Отже, надалі – технології, вдала й ефективна бойова робота. І все має йти до того, щоб це співвідношення кораблів і можливостей Військово-Морських Сил України та російського флоту невпинно збільшувалося на нашу користь.
Ігор Долгов
Фото: Кирило Чуботін
Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform
-
Суспільство1 тиждень agoВ Україну повернули останки лідера ОУН Андрія Мельника та його дружини
-
Політика1 тиждень agoРютте закликає до справедливішого розподілу підтримки України
-
Війна1 тиждень agoВід Волині до Чернігівщини укріплюємо кордон з Білоруссю
-
Відбудова1 тиждень agoЗеленський обговорив із Маркаровою очікування від конференції з відновлення у Гданську
-
Події1 тиждень agoСтартує робота над фільмом про науковця з Одеси, що створив вакцини від холери та чуми
-
Політика1 тиждень agoРозраховуємо на відновлення переговорів про зону вільної торгівлі
-
Відбудова3 дні agoДля участі в конференції Ukraine Recovery Conference 2026 відібрали 102 громади
-
Суспільство1 тиждень agoПодарунки, 21 авто та 171 мільйон у готівці: як жила політична еліта Миколаївської міськради Анонси
