Переговори в Маямі між представниками США та України закінчилися цілком прогнозовано. Жодних спільних заяв, не кажучи вже про щось підписане на папері, не було. Втім, всі говорять про ділову атмосферу та очевидний прогрес у зближенні позицій.

По всіх зовнішніх ознаках українська делегація продемонструвала максимум толерантності: слова вдячності за американські зусилля щодо встановлення справедливого миру і особливо на адресу президенту Дональду Трампу лунали ледве не в кожному виступі у відкритій частині перемовин. Звісно, американці до такого звикли, це вже сприймається ними як обов’язковий дипломатичний «кніксен», але він потрібний з огляду на звинувачення України у «невдячності», які – цьому вчить довід – можуть пролунати з Білого дому в будь-який момент.

Щодо закритої частини, то тут варто оцінити сам склад української делегації, ми явно були готові до серйозної розмови з широкого спектра питань. Адже Україну представляли і секретар РНБО Рустем Умеров, і перший заступник міністра зовнішніх справ Сергій Кислиця разом з посолкою України у США Ольгою Стефанішиною, і топ-військові – начальник Генштабу генерал Андрій Гнатов та заступник глави ГУР Вадим Скібіцький.

Американська сторона була представлена набагато лаконічніше. Стів Віткофф, який уже вівторок у Москві має передати Путіну нові пропозиції, Джаред Кушнер – людина без офіційної посади, але близька до Дональда Трампа і Марко Рубіо, модератор розмови, держсекретар США і радник з нацбезпеки президента. Тобто сценарій розмови був очевидний: українці представлятимуть аргументацію своєї позиції – правову, воєнну, соціологічну, економічну; американці її тестуватимуть з огляду на політичні обставини і, можливо, висуватимуть зустрічні пропозиції.

Тож підсумок, який пролунав з обох сторін, про «конструктивну атмосферу» і «зближення позицій» – це найкраще, що ми могли почути.

Як відреагує на це Путін? Гадати не будемо. Судячи з його риторики, зокрема, про готовність воювати до «останнього українця», Росія шукатиме будь-який привід, щоб не погодитися, але продемонструвати Трампу готовність до переговорів. Тобто, агресор затягуватиме час, що йому протягом поточного року цілком вдавалося. Чи «роздратує» це нарешті президента США, як дехто досі чекає? Навряд. Надіятися на таке немає підстав. Американці зайняли місце «над сутичкою» і вважають, що їм так цілком комфортно.

Залишаються європейські союзники і Україна, власне. Європа позиції на підтримку України не змінила, наполягає – про це свідчать багато заяв топперсон – на своїй участі в прийнятті остаточного рішення і це добре. Орбана винесемо за дужки, він уже давно сам собі шкодить своєю «дружбою» з Путіним.

А от в позиції, точніше, в спроможностях України чинити спротив і карати агресора, схоже, відбувся позитивний зсув. І це стосується не лише фронту, де наші стоять у Покровську, Мирнограді, Куп’янську, Вовчанську, Гуляйполі, руйнуючи «фанфарні» звіти ворога. Здається, що почали відчутно працювати українські «далекобійні санкції» проти ворожої економіки, яка живить «машину війни» – нафтопереробки та нафто-газової інфраструктури.

Уже другий тиждень точаться суперечки навколо питання, чи запрацювали реально пекельні санкції Трампа проти Лукойла і «Роснефти»? Більшість експертів відповідає на нього ствердно. Але, наприклад, Андрій Клименко, відомий експерт з питання морської торгівлі, стверджує, що обсяги тіньового експорту нафти Росією продовжують зростати. Втім, тут не виключений той випадок, коли обидві сторони мають рацію. Українські удари по російських НПЗ до 30% обвалили потужності нафтопереробки в РФ. Це означає, що ворогу просто нема куди дівати сиру нафту, адже великих нафтосховищ у них немає (більшість тих, що є в європейський частині під прицілом наших БПЛА і захистити їх ворогу нема чим, ємності в експортних терміналах заповнені вщент, а гальмувати, консервувати видобування для російської економіки – подібно смерті. Поки що вони знайшли вихід – вантажити сиру нафту на танкери і випускати їх в море навмання, навіть без узгоджених контрактів на продаж. Але ж українські морські дрони, судячи з двох «свіжих» підривів біля берегів Туреччини і до тих танкерів уже добираються і довго це тривати не може…

У підсумку: Путін думає, що він виграє час, щоб продовжувати «завойовувати» Україну, а насправді, час уже працює проти нього.

ПІДСУМКИ МАЯМІ: ДОМОВИЛИСЯ ДОМОВЛЯТИСЯ ДАЛІ

Переговори у Флориді, за оцінками експертів, виконали своє технічне завдання.

Керівник політико-правових програм Українського центру суспільного розвитку, політолог Ігор Рейтерович підкреслює: «Вони, по суті, домовилися продовжувати домовлятися. Видно, що було кілька питань, навколо яких точилася найбільша дискусія. Але добре вже те, що, по-перше, сторони не розсварилися остаточно».

Ця теза є фундаментальною для розуміння нинішнього етапу. Ризик того, що команда Трампа спробує нав’язати Києву заздалегідь неприйнятний план без права на апеляцію, був високим. Проте цього не сталося.

«І добре, що американці не висунули жорсткого ультиматуму щодо окремих положень. Скоріше за все, Віткофф тепер вирушив із цими напрацюваннями до РФ, щоб подивитися на реакцію Кремля: як там поставляться до всього цього, як реагуватимуть тощо. Для нас це точно не негативна історія – скажімо так. Навпаки, доволі позитивна хоча б тому, що жодних дедлайнів немає і процес іде без штучного тиску», – додає Рейтерович.

Відсутність штучних дедлайнів дає Україні простір для маневру. Це означає, що Київ не змушують підписувати капітуляцію «тут і зараз» заради красивої картинки для американського виборця чи швидкого політичного бала для адміністрації США. Більше того, тепер м’яч опиняється на полі Москви, і саме від Кремля Вашингтон очікуватиме конкретики, якої Путін так старанно уникає.

Ігор Рейтерович влучно підмічає цей тактичний виграш: «Можливо, це навіть змусить Росію нарешті публічно озвучити власне бачення того, що відбувається, як це відбувається і до чого, на їхню думку, має призвести. Бо росіяни дуже люблять посилатися на якісь свої «цілі СВО», умовно кажучи, але публічно формулюють їх украй рідко. Тож, можливо, цей етап підштовхне їх озвучити своє, м’яко кажучи, неадекватне бачення – і це теж працюватиме нам у плюс».

Експерт резюмує, що найближчими днями ми станемо свідками човникової дипломатії, де роль кур’єра виконуватиме представник Трампа: «Подивимося, як усе піде далі. Поки що м’яч перекинули на той бік. Але думаю, що вже післязавтра Віткофф поверне всі матеріали до Вашингтона, і ми знову опинимося в тій самій стартовій точці, з якої все це починалося».

Втім, не всі експерти поділяють навіть стриманий оптимізм. Існує глибша проблема, закладена в саму архітектуру нинішніх переговорів. Співзасновник «Національної платформи стійкості та згуртованості», політолог Олег Саакян звертає увагу на фундаментальну хибність підходу, який сповідує частина американського істеблішменту.

«Ну, я би сказав, що сам цей нинішній виток переговорного процесу є порочним уже за своєю логікою. Він побудований за моделлю пошуку: що можна запропонувати Росії й що при цьому відібрати в України. Як висловився Трамп, мовляв, найбільша поступка з боку Росії – це те, що вона «відмовиться від війни». Але така постановка питання з самого початку задає хибні параметри всього рівняння», – стверджує Саакян.

Це критично важливе зауваження. Якщо базовою передумовою переговорів є задоволення апетитів агресора за рахунок жертви, то будь-який «успіх» таких переговорів буде тимчасовим і небезпечним.

Саакян також аналізує конкретні пункти, які могли обговорюватися: «Результатом стало хіба що «домовилися домовлятися». У принципових пунктах – жодного руху. А там, де певний прогрес і з’явився, наприклад щодо проведення виборів, – то й раніше було зрозуміло: у разі припинення активної фази війни, навіть без оголошення повного її завершення, в Україні ніщо не зможе зупинити виборчий процес. Тож вибори все одно відбулися б – на це є очевидний запит у суспільстві. Так само, як і на чітку відповідь: чи можна проводити вибори під час війни та бойових дій».

Політолог наголошує на консолідованій позиції українського суспільства, яку неможливо ігнорувати ні у Вашингтоні, ні в Маямі: «І тут суспільство демонструє абсолютно категоричну позицію: ні – якщо бойові дії тривають, і так само впевнене «так» – якщо для цього створено необхідні умови».

Окремим і доволі болючим аспектом відносин залишається використання внутрішніх українських проблем як інструменту зовнішнього тиску. Олег Саакян вказує на небезпечну тенденцію синхронізації антикорупційних скандалів із дипломатичними раундами.

«Говорячи про американські позиції, на жаль, мусимо визнати: внутрішній корупційний скандал сьогодні використовується зовнішніми гравцями як важіль тиску на Україну. І не так важливо, мають рацію конспірологи, які припускають, що антикорупційна історія була розіграна НАБУ й САП через інтерес Сполучених Штатів, чи ні. Факт у тому, що США цим активно користуються. Тому було б наївно стверджувати, що Вашингтон нині зберігає нейтральність».

Цей фактор значно ускладнює переговорну позицію Києва. За словами Саакяна, «залишаючись нашим ключовим безпековим партнером – у постачанні озброєнь, розвідданих, у співпраці по всій лінії оборони, – Сполучені Штати в політико-дипломатичній площині дедалі частіше виступають радше союзником Росії. І в результаті ми опиняємося за столом переговорів фактично сам на сам проти двох – проти Росії та Сполучених Штатів. Особливо з огляду на те, що США не допускають Європу до цього переговорного процесу».

Водночас інсайдерська інформація щодо самої атмосфери переговорів дозволяє скласти психологічний портрет ключових переговірників від США, що є важливим для розуміння подальшої тактики. Голова правління Інституту світової політики Віктор Шлінчак ділиться спостереженнями щодо поведінки американської делегації, розкриваючи цікавий розподіл ролей між «бізнес-крилом» та «політичним крилом» команди Трампа.

«Попри напружений фон загалом переговори у Флориді пройшли нормально. Хіба що Віткофф постійно емоційно щось додавав в ході розмови, провокуючи на такі ж емоційні відповіді, тоді як Кушнер – зять Трампа – навпаки тримався дуже стримано і з більшістю проговорених нашою стороною тез погоджувався. Або пропонував відкласти для подальших обговорень. Рубіо доволі впевнено модерував дискусію. Тиску не було», – розповідає Шлінчак.

Цікавим є акцент на фігурі Віткоффа. Його риторика, за словами експерта, видає в ньому типового бізнесмена, далекого від глибинного розуміння геополітики та цінностей.

«Віткофф постійно акцентував на «економічних вигодах для України» після закінчення війни. Але це ж не є секретом – що взяти з бізнесмена, в якого в очах тільки нулі, а в голові – бажання заробляти? Рубіо ж більше говорив про політичні наслідки – от звідки й вийшла тема наших виборів», – пояснює Шлінчак.

Експерт також підтверджує, що тема корупції була присутня, але не стала домінуючою. «Антикорупційний скандал теж зачепили, але побіжно – після історій із «плівками» довга розмова на цю тему для американської сторони зараз не дуже зручна. А якщо справді з’являться ще нові, додаткові записи з Віткоффом, буде цікаво спостерігати, як Білий дім на це реагуватиме», – іронізує Шлінчак.

У сухому залишку, на думку Віктора Шлінчака, зустріч виконала свою функцію, хоча й залишила головні питання відкритими.

«Загалом переговори виконали своє технічне завдання. Хоча питання щодо територій так і залишилося неузгодженим, а гарантії безпеки від США проговорені не до кінця, бо Штати не хочуть закріплених у «мирному плані» чітких зобовʼязань. Можливо, ці гарантії будуть винесені в окремий документ».

Проте, найважливішим тактичним досягненням для України є збереження військової підтримки. «Головне – нас не відключають від можливостей закуповувати американську зброю і не обмежують в отриманні розвідданих. Тож підсумок: домовилися… домовлятися далі», – підсумовує Шлінчак.

ПРОГНОЗИ НА ЗУСТРІЧ ВІТКОФФА З ПУТІНИМ ТА ПЕРЕГОВОРНИЙ ТРЕК НА ЗИМУ

Одразу після переговорів у Маямі вся увага аналітиків та медіа переключилася на запланований візит Стіва Віткоффа до Москви, де він мав представити Путіну напрацювання, отримані у Флориді. 

Ігор Рейтерович прямолінійний у своїй оцінці ролі американського переговорника, називаючи його «людина-флешка». «Він летить у Москву, там йому щось «записують» – умовно кажучи, чергові лекції про «пєчєнєгов», – він повертається у Вашингтон і передає все це Трампу. Своєї суб’єктності в цьому процесі він фактично не має», – пояснює політолог. Цю тезу підтверджують і джерела: «люди, які були присутні під час учорашньої розмови, кажуть, що Віткофф майже не робив власних ремарок».

Цікавим моментом, на який звертає увагу Рейтерович, є ймовірний склад делегації, адже «зараз пишуть, що нібито вирушить разом із зятем Трампа – Джаредом Кушнером». За його словами, «можливо, Трамп поступово відсовує Віткоффа від цієї історії, зважаючи на «Віткоффгейт» і весь шлейф подібних епізодів». Втім, присутність Кушнера навряд чи змінить сутність візиту, що полягає у передачі інформації.

Головна мета цього візиту, на думку експерта, – змусити Росію нарешті відкрити карти. Досі Москва ховалася за туманними формулюваннями про «цілі СВО» та «денацифікацію». Прямі пропозиції від США можуть змусити Кремль конкретизувати свої вимоги, що саме по собі буде корисним для розуміння глибини прірви між позиціями сторін.

«Єдине, чого я реально очікую, – що росіянам доведеться нарешті публічно заявити, з якими пунктами вони згодні, з якими ні й як, на їхній погляд, має виглядати весь подальший процес. Після цього Сполучені Штати, очевидно, будуть змушені констатувати, що існують дві різні позиції, між якими складно знайти «середину», – прогнозує Рейтерович.

Щодо часових рамок, то, каже він, попри загальний скепсис, існує ймовірність спроби досягти швидкого, хоча б символічного результату до Різдва.

«Є оцінки, що до кінця грудня нічого не вирішиться і взагалі нічого не буде. Я ж думаю інакше: швидше за все, американці спробують зробити фінальний ривок – те, що в спорті називають спуртом – приблизно до 14 грудня. Саме ці два тижні можуть стати визначальними: вони спробують щось серйозно переробити, підкоригувати, щоб вийти на Різдво вже, можливо, з якимсь документом».

Рейтерович не виключає сценарію короткострокового перемир’я або гуманітарних домовленостей, адже Трампу потрібно показати хоч якусь ефективність: «Я, чесно кажучи, навіть не здивуюся, якщо сторони просто домовляться про умовне триденне, п’ятиденне чи навіть тижневе «різдвяне перемир’я». Або про обмін. Бо, слухайте, Путіну не можна вічно, даруйте, водити Трампа певним органом по обличчю – у Трампа теж рано чи пізно терпець урветься. Тому якісь мінімальні домовленості цілком можливі».

Водночас про глобальне завершення війни мова поки не йдеться. Війна переходить у зимову фазу, і, можливо, наступні серйозні зрушення відбудуться вже ближче до весни.

Олег Саакян дивиться на ситуацію крізь призму стратегії Кремля. Він впевнений, що Москва продовжуватиме свою гру в імітацію переговорів, намагаючись виграти час і послабити Україну.

«Зустріч Віткофф у Москві… Звісно, Україні хотілося б, щоб усе завершилося або примусом Путіна до припинення війни, або тим, що він відкрито відкине будь-які мирні ініціативи. Перший варіант – скоріше з розряду фантастики. Другий дозволив би нам однозначно тиснути на Трампа, домагаючись посилення санкцій проти Росії, і саме тому видається так само малоймовірним: навряд чи Кремль зробить Україні такий подарунок», – вважає Саакян.

Експерт описує тактику Путіна як «оглашательство по форме, издевательство по сути». Це класичний метод КДБ: не говорити «ні», але висувати такі умови або створювати такі бюрократичні перепони, які роблять «так» неможливим.

«Вони й надалі говоритимуть, що «вивчають пропозиції», що «надійшли додаткові матеріали», що «там є конструктивні елементи», але вони начебто «не відповідають духу Анкоріджа» або «основним інтересам Росії», і тому потребують «додаткового опрацювання» та «коригування позицій». І таким чином російська сторона просто тягнутиме час».

Чи вигідно це Росії? Саакян піднімає надзвичайно важливу тему економічного виснаження агресора. За фасадом бравурних звітів російського Мінфіну ховається прірва, яка може розверзнутися вже у 2026 році.

«Є різні прогнози, зокрема й ті, що 2026 рік може стати для РФ катастрофічним. Я би сказав так: для Росії заморозка війни – це поганий сценарій, на який вона піде лише перед обличчям ще гіршого, якщо почне виснажуватися до критичної межі. Маркером такого стану могла б стати готовність до припинення вогню з подальшим переходом до переговорів. Через внутрішні проблеми – економічні, політичні чи ідеологічні – Росія починає розглядати дипломатію як альтернативу війні, а не як прикриття».

Проте наразі Кремль ще не досяг цієї точки кипіння, тому й наполягає на капітуляційних умовах. «Росія наполягає, що спершу треба «домовитися про все», а вже потім припиняти вогонь. Тобто для них базовий сценарій досі – груба військова сила, а дипломатія використовується як інструмент маневрування: щоб зривати додатковий санкційний тиск, щоб за допомогою Трампа тиснути на західну коаліцію та зменшувати підтримку України, зрештою – щоб вигравати час для продовження війни».

Аналізуючи економічні та військові перспективи, Саакян висловлює обережний оптимізм. Він вважає, що 2025 рік стане переломним моментом для російської економіки, коли війна перестане бути «картинкою в телевізорі» для пересічного росіянина і перетвориться на пряму загрозу його добробуту.

«Росія перебуває на межі колапсу, який може проявитися у 2026 році. Економічні показники кінця 2024–2025 років уже дозволяють говорити про це серйозно, а не лише як про лабораторну гіпотезу. Зараз фактично змагаються два фронти: наш – військовий і їхній – економічний. Хто перший надіріветься. І, так, тут є приводи для обережного оптимізму».

Цей оптимізм базується на конкретних факторах: «Коли я говорю про оптимізм, то маю на увазі кілька конкретних речей. По-перше, це нарощення наших глибоких ударів по території РФ. По-друге, пришвидшення деградації російського паливно-енергетичного комплексу – і морської його частини, і всієї інфраструктури загалом. По-третє, Росія входить у наступний рік із небувалою діркою в бюджеті, і вже зараз буквально шкрябає по дну своїх резервів».

Саакян прогнозує, що 2025-й – це «останній рік, коли вони ще могли робити вигляд, що війна їм «по кишені». Вже у 2026-му «війна залізе всім у гаманець», і накопичувальний ефект санкцій стане критичним.

Військовий аспект також грає не на користь Путіна. Попри величезні втрати, російська армія не досягла стратегічних цілей: «Їхня весняно-літньо-осіння кампанія, у рамках якої вони розраховували захопити Донецьку область, провалилася. Вони не взяли ні Мирнограда, ні Куп’янська, ні Покровська. Тобто провал цілої операції, під яку вони майже рік накопичували ресурси й на яку покладали великі сподівання».

Саме цей військовий провал змушує Путіна висувати абсурдні вимоги за столом переговорів. Це спроба отримати дипломатичним шантажем те, що не вдалося взяти силою зброї. «І той факт, що Путін зараз на стіл кладе вимоги про залишення Україною Краматорська, Слов’янська й решти Донецької області, – це, по суті, розписка в тому, що воєнним шляхом вони цього досягти не змогли і найближчий рік-два точно не зможуть», – резюмує Олег Саакян.

ВИСНОВОК

Переговори у Маямі закінчилися очікуваним «домовилися домовлятися далі», без проривів. На тлі цих дипломатичних маневрів експерти одностайні: візит Віткоффа до Москви, швидше за все, призведе до затягування часу з боку Путіна.

Водночас не слід забувати про накопичувальний ефект українських далекобійних ударів по військово-економічній інфраструктурі РФ. Час, на який так розраховує Путін, починає грати проти нього самого. Економічний годинник уже тікає, і його цокання стає все гучнішим саме для Кремля. Наше завдання – вистояти до того моменту, коли цей механізм зламається остаточно. А поки що – стежимо за руками: і ворогів, і, на жаль, партнерів. Попереду – складна зима.

Сергій Тихий, Мирослав Ліскович. Київ