Бійці 3-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України “Спартан” знищили транспортні засоби російських загарбників на околицях міста Донецьк.

Ми познайомилися з Оленою Мордік в Івано-Франківському краєзнавчому музеї. Там розповідали про сучасний артоб’єкт «П’єта», який представили в Італії, щоб переосмислити шедевр Мікеланджело крізь призму трагедії сучасної війни.

В Італії Олена була у складі делегації жінок, які втратили на війні найрідніших. Щойно вони повернулися, зустрічаємось із ветеранкою в середмісті Івано-Франківська. Олена розповідає, що в Римі вона побувала в музеї Йосифа Сліпого (Верховного Архиєпископа УГКЦ, який 18 років відбував покарання в таборах Сибіру та Мордовії, кардинала, – ред.). Там серед музейних експонатів є його чашка, ложка та інші речі, привезені з російських катівень. Олена пригадує, коли їх побачила, то збагнула, що в Росії десятиліттями нічого не змінюється. Каже, у неї вдома тепер є такий самий набір речей, який вона привезла з російського полону в Оленівці.

«МИ РОЗУМІЛИ, ЩО МОЖЕМО ЗАГИНУТИ, І БУЛИ ДО ЦЬОГО ГОТОВІ»

Через російську окупацію Донеччини Олена та Сергій Мордіки разом із двома доньками виїхали в Маріуполь. У 2014 році під Мар’їнкою вони залишили рідний дім і звичне життя – навчання дітей, улюблену роботу й спільні вечори, коли разом розглядали в небі зірки. Астрономія, мистецтво та поезія були захопленням Сергія, і його в цьому підтримували Олена та їхні дівчата – Владислава та Крістіна. Уже в Маріуполі рідні подарували Сергію телескоп, про який він мріяв. Але чоловіка все більше непокоїла російська агресія в Україні. Він розумів, що має захистити свою країну й родину, тому одягнув військову форму й розпочав службу в полку «Азов». Олена стала у стрій разом із ним. В «Азові» вона очолила військове ательє.

– Коли я прийшла в «Азов» і мене запитали, який би взяла позивний, не роздумуючи сказала: «Шахматистка». Я ж граю в шахи із шести років. У чоловіка був позивний «Шахтар», що нагадувало про його професію в мирному житті, – розповідає ветеранка.

Каже, у Маріуполі вона до останнього не вірила, що їм знову доведеться все втратити. Водночас Сергій усе більше наполягав, щоб дівчата виїхали в Івано-Франківськ, і це сталося за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії. Олена та Сергій залишалися на службі.

– 24 лютого ми були в казармі. Обстріли почались о 4:30 ранку. Ми зібрали всі речі й вирушили на Азовсталь. Чоловік був у групі швидкого реагування. Коли прилітали наші гелікоптери, він вивантажував бойові комплекти й допомагав відправляти важкопоранених, – каже жінка.

Спочатку Сергій та Олена на Азовсталі були поряд, але ситуація ставала все більш напруженою, і в останні півтора місяця вони не бачилися.

– У нас був Starlink, який періодично знищували. Тоді Сергій не знав, чи я жива, а я не знала, чи живий він. Коли зв’язок таки з’являвся, ми писали одне одному, що все добре. Я ще встигала дітям надіслати таке ж повідомлення. Але нас обстрілювали 24 на 7 – летіло і з моря, і з неба. Росіяни накривали Азовсталь усім, чим могли… Ми розуміли, що можемо загинути, і були до цього готові. Можливо, тому нам не було страшно, – міркує Олена.

КОЛИ ОТЯМИЛАСЯ, ОДНА РУКА БУЛА ПОВНІСТЮ НЕРУХОМОЮ

Наприкінці квітня вона отримала наказ зробити прапори, з якими цивільні мали вийти з Азовсталі. Для цього Олена знайшла білі простирадла й червоні футболки, які раніше належали робочим цього заводу. Зробила червоні хрести й нашивала їх на полотно. Голка з ниткою, каже, завжди були під руками.

– Коли я вже закінчувала шити другий прапор, підводжу погляд і бачу… свого чоловіка. Це була мить справжнього щастя. Я ж думала, що ми вже більше ніколи не побачимося. Ми ще записали дітям коротеньке відео, що разом, що живі. Це було 28 квітня. А наступного дня Сергій загинув. Поїхав на бойове завдання – і росіяни їх накрили 120-міліметровими мінометами, – розповідає Олена.

Тоді вона почула по рації про двох «двохсотих», а ще – двох важких «трьохсотих», які вийшли на завдання.

– Я відчула, що мій Сергій – у цій четвірці… Він отримав не сумісні з життям поранення. Побратими витягнули його з авто, що палало. Чоловік помер на операційному столі. Наступного дня я повідомила дітям, що татка більше немає. Дівчата благали мене лише про одне – вижити, – говорить жінка.

Через тиждень після цього армія РФ скинула на Азовсталь потужну авіабомбу. Тоді в бункері, у якому була Олена, загинуло приблизно 70 людей. Живими залишилося 14, і Олена була серед них. Каже, те, що вижила, завдячує своєму Сергієві. Під час їхньої останньої зустрічі він просив дружину триматися ближче до виходу, і вона це добре запам’ятала.

– Це було 8 травня. Я ще писала дітям, що зі мною все добре. Тоді пролунав вибух – і я знепритомніла. Коли отямилася, одна рука була повністю нерухомою, другою я почала шукати біля себе телефон. У цей момент мене побачив побратим і виніс на перший поверх. Інших він уже не зміг урятувати, бо на тому місці все палало й вибухало. Це був надпотужний удар, ворожа ракета ще випустила якийсь невідомий газ, і перебувати там було неможливо, – пригадує військова.

Усі, хто тоді вцілів, перемістилися в інший бункер Азовсталі. Людям надавали допомогу, але медзасобів залишалось обмаль.

– У мене було багато опіків, дві черепно-мозкові травми, десять переламів руки, з яких один – відкритий, і ще розрив плечового суглоба. Сказали триматися, бо нема ні знеболювальних, ні гіпсу, є лише кілька шматочків бинта. І ми всі трималися ще десять днів. Тоді, за наказом Президента, вийшли в полон. Ми розуміли, що цим наказом він рятував поранених. Усі знали, що росіяни поставили умову: або з Азовсталі виходять усі, або ніхто, – пригадує жінка.

КАША ЗІ СМІТТЯМ І ВОДА З ПУГОЛОВКАМИ

Підв’язана рука, опіки на обличчі й розбита голова. Так Олена виходила з Азовсталі 18 травня. Разом із нею в полон вийшли ще більше ніж дві тисячі людей. Багато поранених і скалічених. Спершу російські військові їх обшукали. Хлопців роззували, щоб забрати собі їхні берці. У деяких дівчат відбирали рюкзаки і все, що їм подобалося.

До колонії в Оленівці вони під’їхали автобусом увечері того ж дня. Далі – ще дві доби очікування без їжі, води й допомоги.

– Тоді з Азовсталі росіяни привезли дуже багато людей і фізично не встигали нас заводити у бараки, – пояснює Олена.

Її подальшим перебуванням стала шестимісна камера, в яку завели 28 дівчат.

– Майже усі спали на підлозі. Дівчат не били. Дуже знущалися з хлопців. Щоночі й щодня ми чули їхні крики. Умови були жахливі. Годували нас кашею зі сміттям на брудній воді. Для пиття воду набирали пожежними машинами зі ставка, вона була такою ж брудною, та ще й із пуголовками. Нам цю воду передавали у п’ятилітрових баклажках. Голод був страшенний. У камері ми всі втрачали вагу. Я схудла майже на 20 кілограмів. Ми рятувались від голоду кулінарними рецептами – писали їх і уявляли собі ці продукти та їхній смак, – усміхається Олена.

Питаю, на чому їм вдавалось писати рецепти.

– У камеру нам приносили читати деякі книги, і в них були чисті сторінки. Ще у дівчат були блокноти та недогризки олівців. І так ми писали ті рецепти. Потім мені вдалось їх вивезти.

– На допити часто водили?

– Так, але казали, що ведуть на розстріл. Це було жахливо сприймати, бо я розуміла, що можу більше ніколи не побачити своїх доньок. Думала, або розстріляють, або засудять на все життя.

– І скільки таких «розстрілів» ви пережили?

– Разів зо п’ять. Кожний – десь годину. На допитах не знущались. Запитували, чому пішла в «Азов»? Звідки? Звання? Посада? Росіяни вважали, що кожна жінка в «Азові» обов’язково була снайпером, тому вимагали у цьому зізнатись.

– А насправді в «Азові» багато дівчат були снайперами?

– Ні. Снайперами були лише чоловіки.

МОЇ ДІВЧАТА ДВІЧІ ХОРОНИЛИ СВОГО ТАТА

У російському полоні сержантка «Азова» Олена Мордік провела 120 днів. У ніч з 28 на 29 серпня в її бараці були чутні вибухи і крики, але тоді жінки не розуміли, що коїться. Уже вранці вони дізнались про теракт. Українських полонених, які вижили, заводили у камеру, що була поряд із їхньою. Усі хлопці, каже Олена, були роздягнені.

– Ми ще збирали для них речі – футболки, штани, шкарпетки. Кожна з нас віддавала, що могла, і потім усе це передавали хлопцям, – пригадує Олена Мордік.

20 вересня російські військові разом із іншими назвали її прізвище. Далі були слова: «З речами на вихід!».

– Нас вивели на вулицю у клітки. Навпроти я побачила хлопців з «Азова». Тоді одразу подумала, що нас будуть везти в Москву судити. Усім зав’язали очі й руки. У КАМАЗ покидали, наче мішки з картоплею. Їхали майже п’ять годин. Коли я почула гул літака, збагнула, що ми на летовищі. Спочатку літаком нас доставили в Москву. Тоді я ще подумала, що сталось найгірше. Але літак знову злетів, і ми приземлились у Гомелі. Лише там я зрозуміла, що це обмін. Звідти нас уже везли автобусами до кордону. Потім зняли пов’язки з очей, звільнили від тугих стяжок руки і ми почули: «Добрий вечір. Ви в Україні!» – усміхається Олена.

Пригадує, вона одразу попросила телефон в українського поліцейського. Набрала доньок, сказала, що жива і вже в Україні. А тоді Олена і дівчата не стримували сліз.

– Діти приїхали до мене наступного ранку. Розповіли, що тіло тата повернули у першій евакуації. Вони здавали ДНК. Через те що не знали, скільки я перебуватиму в полоні, отримали дозвіл на кремацію. Мої дівчата двічі ховали свого тата – перший раз перед кремацією, коли його привезли у труні, а другий – разом зі мною. Ми похоронили Сергія в Івано-Франківську, – додає Олена.

Питаю, що допомагало їй усе це пережити.

– Найперше – віра в Україну. У полоні нам казали, що Запоріжжя, Харків – уже російські. Там багато було брехні, ми це розуміли й вірили, що Україна тримається. Ще я вірила, що побачу своїх доньок, і це додавало сили.

МІСІЯ – ДОПОМАГАТИ ВЕТЕРАНАМ ПОВЕРНУТИСЯ З ВІЙНИ

– А як вам удалося вивезти з Оленівки кулінарні рецепти?

– Коли нас виводили, росіяни перевіряли мої речі. Побачили термочашку, щось із особистого і записи, які нічого для них не значать. Тому й не забрали.

– За цими рецептами вже щось готували у мирному житті?

– Так, і готувала, і переглядаю їх часто. Що готувала? (усміхається, – ред.). Торти, пироги. Це складні рецепти. Я потім зустрічалася з багатьма дівчатами, з якими ми їх писали. Згадували все. Багато дівчат відбували згодом покарання у Таганрозі і звідти вже нічого не могли привезти. Знаєте, в Італії я була в музеї Йосифа Сліпого, що у соборі Святої Софії. Нас підвели до вітрини, у якій зберігаються його особисті речі з російських катівень. Я дивилася на його ложку, горнятко, годинник і розуміла, що це все тепер є у мене. Стільки років минуло, а в Росії нічого не змінилось. Чоловік моєї старшої доньки теж був у російському полоні. Він три роки перебував у Мордовії, де свого часу відбував покарання Йосиф Сліпий. Данило теж є військовим «Азова» і був на Азовсталі. Ми довго не знали, чи він живий. Але я його побачила в Оленівці, коли нас виводили. Тому під час зустрічі з донькою повідомила їй добру новину.

– Данила звільнили?

– Так. Майже рік тому. Але я все одно ходжу на акції, щоб нагадати про своїх побратимів з «Азова», які вже чотири роки в полоні. Що б я порадила тим, хто чекає рідних із російської неволі? Не втрачати надії і робити все можливе, щоб нагадувати про це світу. Нам важливо розповідати правду. В останні два роки я знімалась у польських режисерів у стрічці «Жінки і війна». Цього року фільм покажуть на одному з міжнародних фестивалів, а кошти, що збиратимуть під час показів цієї стрічки, скерують на відкриття реабілітаційного центру для постраждалих через війну жінок.

– Важко було повернутись до мирного життя?

– Спочатку я взагалі не знала, як далі жити та чим займатись. Знаєте, важко було навіть спілкуватись із цивільними. Мені не вистачає підтримки і любові Сергія. Часто згадую вірш, який він написав для мене в Азовсталі під обстрілами. Я тоді отримала цей вірш повідомленням на телефон. Думаю, він відчував, що це буде його остання присвята мені. Після лікування і реабілітації я почала ходити в гори. На одному з ретритів мені запропонувати стати ментором-ветераном. Тепер ми робимо пригодницькі кемпінги «Компас Героя» – своєрідний перехід від військового до цивільного життя. Також у хабі «Ветераницивільні Петрос», який очолює Наталка Найда, я тренувалась і пройшла навчання у Катерини Дубровіної (українська лучниця, призерка Олімпійських ігор, – ред.), стала інструкторкою зі стрільби з лука для ветеранів. Тепер моя місія – допомагати ветеранам повернутися з жахіття війни.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Світлини з родинних архівів Олени Мордік