Монастирі здавна були не лише осередками духовного життя, а й місцями, де формувалася культура, традиції та мистецтво. В Ізмаїлі таким особливим простором став комплекс релігійних споруд на березі Дунаю, історія якого сьогодні залишається недостатньо дослідженою та приховує чимало цікавих фактів. Серед них – Свято-Миколаївський чоловічий монастир, який упродовж століть відігравав важливу роль у духовному та культурному житті міста.

 Перші згадки про чоловічий монастир та Свято-Миколаївську церкву датуються 1077 роком. Під час ремонту храму в 1834 році в одній зі стін виявили замуровану кам’яну плиту з грецьким написом, який підтверджував час спорудження церкви.

Про давнє християнське минуле придунайських земель свідчать не лише археологічні знахідки, а й згадки в стародавніх джерелах. Так, імператор Візантії Костянтин Багрянородний згадував, що в країні печенігів, тобто на території Бессарабії, зайнятої ними у Х столітті, знаходили залишки християнських храмів і кам’яні хрести. На користь давнього походження храмів у нашому краї свідчать і документи, виявлені в архівах Ізмаїла, москви та санкт-петербурга, а також рукопис із фондів Святішого Синода. У ньому детально описані окремі пам’ятки Свято-Миколаївської церкви, які засвідчують, що “заснування її відноситься до ХІІ ст.”. Втім, відомостей про діяльність церкви в ХІ–ХIV століттях майже не зберіглося. Імовірно, це пов’язано з руйнівними подіями того часу. У 1241–1242 роках орди хана Батия, повертаючись через придунайські землі, нищили все на своєму шляху. А вже у ХIV столітті тут кочувала ногайська орда, яка сповідувала іслам і не була зацікавлена у збереженні чи розвитку монастиря.

Від давньої святині до османської фортеці

На початку ХV століття землі Нижнього Подунав’я опинилися під загрозою експансії Османської імперії. Вже з 1455 року молдавський господар Петро Арон був змушений визнати зверхність турецького султана та сплачувати данину. Побоюючись посилення запорозького козацтва, Порта почала активно укріплювати придунайські території та зводити нові фортеці. Саме тоді, неподалік переправи Кілія, на місці слов’янського поселення Сміл восени 1590 року постає фортеця Ізмаїл. Про цю подію згадував турецький хроніст: “…в листопаді 1590 року помер Мехмед-ага, який збудував місто і фортецю Ізмаїл на березі Дунаю”. До спорудження фортеці долучалися місцеві жителі та переселенці різного походження. З часом Ізмаїл перетворився не лише на важливий торговий осередок, а й на адміністративний та судово-релігійний центр регіону.

Багатонаціональне населення придунайського краю змушувало адміністрацію Османської імперії більш лояльно ставитися до представників інших віросповідань. Саме тому турецька влада дозволила християнській церкві створити тут особливу митрополію в межах адміністративної одиниці, яку молдавські літописці називали “райя”. Спочатку вона діяла у Браїлі та підпорядковувалася Константинопольському патріарху. У 1639 році резиденцію митрополита перенесли до Ізмаїла. Відтоді вона отримала назву Проїлавської Ізмаїльської митрополії та стала духовним центром для всіх християнських приходів Нижнього Дунаю. Осідком митрополита стало подвір’я Ізмаїльського Миколаївського монастиря.

У виданні “Anuarul Episcopiei Cetatii Albe-Izmail 1923–1936” наведено грамоту Константинопольського патріарха Іоанікія від 2 червня 1641 року, яка відкриває маловідому сторінку історії Свято-Миколаївського монастиря. Згідно з документом, церква святого Миколая в Ізмаїльській фортеці проголошувалася ставропігією та передавалася монахам Каракальського монастиря зі Святої гори Афон як невеликий монастир. У грамоті зазначалося, що храм перебував у вкрай занедбаному стані – настільки, що “не має жодної частини, що знаходиться в нормальному становищі”. Будівля потребувала капітального ремонту. “На щастя, – пишеться в грамоті, – за настановою Божою були направлені сюди отці зі святої гори з Каракалу”, які вирішили “відбудувати цей храм, опираючись на свої кошти”. Особливу увагу афонські монахи звернули на цей храм через його посвяту святому Миколаю – одному з найбільш шанованих святих на Афоні. Водночас вони поставили умову: після відновлення монастир мав підпорядковуватися виключно патріарху. У грамоті підкреслювалося, що храм “стане ставропігією патріаршою, і в ньому жоден місцевий архієрей не повинен втручатись ані в церковну, ані в священну діяльність”. Документ також дозволяв, у разі потреби, запрошувати місцевого архієрея для богослужінь, однак без права претендувати на монастир. На знак підлеглості обитель щороку мала надсилати патріарху підношення у вигляді “40 літрів ікри” – близько 16 кілограмів – і згадувати під час служб лише ім’я патріарха.

У монастирі зберігалася копія грамоти, оригінал якої перебував у Каракальському монастирі на Афоні. У документі йшлося про те, що княгиня Роксанда – донька Петра Рареша та дружина молдавського князя Іоанна Олександра Лепушняну – пожертвувала монахам Афонського Каракальського монастиря 36 тисяч левів. Ці кошти були призначені для викупу Миколаївського монастиря в турецького урядовця паші Мустафи Челебі. Згодом, у 1641 році, грамотою Константинопольського патріарха монастир отримав ставропігіальне право, що забезпечувало йому особливий статус та безпосереднє підпорядкування патріархові.

Стан церкви Святого Миколая в Ізмаїльській фортеці привернув увагу не лише духовенства, а й самого Константинополя. Ймовірно, саме тому зацікавлення викликав і сусідній храм – церква Успіння Божої Матері. У 1643 році Єрусалимський патріарх Партерній І видав грамоту, якою разом зі своїм собором надав цій церкві ставропігіальний статус – такий самий, як мав монастир Святого Гроба.

Церква Успіння Божої матері. ФОТО: www.bessarabica.info

Отримання ставропігіального права поставило обидві святині в особливе становище: відтепер вони підпорядковувалися безпосередньо Константинопольському патріарху, минаючи місцеву церковну владу. Такий статус зберігався понад два століття – до 1856 року, коли румунська влада закрила обидва монастирі.

Підтвердженням особливого становища монастиря є й документи пізнішого часу. Так, дослідник і член Одеського Імператорського товариства історії і стародавностей Павло Коломойцев у праці “Колишня фортеця Ізмаїл і її пам’ятники” наводить цікавий приклад: “У 1820 році братія Миколаївського монастиря звернулася до митрополита Гавриїла з проханням перемістити монастир в місто Тучков, в якому було відмовлено у зв’язку з тим, що долю монастиря повинен вирішувати Константинопольський патріарх”.

Ще одним підтвердженням особливого статусу монастиря стали події лютого 1833 року. Настоятель Успенського монастиря ієромонах Патрицій та ізмаїльський протоієрей Микита Глизян звернулися з рапортом до градоначальника Ізмаїла генерал-лейтенанта Сергія Тучкова з проханням узяти під охорону будівлю та майно монастиря, аби запобігти можливому пограбуванню. У результаті міська поліція відкрила “Справу про майно, що належить Грецькому Успенському монастирю і померлому ієромонаху Патрицію”. Майно було детально описане та оцінене. За розпорядженням Тучкова його передали під опіку Соборної Свято-Покровської церкви, оскільки богослужіння в храмі Успіння Божої Матері припинилися. Щоб уберегти церковні цінності від розкрадання, їх наказали зберігати в соборній скрині під замком і печатками.

Згодом до архієпископа Кишинівського і Хотинського Димитрія було направлено листа з проханням розпорядитися монастирським майном. У відповідь архієпископ повідомив: “Оскільки монастир і померлий наставник монастиря належать Святому Гробу, єпархіальне керівництво не в праві розпоряджатися цим майном”. Він порадив зберігати його до окремого рішення патріарха, а сам звернувся до російського міністра в Константинополі з проханням повідомити Єрусалимського патріарха про смерть ієромонаха Патриція та необхідність подальших розпоряджень щодо монастиря і його майна. Таким чином, архієпископ Димитрій фактично підтвердив ставропігіальне право монастиря та відсутність місцевої церковної влади над ним.

У березні 1833 року Єрусалимський патріарх Афанасій, перебуваючи в Константинополі, заявив, що майно ієромонаха Патриція належить Святому Гробу і має бути передане до Константинополя. Це рішення було ухвалене попри те, що до Ізмаїла прибув із Греції рідний брат померлого – Стратій Хаджи Михалі, який розраховував отримати спадок.

Завдяки опису майна Успенської церкви, складеному з нагоди цієї події, можна частково відтворити уявлення про її внутрішнє облаштування та стан. У переліку згадано 22 ікони та 46 богослужбових книг, з яких понад 20 були грецькою мовою, а решта – російською та молдавською. Саме цими мовами в храмі й велося богослужіння. Окрім цього, церква володіла трьома дзвонами, дванадцятьма лавками та двома хатами.

Підземна церква Святого Миколая

У документі “Про митрополію” (1644 року) міститься пункт “Про церкву Святого Миколая в фортеці Ізмаїл”, де йдеться про відбудову храму на місці зруйнованої святині. Згідно з цими відомостями, церква існувала ще задовго до появи тут монастиря і була заглибленою в землю – всередину вели сходи.

Відповідно до турецьких законів християнським храмам заборонялося перевищувати інші будівлі за висотою, тому їхній зовнішній вигляд був доволі скромним і непоказним. У такому оновленому вигляді давня святиня пережила період османського панування, згодом перейшла до складу монастиря під омофором Константинопольського патріархату, а пізніше – до російської церкви, і діяла до 1852 року.

Інша фортечна церква Успенського монастиря була споруджена молдавським воєводою Стефаном III Великим та згодом оновлена колишнім князем Валахії Костянтином Бринковяну (1688–1714). Монастир належав храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Територія комплексу була частково обнесена кам’яною стіною, частково – дерев’яним парканом. Усередині розташовувалося 19 келій: 16 дерев’яних, покритих черепицею, і 3 кам’яні. З них у 12 мешкали мирські люди, які нічого не сплачували, тоді як 17 келій залишалися порожніми.

Монастир між двома імперіями

У 1770 році, після захоплення фортеці Ізмаїл загоном генерал-майора Отто-Адольфа Вейсмана, настоятелю монастиря ігумену Іакову було передано відкритий лист від головнокомандувача російської армії в Молдавії графа Петра Румянцева від 12 грудня 1771 року за №1793. У ньому монастирю надавали право розпоряджатися всією нерухомістю у фортеці, що здавна належала цій обителі. Також від Єрусалимського патріарха щороку надходило понад 300 руб. на утримання монастиря.

Однак уже в 1774 році, за умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору, фортеця Ізмаїл знову була повернута Османській імперії. Після приєднання Бессарабії до російської імперії у 1812 році в монастирі залишився лише один ієромонах, а богослужіння через його старість виконували мирські священики. Монастирю належало 30 дерев’яних лавок у місті, які приносили щорічний дохід у 1663 леви. Проте із заснуванням міста Тучков у 1812 році більшість мешканців переселилася з фортеці Ізмаїл, і Успенський монастир фактично втратив свої прибутки.

Митрополит Гавриїл звернувся до генерал-майора Сергія Тучкова з проханням відвести місце для монастиря в місті, після чого було підготовлено рішення у Святійшому Синоді (1820 р.) щодо перенесення обителі. Втім, Святійший Синод відмовив у цьому, мотивуючи тим, що монастир не є складовою частиною єпархіального керівництва.

Перебудова монастиря у ХІХ столітті

У 1841 році до Ізмаїла прибув імператор Микола I, який затвердив проєкт перебудови старої церкви Святого Миколая. Нова споруда була зведена з цегли у візантійському стилі, а декор фасадів виконувався в традиціях російської архітектури XVII століття. Храм складався з трьох частин із напівкруглою апсидою; центральна частина була перекрита куполом на восьмигранному барабані з цибулинною формою завершення. Внутрішні стіни прикрашали фрески.

Після того як Святійший Синод відмовив митрополиту Гаврилу в перенесенні монастиря до міста Тучков, було ухвалено рішення про зведення нової Успенської церкви. На її будівництво Єрусалимський патріарх Афанасій виділив 8 тисяч руб. Храм було збудовано та освячено у 1841 році. У монографії “Бессарабія” під редакцією Павла Крушевана зазначалося: “Кам’яна Успенська церква освячена в 1841 році”. Нова споруда, на відміну від Миколаївської церкви, була зведена на місці фундаментів давнішого храму Божої Матері XVII століття. У плані церква мала прямокутну форму з напівкруглою апсидою, один купол і чотири внутрішні стовпи.

Над північним та південним входами Успенської церкви розташовувалися фронтони. Віконні та дверні прорізи були стрілчастими й обрамленими кам’яними лиштвами, що надавало будівлі рис, характерних для вірмено-григоріанських храмів, у стилі яких і була зведена Успенська церква. Як зазначалося в описах того часу: “Внутрішність Успенської церкви не простора, і вона може вміщувати не більше 200 людей; церква чепурна, всередині навіть помітна деяка розкіш, іконостас, хоругви, аналой майже нові; підтримує в порядку церкву духовенство монастиря, розміщеного в місті, але служба правиться рідко і постійного настоятеля немає, а монахи для виконання церковних потреб чергуються”.

Історик, археолог та краєзнавець Микола Мурзакевич у “Записах Одеського товариства історії й стародавностей” з особливим захопленням описував кам’яну церкву зі дзвіницею в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Подібні враження залишив і одеський науковець ХІХ століття Аполлон Скальковський, який відвідав Ізмаїл у 1847 році. За його свідченням, біля бокового входу до церкви, на кам’яній підлозі, було виявлено три надгробні плити з російськими написами. На одній з них зазначалося: “… Бужського єгерського корпусу третього батальйону Микола Трусов помер під час штурму Ізмаїла”. Посередині містилася плита з вказівкою на поховання невідомого молдаванина, а праворуч – ще одна з написом: “В господі померлий Олександр Воробйов… 22 числа, вересня місяця, 1791 року. Від народження на 28-му році”. Яким чином попали ці могили в храм, освячений лише в 1852 році, з’ясувати неможливо, тому що жодних відомостей про це немає.

Окрім церкви, в монастирі існував будинок, у якому мешкали монахи: ігумен, ієромонах та ієродиякон. Від Єрусалимського патріарха щорічно надходило на їх утримання 300 руб.

Розквіт монастирського господарства

Наприкінці ХІХ століття було зведено кам’яні келії, що й нині розташовані західніше від церкви. У той самий період монастир і церква перебували в підпорядкуванні російського Православного Синоду.

У 1868 році, в період румунського правління в краї, до Свято-Успенської церкви був призначений ієромонах Паісій Дендріно. Приймаючи храм, він склав опис церковного майна. Згідно з ним: “Іконостас у ній старий з шістьма іконами, прикрашеними сріблом із позолотою, а всього в церкві 25 великих і маленьких ікон, із яких тільки 5 нових. Детально описано церковне майно: книг – 56, із них 32 грецькі, 13 – руські, 11 – молдавські, дзвонів – 5”.

Ймовірно, при призначенні Паісія Дендріно враховували його знання грецької та румунської мов. Саме цими мовами, за традицією, могло здійснюватися богослужіння в цій церкві.

У 1878 році, після приєднання краю до російської імперії, обидві церкви були об’єднані під спільною назвою Кріпосного монастиря. Тоді ж для братії звели два корпуси келій, будинок настоятеля зі старшою братією та трапезну. Настоятелем призначили ієромонаха Феофана, молдаванина за походженням. Як зазначає Павло Коломойцев: “Феофан – людина проста, доступна; дуже працьовита завдяки своїй природженій енергії; він застав монастир в повному запустінні і почав його відбудовувати… В монастирі було розведено фруктовий сад, город поблизу Дунаю з поливною системою, розвели бджільник…; вільні місця засіваються хлібними рослинами; відкрита навіть книжна та іконописна лавки; всі церкви монастиря відремонтував Феофан і обставив релігійно, але монастир ще потребує багато в чому”.

Про господарську діяльність монастиря свідчать відомості, взяті в Миколаївському монастирі: “Монахи вели зразкове господарство, монастир отримав значні прибутки. В монастирі були чудові сади – яблуневі, грушеві, абрикосові, ріс мигдальний горіх, фундук. За монастирським будинком була збудована теплиця, де вирощували лимони. Для роботи там ченці наймали людей, іншу роботу вели самі… Жили монахи тільки за рахунок натурального господарства”.

ХХ століття: нові випробування для монастиря

Історія монастирського комплексу зазнала нових випробувань у бурхливому ХХ столітті. У 1918 році Ізмаїл був окупований Румунією, після чого церковні інститути підпорядкували Румунській православній церкві. В історії монастиря розпочався новий етап, який згодом став предметом подальших ґрунтовних досліджень архівних матеріалів, спогадів очевидців та переосмислення маловідомих сторінок його минулого.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
 

Андрій Шевченко

Ввечері 25 травня росія завдала комбінованого ракетно-дронового удару по Одеському регіону. На жаль, внаслідок обстрілу по Одесі одна людина загинула, троє постраждали. У ГУ ДСНС України в Одеській області оприлюднили фото з місць влучань, передає видання «Південь сьогодні».

За інформацією начальника Одеської обласної військової адміністрації, в Одесі в результаті удару пошкоджено скління та фасад обʼєкта інфраструктури та прилеглих будівель.

На місці виникла пожежа, яку вогнеборці оперативно ліквідували. Від ДСНС залучалися 21 вогнеборець та шість одиниць техніки.

На жаль, попри зусилля рятувальників та медиків, які намагались реанімувати чоловіка, врятувати його не вдалося.

Вночі 26 травня в Одеській міській військовій адміністрації повідомили, що трьом постраждалим надається медична допомога, один із них у важкому стані.

Станом на 7:00 ранку комунальні служби Одеси завершили ліквідацію наслідків вечірньої атаки у житловому секторі. У п’яти будинках, де ударною хвилею вибило близько 50 вікон, усі роботи вже виконані. Продовжували працювати над ліквідацією наслідків у місцевій школі – там в результаті удару пошкоджено 47 вікон. Через складність робіт залучалась спецтехніка, щоб якнайшвидше закрити всі віконні отвори.

Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – ДСНС, останнє фото – Одеська ОВА

Росія продовжує нарощувати виробництво ракет і регулярно використовує нові боєприпаси для ударів по Україні. За даними української розвідки, щомісяця ворог випускає понад сотню балістичних та гіперзвукових снарядів. Аналіз уламків збитих цілей показує, що значна частина з них була виготовлена вже у 2026 році. Це свідчить про те, що вони не затримуються на складах і майже одразу потрапляють до арсеналу російської армії.

Про це в ефірі Ранок.LIVE розповів речник Військово-морських сил Дмитро Плетенчук.

Нові ракети

За даними української розвідки, Росія щомісяця виготовляє понад сотню балістичних і гіперзвукових ракет. Йдеться про “Іскандери-М”, “Кинджали”, “Циркони”, а також снаряди для комплексів С-300 та С-400. Водночас аналіз уламків збитих цілей показує, що значна частина цих боєприпасів була виготовлена вже цього року. Це свідчить про те, що російська промисловість продовжує поповнювати запаси, а нові ракети майже одразу потрапляють до військ.

Попри наявність ракет, помітних змін у тактиці їхнього застосування в акваторії Чорного моря останнім часом не спостерігається. Ба більше, запусків стало менше, хоча пускових установок у росіян достатньо. За словами речника ВМС, причини можуть бути різними — від технічного стану носіїв до інших внутрішніх проблем.

“Застосування стають дедалі рідшими. Практично зараз, можна казати, прогрес на 10. І цікавим моментом є те, що кількість випущених ракет менша, ніж кількість пускових установок”, — зауважив Плетенчук.

Ворог змушений тримати свої основні ракетоносії на базі в Новоросійську. Хоча підвезення боєприпасів туди не є неможливим завданням, сам процес спорядження кораблів став значно складнішим. Росіянам серйозно відгукується втрата можливості безпечно базуватися в тимчасово окупованому Криму. Окупаційна армія фактично веде бойові дії “з коліс”, що є логічним результатом затяжної війни.

“Споряджати ракети – це окрема історія. І тут аукається росіянам відсутність можливості базуватися в Криму… Імовірніше за все, так, є якісь інші причини, інші проблеми. Можливо, і пошкодження, отримані носіями. Неодноразові, до речі”, — пояснив Дмитро Плетенчук.

Удар по рятувальниках

Одним із останніх інцидентів у Чорному морі стала атака на судна Морської пошуково-рятувальної служби. Вони виконували гуманітарну місію в межах українського морського коридору та забезпечували безпеку судноплавства. На борту перебували цивільні члени екіпажу, які постраждали внаслідок удару. Судна не виконували жодних військових завдань.

“Це точно не можна назвати випадковістю, влучити в таку ціль можна лише через прямий канал зв’язку, тому що ця ціль не стаціонарна і, відповідно, це цілью спрямована дія… Переплутати їх з військовими одиницями або ще з чимось неможливо”, — наголосив речник.

За словами Плетенчука, рятувальні судна були належним чином позначені, тому їх неможливо було переплутати з військовими кораблями. Він наголосив, що такі екіпажі працюють винятково для забезпечення безпеки людей у морі. Саме тому удар по них не можна вважати випадковим. Подібні дії порушують міжнародні норми, які захищають пошуково-рятувальні служби.

Втрати в Криму

Останніми місяцями українські військові регулярно повідомляють про ураження російських об’єктів у Криму. Серед них — системи ППО, радіолокаційні комплекси та кораблі. Такі удари поступово послаблюють можливості окупантів захищати півострів. Водночас швидко компенсувати втрати складної техніки росіянам непросто.

“Чим більше і частіше бачите повідомлення про те, що щось вибухає, тим менша компонента протиповітряної оборони в наявності… Поповнювати запаси ППО швидко не вийде, тому що це складна техніка. Панцері — це окрема історія взагалі… черговий спосіб росіян витатити бюджетні кошти не за призначенням”, — зазначив Плетенчук.

Росія продовжує перекидати техніку до Криму, але можливості для цього не безмежні. Особливо складною залишається ситуація із сучасними системами ППО, виробництво яких потребує часу та ресурсів. Саме тому навіть поодинокі втрати таких комплексів мають значення. За словами речника ВМС, швидко закрити всі прогалини в обороні окупанти не можуть.

Паливна криза

Ще однією проблемою для російських військ у Криму стає паливо. Після ударів по нафтобазах і складах окупантам доводиться перебудовувати маршрути постачання. Додаткові труднощі створює й географія самого півострова, адже кількість шляхів доставки ресурсів обмежена. Це особливо важливо для авіації, яка потребує значних обсягів пального.

“Залишити російських окупантів в Криму без палива — це ідея дуже класна, тому що, по-перше, авіація, яка там базується, вона, звісно, споживає багато пального. Вильоти 24 на 7 є реально багаті авіації… Зменшення цих спроможностей, звісно, позитивно впливає на перебіг бойових дій”, — підкреслив він.

Будь-які перебої з паливом впливають не лише на транспорт, а й на бойові можливості військ. Особливо це стосується авіації та техніки, яка постійно залучена до бойових завдань. Поки що говорити про повне припинення польотів зарано, однак додаткові труднощі для окупантів уже виникають. Наскільки серйозними вони будуть, покаже час.

Міст біля Чонгара

Окупаційна влада також повідомляла про пошкодження мосту в районі Чонгара, який є одним із маршрутів між Кримом і захопленою частиною півдня України. Через це росіяни вже почали переорієнтовувати рух транспорту через інші напрямки. Водночас остаточні висновки щодо масштабів пошкоджень поки робити рано. Для цього потрібні додаткові підтвердження.

За словами Плетенчука, мости є надзвичайно міцними спорудами, тому навіть після ударів вони не завжди втрачають свою функціональність. Водночас навіть часткові пошкодження можуть уповільнювати рух техніки та вантажів. Для військової логістики це створює додаткові ризики. Саме тому ситуація навколо переправ залишається важливою для обох сторін.

“Мости насправді дуже-дуже міцні конструкції. І практика цієї війни показала так, що такі об’єкти, як міст, зруйнувати доволі складно, насправді. Так, можна там ускладнити рух чи щось. Але в будь-якому разі, я думаю, що згодом ми побачимо, чи вплинуло це на логістику”, — зауважив Плетенчук.

Нова логістика

Через пошкодження залізничних та автомобільних шляхів логістика загарбників опинилася під загрозою зриву. Інформації про спроби окупантів навести понтонні переправи чи переправляти сили плавзасобами наразі немає. Використати Чорне море для перевезення вантажів військове командування РФ зараз просто не здатне. Усі вцілілі великі десантні кораблі заблоковані у Новоросійську, а пошкоджені судна стоять без діла в кримських портах. ​Морська логістична компонента для російської армії зараз повністю відсутня через високу небезпеку знищення. Росіяни бояться виводити флот у відкрите море, розуміючи загрозу від українських безпілотників.

“З морською логістикою є проблемка. Вона відсутня. Великі десантні кораблі залишаються в пункті базування новоросійському. Ті, які були пошкоджені, залишаються в Криму. І, відповідно, якраз морську компоненту для цього задіяти, буде край складно і небезпечно”, — резюмував речник.

Кримський міст

Російська армія продовжує діяти в умовах суворих обмежень на незаконно побудованому Кримському мосту. Через страх нових ударів з боку ЗСУ окупанти мінімізували перевезення військових вантажів цим шляхом. Основний упор робився на сухопутний коридор через тимчасово захоплені території Запорізької, Херсонської та Донецької областей. Проте через постійну небезпеку ворог був змушений перенести логістичні маршрути ближче до морського узбережжя. ​

Зміна траєкторії руху дозволяє російським колонам трохи збільшити відстань від лінії бойового зіткнення. Проте розвиток українських дронових технологій нівелює цю перевагу, залишаючи транспорт ворога в зоні ураження.

“Зараз є інформація, що вони змінили маршрут, рухаються ближче до узбережжя… В такий спосіб трошки збільшується дистанція від лінії бойового зікну. Але насправді це все закономірно… Розвиток технологій дронових дозволив це використати. Тому так, ворог шукатиме, звісно, вихід із цієї ситуації”, — підсумував Дмитро Плетенчук.

Як повідомляли Новини.LIVE, вільний продаж бензину на автозаправних станціях Севастополя тимчасово зупинили. Згідно з оголошеними правилами, пальне відпускатимуть тільки за раніше придбаними талонами та не більше 20 літрів в одні руки. Місцевих жителів також закликали не створювати черги біля заправок.

Також Новини.LIVE писали, що Кримський міст і прилегла акваторія залишаються одними з найважливіших об’єктів для російських сил на окупованому півострові. Для їхньої охорони РФ залучає кораблі та постійні патрулі, однак ситуація в районі залишається напруженою. Українські військові уважно стежать за тим, що відбувається біля мосту та в морі. Водночас росіянам доводиться шукати нові способи контролю над акваторією після втрат своїх плавзасобів.