Connect with us

Війна

Євгеній Копайгородський, військовий капелан

Published

on



Капеланство – це завжди служіння в нетипових, специфічних умовах. Сьогодні капелан сповідає на БТРі, завтра – десь у посадці. І завжди має бути поряд, готовий прийняти цю сповідь.

Про особливості служіння військового капелана; моменти, коли через випадковість вдавалося оминути смерть; за що священнослужителям вдячні ті, хто не вірує; чому наші військові є «воїнами любові», та яка вона, сповідь перед боєм, – про це в новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» говорили з капітаном Євгенієм Копайгородським, військовим капеланом 210 окремого штурмового полку.

– Дякую, що долучилися до нас, відклали поїздку задля цього.

– Хотів би розпочати з подарунків, – такі артефакти я привіз із минулої нашої ротації. Як бачите, ось ворожий уламок, якими ворог обстрілює наші позиції. Але, знаєте, я також кажу, що він – символ Божої благодаті, адже це те, від чого Господь мене оберігає. Адже неодноразово були такі моменти (не тільки у мене, а й у всіх хлопців), коли мав би загинути. Але ти дивишся на це і знаєш, що Господь уберіг тебе від цього. Тому я хочу вам подарувати уламок від ракети і цей планшет, який хлопці використовували, його також прошив ворожий уламок.

– Дуже дякую. Будемо тримати це на пам’ять про наше інтерв’ю і чергове нагадування, що нині витримують наші військові й від чого нас захищають.

– Метал не витримує, а військові витримують.

– Як ви взагалі прийшли до капеланства і коли зрозуміли, що це – ваш шлях?

– Цілеспрямований шлях у мене був і до священства, ще після школи я обрав цей напрям, поставив собі за мету йти цією дорогою. Капеланство дуже відрізняється від звичайного пастирського служіння в храмі. Хоча в мене є в Києві храм, громада, але це – геть інший досвід. Будь-яке капеланство – це служіння в специфічних умовах. Є не тільки військове капеланство, а медичне капеланство, капеланство в місцях позбавлення волі, у навчальних закладах, тобто це таке специфічне служіння.

Я у 2018 році закінчив Київську православну богословську академію, магістратуру, здобув ступінь магістра богослів’я. Паралельно закінчив військову кафедру й отримав військове первинне звання молодшого лейтенанта і вже випустився в сані диякона.

Знаєте, це цікава історія. Адже все починалося з волонтерства. Всі капелани були волонтерами, як звичайні помічники святого Миколая, що їздять на фронт і передають хлопцям різні смаколики, і дрони, і засоби особистого захисту, тобто все, що вони могли наволонтерити. Але коли став чинним закон, з’явилися посади військових капеланів у різних військових формуваннях. Церква почала делегувати своїх священників у військо. Цивільна людина може в будь-який момент піти до храму, помолитися, поставити свічку, узяти участь у церковних таїнствах, військовий не завжди має таку змогу. Адже він перебуває, наприклад, у зоні виконання бойових дій. Але церква завжди йде до людини, делегує капеланів у військо, забезпечуючи духовно-релігійні потреби особового складу і членів їх родин. І командир (тоді ще був 80 окремий спеціальний батальйон «Берлінго») мене запросив, я з радістю погодився. Мені Міністерство з етнополітики і свободи совісті надало мандат на право звершення капеланської діяльності. Є вимоги, будь-хто не може стати капеланом, треба мати мандат, духовну освіту, офіцерське звання. Я був один із перших, хто став офіційно на посаду військового капелана. Коли я усвідомив, що це справді моє? Знаєте, коли вже в мене був перший бойовий досвід, коли побачив, що це дійсно приносить користь, тоді зрозумів, що я на правильному шляху, що потрібно цим далі займатися.

– Що це був за досвід?

– Коли капелани стають на посаду, проходять навчання. Перше навчання було на базі військового інституту університету імені Шевченка. Потім нас відправили на навчання за кордон, де ми переймали досвід в американських капеланів. Згодом ми переймали досвід капеланів Великої Британії. І після цього нас відправляли на ротації в різні підрозділи. Тобто мене брали з моєї частини, з мого підрозділу і відправляли туди, де немає взагалі капеланів, а є така велика необхідність. І ось я потрапив на період контрнаступу в ОСУВ «Таврія».

На той момент я працював у 47 бригаді «Магура». І для мене дуже важливий був фідбек: чи «заходить» те, що я роблю, хлопцям, чи воно допомагає? Так, я ставлю собі запитання: навіщо я тут, навіщо це роблю? І коли до мене після молитви перед штурмом підійшов хлопець і сказав: знаєте, я атеїст, але дуже дякую за те, що ви робите, – мене це надихнуло, я зрозумів, що це те, що потрібно. Бо навіть хлопці, які кажуть: я невіруючий чи атеїст,  – для них це також мотивація, підтримка, і вони знають, що священники в один ряд з ними стають і просять в Бога підтримки. Їх це надихає, мотивує і підтримує, навіть атеїстів. Тому для мене це був, знаєте, якби маячок, що я на правильному шляху і потрібно це робити більше і більше, докладати зусиль.

– Є така фраза, що на війні нема атеїстів.

Я просто намагаюся показати, що Господь – завжди поряд

– Ну, можливо. Вони не атеїсти, вони більш невіруючі люди, я думаю, що атеїстів немає. Є люди, які зневірюються. Вони кажуть: чому Бог це допустив, чому зі мною це трапляється? І, на жаль, такі хлопці є, і я можу навіть показати де, в якому окопі. Я просто намагаюся показати, що Господь – завжди поряд. Просто не кожна людина в змозі це побачити.

Я можу таку коротесеньку історію розказати – про дівчинку, яку мама вперше привела в парк атракціонів. І вона бачить – усе навколо мерехтить, сяє, колесо огляду крутиться, все дуже гарно, ще якщо дати в руку солодку вату, то дівчинка буде в захваті і їй уже непотрібна мама. Тобто вона дивиться, що навколо все таке прекрасне, мама не потрібна. Але як тільки дівчинка поверне голову і побачить, що мами немає, то все навколо стане нічим, їй вже тільки мама потрібна. Тобто і вата буде солодка в руках, і все мерехтіння навколо, ті атракціони, але те все стане непотрібне, потрібна буде лише мама. А як тільки мама з’являється, – все, вона вже не потрібна, є тільки атракціони. Тобто інколи так людина звертається до Бога, що ти мені не потрібен, коли все добре. Коли щось стається, будь зі мною, тільки в цей момент. Далі буде добре – ти будеш знову мені непотрібен. На жаль, дуже багато цього є.

– Зазвичай що відповідаєте людям, які кажуть так, як ви зазначили: «якби був Бог, не було б війни»?

Люди інколи сприймають Бога, як чарівника, в якого можна робити замовлення, і він має виконувати це згідно з їхнім уявленням

– Часто це запитання ставлять, де Бог під час війни, чому він таке допускає. Я вже відповідав на нього неодноразово. Знаєте, і казав, що люди інколи сприймають Бога, як чарівника, в якого можна робити замовлення, і він має виконувати це замовлення згідно з їхнім уявленням. Але так це не працює. Справа в тому, що Господь дарував людині свободу вибору, вільну волю. І людина може свідомо обирати чи добро, чи зло, тобто може відмовлятися від Божої благодаті. І інша людина може стикатися з вибором цієї людини. Тобто людина, яка обирає зло, зустрічається з іншою людиною, яка обирає добро. Тут справа не в тому, Господь може це все змінити, тобто він не керує нами, як маріонетками, смикаючи за ниточки. Ні, він дав повністю волю, свободу вибору. І людина може обрати зло, може обрати вбивство, може обрати шлях війни. Головне, щоб ми для себе обрали шлях захисту, шлях миру, шлях добра. Оце важливо.

– Ви уже сказали, що капеланство – це завжди специфічні умови. Що це умови, який ваш типовий день, і як ви взагалі організовуєте цю роботу в цих умовах?

– У мене нема типового дня, тому що день від дня дуже різниться. Я можу робити дуже мало, тому що, якщо хлопці виходять на позиції, я на позиції з ними не виходжу, не маю зброї. Але я їх чекаю, коли вони повертаються з позиції на відновлення, ось тоді в мене більше роботи. Так, тоді ми з ними молимося, дуже багато хлопців сповідаються, особливо перед тим, як виходять на штурми. Причащаються, тобто беруть участь у церковних таїнствах, особливо ті, хто практикував це у цивільному житті до війська. Людина, яка усвідомлює, що зараз може загинути, починає шукати сенси, ставити собі певні запитання. І важливо, щоби я чи капелан взагалі був поряд з людиною і міг дати відповіді на ці запитання. Зазвичай намагаюся спершу допомогти задовольнити фізичні потреби: переодягнутися, помитися, нагодувати, бо без цього неможливо говорити про щось вище. Потрібно спершу щось видиме допомогти зробити, щоб потім говорити про невидиме.

– Яка вона – сповідь перед боєм?

Доводиться в різних умовах приймати сповідь: чи то болото, чи сніг, дощ, – ти це робиш, бо хлопцям це потрібно

– Цікава. У мене є, до речі, фото з цієї ротації, де я сповідав на БТРі, у посадці на пеньку, де вервичка хлопців шикувалася до мене на сповідь і по черзі кожен сповідався у своїх гріхах. Бо коли ти усвідомлюєш, що виходиш на позиції, у тебе 50 на 50 – ти або виживеш, або ні, то хлопці хочуть очистити свою душу, бо розуміють, що можуть загинути. Тому сповідь – щира. Тобто хлопцям неважливо, хто про них що подумає, вони щиро хочуть очистити свою душу від того, що в них було протягом усього їхнього життя. Це, навпаки, знаєте, дуже цінується, що хлопці це роблять. Бо це дійсно дуже важливо. І доводиться в різних умовах приймати цю сповідь: де би ти не був, чи то болото, чи сніг, дощ, які б умови не були, ти це робиш, бо хлопцям це потрібно.

– Ще запитання з приводу заповіді «Люби ближнього свого», – як ви пояснюєте це в умовах війни і чи можна любити ворога?

У мене є така аксіома, що дбаю про всіх і служу своїм

– Щоби зрозуміти якийсь текст, потрібно розуміти контекст, тобто в якому контексті сказано ці слова «люби ближнього свого». Господь після цього говорить притчу про доброго самарянина. Його запитали, а хто ж мій ближній, – і Господь розповідає, що йшов чоловік, напали розбійники, і потім цей чоловік лежав при дорозі ледве живий, і проходили і священник, і левит, і інші люди, і всі не звертали уваги, і тільки один самарянин допоміг, підвіз його до заїжджого двору, заплатив свої гроші, щоб про нього попіклувалися, намастив його рани олією та вином.

Тобто ближня людина – та, хто дбає про мене. Так, найперше це рідні, друзі, знайомі, – всі мої ближні, вони дбають про мене. І в моєму підрозділі – це мої побратими, всі мої ближні, і я намагаюся дбати про них. І в мене є така аксіома, що дбаю про всіх і служу своїм, – це про конфесійну розрізненість, коли, наприклад, не можу задовольнити духовно-релігійні потреби мусульманина чи юдея, але я їм послужу тим, що запрошу або імама, або рабина і налагоджу контакти, щоб їхні духовно-релігійні потреби були задоволені.

– Були випадки, коли ви запрошували представників інших конфесій?

– Так, звісно, і протестантські деномінації, і це було навіть на бойових. Трапився такий випадок: хлопець, який втратив свого друга, дуже сильний переживав стрес – не спав, не їв, просто дивився в одну точку, можна сказати, цілодобово. Я знав, що цей хлопець відвідує Протестантську церкву, і в мене був друг – капелан-протестант, я подзвонив йому, бо знав, що його слово буде для цього хлопця більш авторитетним. Капелан приїхав, з ним спілкувався. Я налагодив цей контакт для того, щоби хлопця якось розрадити, і це допомогло, і ми так кожного дня робили, приїжджали, навіть для його підрозділу, для всієї роти ми тоді приготували бургери прямо на передовій. Хлопці привезли все необхідне, і бійці вийшли з позицій, і ми для них готували бургери там, де хочеться чогось такого смачненького, особливо, коли ти змучений. І це для них було такою розрадою, це було більше не про їжу, а про психологічне розвантаження. Тому ось навіть у такий спосіб можна допомогти.

– А чи доводилося вам спілкуватися з полоненими і чи сповідали б ви росіянина?

– Не доводилося, чесно кажучи. Не зверталися до мене, не знаю, як би відреагував на той момент. Залежить від того, де б це було і за яких умов. Можна було б поспілкуватися, але не знаю, чи була би сповідь, тому що треба розрізняти спілкування і сповідь. Знаєте, як кажуть, – прощайте ворогів своїх. Але треба прощати тих, хто просить прощення. Потрібно спершу зрозуміти, чи людина дійсно кається, що відбувається в неї в душі. Не відразу накривати її єпітрахиллю, читати розрішальну молитву і відпускати гріхи. Треба зрозуміти, який в людини посил, що вона відчуває в цей момент, тобто який сенс вона вкладає. У цьому розібравшись, можна вже далі щось говорити, бо можуть бути різні ситуації. Ти просто спілкуєшся і вже розумієш, що відбувається. Якщо людина не готова, вона просто думає, що це – сповідь, але це – не сповідь, просто можна поговорити і все, і сказати: підготуйся.

– У вашому служінні важлива довіра і з побратимами, і з нашими воїнами. Як ви досягаєте ось цієї довіри від них?

Хлопців називаю воїнами любові, бо вони через цю любов, навіть усвідомлюючи, що можуть загинути, йдуть і захищають усіх тих, хто за їхніми плечима

– У мене є таке життєве кредо – бути людиною будь-де, навіть у нелюдських умовах, і допомагати в цьому нашим хлопцям, адже вони перебувають в нелюдських умовах, і можна, дійсно, стати звіром у цих умовах. Тому я маю показувати власним прикладом, що потрібно бути простим, і має бути щось всередині нас людяне. Що має бути любов, не ненависть, бо ненавистю, я сумніваюся, що ми здобудемо перемогу, а любов – найперше до всіх тих, хто за нашими плечима. Бо хлопці захищають, вони не йдуть вбивати, вони йдуть захищати всіх, хто за їхніми плечима. Так говорив очільник Української повстанської армії Роман Шухевич, якого я завжди цитую, що ми воюємо не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому що любимо тих, хто за нашими плечима. І тому хлопців я називаю воїнами любові, бо вони через цю любов, навіть усвідомлюючи, що можуть загинути, йдуть і захищають всіх тих, хто за плечима.

І в Писанні сказано, що немає більшої любові, ніж хто душу покладе за друзів своїх. І тому це – прояв любові, тож я хлопцям намагаюсь донести цю людяність на власному прикладі. І це вибудовує певні стосунки. Знаєте, коли ти з ними просто спілкуєшся, не як офіцер, а як звичайний хлопець, на одному рівні, то вони сприймають це, вони відчувають, що ти не вище, не нижче, а ви просто разом в однострої. Так, це те, що ми перейняли з натовських стандартів: що капелан – це офіцер в однострої, тобто я не прийшов з вулиці, якийсь, знаєте, інший чоловік, що каже: я вам тут зараз розповім про Бога чи як потрібно жити. Ні, це людина, яка з ними перебуває, їсть із ними одну кашу, живе з ними, у тих самих умовах перебуває. І тоді люди розкриваються, коли ти з ними перебуваєш. Якщо просто так, знаєте, приїхав разово, як волонтер, і поїхав, – це не ефективно, хлопці тоді не встигають розкритися, потрібно з ними побути, і тоді вони відкриваються. Це вже, знаєте, особистим досвідом перевірено.  

– Чи достатньо в нас капеланів, чи потребуємо більше?

– Звісно, потрібно дуже багато. Якщо я не помиляюся, у нас більш ніж 800 посад усього у Збройних силах, а зайнято десь понад 300, тобто потрібно ще дуже багато капеланів. Багато бригад є, які не мають капелана, взагалі, військових частин, військових формувань. Але знаєте, коли є капелан у підрозділі, це свідчить про якийсь морально-етичний рівень цього підрозділу, що є якась корпоративна етика, що дбають про дух підрозділу. Якщо командир дійсно дбає про своїх хлопців, він знає, що будь-які аспекти важливі, і релігійний аспект, задоволення духовно-релігійних потреб для хлопців також має велике значення, то, звісно, командир буде шукати капелана, щоб хоча б ось цей момент закрити, допомогти їм у релігійному плані. Та, дякувати Богу, що в нас капелани є хоча б у такій кількості, дай Боже, щоб було більше.

– Оскільки заговорили про ресурс, хочу поставити запитання з приводу мобілізаційних процесів у вашому полку. Яка із цим ситуація, які вакансії?

– Справа в тому, що тепер люди можуть напряму звертатися до військової частини. У нас діє служба рекрутингу, яка безпосередньо цим займається, тобто ТЦК уже не є проміжним пунктом між частиною та людиною. У нас багато вакансій, адже, знаєте, на одного військогового треба 10 допомагаючих. У нас штурмовий полк, але штурмовиків потрібно забезпечувати, і є багато посад із забезпечення саме піхотинців, тому прошу всіх долучатися.    

– Тобто небойових?

– Так, є небойові вакансії із забезпечення особового складу, це дуже важливо, бо я також – забезпечення: забезпечую духовно-релігійні потреби особового складу.   

– Щодо гарантій, людина може бути впевнена, що якщо вона прийде до вашого центру рекрутингу, то попаде до вашого полку?

– Так, людина може бути впевнена на 100 відсотків, адже наш підрозділ є в пріоритеті комплектування. Тобто, якщо навіть відправлять на навчання, то все одно нам буде дуже легко забрати її до себе із цих навчань, бо ми в пріоритеті командування Сухопутних військ.

– Чи за ці роки повномасштабного вторгнення був період, найважчий для вас?

– Ви як запитали, у мене мурашки пішли по шкірі, тому що я дійсно згадав такий період, найважчий. Це період втрат, коли втрачаєш близьких людей, з якими спілкуєшся, а через годину їх вже немає. Навіть не коли ти хорониш, а саме коли дізнаєшся, що цієї людини вже немає. На жаль, я поховав уже багато людей, не скажу, що просто бійців, людей. І це не так важко, як дізнаватися, що твого побратима вже немає.

У мене був такий важкий момент, коли бойовий медик загинув, це – остання ротація на Лиманському напрямку,  де ми були п’ять місяців. Я захворів і лежав, у мене була висока температура, застуда, здається, була звичайна, і зайшов бойовий медик. Він мені дав ліки, чай зробив, тобто про мене попіклувався, був моїм другом, з яким ми вже давно дружили. Я дізнався, що він вийшов на позиції з побратимами і загинув.

– Як ви справляєтеся з цими емоціями, почуттями, до чого звертаєтеся?    

– Тут має бути комплексний підхід, Я також звертаюся до психологів, психотерапевтів, у мене є людина, до якої можу звернутися, проговорити ці всі моменти, сімейний лікар. Тобто про ментальне здоров’я потрібно дбати. Якщо буду завантажений ось цими всіма моментами, буду просто неефективний, тому мені важливо дбати про себе, про свій психоемоційний стан. І, звісно, я як священик також сповідаюся. Як люди в храмі, я маю свого духівника, до якого я ходжу, йому оце все виливаю, звісно, стає легше. Тому це важливо не запускати і про себе регулярно дбати, бо інакше просто почнеться вигорання, почнеться депресія, апатія, і тоді ти будеш непрофесійний і неефективний. 

– Чи було у вас колись відчуття, що втрачаєте віру?

– Так відразу я не можу вам сказати. Були, навпаки, в мене моменти, ніби я набував більшої віри.

– Піднесення?

– Піднесення таке – це коли ті моменти Божого чуда, з яких я виходив і знав, що зараз міг загинути, але якось я виходив неушкодженим. Коли я працював на Оріхівському напрямку, їхав на завдання в місто Оріхів (на жаль, це – як Бахмут, його вже стерли з лиця землі, тільки підвали, можливо, залишилися), то дорогою заблукав, мене мій навігатор неправильно повів. І я зупинився, знаєте, щоб подивитися на архітектуру католицького костелу – дуже гарного, старовинного. Приїхав, на годину запізнившись, на командно-спостережний пункт і помітив, що в те місце, куди я ставив машину, прилетіла керована авіаційна бомба. Тобто я розумію, що міг би потрапити під цю бомбу. Запитав хлопців, скільки часу пройшло з моменту прильоту, вони сказали – приблизно година. Тобто я усвідомлюю, що цю годину я просто витратив на архітектуру, на цей навігатор. Що це певний промисел Божий, коли я вам говорив на початку про цей осколок, уламок. Так що це – промисел Божий, що я таким способом був збережений. Звісно, це не одноразовий випадок, їх було декілька.

Було таке, що ми жили в маленькому сарайчику, не було нам де попрати речі, помитися, і я поїхав в інше село – там у хлопців був душ. І в цей момент мені дзвонить капелан і каже: ти живий, все добре? Кажу: так, я в сусідньому селі, що сталося? – Та там по вашому будинку прилетіло, касетні снаряди. – Я кажу: я просто поїхав помитися, попрати і мене нема на місці. Насправді там прилетіли касети, усе побило, потрощило, але мене не було на місці. І, знаєте, такі випадки, їх насправді було багато. Хлопці можуть деякі казати: та пощастило, та якось мені везе все життя. А але я кажу, що це – промисел Божий, що Господь так дбає про нас.

– Як узагалі ви знаходите потрібні слова для військових, коли вони до вас приходять по підтримку?

– Коли пішли перші відмовники, я не буду називати цю частину. Але перший період контрнаступу, коли були дуже щільні мінування, хлопці не могли пройти, і тоді деякі хлопці відмовлялися виконувати бойові завдання. Ось мене послали в цей підрозділ попрацювати. Я приїжджаю, бачу взвод таких дядьків, яким уже за 50, грубо кажучи, сивобороді, і я, такий хлопчик, приїжджаю до них. І думаю, що я буду їм казати, чим мотивувати. Але, чесно скажу, ніби Господь вкладає мені в уста ці слова. І я їм так сказав, що більшість заплакала. Я дивлюся – а всі плачуть. Я розумію, що їм болить, що їм важко, і потім вони почали сповідатися. Вони посповідалися. Відчули полегшення, дехто викричався, тобто їм потрібно було виплеснути всю цю негативну енергію, ці емоції зі себе. І вони тоді зайшли не один раз на позиції і виконували бойові завдання. Тобто це допомагало. Їм потрібна була така розрядка, спілкування, такі прості людські моменти. І коли ти їм це даєш, вони готові далі йти в бій і звершувати, знаєте, грандіозні речі.

– Що це були за слова?

– Тоді замполіти ще були – це морально-психологічне забезпечення, відділ такий. Тепер його вже переформатували. Я приїжджаю із цим замполітом, і спершу він говорить, виказують всі свої занепокоєння, м’яко кажучи. Такий вже епогей ось цього занепокоєння, коли всі розкричалися, він каже: а тепер даю слово капелану, – і запрошує мене. І я стою такий, знаєте, розгублений спершу. Кажу: хлопці, я тут не для того, щоби пояснити, розказати, як потрібно воювати чи як потрібно жити. Я для того тут, щоб вам допомогти. Я хочу вас підтримати і за вас помолитися. І я тоді прочитав молитву. Я звернувся до Бога і просив у Бога благословення і сили пройти цей шлях. Усіх благословив. І я побачив, що це їм дуже «зайшло». Бо це хлопці, більшість, були із Заходу України. Я зрозумів, що вони практикували молитви у цивільному житті, розчулились, їх це так надихнуло. І ми вже почали спілкуватися просто про людське.

– А ви спілкувалися з ними вже після бойового завдання?

– Так. Дехто (це вже пройшло два роки після того) і тепер мені дзвонить, ми навіть телефонами обмінялися.

– Чи є у вашому підрозділі особливі традиції, можливо, ви якісь започаткували?

– Так. Для мене дійсно це було важливо – мати свої традиції в підрозділі. Я був тим маховиком, який розкручував цю ідею. Ось найперше – це пісня ще тодішнього батальйону (колись був батальйон, тепер це вже штурмовий полк). У мене виникла така ідея, разом із командиром підрозділу, щоб у нас був свій немовби гімн. Я звернувся до поетаси, яка з мого села рідного, Альона Перепелиця, – це дуже талановита вчителька, пише вірші, малює гарно. Я звернувся до неї, щоб вона написала текст, і паралельно звернувся до нашого побратима – це Гарік Бірча, який мав знайомих композиторів. Альона написала слова, Гарік узяв композитора, вони придумали мелодію і створили дуже класну пісню нашого підрозділу, – вона є на ютубі, можна послухати.

Із цього розпочалося, але потім, звісно, – релігійні свята. Я не обходив ні в якому разі стороною, наприклад, день Святого Миколая. Я завжди збираю різні подаруночки, це і fpv-дрони, і маскувальні сітки, і смаколики, і малюнки дітей. І в ніч перед Святим Миколаєм їжджу по підрозділах, немовби дітям під подушки, хлопцям роздаю ці подаруночки.

– Я бачила, що ви ще й кутю готували.

– Кутя на Святвечір – це я тільки в цьому році започаткував таку традицію. І те, що започатковую, намагаюся кожен рік ретранслювати, щоб воно було, знаєте, справді традицією. Взагалі в церкві традиція стає каноном, якщо вона 40 років була дійсна, якщо прижилась. Тому я хочу, щоб ці традиції приживалися. Також колядування, коляда на Різдво… Це для мене дуже важливий момент. Я в дитинстві любив колядувати, ми ходили з хором по різних підприємствах, колядували. І я запросив капелу, хор, які з радістю безплатно їздили зі мною по всіх підрозділах (ну, скільки в нас була можливість), і ми їм колядували, віншували, бажали, вітали. Тобто це такі традиції, загальноцерковні, але, знаєте, не всі їх дотримуються. Я, наприклад, намагаюся це робити, це для мене як аксіома, що це потрібно, бо хлопці вони чекають, що я приїду. Тому, знаєте, я вже не можу це пропустити, традиція для мене стала догмою.

Це такі важливі речі. А все починалося з маленьких. Це, звісно, і гасла, і нарукавні знаки, – це все наша корпоративна етика, те, що робить із військових сім’ю, згуртовує людей. Корпоративна етика – це те, що згуртовує наших побратимів. Я також в цьому намагаюся брати активну участь. Знаєте, як каже військовий капелан, мій знайомий: капелан – це немовби кавоварка в офісі. Це свідчить про певну статусність підприємства. Коли ти заходиш і бачиш, що там є кавоварка, значить п’ють каву. Можуть не всі скористатися цією кавомашиною, бо не всі п’ють каву, але той, хто п’є каву, то ця кавоварка готова працювати для нього на 100 відсотків.

– Ви вже згадували про своє навчання за кордоном. Як це відбувалося, знання із чого ви там отримали?

– Так, насправді це дало багато навичок, умінь, знань, які ми застосовуємо в своєму капеланському служінні, взагалі це – професіоналізм. На базі американської армії капеланський корпус є ще від створення самої армії, тобто йому сотні років. У нас це лише декілька років, якщо ми беремо до уваги саме юридичну площину. Тобто є чого навчатися, бо в них досвіду дуже багато. Вони можуть повчитися в нас, тому що такої війни не було ніде у світі, саме в таких масштабах і взагалі. Тобто і вони у нас вчаться, і ми в них вчимося, переймаємо їх досвід. Там капелани нас вчили від звичайних психологічних моментів, що таке ПТСР, моральна травма, такі речі, що до того. Ми з ними проводили цілий день, вони нас водили по полігонах і показували, як працюють з підрозділами, що говорять, як діють, тобто ми були з ними 24/7.

Друге – це вже Королівська армія Великої Британії, капелани Королівської армії. Там мені дуже сподобалось, я скажу відверто, більше, ніж в американців. Бо, на мою думку, там більше духовності. Якщо в американців капелани більше такі, як психологи, то у британців вони більш релігійні, так, там більше релігійності, більше такої щирості. Бо в американців так: всі по стійці струнко встали, зараз капелан буде щось говорити. У британців це все простіше. Було два навчання, двічі ми їздили, адже капелани також займають певні посади стратегічного значення, тобто керують іншими капеланами. Наприклад, якщо начальник капеланської служби в командуванні Сухопутних військ, він керує всіма капеланами, які у військових формуваннях і підпорядковуються командуванню Сухопутних військ. Він є командиром за напрямом діяльності, тобто не безпосередній командир, бо командиром є командир у частині, а корегує цю діяльність. Тому ми навчалися там, щоб уже займати і вищі посади в майбутньому.

Дуже тепло нас приймали. Це не тільки навчання, а ще психологічне розвантаження, тому що там – безпека, ти бачиш, як у небі літають літаки, – це дуже дивно, тому що в Україні цього немає, ти бачиш, як люди по-іншому себе поводять. Взагалі, знаєте, два такі світи різні, коли ти приїжджаєш до бойових дій, де людина радіє, що в неї просто не вибиті вікна, є дах, і коли там люди повністю всім забезпечені, – це дві паралельні реальності.

– Як впроваджуєте ці знання в українські реалії?

– Найперше, знаєте, те, що заборонено, – це прозелітизм, тобто я не можу перетягувати в свою віру бійців…

– Такі норми за кордоном?

– Так, ми перейняли цей досвід, це закон, перейняли його, натовські стандарти, бо насправді на початках це не всі знали. А тепер люди, які пройшли ці всі навчання, стали професіоналами, вони знають, що це заборонено. Тобто я не можу це робити, лише дбаю про те, щоби йому було комфортно у його вірі, щоб були забезпечені його релігійні потреби саме в його традиції, – ось принциповий момент.     

– Які ще є стандарти?

– Те, що я говорив, що капелан – це не цивільна особа, а військовий в однострої, разом зі своїми побратимами, офіцер, тому що посада це висока, як заступник командира з релігійних питань. У батальйонах це – капітанська посада, у полках і бригадах – майорська. Тобто це доволі високий щабель для капеланів, капелани входять до командування, тому вони займають таку високу ланку і, відповідно, мають бути обізнані в усіх цих питаннях.

– Чи потребує Україна змін, можливо, законодавчих для розвитку капеланства?

У всіх натовських країнах служби капеланства очолюють священнослужителі

– Так, знаєте, у всіх натовських країнах служби капеланства очолюють священнослужителі. На жаль, у нас очолюють колишні замполіти, люди, які були просто заступники з морально-психологічного забезпечення. Вони не священнослужителі, хоча в самій структурі є священники, але вони не керують цим процесом, – такого ніде немає, це наша ще прогалина, я сподіваюся, що вона зміниться. От, наприклад, у Великій Британії є генерал-капелан, він командує на всіх щаблях, а в нас поки що максимально це – просто полковник. Але сподіваюся, що найближчим часом це буде змінено, і ці всі посади займуть священнослужителі, люди, які мають сан священника, а не просто дотичні до морально-психологічного забезпечення, тому що не завжди вони розуміють священників. 

– Ви зазначили, що капелан є не комбатантом, тож таке запитання: а чи ціляться росіяни в українських капеланів?

– На жаль, у нас є вже декілька загиблих капеланів, від початку війни. Знаєте, так, це деморалізує особовий склад, коли гине хтось із таких, або медик, або капелан, це дуже так впливає на людей. І тому до капелана приставили помічника, який є комбатантом, який зі зброєю і є, по суті, його тілоохоронцем, його захищає. Тому це в законі передбачено, він може бути як і помічник, так і людина, що кадило подасть, хрест і взагалі буде щось допомагати в служінні, тобто повністю права рука капелана. І, звісно, він зі зброєю, завжди напоготові й охороняє.

– Як ви оцінюєте те, що відбувається в церквах на території Росії, і, зокрема, пропаганду їхніми священниками «русского міра»?

Ідеологія «русского міра» – це політична маніпуляція

– Взагалі, чесно кажучи, не сприймаю це як релігію, бо сама ідеологія «русского міра» – це більш така політична маніпуляція. Просто через довіру до їхніх священників і релігійних лідерів влада намагається маніпулювати свідомістю простих людей. І це дуже прикро, знаєте, це такий механізм бомбування, тому я би не сказав, що це релігія взагалі. 

Якщо в церкві відбувається суто політична ідеологія, то про яке відновлення з Богом може бути мова?

Якщо візьмемо етимологію слова «релігія», то «ligare» з латини – це зв’язок, а «re» – це повернення до первісного стану, тобто релігія – це відновлення зв’язку з Богом. А якщо в церкві відбувається суто політична ідеологія, просування політичної думки, то про яке відновлення з Богом може бути мова? Я не вважаю, що це є релігія, це – маніпулювання свідомістю людей.

– Що для вас буде означати перемога?

– Найперше – це не тільки припинення збройної агресії. Перемога – це коли всі хлопці повернуться додому, це коли мої діти не будуть продовжувати цю справу, справу військового, коли буде панувати безпека у всіх сенсах, і, звісно, коли буде в серцях любов, тому що війна може закінчитися, але війна всередині у хлопців може продовжуватися, вона може не згаснути. Тому важливо, коли війна закінчиться також всередині, у наших серцях, у нашій душі, – оце дуже важливий момент, коли у нас буде любов до наших ближніх, мається на увазі – до всіх тих, хто за нашими плечима.

– Що б ви порадили нашим українцям, військовим, як пережити ці важкі часи? 

– У нас є два шляхи: або ти воюєш, або ти допомагаєш. Інакше – окупація. Тому потрібно до цього ставитися свідомо. Якщо не мобілізація, то окупація. Тому важливо бути свідомим і намагатися зробити максимум від себе, не думати про коло своїх турбот, тобто це загальні такі, вибори Трампа, ось такі моменти. А коло впливу – те, на що я можу вплинути. Наприклад, можу задонатити, піти у військо, бути волонтером, тобто є багато напрямів, де я можу бути корисним. Тому бажаю бути не байдужим, а проактивним і свідомим українцем. Військовим найперше хочу побажати, щоби запанував мир у їхніх серцях і справедливий мир біля них, щоби кожен з них повернувся до своїх рідних, близьких і ставав кращим, і робив кращим світ навколо себе.

– І ще кілька бліц-запитань. Де Бог на війні?

– Поряд.

– Чи може капелан втрачати віру?

– Так.

– Кого більше на війні: тих, хто вірує, чи тих, хто не вірує?

– Віруючих.

– Найбільша подяка для капелана – це?

– Вдячність солдата.

– Чи страшно вам на війні?

– Так.

– Ваша коротка молитва?

– Коли я щось робив, то молився так: «Боже, допоможи допомогти хоча б одному!». Розумію, якщо я хоча б одній людині принесу користь, то вже недаремно прожив цей день.

– Що найперше зробите після перемоги?

– Після перемоги в мене буде ще більше роботи, це 100 відсотків. Працюватиму.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Укрінформ TV    



Джерело

Війна

безпека України – після припинення вогню… Але ракети пообіцяли!

Published

on


Зустріч продемонструвала прогрес у формуванні довгострокової підтримки України, але фінальна архітектура безпеки знову таки потребує деталізації

4 вересня у Парижі відбувся саміт «Коаліції охочих». Представники близько трьох десятків країн зібралися, аби від розмов про підтримку перейти до формування конкретної архітектури безпеки для України на роки вперед. Головний підсумок зустрічі, який вже можна вважати історичним, –гарантії безпеки для України отримали політичне схвалення. Вперше ідея про можливу присутність іноземних військ на українській території набула реальних обрисів, перетворившись на політичне рішення 26 держав. Проте за цим проривом стоїть безліч питань: на яких умовах, в якому форматі та за якої участі Сполучених Штатів діятиме цей механізм? Паризька зустріч дала рамкові відповіді, але фінальна конфігурація ще допрацьовується.

Контури майбутньої безпеки: війська, зброя та санкції

Отже, ключовим рішенням саміту стала формальна згода 26 країн-учасниць надати Україні гарантії безпеки, які можуть включати направлення військового контингенту або надання засобів для підтримки безпеки. Президент Франції Еммануель Макрон, який виступив ініціатором зустрічі, наголосив, що союзні сили можуть бути присутніми в Україні «на землі, на морі або в повітрі».

Однак є важливий нюанс: розгортання цих сил планується лише після припинення вогню або укладення мирної угоди. Війська не будуть розміщені на лінії фронту, їхня мета – запобігти повторній агресії з боку Росії та продемонструвати довгострокові безпекові зобов’язання перед Україною. За попередніми оцінками, чисельність європейської місії може становити від 25 до 30 тисяч солдатів.

Водночас внесок кожної країни буде різним. Відомо, що Туреччина може відігравати провідну роль у гарантуванні безпеки на морі, а Велика Британія та Франція – на суші. До країн, готових відправити своїх солдатів, належать також нордичні країни, держави Балтії, Нідерланди та Австралія. Інші ж, як-от Польща, можуть стати логістичним хабом для західних сил стримування. Втім, є й ті, хто зайняв обережну позицію: Німеччина ще розмірковує, а Італія відмовилася від прямого розгортання військ.

Роль Сполучених Штатів у цій конструкції залишається визначальною, але поки що не до кінця окресленою. Внесок Вашингтона у гарантії безпеки має бути визначений протягом кількох тижнів. Президент Дональд Трамп, який долучився до зустрічі по відеозв’язку, підтвердив, що не відправлятиме американських військових в Україну, але висловив готовність надати повітряну підтримку. Американські посадовці повідомили європейським колегам, що Вашингтон може надати додаткові засоби протиповітряної оборони, допомогу у створенні безполітної зони, а також розвідувальні та спостережні засоби.

Окрім військового компонента, союзники погодилися посилювати тиск на Росію. Учасники коаліції заявили про готовність поставляти Україні ракети великої дальності для зміцнення її оборонних можливостей. Президент Трамп у розмові з європейськими лідерами наполягав на необхідності припинити закупівлю російської нафти, яка фінансує війну, та чинити економічний тиск на Китай за його підтримку російських військ. Ці заходи мають доповнити 19-й пакет санкцій, який готує Євросоюз, а також санкційні кроки з боку Японії.

Київський погляд: сильна армія та юридичні запобіжники

Українська сторона вітає рішення союзників, проте наголошує на кількох принципових моментах. Президент Володимир Зеленський неодноразово підкреслював, що центральним елементом гарантій безпеки є і буде сильна українська армія. Відповідно, будь-які домовленості мають включати подальше посилення ЗСУ через постачання зброї, фінансування, тренування та розвиток спільного виробництва озброєнь.

Ключова вимога Києва –уникнення повторення помилок минулого, зокрема Будапештського меморандуму та Мінських угод. Тому Україна наполягає на юридично зобов’язувальних гарантіях безпеки, які мають бути ратифіковані парламентами країн-учасниць. «Всі партнери розуміють, що повторення Будапештського меморандуму ми не хочемо і не сприймаємо», – заявив Зеленський, пояснюючи необхідність парламентського голосування.

Щодо конкретних безпекових компонентів, президент розповів, що Коаліція визначає, які країни братимуть участь у тому чи іншому напрямку: «Хто на землі, хто може допомогти в небі, хто у морському просторі, хто в кіберпросторі, хто не має власних сил, але може долучитись фінансово». Окремо він повідомив про пропозицію, зроблену Дональду Трампу, щодо захисту українського неба у «новому форматі». Деталі цієї ініціативи не розголошуються, оскільки вона технічно залежить від США і потребує їхнього позитивного сигналу.

Важливим елементом гарантій, на думку української сторони, є також членство в Європейському Союзі, яке винесене в окремий пункт як обов’язкова економічна, політична та геополітична гарантія. Водночас Зеленський скептично прокоментував нещодавнє «запрошення» від Володимира Путіна до Москви, яке, за його словами, передали американські партнери. Український лідер вважає це спробою затягнути час і свідченням небажання Кремля закінчувати війну.

Голоси з-за лаштунків: «губернатор Техасу» та реальне стримування

На полях саміту прозвучало кілька важливих заяв, які доповнюють загальну картину. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте жорстко відреагував на можливі заперечення з боку Кремля щодо присутності іноземних військ в Україні. Він наголосив, що Росія не має права втручатися в рішення суверенної держави. «Чому нас має хвилювати, що Росія думає про війська в Україні? Це суверенна країна. Це не їм (Росії, – ред.) вирішувати», – заявив Рютте. Він також закликав Захід не перебільшувати вплив російського диктатора: «Ми справді повинні припинити робити Путіна занадто могутнім. Він –губернатор Техасу, не більше. Тому давайте не будемо ставитися до цього занадто серйозно».

Цю думку поділяють і лідери країн, що межують з Росією. Прем’єр-міністр Естонії Крістен Міхал зауважив, що «Росія не має права голосу в питанні майбутнього України – або майбутнього Європи і НАТО». А президент Литви Гітанас Науседа підкреслив, що «гарантії повинні забезпечувати реальне стримування, а не бути черговим Будапештським меморандумом».

Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер також закликав посилити тиск на Путіна, якому, за його словами, «не можна довіряти», і привітав готовність партнерів поставляти Україні ракети великої дальності.

Оцінки аналітиків: від стриманого оптимізму до плану «Б»

Експертне середовище оцінює результати саміту переважно позитивно, хоча й з певною обережністю. Аналітики відзначають перехід від хаотичних заяв до структурованого планування.

Експерт-міжнародник аналітичного центру «Українська призма» Олександр Краєв вважає результати саміту значно кращими, ніж те, що було раніше.

«Бо раніше ми бачили абсолютно не зорганізованих французів, які, хоч разом з британцями висунули цю ініціативу з контингентом, потім просто постійно відходили від питання. Ми бачили британців, які постійно нерішуче себе почувають. Бачили німців, які відразу сказали, що нічого не готові робити… А тут ми нарешті чуємо про якісь результати».

На його думку, Коаліція нарешті перейшла від розмов до чіткого плану, з яким можна працювати. Краєв також зауважує, що поточна конфігурація цілком вписується в концепцію, яку пропонував Дональд Трамп: мінімальна військова залученість США, але максимальна дипломатична роль як людини, що «всіх звів воєдино». Це, з легкою іронією зазначає експерт, ідеальний варіант «для його Нобелівської премії миру». Водночас Краєв застерігає європейців від спроб «розв’язати рівняння, яке не має розв’язки: Україна має перемогти, але Росія не має програти», оскільки це шлях до нового «Мінська» на набагато гірших умовах.

Експерт з міжнародної безпеки фонду «Демократичні ініціативи» Тарас Жовтенко, зі свого боку, зазначає, що на саміті були формалізовані рішення, які стали логічним продовженням попередніх кроків.

«Тепер же прийнято остаточне політичне рішення: скільки країн реально братиме участь у розгортанні сил стримування, які ролі та зобов’язання кожна з них візьме на себе».

За його словами, тепер почнеться практична робота на рівні начальників генштабів для визначення технічних деталей: які підрозділи будуть залучені, як буде організована логістика та командування, яке, ймовірно, спиратиметься на командну структуру НАТО. Проте Жовтенко вказує на ключову проблему: поточний план передбачає розгортання сил лише після припинення вогню, чого наразі не передбачається.

«Тому Коаліції необхідно мати запасний план «Б»: можливість розгорнути сили стримування ще до досягнення припинення вогню або початку мирних переговорів… Потрібно заздалегідь передбачити максимум сценаріїв: від відновлення активних бойових дій до їхнього розширення. Важливо чітко проговорити, що повинен робити міжнародний контингент у разі загострення ситуації».

Висновок

Саміт «Коаліції охочих» у Парижі безперечно став кроком уперед. Він ознаменував перехід від декларацій до формування конкретного плану гарантування безпеки України. Рішення 26 країн про готовність надати військову підтримку, включно з можливим розгортанням контингенту, є потужним сигналом Кремлю про довгострокову рішучість Заходу. Проте попереду ще складний шлях узгодження деталей: визначення ролі США, розробка юридичної бази та військово-технічне планування. І головне –союзникам доведеться знайти відповідь на питання, що робити, якщо Росія й надалі ігноруватиме дипломатію, адже безпека потрібна Україні не колись у майбутньому, а вже сьогодні.

Мирослав Ліскович. Київ

Фото: Офіс Президента



Джерело

Continue Reading

Війна

Полк «АХІЛЛЕС» увійшов до складу Сил безпілотних систем

Published

on



До складу Сил безпілотних систем Збройних сил України увійшов 429-й окремий полк безпілотних систем «АХІЛЛЕС».

Як передає Укрінформ, про це Сили безпілотних систем повідомляють у Телеграмі.

«Це підрозділ, що ефективно застосовує широкий спектр безпілотних систем для ведення розвідки й ураження противника на ключових напрямках фронту», – зазначили в СБС.

Основу «АХІЛЛЕСу» склали добровольці, які 24 лютого 2022 року сформували стрілецьку роту у 112-й бригаді ТрО. У ході виконання завдань на Слобожанському напрямку рота почала використовувати безпілотники для аеророзвідки та коригування вогню артилерії, а згодом – для ураження сил та засобів російських загарбників.

Ключові бої підрозділу відбулися в ході звільнення від росіян Київської області, Харківського контрнаступу, на Бахмутському та Купʼянському напрямках.

«АХІЛЛЕС» стабільно входить до топ-10 найкращих підрозділів БпС у Силах оборони. У звʼязку з цим підрозділ щороку масштабується, зокрема в 2025 році на його базі розгорнули окремий полк, який зараз увійшов до складу СБС», – прокоментували у Силах безпілотних систем.

Читайте також: З початку вересня підрозділи Сил безпілотних систем знищили 2888 цілей

Командир полку – майор Юрій «Ахіллес» Федоренко.

Як повідомляв Укрінформ, оператори полку «АХІЛЛЕС» на одному з ключових напрямків фронту за допомогою FPV-дронів знищили російський танк Т-90М «Прорив».

Фото: Facebook-сторінка «Ахіллес»



Джерело

Continue Reading

Війна

На Сумщині російський дрон атакував автівку прикордонників

Published

on



У Сумській області російський FPV-дрон влучив в автомобіль Державної прикордонної служби України і не вибухнув.

Як передає Укрінформ, про це ДПСУ повідомила у Телеграмі та оприлюднила відповідне відео.

“На Сумщині ворожий FPV влучив у лобове скло автівки наших бійців – і… не вибухнув. Дрон просто відрикошетив, а хлопці продовжили шлях. Пізніше, за інших обставин, машину їм довелося залишити після сильніших ушкоджень, та цей “фартовий” момент прикордонники запам’ятають назавжди”, – ідеться у дописі.

Як повідомляв Укрінформ, 3 вересня російські війська вдарили FPV-дроном по автобусу в Костянтинівці Донецької області. Дістали поранення троє людей.

Фото: ДПСУ, ілюстративне



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.