Держава-агресор використовує питання військовополонених для просування пропагандистських наративів та тиску на Україну. При цьому Росія не має мотивації рятувати і повертати своїх громадян.

Простір для розмови, відновлення та переосмислення – таку роль сьогодні бачить для себе команда Одеського муніципального музею особистих колекцій ім. О. В. Блещунова. В інтерв’ю в.о. директорки й головна зберігачка Олена Ілясова розповідає про трансформацію інституції, міжнародні проєкти, оцифрування зібрання та те, чому сучасному відвідувачеві важливо не лише дивитися, а й говорити. І до чого тут коти?

У чому унікальність музею Блещунова порівняно з іншими музеями Одеси, України?

Унікальність полягає в самій ідеї збереження й презентації різноманітних особистих колекцій у цілісному вигляді й за задумом колекціонерів. У світовій  музейній практиці, як правило, особисті колекції розділені за різними тематичними експозиціями. І часто лише співробітники музею знають, що ті чи інші предмети належать до однієї колекції – якщо це спеціально не зазначено в анотаціях. Найчастіше це залишається внутрішньою, службовою інформацією. Лише іноді, коли готують виставки, присвячені колекціонерам, такі зібрання об’єднуються, але це, як правило, разові проєкти.

Олександр Володимирович Блещунов, засновник нашого музею, не вважав себе класичним колекціонером. Він збирав те, що йому було по-справжньому цікаво, і саме тому його колекція така різноманітна. Йому не було притаманне характерне для колекціонерів прагнення володіти предметами: речі завжди існували в живому контакті з людьми.

Також Блещунов був одним із засновників сучасного альпіністського руху в Україні, і через його дім за роки пройшли десятки, сотні, тисячі людей. Усі мали доступ до витворів мистецтва – візуальний, а іноді й тактильний. Особливо це стосувалося дітей: їх намагалися привчити до спілкування з прекрасним.

Не кожен колекціонер готовий відкрити свій дім і колекцію людям, щоб зацікавити їх історією, мистецтвом, подорожами. У цьому й полягає принципова відмінність задуму Блещунова: фокус спрямований не на речі, а на людей.

З якими музеями ви зараз співпрацюєте?

Мальопис “Одеса. Музейний щоденник війни”. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Якщо говорити про звичні спільні виставки, то зараз це, на жаль, практично неможливо. Жоден державний музей повноцінно не працює зі своєю колекцією, ми теж. Тому частіше йдеться про проєктну діяльність із залученням художників. Під певну концепцію запрошуються сучасні автори, створюється виставка, і потім вона може мандрувати Україною.

Один із знакових проєктів нашого музею – “Одеса. Музейний щоденник війни. Марісель і Панна Кота рятують культурну спадщину і рятуються самі”. Це графічна новела, головні героїні якої – реальні музейні кицьки. На аркушах мальопису вони “проживають” всі труднощі музейників у воєнний час: пакують експонати для евакуації, створюють виставки, їдуть в арт-резиденцію, долають побутові труднощі – усе, як у людей.

Мальопис був створений двома музейницями. Ідея концепції і сценарій належать мені, а ілюстрації зробила завідувачка виставкового відділу Дому Блещунова художниця Марія Апрятова. Дехто вважає нас прототипами кицьок Маріселі і Панни Коти, але це не зовсім так. Можна сказати, що вони уособлюють всіх музейників країни.

Проєкт підтримали колеги, і перший епізод у виставковому форматі подорожує Україною з 2023 року. Він побував у Львові, Києві, Кропивницькому, Рівному й інших містах країни. Завершити цей маршрут ми мріємо в Харківському літературному музеї – це наші давні партнери.

Ідея виникла в перші дні повномасштабної війни. Вже 25 лютого 2022 року, на другий день, коли ми пакували  колекцію, я запропонувала колегам зробити мальопис, у якому наші кицьки розкажуть закордонним колегам про те, що відбувається з нами та музеєм. Реакція була неоднозначною. У той момент всі думки музейників були про інше, але проєкт відбувся.

Іноді, якщо ти по-справжньому одержимий ідеєю, вона стає реальністю. Зрештою з’явилася і виставка, і книжка. У червні 2023 року кицьки “вивчили” румунську мову і вперше поїхали за кордон до Кишинева, де проєкт справив сильне враження. Зараз Марісель і Панна Кота вже “володіють” англійською, французькою, чеською, нідерландською і навіть західнофризькою мовами, почали “вчити” польську.

Відкриття виставки “Одеса. Музейний щоденник війни”. Музей історії, м. Кишинів. Червень 2023 року. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Пізніше, у 2024 році, ми отримали стипендію Віденського інституту гуманітарних наук в рамках програми Documenting Ukraine і створили ще сім епізодів мальопису, які охоплюють три роки війни в Одесі – з 2022-го до весни 2025-го. Ми надрукували українську й англійську версії книги, існує й онлайн-варіант. Нас часто запитують про продовження, але це хронологія, яку неможливо написати наперед. Фінал, на жаль, у неї відкритий. Ми декілька разів намагалися знайти крапку – Новий 2025 рік, потім весна як символ надії. Але щоразу реальність втручалася: обстріли, нові трагічні події. Зрештою ми залишили відкритий фінал: ми все ще всередині цієї історії.

Відкриття виставки “Одеса. Музейний щоденник війни” в просторі Казніце, м. Брно. Серпень 2025 року. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Проєкт замислювався як звернення до західної авдиторії, але виявився дуже потрібним і в Україні. І дітям, і  дорослим  він допомагає почати розмову на складні теми: про війну і про особисті переживання. Ми почали працювати з обласними бібліотеками, які поділяють цей підхід. Адже часто виникає замкнене коло: школа вважає, що про складне мають говорити батьки, батьки – що школа. Зрештою з дітьми не говорить ніхто. Але діти живуть у цій реальності, вони не у вакуумі. Так з’явився ще один формат – воркшоп “Створюємо власного героя”, який ми умовно називаємо “кототерапія”. Ми бачимо, що цей інструмент працює, але потребує внутрішньої залученості дорослих. Це один із прикладів того, як можна працювати по-новому, залишивши радянські моделі в минулому.

Що стосується міжнародної співпраці, ми були приємно вражені відгуком. Одеса – місто літературної спадщини ЮНЕСКО. Завдяки одеському офісу організації і його керівниці Майї Дімерлі наш проєкт у лютому 2025 року був підтриманий цією міжнародною мережею. В Європі нас активно підтримали Швеція, Нідерланди, Італія, Словенія. Підтримка надійшла і з міст літературної спадщини США. Найнесподіванішим виявився інтерес з Австралії (Мельбурн) та Нової Зеландії (Данідін), де пройшла виставка в муніципальній бібліотеці, а в Мельбурні навіть надрукували наклад мальопису для поширення.

Найсильніше вразив відгук з  Японії. В одному з міст літературної спадщини, Окаяма-Сіті, мальопис додали в шкільну програму за темою “Війна і мир”, яка пов’язана з локальною історією. Через наш мальопис  дітям розповідали про власний досвід міста, зокрема, про евакуацію музейних предметів під час Другої світової війни. Це приклад того, як можна точно й обережно працювати з пам’яттю та сучасністю.

Як змінився музей після 2022 року в сенсі місії, змісту?

Виставка Кирила Максименка “Маніфест Миру”. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Наша місія була сформульована задовго до війни, ще на початку 2000-х, і залишається достатньо складною та багатошаровою: “Музей – простір для життя, навчання, комунікації, творчості, гри та експерименту”. З того часу всі наші проєкти базуються саме на цих генеральних принципах, завдяки чому музей є своєрідною лабораторією для перевірки творчих ідей. 

Ще під час  ковіду ми відчули, що сенсів стає більше, але не могли точно сформулювати оновлену версію нашої місії. З 2022 року стало очевидним: музей також простір для самопізнання та емпатії. Саме ці виміри додалися й стали принципово важливими. В основі роботи нашої нинішньої команди полягає результат – зробити максимально можливе в існуючих умовах з тими ресурсами, що є, і рухатися далі. Сьогодні важливо постійно відчувати контекст, спиратися на внутрішні ресурси й орієнтуватися на міжнародні культурні тренди.

Потрібно визнати, що Україна поки що нечасто стає музейним трендсетером. Частіше ми запозичуємо ідеї, адаптуємо й розвиваємо. Тому важливо іноді ризикувати й робити навіть те, що здається неможливим. Наприклад, наш проєкт – не розповідь про котиків. У міжнародному контексті графічна новела – визнаний жанр, за допомогою якого сьогодні працюють із найскладнішими темами: Голокостом, Голодомором, травматичним досвідом війн і катастроф. Можливо, саме тому наш проєкт отримав таку сильну підтримку за кордоном.

Кураторська екскурсія виставкою “Одеса. Музейний щоденник війни”. М. Брно, 2025 рік. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Минулого року ми з Марією презентували книжку на Bremer Zine Festival у Бремені – одному з міст літературної спадщини ЮНЕСКО. І тут ми зіткнулися з важливою річчю: не всі готові одразу слухати про війну в Україні. Але візуальна мова мальопису, образи пухнастих героїнь спрацьовують іншим чином. Спочатку вони привертають увагу, викликають позитивну емоцію, а потім відкривають шлях до розмови. Люди залучаються, починають співпереживати і лише потім готові говорити з нами вже напряму, розуміючи, що насправді ця історія не про котів.

Я не можу сказати, що це наш головний проєкт загалом – він головний серед соціальних. У музею є різні напрями діяльності, і ми намагаємося розвивати їх паралельно, незважаючи на обмежені ресурси. І, мабуть, саме в цьому сьогодні й полягає наша робота: робити можливе і трохи більше.

Хто сьогодні ваш відвідувач?

Творча зустріч для дорослих. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Сьогодні наш основний відвідувач – це доросла жінка. Якщо говорити умовно, співвідношення приблизно вісім до двох: на вісім жінок – два чоловіки. Це, чесно кажучи, трохи засмучує.

При цьому вік авдиторії різний: приходять і молоді, і зовсім юні, але в меншому відсотку. До війни нашими основними відвідувачами були сім’ї з дітьми. Саме під такий формат створювалися спеціальні програми, однак зараз ситуація значно змінилася. 

В Одесі завжди була сильна традиція інвестувати в розвиток дітей, але через міграцію авдиторія змінилася. Ми це відчули: у людей, які приїхали до міста через життєві обставини, менший запит на такі формати. У нас, як і раніше, є спеціальний дитячий день – по суботах. Це час, коли діти займаються творчістю: і одесити, і з числа ВПО. Ми їх не розділяємо. Неділя ж стала днем для дорослих програм.

Ці заняття зараз неймовірно затребувані: простір повністю заповнений, для творчості задіяні буквально всі поверхні. Багато з цих відвідувачів – батьки, але вони не завжди готові на сімейні заняття. Натомість у них є сильна потреба в особистому часі – у можливості видихнути, відновитися. І ми ставимося до цього з розумінням. Намагаємося створити дружню затишну атмосферу. 

У результаті відбулася певна переорієнтація. Ми, звісно, продовжуємо роботу з дітьми на власній території, але все частіше виходимо до них в інші простори, зараз співпрацюємо з бібліотеками. У 2022–2023 роках активно працювали в гуманітарних центрах, де на той час було багато переселенців.

Майстерклас для дітей з батьками. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Сьогодні музей більшою мірою орієнтований на дорослу авдиторію – сподіваюся, тимчасово. Більшість проєктів зараз створюється саме для неї.

Експозиція виставки “Крізь Дзеркало до Дивокраю”. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Показовий приклад – виставковий проєкт “Крізь Дзеркало до Дивокраю”. Здавалося б, максимально дитяча тема, але значну частину відвідувачів склали дорослі, причому часто без дітей. Пізніше вони поверталися вже з родинами, але спочатку приходили самі.

Це важливий сигнал: людям потрібен простір, де вони можуть трохи психологічно відновитися. Як то кажуть, надіти кисневу маску спочатку на себе, а потім на дитину. І музей сьогодні багато в чому стає саме таким місцем психологічної безпеки та підтримки.

Як місто допомагає своєму музею?

Місто покриває базові витрати: заробітну плату співробітників, оплату комунальних послуг, охорону – те, без чого він не може існувати. У нас зараз працює 15 людей. Під час війни штат скоротився, раніше він був більшим. Річний фонд заробітної плати становить 3 мільйона гривень на всіх співробітників. Багато це чи мало, кожен оцінює по-своєму. Але важливо розуміти: ця сума вказана з податками і доплатою до мінімальної заробітної плати. 

При цьому ми розуміємо, що країна перебуває в стані війни і вдячні місту за те, що базові витрати покриваються. Для всіх інших потреб музею ми намагаємося залучати позабюджетне фінансування. Наприклад, зарядні станції, оргтехніка, пакувальні матеріали й захисні засоби придбані за рахунок грантів і благодійної допомоги міжнародних фондів. Організація, яка весною 2022 року врятувала нас, як і всі музеї регіону, – одеське ГО “Мюзеюм фор чендж”. До речі, вони продовжують свою місію й зараз.

Окремий і головний напрямок роботи музею, діджиталізація зібрання, реалізується за рахунок грантів і партнерських програм. Оцифрування музейних предметів особливо важливе зараз, в умовах війни. Це одне з ключових завдань музею, але воно повністю фінансується поза бюджетом.

Один із крайніх проєктів – оцифрування колекції туркменських прикрас і створення онлайн-каталогу. Проєкт ще формально не закритий, але вже реалізований. І дався він дуже важко. Грант був отриманий від Гете-Інституту в конкурентній боротьбі серед великої кількості музейних установ. Він становив близько 20 тисяч євро, до нього входило й обладнання для оцифрування.  

Робота над грантовим проєктом показала серйозну проблему: чинне законодавство  унеможливлює співпрацю бюджетних організацій з міжнародними донорами. Гроші, що надходять від іноземного партнера, потрапляючи на рахунок бюджетної організації, автоматично змінюють свій статус.

А це означає, що вони підпадають під всі обмеження, правила та регуляції бюджетного фінансування. Наприклад, виникають обмеження за вартістю обладнання, хоча донор виділяє кошти саме на те, щоб купити конкретну необхідну техніку. У результаті наявний парадокс, який суттєво гальмує розвиток бюджетних інституцій. І це питання, безумовно, потребує вирішення на законодавчому рівні.

Давайте поговоримо про наукову роботу. До війни музей видавав каталоги окремих колекцій: ікон, віял. Чи правильно я розумію, що одеська колекція віял – найбільша в Україні?

Одна з найбільших, якщо ми говоримо саме про державні музейні колекції. Бо існують і приватні зібрання: і віял, і аксесуарів загалом. У приватних колекціонерів, звісно, більше можливостей – і для поповнення, і для реставрації.

Вже під час війни був зроблений онлайн-каталог мейссенської порцеляни. Зараз він  підготовлений до завантаження на платформу Europeana, що надасть доступ до нього світовій спільноті. 

Протягом останніх двох років йде робота з внесення інформації про зібрання до Реєстру музейного фонду України, створеного Міністерством культури і інформаційної політики України. Вся інформація про кожен із тисяч музейних предметів переноситься з паперових носіїв до цього ресурсу.

Минулого року ми брали участь у грантовому проєкті, який дозволив підсилити команду волонтерами, бо обсяг роботи, включно з перекладом старих описів, колосальний. Це, до речі, спільна проблема для багатьох музеїв. У результаті нам вдалося внести до реєстру три тисячі предметів. Почали, звісно, з найціннішої частини зібрання музею. Зараз наступний етап – підготовка і завантаження  фотографій. 

Повернімося до оцифрування. На якій стадії зараз цей процес?

Оцифрування збірки музею. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Ми почали ще 2018 року. Тоді це був проєкт за підтримки УКФ. У його межах було зроблено 3D-моделі знакових предметів колекції. Хоча будь-який музей скаже, що вся його колекція унікальна, все ж є речі, які справді можна віднести до рівня світової спадщини – саме з них ми й почали.

Проєкт продовжився в 2019 році. Далі робота йшла менш системно, бо місто не має ресурсів на такі коштовні проєкти, і доводиться постійно залучати зовнішнє фінансування. Тим не менше, у 2021 році ми продовжили окремі ініціативи – наприклад, найцікавіші предмети з колекції віял теж отримали 3D-моделі. Зараз, відкриваючи каталог, можна не лише прочитати опис, а й ретельно роздивитись об’єкт за допомогою QR-коду. 

Повноцінно й планомірно до оцифрування ми повернулися вже з 2023 року – 2022-й, зі зрозумілих причин, випав. Зараз процес вибудуваний так: ми беремо частину певної колекції, оцифровуємо її, потім переходимо до наступної. Це безперервна робота. Наприклад, зараз ми оцифровуємо колекцію скла. До цього працювали з іконами, раніше – з центральноазійськими прикрасами. Це відбувається в межах великого європейського проєкту – консорціуму, в якому беруть участь шість країн. У кожної команди є свій напрям, і ми працюємо за конкретними завданнями.

Важливо розуміти: це не робота заради роботи. Йдеться про розвиток і тестування технологій оцифрування, зокрема нових підходів. Наші партнери – це досвідчена команда фахівців ГО “Піксельовані реальності”.

Є два рівні оцифрування. Перший – це 3D, коли створюються об’ємні моделі найцінніших витворів мистецтва. Другий – базове 2D-оцифрування, тобто якісна фотозйомка кожного предмета. І це те, що в ідеалі має бути зроблене для всієї збірки. У цьому напрямку роботи нашим новим партнером є потужна львівська команда “HeMO”. Загалом оцифрування — це вже не окремий проєкт, а постійний процес, який не зупиняється.

Розкажіть про ваші майстер-класи – формат, де художник працює впродовж виставки.

Довоєнний формат, коли відвідувач просто приходив, дивився експозицію і йшов, зараз не працює. Людині важливо прожити цей досвід: проговорити, обмінятися думками, поміркувати над тим, що вона побачила. Тільки так починається справжня взаємодія з твором мистецтва через діалог.

Виставка Софії Голубевої “Зв’язок”. Травень 2025 року. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Перша виставка після початку повномасштабної війни у нас відкрилася наприкінці червня – на початку липня 2022 року. Музей був закритий приблизно три місяці, а потім ми відкрилися й отримали новий досвід спілкування з публікою в нових реаліях. Це змінило концепцію нашої виставкової роботи, продовжуємо так працювати й досі. Тож під час виставки творів художника його авторські екскурсії та майстер-класи вже є нормою. Крім того, останнім часом  у нас з’явилася традиція: щороку до дня заснування музею ми презентуємо приватні колекції. Наприклад, ми робили виставку антикварних листівок з колекції Анатолія Дроздовського, а в минулому році – колекцію жіночих аксесуарів Наталії Осадчук. Її історія, до речі, дуже показова. Вона працювала реставраторкою і в якийсь момент замислилася: чому вона відновлює предмети для інших, якщо їй самій це так цікаво? Так і почалася її власна колекція.

Цього року музею виповнюється 40 років. Щоб відзначити цю дату і порадувати відвідувачів і себе, ми готуємо цікавий проєкт разом із відомим одеським колекціонером. Але хай це буде сюрприз.  

Чи є традиції вільних днів, яких дотримується музей? Я читала, що 28 січня вхід вільний. Чи збереглася ця традиція?

Виставка Володимира Лук’янова “ШІнемотограф – естетика алгоритмів”. Травень 2023 року. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Так, ця традиція збереглася. І не лише 28 січня. Цього дня ми відзначаємо не день народження, а саме день відкриття музею для відвідувачів, тому вхід вільний. Також у нас є й інші дні з вільним відвідуванням: Міжнародний день музеїв (18 травня) і день народження Олександра Блещунова (25 серпня).  

Що сьогодні важливіше для Одеси – зберігати минуле чи створювати нові сенси?

Виставка Сергія Лиховида “Тріумф волі”. Травень 2024 року. ФОТО: Одеський муніципальний музей особистих колекцій ім. О. В. Блещунова

Однозначно – створювати нові сенси. Але не забуваючи минуле. Ми довгий час робили акцент на мультикультурності Одеси. Але в тому значенні, до якого ми звикли, це скоріше сталий вираз, ніж реальність. 

Сьогодні важливо працювати критично і з музейною спадщиною, зокрема, через деколонізацію. Це стосується навіть звичних назв. Наприклад, раніше про одну з наших колекцій ми говорили “прикраси Середньої Азії”, застосовуючи радянський термін. Зараз ми використовуємо міжнародний стандарт – Центральна Азія. І таких нюансів у музейних колекціях дуже багато. Ми переосмислюємо назву предмету, мову опису, контекст. 

Навіть на рівні географії та топоніміки є спотворення. Наприклад, ми звикли завжди казати “Бессарабія”, хоча точніше в ряді випадків – Буджак. Ігноруємо тюркську, османську спадщину регіону. Вона ніби присутня, але залишається невидимою, про неї майже не говорять.

Важливо позбутися міфу про винятковість Одеси як чогось абсолютно унікального і поза контекстом. Будь-яке місто у світі унікальне – і Одеса не виняток. Набагато важливіше чесно розуміти своє місце в історії та знайти його в сучасності.

Війна сильно впливає на місто. Одеса страждає від обстрілів, відбувається відтік населення  в  західні  регіони країни, де все ж таки спокійніше, ніж тут.  І зараз є ризик скотитися в провінційність – це вже помітно. Тому завдання для міста й мешканців непросте – утримати баланс, людей, зцементувати міське середовище.

Говорити про далекі ідеальні сценарії, які, можливо, колись реалізуються, зараз малопродуктивно. Важливо працювати з тим, що є, і створювати нові сенси тут і зараз, розуміючи реальність та її обмеження.

Як ви бачите музей Блещунова через десять років?

Ми розраховуємо, що отримаємо другий поверх будівлі. Зараз музей займає перший і підвальний поверхи фасадної будівлі. Але ще рішенням Одеської міської ради 1997 року передбачалася музеєфікація особняку і це, по суті, логічне продовження розвитку музею для розміщення нових колекцій.

В ідеалі й дворовий флігель варто було б розселити й адаптувати. Не обов’язково робити з нього класичний музейний простір. Це може бути соціальне підприємство, яке працюватиме на користь музею. Наприклад, це може бути невеликий готель, хостел або резиденція для художників.

Якщо відновити другий поверх з його історичною південною архітектурою – терасами, характерною забудовою першої третини XIX століття – це відкриє великі можливості для створення резиденцій. Це якраз та сама одеська специфіка, яку важливо зберегти.

Загалом йдеться про збереження та розвиток автентичного одеського дворика не на Молдаванці, а в центрі міста. Хочеться помріяти, що на першому поверсі можуть з’явитися невеликі крамниці з сувенірами або кафе. Тобто завдання не просто розширити музей, а створити навколо нього живе середовище, яке формує атмосферу й залучає людей. Нам би дуже хотілося реалізувати такий план.

Ната Чернецька