Камери автоматичної фіксації лише з початку цього року вже зафіксували майже 3 мільйони правопорушень на українських дорогах.

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Най вас не лякає той факт, що книжка “Деколонізація. Есеї з України” (Київ, “Комора”, 2026) – це такий фоліант. Насправді оті 616 сторінок – це ще й переклади англійською та німецькою, бо книга видавалася за підтримки двох проєктів – Фонду Гайнріха Бьолля і ресурсу Sharethetruths.org. Тут відсилаю до змістової передмови Любові Терехової, упорядниці та наукової редакторки, яка розповідає про історію створення книжки і пояснює, чому саме дослідження колоніальної оптики виявилося важливим під час Великої війни, тобто чому (цитую) “історія, економіка і культура також є зброєю у війні росії проти України”. То треба мати на увазі, що книга ця розрахована і на іншомовних читачів, а ми маємо справу з 21 есеєм 20 авторів, де (знов цитую анонс) “українські письменники, журналісти, філософині, громадські діячки, історики, дослідниці з інших галузей міркують про природу й спадок імперіалізму. Автори й авторки (Остап Українець, Маріам Найем, Тетяна Філевська, Анна Мельниченко, Тетяна Деркач, Ольга Гомілко, Ілля Левченко, Анна Яценко, Олексiй Овчиннiков, Оксана Довгополова, Назар Горін, Любов Терехова, Тетяна Водотика, Юлія Коваленко, Інна Білоножко, Марія Назаренко, Ірина Ліщинська, Світлана Шліпченко, Геннадій Казакевич) пояснюють, як мова, історичні наративи, релігія, спорт, мистецтво, енергетика, бізнес і система виробництва залишаються знаряддями впливу, навіть якщо імперія давно щезла з мапи”. То насправді ми маємо справу з приблизно 200 змістовними сторінками дуже приємного видання, яке притому симпатично ілюстроване Олександром Греховим, який вочевидь любить котиків (я теж, то й радію): його заставки до матеріалів занижують пафос і, як не дивно, підвищують рівень довіри до книги. Бо так і треба розповідати про серйозні речі, навіть якщо це сміх крізь сльози. Додамо ще репродукції живопису до есе Іллі Левченка “Свої чужі. Мистецтво як м’яка сила російського/ радянського колоніалізму“, архівні світлини тощо… То це справді дуже красива книжка, окрім усього.

ФОТО: Марія Галіна

Вступна стаття креативної директорки Українського інституту Тетяни Філевської “Деколонізація як право і як обов’язок” присвячена необхідності просвіти та постійної роботи з західними інституціями. Бо російські маніпулятивні наративи просувають спротив України агресору як суто внутрішній конфлікт. Є певні можливості, пише вона, що через історичні фактори для тих колонізованих народів, що зазнали насильства від західноєвропейських імперій, він таким і виглядає – бо особливість російського імперіалізму полягає в тому, що “підкорені були однієї раси та віросповідання” з колонізаторами (з певними поправками, звісно).

Я взагалі не буду занурюватися в дослідження імперій, бо потім не виберуся, але, скажімо, Східні імперії – трохи інша річ. Вони якраз континентальні і розширюються через захоплення прилеглих земель, а росія, імітуючи Європу суто зовні, скоріш, як на мене, тяжіє до Азії. А ось, наприклад, сучасний Китай – він імперія чи ні? Насправді колонізація буває дуже різною, як і спротив (варто згадати Сполучені Штати), але в цьому разі парадокс дійсно полягає в тому, що, як пише авторка, на відміну від московитів, які поступово привласнили собі все, аж до самоназви, Київ мав “складнішу й витонченішу структуру культурного та соціального життя”. То ця книжка спростовує оті російські тези про “один народ” і наочно показує, як росія привласнила собі культурні, економічні й наукові досягнення колоній, просуваючи їх для зовнішнього спостерігача як “своє”.

Есей Остапа Українця (я намагаюся моніторити його статуси в соцмережі), що відкриває перший розділ “Судоми історії”, саме про те, як росія маніпулює свідомістю через наративи, і чому Слово є інструментом як поневолення, так і визволення. Наприклад, він пише, що російський офіційний наратив ніколи не називає війну війною. Усе що завгодно – “інтернаціоналістичний обов’язок”, “знищення терористів”, “спеціальна воєнна операція” тощо; або через дегуманізацію, очуднення позбавляє жертву права на суб’єктність (часто через фейкові історичні підґрунтя) – “бандерівці”, “націоналісти” тощо… Але саме Слово здатне й повертати національну суб’єктність. Взагалі літератори можуть пишатися, бо саме їхнє значення в такі часи виростає неймовірно.

Мене в збірці більше за все й цікавлять матеріали, так чи інакше пов’язані з мистецтвом, яке може бути, якщо переходити на мову медицини, і отрутою, і ліками… і навіть засобом діагностики. Тут розглядається скоріш перший кейс, бо мистецтво – це один із найефективніших засобів пропаганди, воно формує світогляд людей, які навіть самі того не помічають. Наприклад, для мене (але далеко не для всіх) було очевидно, що фільм “Ліквідація” (з Вікі: “російський багатосерійний художній фільм 2007 року режисера Сергія Урсуляка. В основі сюжету лежить боротьба радянської влади проти бандформувань в Одесі”), який був тепло сприйнятий більшістю одеситів, насправді просував тезу про “бандерівців” та “сепаратистів” на Одещині, тобто був замаскованою агіткою і більше нічим. Звертаю вашу увагу на те, що фільм вийшов на екрани в 2007-му, тобто був замовлений одразу після Помаранчевої революції. Ніякої спонтанності в російської кампанії 2014-го насправді не було, вона планувалася заздалегідь саме за підтримки мистецтва як однієї з форм зброї. Тут треба згадати матеріал “П’ятдесят відтінків (нео)колоніалізму російського кіно” Юлії Коваленко, де розглядається, як через кінематограф росія (а до неї срср) просувала свій імідж на Заході, водночас витісняючи з культурного поля українське національне кіно. І, до речі, свідомо комікуючи образ українців у російських масових серіалах, зокрема в серіалах “Моя прекрасна няня” (який, до речі, є ремейком американського сіткому, чому я й не здивована) або “Солдати”. Кіно – це не тільки про формування масової свідомості, а ще й про гроші. І коли інструментом ідеологічного впливу і грошима водночас володіє єдиний замовник, і це – тоталітарна держава…

Звісно, за будь-якого агресивного тоталітарного режиму існують форми художнього або ідеологічного спротиву, свідомого чи підсвідомого, і деякі явища цікаво було б розглядати саме з цього кута зору. На жаль, авторка обмежена форматом есею.

Додам, що, як на мене, окремого дослідження потребують так звані маргінальні жанри, які в умовах колоніального тиску та ідеологічного пресингу стають зонами відносної свободи. Так, блискучий анімаційний двосерійний фільм “Острів скарбів” режисера Давида Черкаського, що був знятий на студії “Київнаукфільм” у 1986–1988 роках, посідає 49–50-ту позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Але загалом можна сказати, що національне мистецтво будь-яких форм свідомо маргіналізувалося або уніфікувалося метрополією. Див. матеріал Іллі Левченка “Свої чужі. Мистецтво як м’яка сила російського/ радянського колоніалізму”, присвячений долі Закарпатської школи живопису та важкому внутрішньому конфлікту прекрасної художниці Тетяни Яблонської, яка поза своєю волею стала амбасадоркою “нового соцреалістичного методу” на Закарпатті. Тут ми маємо той самий кейс “єдиного замовника”. Цитую: “в умовах відсутності ринкової економіки та мережі приватних галерей співпраця з владою ставала чи не єдиною можливістю вижити, залишаючись митцем”. Були винятки? Звісно, були, але вони передбачали життя “на маргінесі”, свідомий дауншифтинг.

Тут я хочу сказати ось що. Окрім маргіналізації та уніфікації, ще однією стратегією імперського впливу була анізотропність. Тобто, якщо йдеться про радянщину, в колонізованих країнах (які сором’язливо називали “республіками”) активно просувався імперський культурний продукт, тоді як національний культурний продукт переважно залишався в межах національного простору. Як на мене, тут був неочікуваний побічний ефект: незважаючи на первинні наміри ідеологів, національна культура остаточно не розчинялась в імперській.

ФОТО: Марія Галіна

Але якщо йдеться про контроль над культурним середовищем, то саме архітектура була тим видом творчості, який повністю залежав від замовника. Як ми вже сказали, єдиним замовником у срср виступала держава. Тож стаття “Про імперський радянський наратив в архітектурі й містоплануванні та політику колонізації” Світлани Шліпченко – стислий, але дуже інформативний огляд колоніальної архітектури від грецьких полісів-“новобудов”, іспанських “Законів Індій” ХVI ст., наполеонівської Франції і російської імперії (проєкт розбудови адміністративного центру Полтави розроблявся російськими архітекторами і затверджувався в Санкт-Петербурзі) і до масової типової забудови срср, яка слідувала новітнім трендам глобальної урбанізації, але через призму радянської політики глобальної міграції народних мас і, як наслідок, тієї ж уніфікації, позбавлення “національного”. Додаймо свідоме знищення архітектурних пам’яток минулого й обов’язкового Лукича перед адмінбудівлями. Як показову деталь авторка згадує вічнозелені дерева, насаджені поруч з “осідком влади”, які водночас натякали на цвинтарний антураж і на “вічний порядок”. Тобто знов про уніфікацію, і ось у цьому разі уникнути її було майже неможливо. А це саме той тип середовища, якого фізично неможливо уникнути ані митцю, ані творцю, ані просто питомому громадянину. Закінчується (майже) матеріал інтригуючою фразою “Наближався період тектонічних змін”. Взагалі б із задоволенням прочитала монографію авторки на цю тему – аж до сучасності…

Щоб закрити тему – матеріал Оксани Довгополової “Дві росії”. Естрадний номер у Маріупольському драмтеатрі”. Доля театру, знищеного разом із мирними людьми, які ховалися там у сховищі, відома всьому світу: вона фактично стала символом російської агресії. Символом свого роду стала й його поспішна реконструкція “новою владою”. Це мало маніфестувати як “норму”, так і “цивілізаційну експансію”, щасливе розчинення в обіймах “великої російської культури”. Знищити, поспіхом вивезти тіла (ми навіть зараз не знаємо, скільки людей там загинуло: 600? Більше?), зляпати естрадний номер на руїнах, забудувати руїни – це стратегія водночас знецінення, десакралізації і привласнення, типова поведінка агресора. Мовляв, а що? Нічого ж не було. Зараз ще краще…

Це має продемонструвати той факт, пише авторка, що ніякої “культури поза політикою” не існує, ніяких “двох росій” немає, бо саме культура “визначає місце держави в умовній ієрархії світового лідерства”. Я, власне, певна, що так звані кафедри славістики в західних університетах розглядалися спочатку срср, а потім росією як засоби “м’якої сили” – і існували, зокрема, через донати від суто гуманітарних, репутаційно бездоганних інституцій. Саме через це впливова російська культура сприяла тому, що Україну ніхто не розглядав як окрему країну, а її культуру – як окрему культуру; частково через привласнення її здобутків, частково – через знецінення. росія, пише авторка, надто довго використовувала культуру як зброю – як інструмент позбавлення голосу та виправдання експансії. Власне, тому я й розглядала тут переважно культурний блок.

І, нарешті, про те, що стосується безпосередньо Півдня. Тетяна Водотика в матеріалі “Дорога змін: українське підприємництво між імперським тиском і незалежністю” пише про складні відносини між бізнесом та імперією (російською, а потім і радянською) на прикладі династії Вадонів, підприємців із Херсона. Засновник династії Жозеф Вадон (тут я скісно цитую білоруського дослідника технічних новацій Тіма Скоренка) – єдиний із родини, хто вцілів під час спалаху чуми після втечі у 1793 році з Франції. Рятуючись від революції, перебрався до Одеси. Опанував ковальську справу, одружився з такою ж емігранткою-француженкою, народив дитину й у 1820-х переїхав до Херсона, де зрештою, вже немолодою людиною, заснував залізоробну майстерню. Роком пізніше майстерня круто піднялася, бо отримала держзамовлення на лафети для гармат (якраз ішла Кримська війна), а 1855 року Вадон із синами збудували в Херсоні аж цілий завод. У 1890-х старший син, Олександр, перебрався до Миколаєва й почав там свою справу, а батькову продовжував молодший, Ежен. Він узагалі був у Херсоні важливою фігурою: депутатом міської думи та спадковим почесним громадянином. Саме завод Вадона збудував перші бойові кораблі в Херсоні (1914 рік). Сім’я була величезна – під 50 осіб різних родичів, і всі брали участь у бізнесі. Що було далі? Незабаром після революції заводи націоналізували, а більшість родини повернулася до Франції. Олександр помер від інфаркту в Миколаєві, а Ежен зумів якось пристосуватися, перейменувався за документами на Євгена, до 1924 року працював на своєму ж колишньому підприємстві, а потім, коли настав НЕП, заснував на базі підприємства артіль “Металіст”. Артіль була успішною, виготовляла сільгосптехніку й виконувала різні ливарні роботи, а фотографія Євгена навіть з’являлася на міській дошці пошани. Але радянський союз так просто розумних і заповзятливих людей не відпускав, і в 1937 році і його, і його сина Бориса заарештували. Євгена відправили до Унжлагу (це між Нижнім та Костромою), де й розстріляли в 1938 році, а Борис відбув 8 років таборів. Артіль стала машинобудівним заводом ім. Старостіна. Обох реабілітували лише посмертно: Євгена – в 1957-му, а Бориса – в 1989 році. Причому, навіть не будучи реабілітованим, він усе ж закінчив консерваторію та став музикантом.

Інша доля спіткала “підпільний” бізнес Качоровських, нині український бренд взуття Kacho Group, який витримав і відлигу, і застій, і перебудову. Бізнес почався як надомна праця подружжя у 50-х та був продовжений вже офіційно їхньою онукою… А були ще приватні медичні консультації, маленькі надомні ательє й навіть те, що тоді називали спекуляцією або фарцовкою – враховуючи, що і Херсон, і Одеса, і Миколаїв були приморськими містами, і моряки таки привозили щось. Загалом, пише Тетяна Водотика, до держави склалося ставлення як до ресурсу, який потрібно використати, або як до партнера, якого можна обдурити. Звідси й корупція – як засіб вирішення проблем. Звідси й коріння світогляду, який досі ще спостерігаємо (скажемо обережно – час від часу), звідси амбівалентність як бізнесу (водночас носія як атавізмів імперської спадщини, так і нової моделі світогляду), так і ставлення до нього. Авторка дивиться в майбутнє з оптимізмом, спробуємо розділити його.

Не забуваймо, що видання розраховане, окрім усього, на західного читача. Тож не дивно, що те, що для нас очевидно, тут виглядає часом трошки прямолінійно й дидактично, але Україна (це знов із передмови) занадто довго була в тіні. Тож дещо треба прояснювати. І, до речі, ще дещо. Деякі авторки та автори, як сказано у вступі, обрали писати слова “росія”, “російська федерація” і “путін” з малої літери, висловлюючи тим самим протест проти російської агресії. Мій редактор робить те саме з моїми текстами: він знімає з російських топонімів та прізвищ їхніх політичних діячів capital letters. Я стою за точність, але ніколи не сперечаюся з редакторами.

Марія Галіна

Щоранку о 09:00 в Україні оголошено загальнонаціональну хвилину мовчання. Кожен ранок ми згадуємо всіх загиблих внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Сьогодні згадуємо мешканця міста Ізмаїл Рябовола Романа Юрійовича, який загинув від рук російських окупантів у червні 2026 року.

Як повідомляє міський голова міста Ізмаїл Андрій Абрамченко, народився Роман 1 жовтня 1982 року. Коли Роману був лише рік, родина переїхала мешкати до Ізмаїлу. Тут він закінчив 9 класів місцевої загальноосвітньої школи №3. Згодом став працювати, був майстром у будівельній справі. 

У цивільному житті чоловік встиг створити власну родину, разом із дружиною виховував сина та доньку. У вільний час Роман полюбляв риболовлю. Також хотів отримати другий фах та стати кухарем. 

Проте з початком повномасштабного вторгнення чоловікові довелося стати на захист рідної країни. Пройшовши необхідну військову підготовку захисник у лавах територіальної оборони став виконувати обов’язок на пекельній Донеччині. 

Був номером обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підготовки роти вогневої підтримки 3-го батальйону територіальної оборони. Взимку, в ході здійснення чергового бойового виходу, захисник зазнав тяжких поранень та обмороження. 

Медики провели кілька складних операцій, видаляючи уламки, до останнього боротись  за життя військовослужбовця.

Проте 27 червня 2026 року від поранень воїн помер у центральній лікарні Підволочиської селищної ради.

17 липня військового провели в останню путь та поховали на Алеї Слави нового кладовища міста Ізмаїл. Вдома у захисника залишилась мати та двоє дітей.