Ім’я Андрія Пареха добре відоме у колі світової кіноеліти, а у 2020 році про нього заговорив увесь світ, коли він виборов престижну премію Primetime Emmy Award за режисуру одного з найдраматичніших епізодів культового серіалу HBO «Спадкоємці». Також він режисував епізоди для серіалів «Хроніки Таймс-Сквер» та «Вартові». Як оператор-постановник він зняв чимало відомих незалежних і голлівудських стрічок, серед яких «Напів-Нельсон», «Дружина доглядача зоопарку», «Блакитний Валентин» та «Це дуже кумедна історія». Журнали Variety та Filmmaker Magazine свого часу заносили його до списків найперспективніших операторів світу.

Парех народився у США в родині українки та індійця. Знімав культові стрічки, працював над масштабними проєктами для топових стримінгів, але ніколи не забував про своє українське коріння.

В інтерв’ю Укрінформу на полях міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах Андрій Парех розповів про необхідність підтримувати інтерес до українського кіно, зв’язок із батьківщиною матері, плани поїхати у Львів та можливість звернутися до теми Тараса Бульби.

ВСІ МОЇ ПЕРШІ РОБОТИ ЯК КІНООПЕРАТОРА БУЛИ В КИЄВІ

– Ви вивчали операторську майстерність у знаменитій кіношколі FAMU у Празі. Що дала вам європейська освіта на величезному американському кіноринку?

– Я провів літо 1998 року у FAMU. То була літня програма і це був перший раз, коли я знімав на 35-міліметрову плівку, тож це мало величезний вплив на розвиток моєї кар’єри.

У нас викладав професор Яромір Шофр, який знімав чеський фільм «Потяги під пильним наглядом». Він отримав «Оскар» у 1968 році (за найкращий фільм іноземною мовою, – ред.). Шофр був дивовижним професором. Він дуже чітко дав зрозуміти, що кінематографія, фільми можуть бути схожими на живопис. Тому ми ходили і вивчали роботи дуже відомого чеського художника Якуба Шиканедера, який малює сцени на світанку та у сутінках. Усе це було про спробу наслідувати європейський живопис.

Тож так, FAMU справді мав великий вплив на мій професійний ріст.

– Ви ж поверталися після цього до Чехії, на фестиваль у Карлові Вари…

–  Так, я зняв два фільми у Чехії. Я зробив пару трейлерів для фестивалю в Карлових Варах разом з Іваном Захаріашем (режисер рекламних роликів, за які його двічі нагородили «Золотим левом» – головним призом фестивалю реклами в Каннах, – ред.). Це було наприкінці 2000-х.

Я знімав по всьому світу, багато знімав і в Україні.

– Чи могли б ви трохи детальніше розповісти про це? Чи є якісь поточні проєкти або плани?

– Зараз таких проєктів немає. Але всі мої перші роботи як кінооператора були в Києві. У мене були американсько-українські друзі, які відкрили там продакшн-компанію під назвою Radioactive (українська продакшн-компанія Radioactive Film, – ред.).

Я працював у Києві, ймовірно, раз на два місяці протягом чотирьох чи п’яти років.

Свою дипломну роботу для NYU (Нью-Йоркського університету, – ред.) я знімав у Києві з українськими акторами. Це був справді неймовірний досвід.

Я наполовину українець, тому було дуже приємно мати такий зв’язок із Україною, працювати там, розмовляти українською. Це завжди була можливість попрактикуватися у мові.

– Чи підтримуєте ви зараз зв’язки з українськими кінематографістами?

– У мене є багато друзів-українців, які працювали в Україні, але зараз поїхали звідти.

І я дуже залучений до деяких українських проєктів.

– Це кінопроєкти чи гуманітарні?

– І гуманітарні, і кінопроєкти.

Незабаром я їду в Україну зі своєю донькою, щоб попрацювати у Львові в таборі для дітей.

– Скільки їй років?

– Шістнадцять.

– Ви їдете удвох?

– Так.

– Багато людей у галузі мистецтва з українським корінням, і не лише, підтримують Україну. Ви – серед них. У чому бачите свою місію?

– Я намагаюся тримати тему війни у свідомості людей. Я думаю, це дуже важливо, щоб вона не зникала. Протягом певного часу новини про війну були на перших шпальтах, але важливо, щоб вони там і залишалися. Війна триває вже п’ятий рік. Це просто неймовірно.

Наприклад, у своєму Instagram я раніше постив багато різних фото, а тепер це переважно про те, що відбувається в Україні. Просто, щоб тримати це у стрічці новин, щоб люди знали, що відбувається, і не забували.

ВАЖЛИВО, ЩОБИ ЛЮДИ БАЧИЛИ УКРАЇНСЬКУ ПЕРСПЕКТИВУ І РОЗУМІЛИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В УКРАЇНІ

– Яку ви пораду, як визнаний майстер, метр, можете дати молодим українським режисерам та операторам, які намагаються ділитися своїми історіями зі світом та інтегруватися в міжнародну кіноіндустрію у цей час, під час війни?

– Я вважаю, що дуже важливо, щоб люди бачили українську перспективу, український погляд. Щоб вони розуміли, що відбувається в Україні, розуміли, що в Україну вторглися. Щоб вони також бачили мужність і стійкість українського народу, силу українців.

І для цих проєктів, я думаю, насправді дуже важливо, щоб вони виходили у світ, щоб глядачі їх бачили. Я дуже радий, що фільми Мстислава Чернова потрапляють на розгляд Кіноакадемії. Люди бачать це кіно, воно отримує широке визнання. І я думаю, що для них є своя аудиторія.

– Кого б ви виділили з українських режисерів, які проєкти?

– «2000 метрів до Андріївки» (документальна стрічка українського режисера Мстислава Чернова, яка здобула премію «Еммі» за найкращу режисуру, – ред.) – неймовірний фільм.

Тож дуже важливо, я думаю, приносити цей погляд від першої особи на цю війну, на це вторгнення.

– Багато режисерів, сценаристів намагаються сьогодні винести цей погляд на екрани. Але ми чуємо, що світ «втомився від війни в Україні». Як можливо утримати цю тему на порядку денному?

– Знаєте, мені було б дуже цікаво побачити художній твір, знятий з персонажами, в яких люди емоційно інвестують. Я маю на увазі, війна як новини – це одне, але, я думаю, війна як фон для художнього твору – для цього є багато простору.

– Ви казали кілька років тому, що хотіли би колись зняти фільм про Україну або в Україні. Чи це бажання все ще є, і що це міг би бути за фільм?

– Я думаю, це могло би бути справді цікаво… Я, однак, ще не впевнений, якою була б тема. Думаю, фоном скоріше за все була б війна. Можливо, сучасна екранізація історії Тараса Бульби була б дуже цікавою. Або навіть рімейк «Тараса Бульби» як історичного кіно.

ПИШАЮСЯ НОСИТИ ВИШИВАНКУ НА ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ

– Всі знають, що у вас українське й індійське коріння. Перетин неймовірно багатих культур. Чи вплинуло це на ваш світогляд і ваш стиль роботи?

– Думаю, що так. Хоча я не впевнений, адже у мене немає іншого досвіду (посміхається).

Я виховувався в дуже українському дусі: розмовляв українською, ходив у «Пласт», був прислужником у церкві.

Індійська сторона натомість була відкрита мною лише після того, як мені було вже 20 років. Я думаю, що українська сторона у мені дуже сильна.

– Ви також згадували, що у вас був чи є брат у Києві. Чи є у вас родичі зараз в Україні?

– У Херсоні є дуже далекі родичі, а мій рідний брат уже 22 роки живе в Києві.

– Я знаю, що ви приїжджали до Києва у 2022 році. Бували ще після цього?

– Я був лише один раз, у липні 2022 року. Я поїхав за братом.

Зробив тоді багато фотографій. Був глибоко вражений тим, як війна змінила все.

– Ваша родина, ваша мама передала вам українські традиції. Чи передаєте ви їх далі своїй доньці?

– Ну, я везу її туди (в Україну, – ред.) цього літа. Ми поїдемо за кілька тижнів. Вона побачить Україну вперше.

– Не страшно?

– Звичайно. Я маю на увазі, це викликає у мене глибоке занепокоєння і хвилювання – везти її туди. Водночас я вважаю важливим, щоб вона це побачила. І могла допомогти іншим дітям знову знайти дитинство посеред війни.

– Вас часто можна бачити у вишиванці на офіційних заходах. І ви якось згадували, що першу вам подарувала бабуся. Скільки у вас вишиванок?

– Мабуть, п’ять або шість. Я люблю їх носити. Вони дуже красиві. І я дуже пишаюся тим, що ношу їх на підтримку України.

– Чи часто ви спілкуєтеся з українською громадою, діаспорою?

– Так, у мене багато друзів з діаспори в Нью-Йорку, а також у Міннесоті, де я виріс. Тож я на зв’язку з ними, бачимося досить часто.

ЩОБ ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЬ, ОДИН ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПЕРСОНАЖ МАЄ ЗНИКНУТИ

– Ви знімали американське незалежне кіно і режисирували великі серіали HBO. Де ви відчуваєте більше креативної свободи?

– Думаю, в обох випадках. Я почуваюся дуже благословенним тим, що мені довіряють і дозволяють робити те, що я вважаю правильним для проєкту.

– Які ваші подальші творчі плани?

– Просто працюю над деякими серіалами у Штатах. Для HBO, для Netflix. І як режисер, і як оператор.

– Щодо успіху серіалу «Спадкоємці». Чому, на вашу думку, ця історія про надбагатих цинічних медіамагнатів так глибоко відгукнулася по всьому світу? Здається, ці персонажі викликають симпатію.

– Я думаю, не дивно, що цей серіал був дуже популярним під час президентства Дональда Трампа (2017-2021 рр.). І тому, я думаю, вони бачать ці залаштункові ігри, свого роду легку корупцію в усіх цих персонажах. Реальність віддзеркалює художній вимисел.

– Не думали про якийсь сіквел, наприклад, під час другого президентства Трампа?

– Ще ні. Думаю, нам потрібне щось інше (сміється).

– Як, за вашим відчуттям, війна буде розвиватися далі? Ви не політик, митець, я розумію, але все ж таки…

– Важко побачити кінець війни прямо зараз. І я відчуваю, що є один центральний персонаж, який має зникнути, щоби це сталося. Побачимо.

– Чи могли б ви сказати кілька слів українською? Звернутися до українського народу і, можливо, до ваших колег в Україні.

– (Українською) Дорогі друзі! Тримайте вашу мужність і силу!

Ольга Танасійчук, Карлові Вари

Фото автора