Події
«Ци чуєте, ци спите – дайте кукуц та й яйце!»
Як під час війни на Закарпатській Гуцульщині відроджують давню передвеликодню традицію
У Чистий четвер на Рахівщині знову пахне свіжою випічкою. Більшість ґаздинь печуть паски саме цього дня, але, крім святкових хлібів, до печі кладуть кілька десятків кукуців. Це – булочки зі здобного тіста у вигляді пташок із горошком перцю чи зерням гвоздики замість вічка. Рано-вранці до кожної хати бігають діти, а господині дають їм кукуц, писанку й солодощі за «простибіг», тобто за прощення гріхів померлим родичам.
Давня традиція ходити в кукуци кілька років тому майже згасла, розповідають Укрінформу місцеві жителі. Але нині, на п’ятому році повномасштабної війни, знову стала популярною. І гуцули цьому неабияк радіють, адже вірять: доки печуть кукуци, пишуть писанки та колядують – доти світ стоїть.
«ПРОКИДАЮСЬ О ТРЕТІЙ, ЩОБ МІСИТИ ТІСТО НА КУКУЦИ»
Цьогоріч учителька математики із Великого Бичкова (селища, з якого починається Закарпатська Гуцульщина, що далі тягнеться аж до Ясіні на кордоні з Івано-Франківщиною) Валентина Чаус приготувала як ніколи багато кукуців. Вони в неї добре вдаються, тож сусіди та друзі просять жінку зробити й для них.
– Та якби не робота вранці – вагон би тих кукуців напекла! – ділиться пані Валентина. – Фактично, вони із залишків тіста, яке пішло на паски. Так робить більшість господинь, щоб не морочити собі зайвий раз голову. Але я на практиці дійшла, що краще їх пекти з пісного тіста – без яєць та молока. Тоді люди, які говіють (тримають піст, – ред.), зможуть кукуци спокійно їсти, не чекаючи неділі. Замішую вночі – встаю для цього о третій годині, чекаю, доки тісто підійде, і тоді печу кукуци. На ранок вони свіженькі й ще теплі. Коли діти приходять, уже маю що дати їм до кошика.
Валентина Іванівна каже, що від року до року дітей по кукуци бігає все більше.
У Великому Бичкові цьогоріч на греко-католицький Великдень не було шкільних канікул (кожна громада визначає їхні терміни сама), тож дітлахи бігали в кукуци перед навчанням.
– Боже, яка то радість, коли ти вранці йдеш на роботу, а тобі назустріч – діти з кошиками! Дорогою сама роздавала їм кукуци, хоча вранці перед роботою кілька дітей встигло забігти й до хати, – говорить вона.
Учителька додає: дуже тішиться, що традиція відроджується.
– Наче всі раптом прокинулися і зрозуміли, що це нам дуже потрібно. І греко-католицька церква в селищі долучається: вони дуже багато вкладають у дітей, цього року на ранішню службу в четвер напекли кукуців та й роздавали дітям. І гаївки біля церкви на Великдень робили.
Валентина Чаус – не місцева, та у Великому Бичкові мешкає давно.
– Мої батьки переїхали в Бичків із Житомирської області через роботу. Мама з 1933 року, пережила Голодомор. Вона дуже боялася і церкви, і традицій – усього, що було заборонено радянською владою. Мама пам’ятала, як одна дівчина пішла з батьками святити паски, а її після того «заклювали» в їхній школі так, що вона здуріла… Тому в нашій сім’ї це все було таємно: пекли паски, але святити не ходили. Мама все життя цього боялася. Пригадую, як була дитиною, то в садочку святкували взимку з Дідом Морозом, а сільські діти один перед одним розповідали, як до них приходив Миколай та що приніс. То я дуже радію, що нинішні діти вже не знають Діда Мороза, до них вільно ходить Миколай, а перед Великоднем вони ходять у кукуци. Добре, що це вертається, – розповідає жінка.
ДІТИ ЗАПАСАЮТЬСЯ СОЛОДОЩАМИ НА ЦІЛИЙ РІК
Гід із Рахівщини Юрій Сас розповідає, що в їхньому регіоні традиція кукуців добре розвинена.
– Коли я був малий, то набагато більше дітей ходили в кукуци. Того стільки було – не порівняти! Ми бігали цілим селом. Тепер є села, де традиція добре живе, є й такі, де відійшла. Залежить від громади. Але й тепер до цього дня на Рахівщині готується кожна хата. Люди приїжджають із Чехії, привозять багато солодощів: шоколадок, зайців. Усі чекають, що до них прийдуть на кукуци. У нас свого часу давали кукуц та писанку – ще називали галунки, а солодощі – ні. А тепер діти на кукуцах солодощами на цілий рік запасаються.
Цьогоріч на закарпатській Гуцульщині два Великодні: Мукачівська греко-католицька єпархія перейшла на західний календар і вже три роки святкує із західним світом, тож у них Паска була 5 квітня. А за тиждень – православний Великдень, і в цей Чистий четвер, або Живний, як кажуть на Рахівщині, діти знову підуть у кукуци.
«ТО БУВ МІЙ ПЕРШИЙ БІЗНЕС!»
Відома закарпатська кондитерка Галина Репарюк родом із Рахівщини, із високогірного села Чорна Тиса. Телефоную, щоб запитати, чи ходила вона малою в кукуци.
– Звісно! То був мій перший бізнес! – каже пані Галина і зазначає, що ті моменти – одні з найщасливіших з дитинства. – Маю дитячий спогад: баба питає, скільки мені років, я загинаю великий палець і показую чотири. Боже, яка то була радість, оті пташки! Хоча нам не давали цукерок, шоколадок чи грошей, як тепер роблять люди, коли приходять племінники чи хрещеники, а лише кукуци і писанки. Але за оті булочки я була така щаслива! То був мій скарб!
Галина Репарюк ділиться, що в них у селі кукуци також готують із залишків тіста на паски, які печуть на Живний четвер.
– То не роблять у духовках – є печі, і пасок стільки, щоб піч забити повністю! Ну а кукуци-зозульки теж закладають. Так було давно. Тепер, щоб собі не ускладнювати життя, люди купують печиво, фрукти, цукерки, але кукуци теж печуть і обов’язково дають дітям.
У часи її дитинства в кукуци ходили діти з трьох років і приблизно до десяти.
– Пам’ятаю, що колядували й доросліші, а в кукуци – лише маленькі. Мама живе в селі й каже, що тепер діти бігають тільки до своїх. А ми ходили в кожнісіньку хату: доки повернешся додому, то ледве той кошіль можеш нести! Ходили групками, починали зі своєї перії (у гуцульських селах так називають кутки, – ред.) – і далі, на інші. Ми були з Бегенської перії, – пригадує вона.
Пані Галина каже, що в неї досі з підготовкою до Великодня пов’язані дуже теплі спогади: «Випікання пасок, запахи в хаті – то зовсім не про їжу, а про особливий стан у родині, коли чекаєш на звершення чогось великого».
Дуже дивно, додає співрозмовниця, коли тепер батьки вчать своїх дітей не ходити в кукуци.
– Мов, ми не бідні, нема чого по людях ходити. Так традиція і втрачається. Але те, що діти ходять від хати до хати, – не про бідність. Це круто. Це дитину соціалізує, адже баби питатимуть: «А чий, чия ти?», «А скільки тобі років?». І як відповідатимеш, так тебе й приймуть.
За словами Репарюк, раніше господині орієнтувалися, скільки напікати кукуців, залежно від кількості дітей на кутку-перії. Зазвичай робили кілька десятків тих пташок.
Вона зауважує, що на Закарпатті паски не такі, як на решті території України. У цьому регіоні це хліб на великій кількості яєць та молоці, але не солодкий. І кукуци – такі ж. Пані Галина ділиться рецептом закарпатської паски.
– Інгредієнти такі. Для опари знадобиться 1,1 л теплого молока, 3 ст. л. цукру, 100 г свіжих дріжджів, 200 г борошна від загальної кількості. Для тіста: 200 г м’якого вершкового масла, 2 жовтки, 3 яйця, 150 г сметани, 1 ст. л. солі, приблизно 2,1 кг борошна та 100 г олії для змащування рук під час замішування. Додатково потрібно 2 жовтки для змащування пасок та 1–2 ст. л. молока або води до жовтків. Важливо, щоб усі інгредієнти були кімнатної температури. Ваше тісто має бути м’яке, еластичне, не забите борошном, – розповідає кондитерка.
«БЕРЕЖЕМО СВОЇ ТРАДИЦІЇ – ЗНАЧИТЬ, СВІТ ПРОДОВЖУВАТИМЕТЬСЯ»
Обласна депутатка з Рахівщини Ірина Мацепура каже, що протягом останніх двох років спостерігає сплеск цієї традиції на Рахівщині.
– Кілька років цю тему порушували в медіа, вона добре розходилася в соцмережах і так ожила, що діти стрепенулися й масово пішли в кукуци! Я не печу – не вистачає на це часу, та й, направду, не маю хисту до тіста. На мене пече сусідка. Але і торік, і цього року все, що напекли, роздали. А якщо раптом прийшла до тебе дитина, а не маєш готового кукуца, то даєш шоколадку чи яблуко. Гроші теж дають, але переважно «своїм». Узагалі, якоїсь «такси» нема – це все ж не колядування.
Ірина Мацепура тішиться, що ця давня традиція оживає.
– Ми роками заохочували людей, щоб відроджували традиції, щоб не забували. А тут раптом раз – і зайшло в моду. У тренді, як-то кажуть тепер! Діти вранці кричать під вікнами: «Ци чуєте, ци спите – дайте кукуц та й яйце!» – «На, золотий, лиш пам’ятай про це!». Знову всі печуть кукуци в Живний четвер, знову діти ходять вулицями з кошиками. І це прекрасно! Бо всі ми тут знаємо, що світ ся кінчить тоді, коли люди перестануть пекти кукуци, колядувати і писати писанки. Знаєте, коли тепер Трамп тим світом колотить туди й сюди – так, що багато хто говорить, що вже кінець світу буде, ми, гуцули, печемо кукуци, пишемо писанки і ходимо колядувати. Ми того кінця світу не можемо допустити ніяк! Тож бережемо свої традиції – а, значить, світ продовжуватиметься.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Ірини Мацепури, Галини Репарюк та Юрія Саса
Маловідомі факти про артиста, міністра культури і директора театру
Одному з найвидатніших українських акторів Богдану Сильвестровичу Ступці 27 серпня виповнилося б 85 років. Він став лауреатом Шевченківської премії ще 1993 року, а звання народного артиста в Україні отримав на порозі своєї 40-ї річниці. Незабутній виконавець театральних ролей Тев’є-Тевеля з однойменної вистави, Миколи Задорожного – з «Украденого щастя» та багатьох інших із земної сцени назавжди зійшов 70-річним, через хворобу.
За понад пів століття творчої діяльності Богдан Ступка зіграв десятки театральних ролей і на початку 1970-х виразно ввійшов у кінематограф. Першим його фільмом став «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука. А на перетині тисячоліть уже досвідчений та іменитий артист, який у 1999–2001-му роках обіймав посаду міністра, зіграв на той час дуже провокативну головну роль у першій великобюджетній за роки відновленої незалежності України повнометражній стрічці «Молитва за гетьмана Мазепу». Тоді підтримав так само важливі фільми «Мамай» і «Богдан Зиновій Хмельницький».
Чому ім’я та діяльність Богдана Ступки залишаються важливими й актуальними? Який фільм, в якому зіграв, репресували? Відповідь Укрінформ шукав у кіно- і театрознавців.
АРТИСТИЧНО ПІДПИСУВАВ ОФІЦІЙНІ ПАПЕРИ, МОВ РОЗДАВАВ АВТОГРАФИ
Мегаакторство розливалося й наповнювало всіх довкола, коли Богдан Ступка неспішно йшов вулицею та вітав перехожих, елегантно здіймаючи капелюха, скульптурно застигав на червоному хіднику біля театру, артистично підписував офіційні папери, мов роздавав автографи, констатує театрознавиця Ганна Веселовська й додає: «Адже весь світ вважав театром, який його колись зловив».
Для поколінь українців Богдан Ступка був і залишається тим знаковим артистом, який міг представити на сцені геть усе, каже докторка мистецтвознавства. «У вісімнадцять він зіграв робота-гуманоїда, у тридцять – шаленого Дон Жуана, в сорок п’ять – батька новочасної української літератури Івана Котляревського, а однією з його останніх театральних ролей став вічно молодий Фауст. Хтось пригадає і його кіноролі, від перших, наче пробних та несміливих, до останніх, потужних, як торнадо, що заливали енергією екран», – коментує професорка Ганна Веселовська, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України.
«Його домагально-запитальні інтонації дряпають душу. Його невиправний галицький акцент – не неподоланність, а мимовільне драмо-іронічне відчуження від узвичаєного сценомовлення», – так відгукувався про Богдана Ступку театрознавець Ростислав Коломієць.
Творчу співпрацю Богдана Ступки із театральним режисером Сергієм Данченком кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Творчий тендем став явищем не тільки українського театру, а й української культури загалом, констатує авторка есею «Богдан Ступка. Стабільність висоти» циклу «Немеркнучі зірки» у книзі «Талант і гра. Українські актори театру і кіно».
ПАСТКИ «УКРАДЕНОГО ЩАСТЯ» У ЛЬВОВІ ТА КИЄВІ
Магія співтворчості з режисером Сергієм Данченком розпочалася одразу після того, як Богдан Ступка в 1961 році завершив навчання в акторській студії при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а перші ролі були зіграні ще під час навчання. І зовсім скоро глядачі мали змогу в радянській дійсності дивитися постановки, що виходили за межі соцреалізму, в які тоталітарна система загнала український театр, знищивши в 1930-х театр «Березіль», Леся Курбаса, Миколу Куліша й інших театральних діячів.
Батько Богдана Ступки співав у хорі Львівського академічного театру опери та балету, тож для хлопця з дитинства сцена й закулісся стали звичними, 14-річним він уперше долучився до масовки. До речі, вищу освіту спочатку здобував заочно на філологічному факультеті Львівського університету імені Франка. І вже в 1984-му так само заочно закінчив театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
Львівський театральний період Богдана Ступки тривав до 1978 року. Стартував із незвичної ролі Механтропа в постановці «Фауст і смерть». Багатогранно акторський талант артиста розкрила роль Дон Жуана у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою. Її прем’єра відбулася 1971 року.
Далі, здавалося, актор перевершив самого себе, створивши образ несамовитого зла – Річарда ІІІ – в однойменній постановці за трагедією Шекспіра, це прем’єра травня 1974 року. Сценічна постать безжального правителя як магнітом притягувала увагу публіки не тільки у Львові, а й у Києві під час гастролей Театру імені Марії Заньковецької у столиці.
Потім – «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка: події любовно-сімейного трикутника в гірських Незваничах 1870 року всім відомі зі шкільної програми. Постановка у Львові з’явилася у 1976-му, коли Сергій Данченко перейшов працювати у Київ у Театр імені Івана Франка і забрав із собою Богдана Ступку – за три роки після попередньої прем’єри відбулася столична.
Виставу «Украдене щастя» театрознавець Олег Вергеліс у книзі «Театр, де розбиваються серця» назвав для Богдана Ступки символічним мостом між Львовом і Києвом. Найцікавіше, що актор зіграв не жовніра Михайла Гурмана, який повертає собі кохану Анну, як можна собі стереотипно уявити, а трударя Миколу Задорожного, який став заручником зговору братів молодшої за віком дружини, яку оберігав і якою дорожив.
«Сергій Данченко творив виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. То була суто чоловіча вистава – про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі», – писав Олег Вергеліс.
Режисер створив історію стриманих бойків, яка стала театральною симфонією деталізацій. Богдан Ступка щоразу показував особливий образ Миколи Задорожного. Скажімо, разом із дружиною Анною він довго-довго на сцені стягував із обмерзлих ніг чоботи. «Здирає їх, ніби пастку, в яку потрапила звірина у хижому лісі, – так через роки описує сцену Олег Вергеліс. – «Чоботи» чимчикують до печі – зігрітися. (…) Так, ця снігова людина, Микола, шукає тепло. Всі його слова про погані заробітки, про поганих людей – то так, для проформи. Важливіше знайти в очах Анни – розуміння, співчуття».
Богдан Ступка, зображуючи образ, переконував глядачів, що вік не має значення, коли чоловік прив’язаний душею і тілом до єдиної коханої жінки. Актор сотворив Миколу Задорожного, в якому «жило дивовижне тяжіння до Дому як магічного місця».
РАДЯНСЬКІ ГАСТРОЛІ З ПРОПАГАНДИСТСЬКИМ СКЛАДНИКОМ І РЕПРЕСОВАНИЙ ФІЛЬМ
Дуже красновомно передає ту атмосферу, наприклад, наказ № 100-к від 15.04.1986 р. про закордонні гастролі Київського театру імені Івана Франка: «Згідно з культурним співробітництвом Міністерства культури СРСР із зарубіжними країнами, з 21 квітня по 3 травня ц. р. запланована поїздка театру ім. І.Франка в Народну Республіку Болгарія для участі в комплексних заходах, присвячених ХХVII з’їзду КПРС».
В окремому додатку зафіксували: «Сформована ідеологічна група в сладі 10 чол. Підібрана в Товаристві культурних зв’язків із зарубіжними країнами інформаційна пропагандистська література. Проведено установчу лекцію про НРБ».
У тій поїздці франківці показували в трьох містах Болгарії, зокрема, виставу «Дядя Ваня», в якій Богдан Ступка грав головну роль Івана Петровича Войницького – сина вдови таємного радника. А, скажімо, в жовтні 1982-го гастролювали в п’яти містах тодішньої Югославії з «Украденим щастям». У тих умовах творило постановки гроно столичних франківців: Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Олексій Богданович, Поліна Лазова й інші актори, які вже перейшли в категорію корифеїв сучасності українського театру.
Богдан Ступка на власному досвіді відчув, що таке цензура, після зйомок у 1971 році у другому фільмі – «Осяянні» режисера Володимира Денисенка, роботи якого не раз критикували за «буржуазний націоналізм». Актор створив складний образ ученого-інтелектуала з багатою творчою уявою, що контрастувала з буденною реальністю епохи тогочасного радянського суспільства, псевдонауковістю. До того ж у фільмі використано духовну музику Максима Березовського, замовчувану радянською владою – «Не отвержи меня во время старости».
За сюжетом, молодий учений-генетик Юрко Морозенко робить важливе відкриття, що має наблизити науку до розуміння природи онкологічних захворювань. Однак не поспішає ділитися результатами з керівництвом, яке від початку скептично ставилося до дослідження. В «Осяянні» показали екзистенційну кризу людини, яка живе в новому мікрорайоні Києва, проте все ніяк не наважується розпакувати речі. Головний герой дистанціюється від дружини і колег, занурюючись у мрії і спогади дитинства.
Після прем’єри у 1972 році «Осяяння» стримано зустріли в Україні, а в московських кіновиданнях вийшла серія розгромних текстів. Стрічку Володимира Денисенка, в якій головну роль виконав Богдан Ступка, критики назвали невдалим прикладом українського поетичного кінематографу на урбаністичному матеріалі. І фільм на десятки років зник.
«Осяяння» репресували, але не знищили. Вціліла лише одна позитивна копія. Її віднайшли – і Довженко-Центр відновив фільм, його демонстрували 2024 року в програмі «Київкінофесту». До речі, у фільмі показують портрет Богдана Ступки, який створив художник Іван Марчук і подарував акторові. Але після зйомок картина зникла. Кілька років тому її придбав Національний художній музей.
МІНІСТЕРСЬКЕ КРІСЛО ТА ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ НА ПОСАДІ ДИРЕКТОРА ТЕАТРУ
На українському владному Олімпі часів відновленої незалежності культурою нерідко керували митці: актор Євген Нищук був двічі міністром, артистка Лариса Хоролець опановувала цю роль першою, а Богдан Ступка обіймав посаду з 30 грудня 1999 року по 31 травня 2001-го. Лариса Брюховецька згадує, що якось на запитання, що думає про свою міністерську роботу, багатозначно і дещо іронічно, як часто траплялося, відповів: «Думаю…»
Кінознавиця зазначає про Богдана Ступку: «Він свою мистецьку висоту взяв і впевнено її тримав до кінця життя». Можна сказати, що затінив політиків. За часів прем’єр-міністра Віктора Ющенка, в чиєму уряді Богдана Ступку призначили міністром культури, відбулася реанімація українського кіно, яке до того дуже відчутно потерпало від браку коштів і відсутності чіткої стратегії розвитку за підтримки держави. «А тоді втримати кіно на плаву – вже немало», – підкреслює Лариса Брюховецька.
З кінця 1970-х років Богдан Ступка не раз виконував ролі, епізодичні і центрові, відомих постатей української історії та культури. У фільмі режисера Станіслава Клименка «Дударики» актор зіграв композитора Миколу Леонтовича. Згодом перевтілювався в Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню.
До того як зніматися в художньому фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу», у 1993-му Київнаукфільм на замовлення Міністерства освіти завершив виробництво науково-просвітницького фільму «Анатема. Життя і смерть Івана Мазепи», в якому гетьманував Богдан Ступка.
Після міністерського крісла актор перемістився на посаду очільника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, після відходу в засвіти Сергія Данченка. Ті одинадцять років були наповнені персональними й колективними тріумфами, трохи драмами, курйозами і не завжди приємними здивуваннями. Проте ніщо не може нівелювати справжнього таланту.
Валентина Самченко, м. Київ
Архівні фото Укрінформу, Володимира Денисенка, Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької
Головне фото – Театру імені Івана Франка
У США у віці 80 років помер актор Тім Каррі, зірка фільмів «Шоу жахів Роккі Хоррора» та «Один у дома – 2».
Про це повідомляє АР, передає Укрінформ.
Давня менеджерка та подруга Марсія Гурвіц повідомила, що Каррі, який у 2012 році переніс інсульт, через що був прикутий до інвалідного візка, помер у середу у своєму будинку в Лос-Анджелесі. Причина смерті не розголошується.
Каррі отримав три номінації на премію «Тоні», а також номінацію на премію «Еммі» у 1994 році.
Він прославився завдяки ролі Френка-Н-Футера у науково-фантастичному рок-мюзиклі з елементами трансвестизму «Шоу жахів Роккі Хоррора», прем’єра якого відбулася 1973 року у Лондоні. З цією виставою він виступив на Бродвеї, а потім зіграв головну роль в однойменному культовому фільмі 1975 року.
Згодом, на тому ж Бродвеї Каррі зіграв головну роль у п’єсі «Травесті» у 1975–1976 роках, роль Моцарта у дуеті з Ієном Маккелленом у п’єсі «Амадей» та роль короля Артура у постановці 2005 року «Спамалот».
Серед його кіноролей — роль монстра-вбивці дітей у мінісеріалі 1990 року за мотивами жахливого роману Стівена Кінга «Воно», а також роль підступного кардинала Рішельє у фільмі 1993 року «Три мушкетери». Велику популярність Каррі принесла роль самовдоволеного консьєржа, який марно намагався завадити Кевіну Маккалістеру (Маколей Калкін) розважитися у шикарному нью-йоркському готелі «Плаза» у фільмі «Один вдома 2: Загублений у Нью-Йорку».
Каррі народився в графстві Чешир, Англія, у родині військово-морського капелана та шкільної секретарки. Йому було 12 років, коли помер його батько. Про акторську кар’єру він замислився лише в підлітковому віці, коли навчався у школі для синів методистських священників. У 1965 році він вступив до Бірмінгемського університету, який на той час був одним із трьох англійських університетів, що мали театральний факультет.
Потім він переїхав до Лондона, де отримав свою першу роботу — у мюзиклі «Hair» у Вест-Енді.
У пізніші роки Каррі озвучував багато ролей у дитячих телесеріалах, зокрема у «Зоряних війнах: Війни клонів» та «Дика сімейка Торнберрі». Після багаторічної перерви в художніх фільмах його остання роль була у фільмі жахів «Stream» 2024 року.
Каррі, який ніколи не був одружений і не мав дітей, завжди дуже приховував своє особисте життя.
Як повідомляв Укрінформ, у США у віці 80 років померла легендарна співачка Доллі Партон – одна з найуспішніших виконавиць в історії кантрі-музики.
Фото: FOX Image Collection
Стримінгова платформа Netflix офіційно випустить у прокат романтичну комедію «Охороняючи зірок» (Guarding Stars) вже 18 листопада.
Про це повідомляє Deadline, передає Укрінформ.
Фільм є екранізацією бестселера американської письменниці Кетрін Сентр «Тілоохоронець» (The Bodyguard).
У романі Сентр, опублікованому видавництвом St. Martin’s Press у липні 2022 року, «охоронцю доручили охороняти чарівну зірку бойовиків протягом свят, і між ними з’являються романтичні іскри».
Стрічку перейменували на «Охороняючи зірок», щоб уникнути плутанини з культовим фільмом «Тілоохоронець» 1992 року з Вітні Г’юстон та Кевіном Костнером у головних ролях.
У ній знялися Лейтон Містер (відома за її роль у серіалі «Пліткарка») та Джаред Падалекі (серіал «Надприродне»).
Він вперше за останні 16 років зіграв роль у повнометражному художньому фільмі.
Зазначається, що для самої Сентр цей фільм став вже третьою екранізацією після фільмів, заснованих на її книгах «Щастя для початківців» (2023) з Еллі Кемпер та Люком Граймсом у головних ролях, який також був знятий на Netflix, та «Загублений чоловік» (2020) з Джошем Дюамелем та Леслі Бібб.
Як повідомляв Укрінформ, стримінгова платформа Netflix презентувала трейлер трилера «Тварини» (Animals) двічі лауреата премії «Оскар» Бена Аффлека.
Фото: UNSPLASH
-
Усі новини1 тиждень agoХолоденко шукає чоловіка Синяку – психологиня знялася в шоу
-
Політика1 тиждень agoНАБУ опублікувало аудіозапис у справі, де фігурують нардепи і високопосадовці ОП
-
Усі новини1 тиждень agoОля Полякова в ДТП — аварію співачки порівняли з ДТП Кузьми, в якій він загинув
-
Усі новини1 тиждень agoЗагинув Анатолій Ткач – що відомо про музиканта
-
Усі новини1 тиждень agoНапади на українців у Польщі
-
Усі новини1 тиждень agoчому не варто витрачати на них гроші (фото)
-
Війна1 тиждень agoчому АКС-74 досі актуальний у війську
-
Політика1 тиждень agoЗеленський і глава МЗС Бельгії обговорили потенційні дати для підписання Drone Deal