Суспільство

Дивіденди, готівка та крипта, що зникла: що задекларували депутати Одеської облради за 2025 рік Анонси

Published

1 місяць ago

06.05.2026

Традиційний сезон декларування знову відкрив фінансове життя обранців Одеської обласної ради. 75 депутатів задекларували разом понад 1,16 млрд грн заощаджень і 615,7 млн грн доходів за 2025 рік.

Центр публічних розслідувань та Інтент проаналізували статки найзаможніших і порівняли їх із показниками попереднього року.

Дивіденди, спадщина та агробізнес

Рейтинг доходів у 2025 році очолює депутат від політичної партії “Слуга народу” Олег Кутателадзе – 295,6 млн грн сукупного родинного доходу. Попри вражаючу цифру, для самого обранця це на 10% менше, ніж торік: у 2024-му родина задекларувала 328,1 млн грн. Особистий дохід Кутателадзе скоротився з 316,3 до 281,6 млн грн, натомість дружина Валентина Мушинська трохи підтягнулась – з 11,8 до 13,9 млн грн.

Структура доходів обранця незмінна: це переважно дивіденди від власних компаній. Найбільша частка – 166,8 млн грн від кіпрської Hique Management Ltd. Далі – ТОВ “ТІС-Вугілля” (44,9 млн грн), “Трансінвестсервіс” (22,3 млн грн), “Консул” (16 млн грн), фонд “Нобіліс” (5,7 млн грн) і “ТІС-Руда” (1,5 млн грн). Ще 19 млн грн – від погашення ОВДП та відсотків. Дружина заробила 8,7 млн грн від оренди майна “Трансінвестсервісу” та 2,6 млн грн дивідендів від ТОВ “Віта-555”.

Друге місце – у представника від “За майбутнє” Сергія Паращенка молодшого: 50,2 млн грн, і все – особисті кошти. Рік тому він замикав п’ятірку з 20,3 млн грн, тобто дохід зріс більш ніж удвічі. Відразу за ним – Юрій Крук від “Довіряй ділам”: 49,3 млн грн родинних доходів (42,3 млн грн – особисті). Але тут є суттєвий нюанс: 41,4 млн грн із цієї суми – спадщина від батька Юрія (Борисовича) Крука. Решту формують зарплати в ТОВ “Транс-Сервіс” і “УНТК” та 7 млн грн підприємницького доходу дружини. Рік тому Крук до топ п’ять за доходами взагалі не входив.

Четвертий – позафракційний Князь Хачатрян з 41,8 млн грн, усе – особисті. Його основне джерело – ТОВ “Березівкаагрошляхбуд”: 33 млн грн дивідендів і 5,2 млн грн зарплати, плюс 3,5 млн грн підприємницького доходу. У 2024-му Хачатрян посідав другу сходинку рейтингу з 39,7 млн грн – тобто заробляє дещо більше, хоч і опустився на рядок нижче через появу нових гравців.

П’ятий – колишній голова Одеської ОДА та представник від “За майбутнє” Сергій Паращенко старший: 34,3 млн грн виключно особистих коштів. Основа – агродивіденди від “Агрофірми Ташлик” (14,2 млн грн), “Павлівка-Агро Трейд” (8,4 млн грн) і ТОВ “Компанія ЮСС” (9,7 млн грн), доповнені 17 подарунками у негрошовій формі від брата Олександра Паращенка – на сотні тисяч гривень кожен.

Поза п’ятіркою, але серед помітних: Алла Гінак від “За майбутнє” – 13,7 млн грн, Олександр Маланюк від “Слуги народу” – 11,1 млн грн, Марина Зінченко, теж від “Слуги народу”, – 9,9 млн грн, з яких 8,4 млн – від відчуження нерухомого майна. Окремо варто відзначити представника від “Європейської солідарності” Февзі Мамутова: основна частина його доходу – подарунок від дружини у грошовій формі.

ЗОБРАЖЕННЯ: ШІ/інтент

Мільярд на всіх – і вісім із нулем

Загальна сума задекларованих заощаджень 75 депутатів – 1,16 млрд грн. Але розподіл вкрай нерівномірний: лише три позиції забирають майже половину загальної суми. На іншому полюсі – восьмеро обранців із рівно нулем на рахунках: Аносов, Біб Микола, Дерев’янко, Кобильніков, Мамутов, Орлов, Філонов, Чистякова.

Лідер – знову Кутателадзе: 394,7 млн грн родинних активів (383,4 млн грн – особисті). Кошти розпорошені по кількох країнах: рахунки у ВСТ Банку та Укрсиббанку в Україні, Santander в Іспанії, Zapad Bank у Чорногорії, Bank of Georgia і Emlak Katılım Bankası в Туреччині. Готівкою – 400 тис. євро (особисті) та 100 тис. доларів США (дружина). Окремо у банку зберігаються 382 340 турецьких лір і 316 фунтів стерлінгів. Значна частина активів оформлена як позики третім особам: Андрію Ставніцеру – 3,4 млн доларів США, синові Віталію – 830 тис. євро, кільком ТОВ і фізособам – ще понад 10 млн грн. Борг перед кіпрською Hique Management Ltd на 826,5 тис. євро, взятий 2023 року й до кінця звітного періоду погашено повністю.

Другий – Крук з 194,5 млн грн родинних заощаджень (110,2 млн грн – особисті). Торік – 133,8 млн грн, тобто зростання на 45%. Більша частина – готівка в іноземній валюті: 1,41 млн доларів США, 820 тис. євро, 565 тис. доларів США та ще 135,4 тис. євро окремими сумами, плюс 4,65 млн грн. Крук також позичив синові Владиславу 1,07 млн доларів США і ще 11,9 млн грн третім особам.

Третій – позафракційний Іван Фурсін: 87 млн грн (85,7 млн грн – особисті), що дещо менше торішніх 94,8 млн грн. Але за відносно помірними цифрами – суттєвий тягар: фінансові зобов’язання Фурсіна становлять 52,7 млн грн і 3,4 млн доларів США.

Четвертий – Сергій Паращенко-молодший з 79 млн грн (усі особисті). Рік тому до п’ятірки не входив. Він сам позичив іншим 21,2 млн грн, але водночас має 8 непогашених позик на 35,3 млн грн. П’ятий – представник від “Європейської солідарності” Вадим Теплицький: 47,5 млн грн (30,5 млн грн – особисті). Торік у п’ятірці не фігурував.

Одразу за п’ятіркою – Гінак з 36 млн грн та позафракційний Хачатрян з 31,7 млн грн. Останній подарував 15 млн грн – але кому, не вказав. Окремо привертає увагу ситуація Паращенка-старшого: при 36,8 млн грн заощаджень він має непогашені позики на 60,5 млн грн та ще 40,4 млн грн. Боргів у колишнього очільника області майже втричі більше, ніж задекларованих активів.

ЗОБРАЖЕННЯ: ШІ/Інтент

Маєтки, садиби, квартири

Рейтинг житлової нерухомості традиційно очолює Кутателадзе. В подружжя – 6 486 кв. м житлової площі: дев’ять дач у Коблевому, дев’ять будинків у Воронівці, будинок в Одесі та будинок в Іспанії.

Другий – представник від “Слуги народу” Сергій Червяков. Стабільно кілька років поспіль декларує садибу на 2 114 кв. м у Великій Балці Нерубайської громади, квартиру та будинок в Одесі. На двох з дружиною – 2 574 кв. м, з них 2 488 кв. м – особисті “квадрати” обранця.

Третя – депутатка від “За майбутнє” Алла Гінак. З 2022 року декларувала маєток у Фонтанці. Але у 2025-му площа зросла з 1 026 до 1 172 кв. м – обраниця придбала квартиру в Одесі площею 146 кв. м за 4,8 млн грн.

Четвертий – Крук: на двох з дружиною 975 кв. м, з яких 454 кв. м – його особисті. П’ятий – представник від “Батьківщини” Олег Радковський: 940 кв. м, з них 789 кв. м – власні “квадрати” обранця. При цьому Радковський має фінансові зобов’язання на 3 млн грн, 5,6 млн доларів США і 12,8 тис. євро.

Серед тих, хто не задекларував власного житла, – 25 депутатів. Частина орендує (Буяновський, Вітікач, Щербина, Денисенко), частина користується чужим: Волканов – будинком матері на 657 кв. м, Дєордієв – у праві користування. Але восьмеро обранців не зазначили навіть оренди – Кобильніков, Діденко, Ковбасюк, Мамутов, Унгурян, Чапір, Шкарівський, Шкрябай.

ЗОБРАЖЕННЯ: ШІ/Інтент

Бази, склади та офіси

У рейтингу нежитлових площ перше місце – в Кутателадзе: 5 354 кв. м. При цьому самому обранцю належить 990 кв. м. Подружжя має кілька машиномісць та офісів в Одесі, магазин, дві бази відпочинку (одна у власності, одна у співвласності) та пункт прокату човнів у Коблевому.

Другий за кількістю нежитлової нерухомості – представник від “Слуги народу” Ігор Капітан. Обранець володіє – магазинами, виробничими об’єктами і комплексами переважно в Кілії, Приморському та Вилковому. Загалом в нього 4 633,27 “квадратів” не житла. Торік він декларував ще комплекс будівель та споруд у Кілії (1795,7 кв. м) та нежитлове приміщення в Татарбунарах (992,5 кв. м). Останнє, до речі, обранець придбав у травні 2024-го за майже 2 млн грн.

Третій – позафракційний Валентин Скалозуб: 4 315 кв. м (усі особисті) – показник стабільний рік до року. Четверта – представниця від “Довіряй ділам” Алла Стоянова: 2 175 кв. м. П’ятий – обранець від “Слуги народу” Денисенко: 1 268 кв. м.

Сотні гектарів і нульові особисті частки

Найбільший земельний банк серед депутатів – у Паращенка-старшого: 130,3 га, і всі – особисті. Жоден колега навіть близько не підходить до цієї цифри. На другому місці – Кутателадзе: 100 га родинних ділянок, але особистих – лише 0,1 га. Решта оформлена на дружину. Розрив між родинними і особистими показниками – характерна риса Кутателадзе, яка прослідковується в кількох категоріях.

Третій – Олександр Денисенко від “Слуги народу”: 59,8 га (48,6 га – особисті). Четвертий – Володимир Щербина, теж від “Слуги народу”: 19,4 га (17,4 га – особисті) і ще 187 154 кв. м в оренді. Замикає п’ятірку Руслан Греков від “За майбутнє”: 15,7 га родинних ділянок, особистих – лише 2 га. При цьому жодної нерухомості в обранця немає – навіть орендованого житла, хоча дохід від здачі майна в оренду задекларовано.

Окремо – Марина Зінченко від “Слуги народу”: у власності 56 783 кв. м землі, але 38 ділянок записані на другого сина і в декларації фігурують як “у користуванні”.

ЗОБРАЖЕННЯ: ШІ/Інтент

Тягачі, причепи та автогрейдери

Найбільший автопарк – у Капітана: 16 одиниць у родини (6 автівок, 3 мотоцикли, 5 вантажівок, 4 причепи), особистих – 11. Одразу за ним – Хачатрян: 12 одиниць, і всі особисті – 8 вантажівок, 2 причепи, 2 напівпричепи. Рухомий парк добре корелює з транспортним бізнесом і зростанням доходів обранця.

Третій – позафракційний Олег Капсамун: 11 одиниць у родини (3 автівки, 5 вантажівок, 3 сідлових тягачі), 6 – особисті. Він же – власник ТОВ “ЮГГРАНСТРОЙ” і співвласник ТОВ “Федерація футболу Тарутинського району” (60%). Четвертий – Денисенко: 8 одиниць, серед яких – автогрейдер. Обранець фігурує одразу в кількох рейтингах: земля, не житло, транспорт. П’яте місце ділять Щербина та Маланюк – по 7 одиниць кожен, усі особисті. Серед нестандартного транспорту – представниця від “Слуги народу” Ірина Коваліш з екскаватором-навантажувачем у складі декларації.

Шуби із соболя, Patek Philippe і зниклі біткоїни

Розділ коштовностей традиційно найколоритніший. Позафракційна Таміла Афанасьєва декларує ікону, чотири пари сережок, шубу, два ланцюжки, три каблучки, два кулони, кольє, годинник Tiffany Metro та перлинний гарнітур від Mikimoto.

Представник від “Довіряй ділам” Сергій Гриневецький вписав до декларації золоті злитки на 2,9 млн грн, коштовний меблевий гарнітур та ікони, а у дружини – кольє, сережки та браслет з діамантами.

Депутат Фурсін зібрав колекцію з 14 наручних годинників: Cartier, Breguet, Franck Muller, Patek Philippe та інші – і це лише частина з 27 одиниць задекларованого цінного рухомого майна. Представник від “За майбутнє” Олександр Урбанський вписав 9 годинників. А Радковський з дружиною задекларували шість на 1,6 млн грн.

Дружина Крука – власниця п’яти хутряних виробів: жилетка та шуба з соболя, дві шуби з норки і шуба із суміші норки та соболя. Вартість жодного не вказана. Схожа картина у Гінак: полу шубок з норки та дві шуби.

Представник від “Батьківщини” Андрій Бабенко задекларував криптовалюту на 6 млн грн і коштовний годинник. Натомість у позафракційного Микити Кузькевича з декларації зникли біткоїни на 346 млн грн, що фігурували у 2024 році. Залишились 348 срібних монет Австралійського банку без вказівки вартості та борг по кредитній картці – 252,7 тис. грн.

Орендодавець без адреси, чужий мільйон і слідство

Представник від “Батьківщини” Андрій Буяновський не вказав жодного місця проживання – ані власного, ані орендованого. Але дохід від надання майна в оренду в декларації є – 19,4 тис. грн.

Цікава ситуація у представника від “Довіряй ділам” Марата Корольова: серед готівки задекларовано 1 млн грн чужих коштів – без права користування. Представник від “Слуги народу” Семен Корж відніс дачний будинок у межах Одеси до житлової нерухомості, обґрунтувавши це дискусійним питанням правового статусу таких об’єктів.

Нарешті – представник від “Європейської солідарності” Микола Дерев’янко. Депутата та його дружину звинувачують у махінаціях, які були проведені на підставі підроблених рішень сесії сільської ради. Йдеться про обвинувачення у розкраданні 4 тисяч гектарів на суму понад 240 мільйонів гривень.

Тож, мільярд у заощадженнях, 615 млн грн доходів і вісім депутатів із нулем на рахунках – такий загальний зріз декларацій Одеської облради за 2025 рік. Крім того, Паращенко-старший має майже втричі більше боргів, ніж заощаджень. Хачатрян задекларував подарунок на 15 млн грн без імені одержувача. Зінченко контролює 38 ділянок через сина. Кузькевич не пояснив, куди поділися 346 млн грн у криптовалюті. А нежитлове приміщення Капітана в Татарбунарах зникло з декларації менш ніж за рік після появи.

Олеся Ланцман

Джерело

Суспільство

Після відстрочки військовий не повертатиметься на посаду

Published

13 години ago

15.06.2026

Головний з новин

Після звільнення з війська внаслідок завершення контракту та відстрочки громадянин не повертатиметься на своє місце, адже за ним не закріплена ця посада.

Як повідомляє кореспондент Укрінформу, про це під час спілкування з медіа повідомив заступник міністра оборони Мстислав Банік.

«Це не довготривала відпустка, це повноцінне звільнення з війська, а відстрочка означає, що протягом того періоду,… який тобі нарахувався відносно служби, тебе не має права, не знаю, зупинити ТЦК, чи ти не можеш потрапити під наступну мобілізацію. Тобто, відповідно, питання, ким і де ти станеш в армії, там постане у когось через півтора роки, у когось через п’ять. Тобто це не значить, що вони повертаються на свої посади чи у свої підрозділи», – пояснив Банік.

На думку заступника міністра, за той період, поки військовий матиме відстрочку, все може змінитися, а війна набуде іншої форми.

Як повідомляв Укрінформ, відповідно до постанови Кабінету міністрів № 768 про запровадження контрактів із чіткими термінами служби, із 15 червня в Україні можна укласти нові піхотно-штурмовий, бойовий або базовий контракти на військову службу у Збройних силах України та інших складових Сил оборони.

Читайте також: Федоров розповів, як розраховуватимуть відстрочку після завершення контракту

На бойових посадах для чинних військовослужбовців контракт становитиме 10 місяців; для громадян із запасу – 14 місяців; для громадян із запасу з бойовим досвідом – від 6 місяців. На решті посад – 24 місяці.

Фото Укрінформу можна купити тут

Джерело

Суспільство

Володимир Єшкілєв: “Не треба робити з України маленьку імперію” Анонси

Published

13 години ago

15.06.2026

Головний з новин

Чи існують в Україні закриті клуби, що реально впливають на архітектуру майбутнього? Чому сучасна політика перетворилася на театр, де ролі драматургів і акторів чітко розподілені? Письменник Володимир Єшкілєв переконаний: спроби перетворити Україну на копію радянської чи імперської матриці приречені на провал, адже наша сила – в поетичності, фаталізмі та здоровому анархізмі.

В ексклюзивному інтерв’ю говоримо про: сенси нової щирості, інтелектуальні тренди та ідеї, які не дають спокою; чому космоопера “Фаренго” випередила час і чи здатний ШІ на суверенну творчість; яка головна загроза криється у поєднанні волі до влади з кібер-технологіями; небезпеку політичного театру та гостру потребу збереження майданчиків для суспільного діалогу.

Ви визначали головні риси українськості як поетичність, фаталізм і анархізм. Яка з цих рис сьогодні рятує нас, а яка, навпаки, заважає?

Я думаю, що рис можна перерахувати й більше. Я концентрувався на цих трьох рисах, напевно, тому, що не було часу говорити про більшу їхню кількість. Безперечно, українська ідентичність базується на значно більшій кількості різних маркерів. Що стосується взагалі того, завдяки чому ми виживаємо. Я думаю, що поетичність і фаталізм, а також трошки анархічності, які в нас є, нам зараз допомагають.

Я мандрую Україною, і східними, і південними регіонами, і бачу, як люди сприймають війну, ці варварські російські обстріли мирних міст. Місто, яке щоденно потерпає від ударів, дронів і ракет, і місто, яке одночасно живе, і місто, яке посміхається і творить культуру, – це, безперечно, місто людей, які є і поетами, і фаталістами, і трошки мають якусь таку анархію в голові. І це дуже класно, тому що це є життя. Українська ідентичність надзвичайно життєва, життєлюбна. Це ідентичність людей, які живуть на фронтирі, на прикордонні, для яких життя – це є тут і тепер, тому що завтра може знову напасти орда.

І оце відчуття теперішності дуже суголосне дискурсу метамодерну, тому що він передбачає оцю нову щирість, коли люди кажуть: “Не розказуйте мені казки, а скажіть просто, що ви переживаєте і що вам болить”. І, власне, нам є що сказати про те, що ми переживаємо і що нам болить, і тому цей дискурс дуже наш. Багато в майбутньому буде України й українського, тому що саме тут народжуються оці сенси нової щирості.

Фентезі часто критикують за ескапізм. І от під час війни перевидають вашу космооперу “Фаренго”. Це свідчить про потребу в тій самій втечі чи про новий масштаб для осмислення реальності?

“Фаренго” – це не фентезі, “Фаренго” – це фантастика. Якщо точніше – космічна фантастика, космоопера. А космічна фантастика від фентезі відрізняється тим, що космічні світи відкриті. Якщо фентезійні світи тяжіють до автаркічності, до закритості, до самодостатності, то фантастичний світ відкритий. Завжди з якоїсь іншої планети можуть прийти рептилоїди або розумні хробаки й усе перерішати. А у світі фентезі ельфи, гноми, люди постійно тусуються на одній і тій самій землі й ніяк не можуть її поділити. Врешті-решт перемагають люди, тому що вони більш технічні, і це вже буде технофентезі.

Але мій роман теж дещо взяв від фентезі. Мене завжди давить жаба, коли я виступаю як фантаст (бо я іноді пишу й детективи, й артгаус, і багато іншого), що автори фентезі так детально проробляють свої світи. Це світи такі пророблені з тими всіма картами, з тими всіма тваринами, з кліматом, з найменшими дрібницями оточуючого життя. А от фантасти, все-таки, тільки в часи “Аватара” Кемерона до цього почали підтягуватися. До того фантастика кількома штрихами накидувала полотно. Фантастів більше цікавив науковий парадокс або розкриття й накреслення якоїсь ідеї футурологічної або якоїсь соціальної інженерії тощо. Оці світи не доводили до такої деталізації, не прописували їх глибоко. І тому я вирішив, що фантастика вартує того, щоб прописати світи. І “Фаренго” – це детально прописаний світ. От він детально прописаний так, як це роблять здебільшого автори фентезі, а не фантасти.

І тому це особлива фантастика, це фантастика нових часів. І, знову-таки, це фантастика метамодерну, тому що я не загортаю майбутнє у якісь рожеві обгортки прогресу і всесвітнього щастя. Це важке майбутнє, це страшне майбутнє, це жорстоке майбутнє, це темне майбутнє, але все одно в цьому всьому живе надія. І це не є фантастика про те, що ми всі маємо померти. Це фантастика про те, що ми будемо жити в суперечностях.

Чи навчилися ви як член журі багатьох конкурсів відрізняти тексти ChatGPT чи Gemini? І чи впізнавали ви у творах молодих авторів згенеровані фрагменти власних світів?

Дивіться, мені хочеться похвалитися й сказати, що так, я можу відрізнити текст, згенерований ChatGPT, від тексту, згенерованого Gemini або Claude. Але насправді ці системи розвиваються настільки швидко, що, напевно, сміятися в кінці будуть вони, а не я. І вони будуть понтуватися, не я.

Я думаю, ті первісні моделі штучних інтелектів я десь міг би розрізнити, бо читав твори і я вже знаю, як вони генеруються цими системами. Але вони ж кожен рік міняються й вдосконалюються, і насправді я не можу це стверджувати на сьогоднішній день. Можливо, вже є системи ШІ, які генерують щось таке, чого я експертно не можу відрізнити.

Як ви ставитеся до ШІ у письменництві? Це шлях до шаблону чи адекватний технічний консультант для побудови світів?

Я ставлюся все ще негативно до цього. Чому? Тому що ШІ не є суверенним творцем. Це є система, яка генерує якийсь синтезований текст. Основою для цього синтезу є вже написані твори. Це складна система опосередкованого плагіату, тому відноситися позитивно до цієї системи я не можу, це є мінус літератури.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

Що стосується того, що ШІ допомагає комусь генерувати світи, ну, я не знаю. Я, наприклад, генерую свої світи без допомоги ШІ, мені якось це вдається. Але в майбутньому, якщо письменники будуть якось використовувати ШІ у своїй праці, то про майбутнє взагалі дуже важко говорити. Можливо, колись були письменники, які казали, що писати романи можна тільки від руки, що використання, скажімо, друкарської машинки – це вже профанація літературної праці. Вони виявилися неправі. Тому я боюся, коли я формую картину майбутнього й говорю про ШІ лише негативно, я боюся опинитися в ролі таких письменників і наступити на вже знайомі граблі. Хтозна, що буде в тому майбутньому. ШІ – це така штука, яка розвивається. Я не ризикну ставити якусь остаточну крапку в цих питаннях.

Ви доволі скептично ставитеся до гонитви театру за масовістю, називаючи його елітарним дійством для обраних. Якою сьогодні є ця нова обрана молодь у театральних залах, якщо еліти, мені здається, розмилися до блогерства, фінансового успіху?

У всі часи були якісні референтні групи, які розуміли мистецтво й підтримували його, якісне мистецтво такого типу, як театр. А були маси, яким були ближчі якісні масові дійства. І зараз на рок-концерт все одно приходить більше людей, ніж приходить у театр. Навіть якщо цей театр хоче бути масовим, якщо він продукує якісні масові видовища, за допомогою техніки робить якесь лазерне шоу тощо, все одно туди прийде менше людей, ніж стотисячні маси на рок-концерти.

Я думаю, що театрам і не варто гнатися за масовістю. Тут справа в тому, що якби театр став на такий шлях карнавальності, то якийсь геній цього напряму міг би добитися того, щоб зібрати півмільйона людей на театральне дійство. Але виникає питання: а для чого? Для чого відбирати в естради, для чого відбирати в стадіонів, в шоу їхній хліб, коли в театру є інше завдання?

Театр має завдання виводити на поверхню глибинні речі, глибинні почуття. І в цій глибинності театр зараз стає іммерсивним, тобто він руйнує ту четверту стіну між собою й глядачами. Він стає ближчим до людей не через масовість, а через швидкість реакції на людські запитання до нього. Коли театр відповідає не через двадцять років, підводячи підсумки епохи, а коли театр каже: “О, вчора виникло це явище, і ми сьогодні вам про нього говоримо мовою театру й намагаємося зрозуміти, що лежить у фундаменті цього явища”. От такі театри виконують свою місію.

СКРІНШОТ: youtube Інтента

А коли театр перетворюється на шоу… Ну окей, може бути й такий театр. Але мені здається, це таке саме вмирання театру і його функції, як, скажімо, у перетворенні театру на музей, коли він свідомо йде на консервацію якихось особливо вдалих вистав минулого і каже: “Ми вам покажемо ідеального Гамлета всіх часів і народів, якого робив, скажімо, Лоренс Олів’є. Або ми вам покажемо ідеального Ростана, якого робили в епоху Сари Бернар”. Ну окей, театр-музей має теж бути, напевно, але це вже не той театр, в якому є життя.

Ви багато років досліджуєте тему масонства, езотеричних орденів. Як вважаєте, чи існують сьогодні в Україні якісь такі закриті інтелектуальні чи політичні клуби, які реально впливають на архітектуру нашого майбутнього, чи вся наша сучасна політика – це чистий, прозорий популізм?

Ну дивіться, такі клуби безперечно є і вони завжди будуть. І взагалі вся сучасна політика стала більше нагадувати театр, де є політики-драматурги, є політики-режисери, але є й політики-актори. Якщо там у дев’ятнадцятому столітті який-небудь Дізраелі міг собі бути одночасно і драматургом, і режисером, і актором свого політичного театру, то на сьогодні ролі розподіляються, тому що теперішнє політичне поле дуже сильно ускладнилося. Одній людині дуже важко одночасно й зачаровувати маси своєю харизмою, й писати сценарії майбутнього, й програми партії, й утримувати організаційні офіси тощо. Тобто ролі розподілені. Але перемагають ті, у кого найталановитіший актор і в кого найпросунутіша режисура.

Ви вважаєте, що буйне нормалізаторство й уніфікація – це ознака наближення тоталітаризму. Чи помічаєте ви цю уніфікацію зараз?

У нас є спроби уніфікації, щоб всі мали писати тільки так, або унормувати всі міські простори за одним шаблоном, або всюди натикати якихось монументів і пантеонів невідомо для чого.

Хоча вшановувати пам’ять людей можна й в інший спосіб, більш органічний. Якщо це робиться, наприклад, в межах однієї громади, в людей є набагато людяніші можливості й інструменти для вшанування пам’яті, а не обов’язково будувати чергову стометрову стелу або якусь незграбну скульптуру і таким чином мавпувати радянщину.

Я думаю, що така уніфікація нам не потрібна. Не треба з України робити маленьку імперію. Це тупиковий шлях, наша ментальність не така.

Посилаючись на Сартра, ви акцентуєте на потребі перевідкриття гуманізму. Що конкретно потрібно робити в Україні для цього перевідкриття під час війни?

По-перше, треба зберігати відкритість до всіх голосів, плюралізм, вирішувати питання не шляхом придушення різноголосся, а шляхом полеміки, в якій перемагає той, хто накреслює шлях майбутнього, найрозумніший, і той, хто виступає речником нації, а не речником архаїчної групи, яка намагається зберегти радянське чи щось таке.

Нам зараз потрібно вирішувати багато чого колективно, тому що треба приходити до консенсусу. І це дуже важко під час війни, тому що війна за своєю природою потребує командного голосу, потребує єдиного штабу, потребує уніфікованих рішень, наприклад, щодо озброєння або армійської логістики. Але це має бути притаманно тому середовищу, де це корисно. І воно не має переноситися на те середовище, де плюралізм і різноманітність є основою життя цього середовища. Тобто ці речі треба розмежовувати. Це складно.

Є багато спокус переносити певні шаблони на сфери, яким ці шаблони не притаманні. Є спокуса спрощення владних інструментів. І це теж зрозуміло, тому що під час війни хочуть, щоб якась зайва тема не плуталася під ногами, тому що треба вирішувати основні проблеми, треба знищувати ворога. А тут з’являються якісь люди зі своєю думкою. Ця спокуса потужна й зрозуміла, і іноді я навіть стаю на їхній бік, коли багатоголосся починає дуже нагадувати ворожу пропаганду.

Але все ж таки в основі своїй ми маємо зберігати майданчики для обговорення наших проблем. Журналістика, наприклад, публіцистика – це один із таких майданчиків. Завдяки цьому ми виявляємо корупцію. Тому що там, де панує єдина думка й керує єдиний штаб, завжди ті, хто при цьому штабі, недосяжні для критики. А цього не має бути.

Чи є книжка, яку ви перечитуєте кожні кілька років і щоразу відкриваєте заново?

Так, це збірки оповідань Хорхе Луїса Борхеса.

І наостанок: яка ідея надає вам неспокою останнім часом?

Це, напевно, ідея, наскільки в технократичному суспільстві актуальна кастовість. Чи ми будемо переживати нову епоху кастовості, але вже на базі технократичних підходів, технократичних інструментів і технократичної соціальної інженерії? Ця ідея мене зараз турбує і, можливо, вона знайде своє відображення в моїх текстах.

Ната Чернецька

Джерело