“Ми воювали вчотирьох: я, мої два сини та зять”, – розповідає Георгій Федорович Пєтков. 8 серпня 2025 року його син Максим загинув біля населеного пункту Новоданилівка Пологівського району Запорізької області. Після чергової ротації автомобіль молодшого сержанта 10-ї стрілецької роти 4-го батальйону 122-ї бригади Максима Пєткова потрапив під атаку ворожих FPV-дронів.

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників “Герої не вмирають“.

Про життя Максима, його службу та родину розповіли дружина Ірина Борисівна і батько – Георгій Федорович.

“Ми познайомилися в листопаді 2006 року на весіллі його двоюрідної сестри, – згадує Ірина. – Того дня йшов дощ і було холодно. Але коли я побачила Максима, мені одразу стало тепло. Це, мабуть, було кохання з першого погляду”.

ФОТО надане співрозмовниками

Батько Максима мав автобуси, і разом вони працювали на пасажирських маршрутах: Одеса – Бершадь, Одеса – Чорноморськ, Одеса – Овідіополь.

“Я ще в 2014 році намагався піти до війська, – розповідає Георгій Федорович, – але тоді мене не взяли. Я 1962 року народження, а було обмеження – до 45 років. Та я не зупинився. Шукав можливості й у 2018 році все ж потрапив до війська. Служив старшим техніком у підрозділі, який працює з ракетами “Нептун”. Мій зять Валерій Старченко – чоловік молодшої доньки – теж був зі мною в АТО. Зараз він служить у 35-й бригаді”.

ФОТО надане співрозмовниками

“У нас із Максимом двоє синів, – продовжує Ірина Борисівна. – Старший – Нікіта, 2008 року народження. Він дуже схожий на батька: за що не візьметься – обов’язково доведе до кінця. Вони разом і штукатурили, і баню ремонтували. Молодший – Кирило. Зовні він дуже схожий на Максима й завжди слухається старшого брата”.

ФОТО надане співрозмовниками

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим разом із Валерієм поїхали до військкомату. Валерія взяли одразу – він мав бойовий досвід АТО. Максима – ні.

“Він тоді був дуже пригнічений, – згадує Ірина. – 4 березня знову поїхав до військкомату. І цього разу його прийняли до ТрО”.

“Обидва мої сини – Максим і Денис – служили в одному підрозділі, – говорить Георгій Федорович. – А ми з зятем були у 406-й бригаді, в 66-му дивізіоні. Ми постійно були на зв’язку – мали свою групу на чотирьох.

ФОТО надане співрозмовниками

Усі побували на нулі. Спочатку Херсонський напрямок, потім Бахмут. Певний час сини і зять воювали на Покровському напрямку, хоча й у різних підрозділах. Між ними було приблизно дванадцять кілометрів, але вони все одно знаходили можливість зустрітися”.

“Я завжди намагалася приїжджати до чоловіка, – каже Ірина Борисівна. – Спочатку він служив недалеко від дому – в Болграді. Потім я приїжджала до нього під Бахмут та на Сумщину.

Останній раз ми бачилися 12 липня 2025 року – під Запоріжжям. Максим купив мені квітки, чекав на мене. Понакупляв подарунків, був дуже ніжний. Ми були такі щасливі”.

Ірина знала, що Максим і його напарник Віталій Терзі часто виїжджали на найважчі завдання. “Я просила його бути обережнішим, не так ризикувати. А він відповідав: “Як ти це уявляєш? Там поранені, там голодні – вони чекають. А якщо треба забрати загиблих із позицій?” Максим був таким. Він завжди був готовий віддати за побратимів і за країну найдорожче. Він справжній герой. І я пишаюся ним”.

“Мій підрозділ брав участь у затопленні російського крейсера “москва” у квітні 2022 року”, – говорить Георгій Федорович. – І я скажу так: наші воїни – найкращі. Це сильні люди, які вміють працювати, боротися й триматися разом. Ми на своїй землі. І ми все відвоюємо. А потім усе відбудуємо”.
 

Антон Терехов