Суспільство
Мільйони готівкою і бізнес подружжя: що відкрили декларації керівників медзакладів Миколаєва Анонси
Керівники комунальних некомерційних підприємств охорони здоров’я Миколаєва задекларували загалом понад 27,9 мільйона гривень доходів та 12,9 мільйона гривень заощаджень. Центр публічних розслідувань разом з Інтент проаналізували фінансові звіти 14 керівників міських медзакладів за 2025 рік.
Дослідження охопило декларації керівників міських лікарень №1, №3, №4, №5, міської дитячої лікарні №2, пологового будинку №3, центрів первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД) №1-7. Пологові будинки №1 і №2 у 2024 році припинили існування як окремі заклади – їх реорганізовано. Для пологового будинку №3, яким керує Олег Іщенко, також планується реорганізація.
Доходи: підприємці в родині та зарплатні лідери
Найбільший сукупний дохід родини – у виконувачки обов’язків керівника Міської лікарні №4 Лариси Дергунової: 5,6 мільйона гривень. Власний дохід Дергунової склав 1,29 мільйона гривень – зарплата 954 тисячі гривень, сумісництво 125 тисяч гривень та пенсія 214 тисяч гривень. Основну частину родинного доходу – 4,08 мільйона гривень – принесла підприємницька діяльність чоловіка Сергія Дергунова. Крім того, він отримав пенсію 227 тисяч гривень. Загалом родина заробила на 12 відсотків менше, ніж у 2024 році.
Другою за доходами стала колишня в.о. директора ЦПМСД №1 Руслана Бернацька (до 2025 року – Омелянчук): 2,95 мільйона гривень виключно власних доходів. З цієї суми 2,10 мільйона гривень – підприємницька діяльність, 503 тисячі гривень – зарплата, 299 тисяч гривень – соціальні виплати, 31 тисяча гривень – оренда майна. Порівняно з 2024 роком доходи Бернацької зросли на 165 відсотків. З 2025 року посаду в.о. директора ЦПМСД №1 обіймає Олена Скуратовська – вона задекларувала 950 тисяч гривень доходу.
Директор міської лікарні №3 Юрій Дячук задекларував 2,39 мільйона гривень родинного доходу – на один відсоток менше, ніж у 2024 році. Власний дохід Дячука склав 1,39 мільйона гривень: зарплата 1,05 мільйона гривень, пенсія 184 тисячі гривень, сумісництво 142 тисячі гривень, дохід від оренди 14 тисяч гривень. Дружина Олена задекларувала один мільйон гривень: зарплата 648 тисяч гривень та 353 тисячі гривень від продажу рухомого майна.
Виконувачка обов’язків директора ЦПМСД №5 Ганна Петрова отримала 2,36 мільйона гривень – виключно власних доходів. Значну частину – 1,34 мільйона гривень – склав дохід від продажу квартири площею 48 квадратних метрів у Миколаєві. Решта – зарплата 712 тисяч гривень, пенсія 172 тисячі гривень та сумісництво 136 тисяч гривень. Порівняно з 2024 роком дохід зріс на 118 відсотків.
Директорка ЦПМСД №3 Леся Мазепа задекларувала 1,74 мільйона гривень родинного доходу – утричі більше, ніж роком раніше (+254%). Власний дохід Мазепи склав 1,24 мільйона гривень: підприємницька діяльність принесла 512 тисяч гривень, зарплата – 546 тисяч гривень, сумісництво – 148 тисяч гривень. Чоловік Володимир заробив 469 тисяч гривень зарплати, донька Ольга – 27 тисяч гривень.
Решта керівників задекларувала від 947 тисяч до 1,68 мільйона гривень. Серед них – директорка МЛ №5 Олена Терентьєва (1,68 мільйона), в.о. директора ЦПМСД №2 Денис Курило (1,65 мільйона, хоча у декларації вказав іншу посаду), в.о. ЦПМСД №6 Тетяна Ганусовська (1,63 мільйона), директорка МЛ №1 Марія Грачова (1,45 мільйона) та в.о. ЦПМСД №4 Сергій Мотуз (1,40 мільйона). Найменший дохід – у директора ПБ №3 Олега Іщенка: 947 тисяч гривень.
Як бачимо, значну частину родинних доходів у кількох керівників формує бізнес подружжя. Найяскравіше це видно у родини Дергунових, де підприємницька діяльність чоловіка дала втричі більше, ніж зарплата самої в.о.
Заощадження: майже все – готівка
Загальні заощадження 14 керівників склали 12,88 мільйона гривень, з яких 12,21 мільйона гривень (95 відсотків) – готівка. Банківських рахунків небагато: 670 тисяч гривень. Позик не зафіксовано.
Найбільше заощадив Денис Курило – 3,27 мільйона гривень, і майже всі кошти у валюті: 36 400 доларів США (1,54 мільйона гривень за курсом НБУ на 31 грудня 2025 року) та 34 400 євро (1,71 мільйона гривень). На банківському рахунку – 62 тисячі гривень. Порівняно з 2024 роком заощадження зросли на 66 відсотків.

Юрій Дячук зберіг 3,21 мільйона гривень – практично вся сума у валюті: 25 000 доларів США (1,06 мільйона гривень) та 29 000 євро (1,45 мільйона гривень) – власні кошти; ще 5 000 доларів США (212 тисяч гривень) та 4 000 євро (199 тисяч гривень) – у дружини Олени. На рахунках – 289 тисяч гривень. Загалом заощадження зросли на сім відсотків.
Руслана Бернацька задекларувала 2,94 мільйона гривень готівкою в гривнях – на 77 відсотків більше, ніж у 2024 році. А директорка міської дитячої лікарні №2 Любов Савчук зберігає один мільйон гривень готівкою – так само, як і роком раніше.
Виконувачка обов’язків директора ЦПМСД №6 Тетяна Ганусовська задекларувала 851 тисячу гривень готівкою: 10 000 доларів США особисто (424 тисячі гривень) та 10 000 доларів США у чоловіка (424 тисячі гривень). Заощадження зросли на 44 відсотки.
Решта керівників задекларувала від нуля до 424 тисяч гривень. Марія Грачова зберігає 424 тисячі гривень (10 000 доларів США у чоловіка), Вікторія Заміхановська та Олена Скуратовська – по 312–320 тисяч гривень, Леся Мазепа – 300 тисяч гривень, Олена Власова – 249 тисяч гривень на рахунках. Без заощаджень – Олег Іщенко, Ганна Петрова та Сергій Мотуз.
Цікавий контраст: Курило та Дячук, які очолюють рейтинг заощаджень, тримають кошти переважно у валюті, тоді як Бернацька з майже трьома мільйонами гривень обрала готівку в національній валюті.
Житлова нерухомість
Найбільша власна житлова площа – у в.о. директора ЦПМСД №4 Сергія Мотуза: будинок площею 298 квадратних метрів у Миколаєві. Його мати Людмила також має право користування цим будинком та земельною ділянкою на 1044 квадратні метри поруч.
Директорка міської лікарні №1 Марія Грачова має будинок площею 197 квадратних метрів у Миколаєві – у спільній власності з чоловіком. А виконувачка обов’язків керівника ЦПМСД №6 Тетяна Ганусовська задекларувала 160 квадратних метрів: дві квартири в Миколаєві (87,6 та 42,4 квадратного метра) у спільній власності з чоловіком та садовий будинок площею 30 квадратних метрів у Кир’яківці.
Очільниця МЛ №5 Олена Терентьєва має 159 квадратних метрів: дві квартири в Миколаєві (50,3 та 33,1 квадратного метра) та власний будинок площею 75,6 квадратного метра у Білозірці. Натомість її колега Юрій Дячук задекларував 158 квадратних метрів: власний будинок 91,6 квадратного метра та квартира площею 66,3 квадратного метра у дружини.
Решта керівників має від 17,5 до 139 квадратних метрів. Найбільше серед них – у директора ЦПМСД №3 Лесі Мазепи (139 квадратних метрів у двох об’єктах) та директора ПБ №3 Олега Іщенка (134 квадратних метри). Найменше – у Руслани Бернацької: квартира 17,5 квадратного метра у спільній власності. Нежитлову нерухомість задекларувала лише в.о. ЦПМСД №6 Тетяна Ганусовська – гараж площею 18 квадратних метрів.
Директори-землевласники
Найбільше земельних активів – у директора ПБ №3 Олега Іщенка: 4,77 гектара у чотирьох ділянках у Гайсинському районі Вінницької області. Директор Міської лікарні №3 Юрій Дячук задекларував 3,56 гектара у двох ділянках у Котляревому Миколаївської області. Руслана Бернацька – 2,9 гектара у двох ділянках у Вінницькому районі. Директорка ЦПМСД №3 Леся Мазепа – 1,71 гектара у двох ділянках у Тульчинському районі Вінницької області. Директорка МЛ №5 Олена Терентьєва задекларувала п’ять ділянок загальною площею 0,23 гектара.

Решта керівників або не має земельних ділянок, або задекларувала незначні наділи – від 0,05 до 0,12 гектара.
Автопарк
Найбільший автопарк – у директора ПБ №3 Олега Іщенка та директора МЛ №3 Юрія Дячука (по три автомобілі). В Іщенка – Toyota Land Cruiser Prado 2007 року (80 тисяч гривень) та BMW 335ix 2008 року (250 тисяч гривень) – особисті, Volkswagen Jetta 2016 року – у дружини. У Дячука – Mitsubishi Outlander 2021 року (820 тисяч гривень) та Renault 18 1981 року – особисті, Ford Puma 2025 року (999 тисяч гривень) – у дружини.
В.о. ЦПМСД №4 Сергій Мотуз задекларував два автомобілі: Chery Tiggo 7 Pro 2023 року (885 тисяч гривень) та Renault Megane 2012 року матері (176 тисяч гривень). У 2025 році він продав Chery Tiggo 4 2020 року за 420 тисяч гривень. Директорка МЛ №5 Олена Терентьєва має два особисті автомобілі: Nissan Qashqai 2012 року (212 тисяч гривень) та Opel Ascona. Директорка МЛ №1 Марія Грачова задекларувала Lexus GX 460 2010 року (150 тисяч гривень) у чоловіка.
Решта керівників задекларувала по одному автомобілю або не має власного транспорту. У Лариси Дергунової, Олени Скуратовської та Тетяни Ганусовської – автомобілі виключно у чоловіків: BMW X5 2017 (800 тисяч гривень), Mazda CX-5 та Subaru Outback 2017 відповідно.
Тож керівники 14 медичних закладів Миколаєва задекларували 27,9 мільйона гривень сукупного доходу та 12,9 мільйона гривень заощаджень. Дев’яносто п’ять відсотків усіх заощаджень готівка, значна частина – у доларах та євро. Лідери за заощадженнями – Денис Курило (3,27 мільйона, переважно валюта) та Юрій Дячук (3,21 мільйона, переважно валюта). Найвищий сукупний родинний дохід – у родини Дергунових (5,60 мільйона), де основним заробітком є підприємницька діяльність чоловіка. Про нерухомість за кордоном жоден із керівників у декларації не зазначив.
Суспільство
Після відстрочки військовий не повертатиметься на посаду
Після звільнення з війська внаслідок завершення контракту та відстрочки громадянин не повертатиметься на своє місце, адже за ним не закріплена ця посада.
Як повідомляє кореспондент Укрінформу, про це під час спілкування з медіа повідомив заступник міністра оборони Мстислав Банік.
«Це не довготривала відпустка, це повноцінне звільнення з війська, а відстрочка означає, що протягом того періоду,… який тобі нарахувався відносно служби, тебе не має права, не знаю, зупинити ТЦК, чи ти не можеш потрапити під наступну мобілізацію. Тобто, відповідно, питання, ким і де ти станеш в армії, там постане у когось через півтора роки, у когось через п’ять. Тобто це не значить, що вони повертаються на свої посади чи у свої підрозділи», – пояснив Банік.
На думку заступника міністра, за той період, поки військовий матиме відстрочку, все може змінитися, а війна набуде іншої форми.
Як повідомляв Укрінформ, відповідно до постанови Кабінету міністрів № 768 про запровадження контрактів із чіткими термінами служби, із 15 червня в Україні можна укласти нові піхотно-штурмовий, бойовий або базовий контракти на військову службу у Збройних силах України та інших складових Сил оборони.
На бойових посадах для чинних військовослужбовців контракт становитиме 10 місяців; для громадян із запасу – 14 місяців; для громадян із запасу з бойовим досвідом – від 6 місяців. На решті посад – 24 місяці.
Фото Укрінформу можна купити тут
Суспільство
Володимир Єшкілєв: “Не треба робити з України маленьку імперію” Анонси
Чи існують в Україні закриті клуби, що реально впливають на архітектуру майбутнього? Чому сучасна політика перетворилася на театр, де ролі драматургів і акторів чітко розподілені? Письменник Володимир Єшкілєв переконаний: спроби перетворити Україну на копію радянської чи імперської матриці приречені на провал, адже наша сила – в поетичності, фаталізмі та здоровому анархізмі.
В ексклюзивному інтерв’ю говоримо про: сенси нової щирості, інтелектуальні тренди та ідеї, які не дають спокою; чому космоопера “Фаренго” випередила час і чи здатний ШІ на суверенну творчість; яка головна загроза криється у поєднанні волі до влади з кібер-технологіями; небезпеку політичного театру та гостру потребу збереження майданчиків для суспільного діалогу.
Ви визначали головні риси українськості як поетичність, фаталізм і анархізм. Яка з цих рис сьогодні рятує нас, а яка, навпаки, заважає?
Я думаю, що рис можна перерахувати й більше. Я концентрувався на цих трьох рисах, напевно, тому, що не було часу говорити про більшу їхню кількість. Безперечно, українська ідентичність базується на значно більшій кількості різних маркерів. Що стосується взагалі того, завдяки чому ми виживаємо. Я думаю, що поетичність і фаталізм, а також трошки анархічності, які в нас є, нам зараз допомагають.
Я мандрую Україною, і східними, і південними регіонами, і бачу, як люди сприймають війну, ці варварські російські обстріли мирних міст. Місто, яке щоденно потерпає від ударів, дронів і ракет, і місто, яке одночасно живе, і місто, яке посміхається і творить культуру, – це, безперечно, місто людей, які є і поетами, і фаталістами, і трошки мають якусь таку анархію в голові. І це дуже класно, тому що це є життя. Українська ідентичність надзвичайно життєва, життєлюбна. Це ідентичність людей, які живуть на фронтирі, на прикордонні, для яких життя – це є тут і тепер, тому що завтра може знову напасти орда.
І оце відчуття теперішності дуже суголосне дискурсу метамодерну, тому що він передбачає оцю нову щирість, коли люди кажуть: “Не розказуйте мені казки, а скажіть просто, що ви переживаєте і що вам болить”. І, власне, нам є що сказати про те, що ми переживаємо і що нам болить, і тому цей дискурс дуже наш. Багато в майбутньому буде України й українського, тому що саме тут народжуються оці сенси нової щирості.
Фентезі часто критикують за ескапізм. І от під час війни перевидають вашу космооперу “Фаренго”. Це свідчить про потребу в тій самій втечі чи про новий масштаб для осмислення реальності?
“Фаренго” – це не фентезі, “Фаренго” – це фантастика. Якщо точніше – космічна фантастика, космоопера. А космічна фантастика від фентезі відрізняється тим, що космічні світи відкриті. Якщо фентезійні світи тяжіють до автаркічності, до закритості, до самодостатності, то фантастичний світ відкритий. Завжди з якоїсь іншої планети можуть прийти рептилоїди або розумні хробаки й усе перерішати. А у світі фентезі ельфи, гноми, люди постійно тусуються на одній і тій самій землі й ніяк не можуть її поділити. Врешті-решт перемагають люди, тому що вони більш технічні, і це вже буде технофентезі.
Але мій роман теж дещо взяв від фентезі. Мене завжди давить жаба, коли я виступаю як фантаст (бо я іноді пишу й детективи, й артгаус, і багато іншого), що автори фентезі так детально проробляють свої світи. Це світи такі пророблені з тими всіма картами, з тими всіма тваринами, з кліматом, з найменшими дрібницями оточуючого життя. А от фантасти, все-таки, тільки в часи “Аватара” Кемерона до цього почали підтягуватися. До того фантастика кількома штрихами накидувала полотно. Фантастів більше цікавив науковий парадокс або розкриття й накреслення якоїсь ідеї футурологічної або якоїсь соціальної інженерії тощо. Оці світи не доводили до такої деталізації, не прописували їх глибоко. І тому я вирішив, що фантастика вартує того, щоб прописати світи. І “Фаренго” – це детально прописаний світ. От він детально прописаний так, як це роблять здебільшого автори фентезі, а не фантасти.
І тому це особлива фантастика, це фантастика нових часів. І, знову-таки, це фантастика метамодерну, тому що я не загортаю майбутнє у якісь рожеві обгортки прогресу і всесвітнього щастя. Це важке майбутнє, це страшне майбутнє, це жорстоке майбутнє, це темне майбутнє, але все одно в цьому всьому живе надія. І це не є фантастика про те, що ми всі маємо померти. Це фантастика про те, що ми будемо жити в суперечностях.
Чи навчилися ви як член журі багатьох конкурсів відрізняти тексти ChatGPT чи Gemini? І чи впізнавали ви у творах молодих авторів згенеровані фрагменти власних світів?
Дивіться, мені хочеться похвалитися й сказати, що так, я можу відрізнити текст, згенерований ChatGPT, від тексту, згенерованого Gemini або Claude. Але насправді ці системи розвиваються настільки швидко, що, напевно, сміятися в кінці будуть вони, а не я. І вони будуть понтуватися, не я.
Я думаю, ті первісні моделі штучних інтелектів я десь міг би розрізнити, бо читав твори і я вже знаю, як вони генеруються цими системами. Але вони ж кожен рік міняються й вдосконалюються, і насправді я не можу це стверджувати на сьогоднішній день. Можливо, вже є системи ШІ, які генерують щось таке, чого я експертно не можу відрізнити.
Як ви ставитеся до ШІ у письменництві? Це шлях до шаблону чи адекватний технічний консультант для побудови світів?
Я ставлюся все ще негативно до цього. Чому? Тому що ШІ не є суверенним творцем. Це є система, яка генерує якийсь синтезований текст. Основою для цього синтезу є вже написані твори. Це складна система опосередкованого плагіату, тому відноситися позитивно до цієї системи я не можу, це є мінус літератури.
Що стосується того, що ШІ допомагає комусь генерувати світи, ну, я не знаю. Я, наприклад, генерую свої світи без допомоги ШІ, мені якось це вдається. Але в майбутньому, якщо письменники будуть якось використовувати ШІ у своїй праці, то про майбутнє взагалі дуже важко говорити. Можливо, колись були письменники, які казали, що писати романи можна тільки від руки, що використання, скажімо, друкарської машинки – це вже профанація літературної праці. Вони виявилися неправі. Тому я боюся, коли я формую картину майбутнього й говорю про ШІ лише негативно, я боюся опинитися в ролі таких письменників і наступити на вже знайомі граблі. Хтозна, що буде в тому майбутньому. ШІ – це така штука, яка розвивається. Я не ризикну ставити якусь остаточну крапку в цих питаннях.
Ви доволі скептично ставитеся до гонитви театру за масовістю, називаючи його елітарним дійством для обраних. Якою сьогодні є ця нова обрана молодь у театральних залах, якщо еліти, мені здається, розмилися до блогерства, фінансового успіху?
У всі часи були якісні референтні групи, які розуміли мистецтво й підтримували його, якісне мистецтво такого типу, як театр. А були маси, яким були ближчі якісні масові дійства. І зараз на рок-концерт все одно приходить більше людей, ніж приходить у театр. Навіть якщо цей театр хоче бути масовим, якщо він продукує якісні масові видовища, за допомогою техніки робить якесь лазерне шоу тощо, все одно туди прийде менше людей, ніж стотисячні маси на рок-концерти.
Я думаю, що театрам і не варто гнатися за масовістю. Тут справа в тому, що якби театр став на такий шлях карнавальності, то якийсь геній цього напряму міг би добитися того, щоб зібрати півмільйона людей на театральне дійство. Але виникає питання: а для чого? Для чого відбирати в естради, для чого відбирати в стадіонів, в шоу їхній хліб, коли в театру є інше завдання?
Театр має завдання виводити на поверхню глибинні речі, глибинні почуття. І в цій глибинності театр зараз стає іммерсивним, тобто він руйнує ту четверту стіну між собою й глядачами. Він стає ближчим до людей не через масовість, а через швидкість реакції на людські запитання до нього. Коли театр відповідає не через двадцять років, підводячи підсумки епохи, а коли театр каже: “О, вчора виникло це явище, і ми сьогодні вам про нього говоримо мовою театру й намагаємося зрозуміти, що лежить у фундаменті цього явища”. От такі театри виконують свою місію.

А коли театр перетворюється на шоу… Ну окей, може бути й такий театр. Але мені здається, це таке саме вмирання театру і його функції, як, скажімо, у перетворенні театру на музей, коли він свідомо йде на консервацію якихось особливо вдалих вистав минулого і каже: “Ми вам покажемо ідеального Гамлета всіх часів і народів, якого робив, скажімо, Лоренс Олів’є. Або ми вам покажемо ідеального Ростана, якого робили в епоху Сари Бернар”. Ну окей, театр-музей має теж бути, напевно, але це вже не той театр, в якому є життя.
Ви багато років досліджуєте тему масонства, езотеричних орденів. Як вважаєте, чи існують сьогодні в Україні якісь такі закриті інтелектуальні чи політичні клуби, які реально впливають на архітектуру нашого майбутнього, чи вся наша сучасна політика – це чистий, прозорий популізм?
Ну дивіться, такі клуби безперечно є і вони завжди будуть. І взагалі вся сучасна політика стала більше нагадувати театр, де є політики-драматурги, є політики-режисери, але є й політики-актори. Якщо там у дев’ятнадцятому столітті який-небудь Дізраелі міг собі бути одночасно і драматургом, і режисером, і актором свого політичного театру, то на сьогодні ролі розподіляються, тому що теперішнє політичне поле дуже сильно ускладнилося. Одній людині дуже важко одночасно й зачаровувати маси своєю харизмою, й писати сценарії майбутнього, й програми партії, й утримувати організаційні офіси тощо. Тобто ролі розподілені. Але перемагають ті, у кого найталановитіший актор і в кого найпросунутіша режисура.
Ви вважаєте, що буйне нормалізаторство й уніфікація – це ознака наближення тоталітаризму. Чи помічаєте ви цю уніфікацію зараз?
У нас є спроби уніфікації, щоб всі мали писати тільки так, або унормувати всі міські простори за одним шаблоном, або всюди натикати якихось монументів і пантеонів невідомо для чого.
Хоча вшановувати пам’ять людей можна й в інший спосіб, більш органічний. Якщо це робиться, наприклад, в межах однієї громади, в людей є набагато людяніші можливості й інструменти для вшанування пам’яті, а не обов’язково будувати чергову стометрову стелу або якусь незграбну скульптуру і таким чином мавпувати радянщину.
Я думаю, що така уніфікація нам не потрібна. Не треба з України робити маленьку імперію. Це тупиковий шлях, наша ментальність не така.
Посилаючись на Сартра, ви акцентуєте на потребі перевідкриття гуманізму. Що конкретно потрібно робити в Україні для цього перевідкриття під час війни?
По-перше, треба зберігати відкритість до всіх голосів, плюралізм, вирішувати питання не шляхом придушення різноголосся, а шляхом полеміки, в якій перемагає той, хто накреслює шлях майбутнього, найрозумніший, і той, хто виступає речником нації, а не речником архаїчної групи, яка намагається зберегти радянське чи щось таке.
Нам зараз потрібно вирішувати багато чого колективно, тому що треба приходити до консенсусу. І це дуже важко під час війни, тому що війна за своєю природою потребує командного голосу, потребує єдиного штабу, потребує уніфікованих рішень, наприклад, щодо озброєння або армійської логістики. Але це має бути притаманно тому середовищу, де це корисно. І воно не має переноситися на те середовище, де плюралізм і різноманітність є основою життя цього середовища. Тобто ці речі треба розмежовувати. Це складно.
Є багато спокус переносити певні шаблони на сфери, яким ці шаблони не притаманні. Є спокуса спрощення владних інструментів. І це теж зрозуміло, тому що під час війни хочуть, щоб якась зайва тема не плуталася під ногами, тому що треба вирішувати основні проблеми, треба знищувати ворога. А тут з’являються якісь люди зі своєю думкою. Ця спокуса потужна й зрозуміла, і іноді я навіть стаю на їхній бік, коли багатоголосся починає дуже нагадувати ворожу пропаганду.
Але все ж таки в основі своїй ми маємо зберігати майданчики для обговорення наших проблем. Журналістика, наприклад, публіцистика – це один із таких майданчиків. Завдяки цьому ми виявляємо корупцію. Тому що там, де панує єдина думка й керує єдиний штаб, завжди ті, хто при цьому штабі, недосяжні для критики. А цього не має бути.
Чи є книжка, яку ви перечитуєте кожні кілька років і щоразу відкриваєте заново?
Так, це збірки оповідань Хорхе Луїса Борхеса.
І наостанок: яка ідея надає вам неспокою останнім часом?
Це, напевно, ідея, наскільки в технократичному суспільстві актуальна кастовість. Чи ми будемо переживати нову епоху кастовості, але вже на базі технократичних підходів, технократичних інструментів і технократичної соціальної інженерії? Ця ідея мене зараз турбує і, можливо, вона знайде своє відображення в моїх текстах.
Суспільство
РФ атакувала Одесу та Харків
РФ атакувала Одесу та Харків
Джерело
-
Події7 днів agoКомедія «Блондинками не народжуються» отримала сиквел
-
Усі новини1 тиждень agoюнак у Таїланді зняв окуляри, та влучив з ноги у голову не того партнера — відео
-
Відбудова1 тиждень agoУряд виділив додаткові ₴3,5 мільярда на невідкладний ремонт доріг місцевого значення
-
Усі новини1 тиждень agoЖінка знайшла клітку з котом – поруч була записка з проханням
-
Події7 днів agoДо ініціативи «Тисячовесна» долучилися ще десятеро експертів
-
Події1 тиждень agoВ галереї Міського саду відкрилася виставка Майї Макєєвої «Подорож крізь східну казку»
-
Події1 тиждень agoНа Рівненщині запустили мультимедійний проєкт про історію регіону XVIII століття
-
Одеса6 днів agoУ Затоці на Одещині відремонтують міст через Дністровський лиман
