Унікальна у своєму роді монета була знайдена неподалік від монастиря Утштайн на південному заході Норвегії. Монета датується періодом правління Магнуса Босого з 1093 по 1103 рік. Це перша монета такого типу, яку коли-небудь було знайдено на норвезькій землі, згідно з даними Археологічного музею Університету Ставангера, пише Live Science.

“Це захоплююча думка про те, що нас відділяє лише один скарб від зовсім іншого погляду на монети Магнуса Берфетта, і це підкреслює важливість усіх нових відкриттів”, — йдеться у заяві представників музею.

Металошукач Мортен Ік виявив об’єкт у орному шарі ґрунту, приблизно на глибині від 10 до 15 см від поверхні.

Одна сторона виглядала яскравою й сріблястою, а інша була вкрита міддю й мала темну пляму посередині, що надавала їй вигляду ґудзика. Ік забрав його додому й поклав поруч з іншими ґудзиками, потертими сучасними монетами та шматками металобрухту, які він зібрав.

Лише через кілька місяців, коли Ік показав свої скарби колегам-металошукачам, вони помітили, що срібна сторона схожа на середньовічну монету. Її дизайн нагадував ілюстрацію з довідника 1865 року “Монети Норвегії середньовіччя” К.І. Шиве.

Потім пошуковці зв’язалися з Археологічним музеєм Університету Ставангера, де дослідники детальніше вивчили знахідку.

Експертам монета здалася дивною, оскільки хтось змінив її після карбування. На одну сторону було накладено мідну пластину, а зовнішній край монети був загнутий навколо неї. Дві закруглені виїмки на краю вказують, де міг бути прикріплений ланцюжок або петля, що дозволяє припустити, що монету пізніше носили як прикрасу.

За даними музею, загалом з часів правління Магнуса Беррфетта відомо близько 100 монет, які були знайдені у 12 місцях. Це робить кожен новий екземпляр цінним для розуміння того, як монети виготовлялися та перебували в обігу в Норвегії в епоху пізніх вікінгів та раннього середньовіччя.

Ця знахідка стала довгоочікуваним свідченням існування громади народу піма-хімері після заснування місії в 1687 році, що дозволяє скласти чіткіше уявлення про повсякденне життя в перші роки іспанської колонізації, пише Heritage Daily.

Національний інститут антропології та історії Мексики (INAH) повідомив, що село розташовувалося лише за 100 метрів від історичної місійної церкви в долині Кокоспера, між сучасними містами Імуріс та Кананеа. Ця ділянка залишалася прихованою під гаєм мескітових дерев понад 300 років, попри попередні археологічні роботи в цьому районі.

Розкопки проводилися в рамках проєкту з порятунку залізниці Імуріс–Ногалес під керівництвом археолога Томаса Переса Рейеса разом із фахівцями з різних регіонів Мексики. Археолог Юпітер Мартінес Рамірес пояснив, що поселення датується часом заснування місії отцем Еусебіо Франсіско Кіно у 1687 році.

Під час розкопок на площі близько 800 квадратних метрів було виявлено глинобитні будинки, зведені за іспанськими будівельними технологіями, але з дотриманням традиційного планування, характерного для племені піма-хімері. У кількох будинках були центральні вогнища, а дослідники також виявили сліди більш легких споруд корінних жителів.

У близько 20 відкритих печах були виявлені останки великої рогатої худоби, свиней, овець, оленів, собак, курей, індиків, ослів та коней. Серед рослинних решток — кукурудза, амарант, кактус та їстівна дика зелень, відома як келітес. Мартінес Рамірес зазначив, що знахідки харчових решток свідчать про те, що багато місцевих звичаїв зберігалися й після приходу іспанців. “Іспанці не їли коней, а тут були знайдені залишки приготованих до їжі тварин усіх видів”, — сказав він.

Археологи також виявили численні кам’яні наконечники стріл, що свідчить про те, що традиційні методи полювання зберігалися упродовж усього періоду існування місій. Перес Рейєс зазначив: “Ми знаходили їх усюди. Вони є матеріальним доказом того, що піма-хімері продовжували користуватися ними після того, як єзуїти оселилися в Кокоспера”.

Серед інших знахідок — прикраси з мушель, привезених з Каліфорнійської затоки, християнські хрести та релігійні медалі, що свідчить про співіснування традицій корінних народів із європейськими релігійними звичаями.

Село вціліло, оскільки розташовувалося за межами охоронюваного місійного комплексу й залишалося похованим під землею, порушеною будівельними роботами в середині XX століття. Міністр культури Мексики Клаудія Куріель де Іказа зазначила: “Ця знахідка дозволяє нам зрозуміти повсякденне життя народу хімері та, через їхні простори, предмети й звичаї, усвідомити історію опору, адаптації та культурної спадкоємності”.

Нещодавно виявлене поселення надає дослідникам цінні свідчення того, як корінні громади зберегли багато своїх звичаїв, пристосовуючись до значних соціальних та релігійних змін, що робить знахідку важливою главою в історії північної Мексики.

Інші новини науки

Для рідкісного помаранчевого омара Луїджі просто настав час рости — у буквальному сенсі. Американський омар без шипів (Homarus americanus) нещодавно линяв на очах у відвідувачів та співробітників Нью-Йоркського акваріуму в Брукліні, пише Popular Science.

Варто зазначити, що Луїджі — надзвичайно рідкісний помаранчевий омар. Згідно зі статистикою, такий незвичайний відтінок зустрічається лише в одного з 30 мільйонів американських омарів. За словами директора програм для тварин Нью-Йоркського акваріуму Вільяма Луїджі, одного ранку співробітники акваріуму виявили линьку у вольєрі Луїджі. Після линьки Луїджі продемонстрував яскраве забарвлення, характерне для нещодавно сформованого панцира.

Дослідники зазначають, що линька омарів, як правило, відбувається у вечірні години й може тривати всю ніч. Відомо, що під час линьки ракоподібні поглинають надлишок води — вона тисне на панцир і буквально розколює його. Далі омар витягує решту свого тіла, скидаючи старий зовнішній панцир, після чого з’являється новий блискучий м’який панцир, який слугує омару екзоскелетом.

Цей новий панцир неймовірно м’який і тонкий, наче папір — це робить ракоподібних більш вразливими після линьки. Втім, під час линьки Луїджі перебував сам у акваріумі, а тому йому не було про що турбуватися.

Попередні дослідження показали, що молоді омари, як правило, линяють кілька разів на рік, оскільки ростуть швидше. Однак, досягнувши дорослого віку, омари линяють рідше — лише один раз на рік.

Частота линьки може відрізнятися у омарів, що утримуються в неволі, таких як Луїджі, та у омарів у дикій природі. Справа в тому, що омари, які живуть у неволі, отримують постійне харчування, а тому можуть спрямовувати більше енергії на ріст, а не на пошук їжі чи уникнення хижаків. Втім, одне джерело їжі залишається незмінним, незалежно від середовища проживання омара — скинутий екзоскелет. Така поведінка дозволяє ракоподібним поповнювати запаси кальцію та інших необхідних мінералів для зміцнення нового м’якого панцира.

Зазначимо, що американські омари, як правило, мають темно-синьо-зелений або зеленувато-коричневий колір, але рідкісний помаранчевий відтінок Луїджі зустрічається лише раз на 30 мільйонів випадків. Свій колір він отримав завдяки генетичній мутації, спричиненій нестачею білків, які допомагають зв’язувати пігменти в його панцирі.

Інші новини науки