Все життя Іван Фесенюк відстоював Україну – у вболівальницькому русі, спорті, тренерській роботі, на війні від російських загарбників. 

Він народився 28 березня 1993 року в Києві, був шостою дитиною в сім’і. Як наймолодшому в родині, йому пробачали багато. Навчався у школі №156, а потім – у кулінарному училищі за фахом кулінар-кондитер. Згодом вступив до Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського, де отримав ступінь спеціаліста на приладобудівному факультеті. Пізніше закінчив магістратуру на факультеті фізичної культури, спорту і здоров’я в університеті Григорія Сковороди в Переяславі.

Світогляд Івана формувався навколо національної ідеї та цінностей. Разом із батьком, учасником хору «Дніпро», він щороку на день народження Тараса Шевченка вшановував пам’ять поета біля монумента в Києві, завжди брав участь у відзначенні дат українського визвольного руху – ОУН, УПА… Хлопець захоплювався своїм рідним дядьком, дисидентом, автором самвидаву та Героєм України Євгеном Пронюком. 

Ще одним захопленням хлопця у шкільні роки став спорт, особливо футбол. Грав у дитячій команді, мріяв виступати за «Динамо». Разом із батьком дивився матчі по телебаченню. А у 12 років Іван вперше зі старшим братом пішов вболівати на стадіон. Він занурився у фанатський рух клубу «Динамо» – надихав інших, приводив нових людей. Іван стояв на початку руху «Kids of Capitals», учасники якого також були футбольними фанатами, серед них було багато спортсменів та патріотично налаштованої молоді. За спогадами близьких, хлопець примудрявся їздити на матчі улюбленої команди безкоштовно. Говорив, що «їздив у бонус». І друзі почали називати його «Бонусом». 

«У житті кожного чоловіка є ті, хто формують тебе як особистість. Для мене такою людиною став Ваня Бонус – не просто друг, а справжній брат по духу, якому я завдячую за багато що у своєму житті. Саме він колись привів мене до “Capitals”, де я не просто знайшов своє середовище, а відчув справжню школу характеру, дисципліни й братерства», – поділився друг Роджер.

У 15 років Іван почав займатися кікбоксингом у тренера Олександра Попова. Саме цей вид спорту відіграв одну з ключових ролей у його формуванні.

«Мені, як молодому тренеру, виділили зал у не надто хорошому стані. Але я вирішив, що хочу проводити безоплатні заняття для молоді із багатодітних, малозабезпечених родин, аби вони ставали на правильних шлях у житті. Так до мене потрапив Ваня, але не сам, за собою він привів компанію друзів. Серед інших він вирізнявся лідерськими якостями, гуртував навколо себе хлопців. Якщо потрібно було щось поремонтувати у залі, завжди долучався і заохочував інших», – розповідає пан Олександр. 

У студентські роки Іван почав виступати на змаганнях за збірну Київського політехнічного інституту, став чемпіоном свого навчального закладу, а згодом і чемпіоном Києва з кікбоксингу серед студентів.  

У 2017 році він заснував тренерський клуб Bonus Team. Спершу Іван тренував тільки друзів, для яких став справжнім братом по духу. Хлопець доєднався і до громадського об’єднання «Центурія» – теж як тренер з кікбоксингу. Попри молодість, він уособлював ідеал справжнього чоловіка: мужній, сильний, ідейний, рішучий, завзятий. 

Фото з сімейного архіву

Упродовж 2016-2019 років Іван Фесенюк став призером численних змагань з кікбоксингу, виступав на міжнародній арені, отримав звання майстра спорту з кікбоксингу міжнародного класу. Переміг у World Cup WCFF 2021, присвятивши свою перемогу Україні. Серед особистих спортивних досягнень Бонуса: перемога на WKA Kickboxing World Championship 2019 в польській Свідниці; перше місце на Відкритому чемпіонаті Київської області з кікбоксингу WAKO; другі та треті місця на чемпіонаті України та всеукраїнських змаганнях з кікбоксингу серед дорослих, а також серед усіх вікових категорій.  

Іван був активним учасником Майдану. За спогадами рідних, завжди вітався з ними «Слава Україні». Це сприймалося ними спочатку дещо незвично, але Іван тримав свою позицію стійко. З 2014 року служив у лавах «Азову». 

«Коли “Азов” створили, він одразу до нього приєднався. Також він був учасником патріотичної організації “Центурія”, очолював “Чорну сотню”. Працював у “Азові” весь час до повномасштабного вторгнення як тренер», – пригадує сестра Тетяна.

З перших годин повномасштабного вторгнення Бонус разом із побратимами та вихованцями був на базі «Азову» в Києві. Перший свій бій прийняв на Київщині. Щодня у сімейному чаті писав короткі мотиваційні пости, щоби підтримувати дух та моральний стан рідних.  

Згодом Іван приєднався до 3-ї окремої штурмової бригади, воював у мінометному відділенні на Запорізькому напрямку. У вересні 2022 року був призначений командиром взводу. Потім воював у Бахмуті, Авдіївці та інших містах Донеччини. Під час евакуації з Авдіївки, разом зі своїм підрозділом Бонус прикривав відхід та вивів своїх побратимів без втрат особового складу. Отримав контузії, але швидко повернувся до виконання бойових завдань.  

У 2023 році Бонус отримав бойові відзнаки – «За незламність духу» та «Золотий хрест». 

Війна принесла Івану не тільки втрати, але й кохання. Чоловік дуже хотів створити власну родину, мріяв про трьох дітей. Він був на постійному зв’язку з рідними. «Бачились ми рідко, він заїжджав буквально на 5 хвилинок. Я завжди намагалася щось йому приготувати, обійняти. Просто було важливо хоча б побачитися, пересвідчитися, що з ним все нормально, він цілий, неушкоджений», – пригадує Тетяна. 

9 березня 2024 року Іван попередив сестру, що не виходитиме на зв’язок кілька днів. А 13 березня 2024 року біля села Орлівка Донецької області на Покровському напрямку Іван загинув, отримавши смертельні поранення, рятуючи пораненого побратима. Захиснику було 30 років.  

«Загинув Іван, коли виносив на собі двох – пораненого побратима і  загиблого. І почався обстріл. Живі загинули разом. Всіх вдалося повернути майже через рік, коли був обмін», – розповідає Тетяна. 

Побратими згадують Бонуса як справедливого й грамотного командира, людину честі й принципів. Завжди з прямою поставою, відкритим поглядом, з тією впевненістю переможця, що не опускає рук ні на ринзі, ні на полі бою. Для багатьох він був символом сили, відданості, гідності. 

Поховали Івана Фесенюка на Алеї Слави Берковецького кладовища в Києві. У нього залишились троє братів, дві сестри, кохана, рідні, друзі. 

«Масштаби його діяльності – те, для скількох людей він був прикладом та наставником, ми осягнули лише після загибелі Вані. Коли я приходжу на різні заходи із вшанування пам’яті, там завжди знайдуться люди, які його знали. А вихованці у спортивному клубі, у молодіжних рухах ставилися до нього як до батька», – говорить про брата Тетяна.  

Вічна шана й світла пам’ять Захисникові! 

За матеріалами Янголи спорту, Трибуна Героїв, Завдяки, Вечірній Київ

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform