Україна повертає своїх провідників. 19 травня 2026 року в Люксембурзі відбулася ексгумація тіл голови ОУН, полковника Армії УНР Андрія Мельника та його дружини Софії. Понад шість десятиліть їхній спокій оберігала монарша родина Люксембургу, але настав час повернутися додому.

Повернення видатного подружжя на рідну землю відбулося через кордон зі Словаччиною на Закарпатті.

Очільника ОУН Андрія Мельника з дружиною зустріли вдома з усіма урочистостями.

Власкор Укрінформу розповідає про історичну подію, яка дала фактичний старт масштабної державної програми зі створення Національного Пантеону у столиці.

ЛЮДИНА, ЧИЯ ПРАЦЯ ЗМІНИЛА ХІД НАШОЇ ІСТОРІЇ

Вранці, о 10 годині 21 травня дві труни з прахом Андрія Мельника та його дружини Софії заїжджають через КПП Ужгород-Вишнє Нємецке на Закарпатті. Кажуть, що саме цей шлях обрали не випадково – через можливі нюанси з іншими європейськими сусідами.

Зустрічають пана полковника із дружиною представники держави та духовенства, військові, пластуни. Тут багато прапорів – державних, пластових, військових формувань.

Напередодні закарпатські пластуни викопали землі з Красного поля – місця, де відбувалися бої за Карпатську Україну. Цю землю разом із прапорами та рушниками поклали на труну Мельнику. Символічний жест: від тих, хто цінує жертву за українську землю – тому, хто боровся за волю і незалежність цієї землі.

– Напевно, нині настав той найкращий час, коли ми можемо заново себе усвідомити і наші герої нам пригадують про те, хто ми є, помагають віднаходити свою ідентичність. Ця справедливість, яка сьогодні настає, насправді пригадує нам також про нашу відповідальність перед ними. Вони боролися за цю землю колись, тепер за неї боротися нам, – каже пластовий капелан отець Лука.

Після панахиди почесна варта передає прапори з двох трун заступниці керівника Офісу Президента України Ірині Верещук як представнику держави.

– Андрій Мельник – це людина, чия тиха і послідовна праця змінила хід нашої історії на десятиліття. Його життя – це про витривалість та далекоглядність. Сьогодні тут на українському кордоні відбувається подія великого історичного й символічного значення. Полковник Андрій Мельник із дружиною Софією повертаються на рідну землю, де їх зустрічають представники держави, за яку вони боролися, та війська, яке її захищає. Ми зараз маємо державу, за яку вони боролися і вмирали. Вони віддали своє життя і вклали всю свою душу в те, що ми маємо нині, мусимо це цінувати, – сказала Ірина Верещук.

ОДНА СУТТЄВА ВІДМІННІСТЬ

Про те, що тіла Андрія Мельника та Софії Федак повертатимуть додому, три дні тому написав Голова ОУН Богдан Червак.

«Полковник Армії УНР і другий Голова ОУН Андрій Мельник із дружиною Софією Федак повертаються в Україну. Влада Люксембургу, де похований Полковник із дружиною, надала дозвіл на перепоховання великих українців на рідній землі. Висловлю велику вдячність Його Королівській Високості князю Феліксу, який дозволив подружжям Мельників оселитися у Люксембурзі після Другої світової війни. Українці також пам’ятатимуть Великих Герцогів Жана й Анрі, які дбали про могилу й не дозволили, щоб дорога до неї забулася. Але найбільший уклін – українцям, які в складних, а подекуди важких умовах еміграції, не забували приходити на могилу Андрія Мельника, дбали, щоб там не згасав вогонь пам’яті і завжди були живі квіти», – написав він.

Богдан Червак згадав зі вдячністю українців, які дбали про могилу Мельників у Люксембурзі – «паням Ларисі Майнінгер, Наталії Павлюк, жіночому товариству «Українка» у Люксембургу, отцю Тарасу Бордюку».

Голова ОУН зазначив, що повернення Мельників на Батьківщину стало можливим завдяки наполегливості ОП, в тому числі генерала Кирила Буданова, МЗС та УІНП.

Власне, ексгумація, за словами Богдана Червака, відбулася 19 травня 2026 року в Люксембурзі – відповідно до церемонії поховання Андрія Мельника у 1964 році: з трояндами, прапором ОУН, молебнем, тужливим співом та сльозами.

«Але цього разу була одна суттєва відмінність: Полковнику найвищу шану віддавала незалежна Україна. На церемонію ексгумації прибули уповноважені представники української влади: Офісу Президента України, МЗС України, Українського інституту національної памʼяті. Українська держава, безкомпромісній боротьбі за самостійність якої він присвятив своє життя, віддавала шану великому Полковнику. Безсумнівно, це історична подія. Україна не тільки повертає своїх героїв, а показує усьому світові, що історична пам’ять, гідність і честь нації для неї стоять на першому місці», – додав Богдан Червак.

НЕ ПОЛКОВНИК, А БРИГАДНИЙ ГЕНЕРАЛ: ЗНАЙОМСТВО ЗІ СПРАВЖНІМ МЕЛЬНИКОМ

Про те, наскільки важлива постать Андрія Мельника та чому його повернення є символічним, говоримо з істориком, ветераном Юрієм Юзичем.

– У більшості джерел Андрія Мельника титулують полковником січових стрільців. Насправді він мав титул отамана, що за сучасними мірками фактично відповідає званню бригадного генерала, тобто це генеральський ступінь. Проте за часів Директорії, у смутний період після повалення Гетьманату, в структурі війська цього ступеня офіційно не було, тому і Євген Коновалець, і Андрій Мельник формально трималися посади й звання полковника. При цьому, у війську всі чітко розуміли їхній реальний генеральський рівень, – говорить Юрій Юзич.

Друга важлива річ – це те, що в офіційній історіографії взагалі не згадується, що він був начальником Генерального штабу армії УНР, наголошує Юзич.

– Цей факт залізобетонний, адже навіть поляки, які судили Мельника у 1924 році за діяльність в Українській військовій організації, поки Коновалець був за кордоном, зафіксували це. Тобто, в акті обвинувачення це стверджено, і є документи, де Мельник підписується як начальник Генерального штабу армії УНР. Він певний період очолював цю посаду, і важливо відображати, що це не просто один із сотень полковників, а людина, яка реально брала активну участь у Визвольній війні за Незалежність України, починаючи з 1914 року. Андрій Мельник був одним із перших добровольців першої сотні січових стрільців у Львові, де був командиром взводу, а потім командиром сотні. Під час боїв він потрапив у московський полон і провів там кілька років (у районі теперішнього міста Волгоград). Там, перебуваючи в полоні разом із Коновальцем та іншими, вони готувалися до визволення України: перекладали військові статути та читали, формували, наприклад, стройовий статут, бо розуміли, що рано чи пізно настане революція. Коли вона настала, почали нелегально переїжджати: Мельник організував досить велику групу, десь десять людей, і вони фактично втекли з полону. Вони зимою по тих степах вибралися, і з допомогою українців, які жили в місцевих колоніях, змогли добратися до Києва. Тут вони почали творити Київських січових стрільців, і Мельник був членом Стрілецької ради, найближчим сподвижником Коновальця. Тому не дивно, що коли Коновалець виїжджав за кордон як командир УВО, він залишив Мельника як свого заступника в краї, адже Мельник до того був і начальником штабу корпусу січових стрільців. І це також генеральська посада, – наголошує Юрій Юзич на важливих фактах щодо розуміння ваги постаті Андрія Мельника.

Він розповідає, що у міжвоєнний період Андрій Мельник відбув чотирирічне ув’язнення в польській в’язниці.

– Причому не просто відсидів у тюрмі, а поляки дали йому суворий режим із так званим твердим ложем – тобто чотири роки він жив на голих дошках без матраца. Після тюрми була така історія, що ті, хто відбув в’язницю, в українському підпіллі були деконспіровані, до них була особлива увага поліції, і їм було важко виконувати підпільні задачі. Тому він виконував роль «мужа довіри». За благословенням митрополита Андрея Шептицького Мельник очолив молодіжну організацію «Молоді орли», яка створювалася пластунами після заборони Пласту польською владою. Це була досить велика на той час організація, яка проводила молодіжні табори і фактично була протопластовою структурою.

У 1938 році, коли вбили Коновальця, Мельник із дружиною виїхали за кордон, де продовжили справу, яку починали разом із Коновальцем, але вже Мельник безпосередньо вів цю організаційну роботу сам.

– Важливо, – наголошує Юзич, – що Мельник був одним із тих, хто вважав, що різні українські політичні середовища треба об’єднувати. Він значною мірою приклався до того, що був створений Світовий конгрес вільних українців, де зараз слово «вільні» випало і він діє як Світовий конгрес українців, що дуже активно працює, допомагає Україні, блокує і бойкотує російські активності, акумулює гроші та займається адвокацією України у світі. Мельник до цього безпосередньо доклався. Він забезпечив не просто створення конгресу, а максимальне звуження різних середовищ. У нас далі існує радянський наратив про розкол ОУН Бандери і Мельника, але є фотографії, коли на акції до двадцятиліття загибелі Коновальця – і Бандера, і Мельник разом ідуть на вшанування. Вони разом, обидві організації, створювали оргкомітет цього заходу та підготували спільну редакційну групу, яка видала найбільше на зараз об’ємне видання «Євген Коновалець та його життя». Тобто попри те, що політичні погляди фактично різнилися, стратегічно було розуміння, що українці мають бути єдині, і Мельник вкладав у це багато часу, – акцентує Юзич.

ПЕРША ЛЕДІ ОУН: ХТО ТАКА СОФІЯ МЕЛЬНИК?

Разом із полковником в Україну повернули і тіло його дружини Софії Мельник (Федак).

– Важливо розуміти, що вона була пластункою, борчинею, фінансисткою, яка пройшла нацистський концтабір, прожила довге життя і застала відродження України у 1990 році, – пояснює вагу цієї історичної постаті Юрій Юзич.

Софія народилась 30 жовтня 1901 року у Львові в родині відомого українського адвоката Степана Федака. Її сім’я була глибоко вплетена у визвольний рух: у 1921 році батько очолював українське самоврядування у Львові, рідний брат вчинив замах на Юзефа Пілсудського, а старша сестра Ольга стала дружиною Євгена Коновальця.

– Здобуваючи економічну освіту у Віденській торговельній академії, Софія співтворила перший осередок Пласту в Австрії та належала до віденської пластової чети. Офіційну пластову присягу склала 23 вересня 1923 року вже після повернення до Львова. Вона працювала в Ревізійному союзі українських кооперативів, безпосередньо розбудовуючи тогочасне «українське економічне диво» в Галичині. У Львові Софія стала нареченою Андрія Мельника. Коли навесні 1924 року його засудили до 4 років важкої тюрми як очільника УВО (поляки проігнорували навіть те, що він був Начальником генштабу союзної їм Армії УНР), Софія віддано підтримувала майбутнього чоловіка. Вони одружилися одразу після його звільнення – 28 лютого 1929 року в каплиці Духовної семінарії у Львові, – розповідає Юрій Юзич.

Він акцентує, що як і рідній сестрі Ользі, Софії судилося стати першою леді визвольного руху.

– Після вбивства Коновальця у 1938 році подружжя виїхало за кордон, де Андрій Мельник очолив ОУН. У 1944 році Софію разом із чоловіком інтернували нацисти до концтабору Заксенгаузен. Після війни вони оселилися в Люксембурзі. Там Софія працювала в банківській сфері до самої пенсії. Вдень вона була на роботі, а вечорами за друкарською машинкою допомагала чоловікові керувати світовою мережею ОУН та фіксувати матеріали з історії націоналістичного руху. До слова, сам Андрій Мельник (як і Степан Бандера) був великим приятелем Пласту і надсилав офіційне вітання на Перший пластовий конгрес у Баварії 1948 року.

Андрій Мельник помер у 1964 році. Софія особисто подбала про його поховання – мистецький надгробок на їхній могилі створив видатний український скульптор Григорій Крук, і його також буде перевезено в Україну. Вона померла на 89-му році життя, 31 липня 1990 року. Досі дослідники мали лише кілька її світлин поганої якості, але тепер настав час, коли разом із чоловіком ця видатна жінка займе своє належне місце в Українському Національному Пантеоні.

ВІДПОВІДІ СКЕПТИКАМ: ЧОМУ ЗАРАЗ І ЧИ НА ЧАСІ?

Довкола перепоховання Мельника з дружиною в Україні вже ведуть чимало дискусій у соцмережах. На питання, які виникають у громадян, публічно відповів директор Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та розписав свої відповіді скептикам по пунктах:

«1. Чому зараз? 35 років Незалежності – це зарано? Цей процес мав би початися зі здобуттям Незалежності.

2. Якщо Росія знищить? Могили наших героїв не захищені і за кордоном.

3. За кордоном вони будуть збережені, а в Україні війна. Кому вони будуть потрібні за кордоном, якщо (не припусти Бог) ми не захистимо їх в Україні? Україна зараз воює за існування вже не Держави, а самої Державності.

4. Чи це разова акція? Ні, не разова. Це початок великої програми з повернення наших героїв. Зокрема, багато могил знаходяться у загрозливому стані. Нагадаю, у 2017 році ми ледь не втратили Олександра Олеся.

5. Слід повертати тіла наших загиблих у цій війні. Чудово розумію цей біль, але це не протиставні ситуації. Повертати слід усіх.

6. Україна воює, є більш нагальні справи. Так, у нашої Держави багато викликів. Але згадайте, чому Україна воює? Чи не тому, що слід було з першого дня незалежності відновлювати ідентичність? І що не Лєнін створив Україну.

7. Це перше перепоховання? Ні, не вперше, багато років тому такі процеси починались, але припинилися. Інститут готує інформацію про інші поховання.

8. Що далі? А далі – створення Національного Пантеону.

Юрій Юзич, який також входить до робочої групи щодо створення Національного Пантеону, поділився, що раніше вже були спроби перепоховати Андрія Мельника на Личаківському цвинтарі у Львові – але тоді не вийшло.

– Тоді людям, які тим займалися, повідомили, що могила перебуває під захистом безпосередньо князя Люксембургу, бо Мельник був другом правлячої королівської родини Люксембургу. Зараз було офіційне звернення української влади, й окремо було забезпечено лист подяки Президента Володимира Зеленського очільникам Люксембургу за те, що вони опікувалися могилою і допомагали її зберегти. За життя Мельника влада Люксембургу дбала також про те, щоб він не відчував дискомфорту і щоб на нього не вчинили атаку російські спецслужби.

ВОНИ ВСІ ЧЕКАЮТЬ СВОГО ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Щодо важливості перепоховання Мельника зараз, – каже Юрій Юзич, – символічно те, що ми нарешті це почали робити, і це значною мірою безпосередня ініціатива Кирила Буданова. З його приходом у цей процес усе почалося, він особисто опікувався справою і допомагав ресурсами для перепоховання Андрія Мельника. Очевидно, це відбувається під патронатом Президента, він у курсі і підтримує. Раніше було багато різних ініціатив, але справа з місця не зрушувалася. Зараз ми не просто наблизилися, а подолали точку неповернення і перейшли до діла: є реальні зусилля, змінюються закони, пишеться законодавство і готується постанова уряду про Національний пантеон, де буде зафіксовано місце і вирішено технічні деталі. Готується концепція пантеону, щоб не було проблем, як із Національним кладовищем. По місцю дискусій немає – його озвучать незабаром офіційно.

Юрій Юзич також розповів, що наразі робоча група займається трьома паралельними треками: перше – це герої та критерії Пантеону; друге – вояки і ветерани за кордоном, чиї могили перепоховають на Національному кладовищі; третє – лінія вшанування пам’яті зі стіни на Михайлівському соборі, де має бути поіменно зазначено всіх загиблих у цій війні зараз.

Юзич наголосив, що найбільша концентрація зараз – на створенні пантеону.

– Також активно розглядається питання про обмін із Російською Федерацією: оскільки ми міняємося загиблими, так само по тих, хто похований там, є люди, які цікавлять Росію тут в Україні, і вони б хотіли їх забрати. А в нас є діячі, як-от Петро Дорошенко, який похований під Москвою, і йому нема чого там робити, його місце – в Національному пантеоні. Усі ці люди чекають свого часу і повернення, – каже він.

ПОВЕРНЕННЯ ГЕРОЇВ – ЦЕ ЗАВЕРШЕННЯ НЕДОРОБЛЕНОЇ СПРАВИ ХХ СТОЛІТТЯ

– Нинішня наша війна за незалежність великою мірою пов’язана з незакінченою справою Перших і Других визвольних змагань, – коментує подію історик, офіцер хорунжої служби другого корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані. – Тобто те, що було в XX столітті, у 1918-21 роках, а потім у роки Другої світової війни, на жаль, не було завершене, але водночас – стало фундаментом фактично для символіки, для героїки, для ритуалістики, для меморіалістики того всього, що зараз відбувається. Тобто, в нас підрозділ називається на честь Героїв перших і других визвольних змагань, зокрема соратників того самого Коновальця, Мельника й інших героїв. У нас є шеврони – ті самі тризуби, які носили Петлюра і його козаки. Ну і так далі. Тому я б говорив, що повернення Провідників і героїв в Україну відбувалося спочатку символічно – на рівні назв, імен, плакатів, цитат і так далі, а тепер і фізично, і є важливою частиною взагалі мілітарної традиції й усвідомлення нами себе частиною одного війська, – наголошує Кіпіані.

Історик каже, що фактично нинішні військові ЗСУ роблять ту саму роботу, що колись армія УНР.

– Ми воюємо із тим самим ворогом, часто навіть на тих самих теренах. У нас у «Хартії» є одна з бригад, яка носить ім’я Петра Болбочана – і ця бригада знаходиться на тій самій Харківщині, яку визволяв колись Болбочан. Тобто фактично, мова йде про те, що тяглість – безсумнівна і очевидна. Тому повернення в Україну праху Мельника є логічним кроком для усвідомлення себе одним військом, однією державою, однією нацією.

Вахтанг Кіпіані каже, що в середовищі військових цю ініціативу держави однозначно вітають.

– У моєму колі спілкування всі це вітають і підтримують. Хоча треба зауважити, що напевно є багато наших побратимів та посестер, які, в принципі, не знають, хто такий Андрій Мельник і для чого це все. Саме тому їм треба про це розповідати, треба показувати, треба доводити, власним прикладом теж: от я прочитав книжку, або прочитав статтю, або подивився відео – ділюся з тобою, тоді знання та розуміння буде більше. Бо очевидно, що радянська влада і наша навіть пострадянська система освіти не давала достатніх знань про великі чини наших попередників. Тому нам треба розуміти, що ці процеси мають відбуватися паралельно з поверненням провідників. Зараз ми не можемо собі дозволити почекати, поки всі в Україні дізнаються, хто такий Мельник – і тільки тоді повертати його додому. Ні! Навіть якщо тільки половина, третина суспільства розуміє, хто такі Коновалець, Мельник, Бандера, Петлюра, Скоропадський, Багряний – ми маємо працювати над їхнім поверненням уже. Решта суспільства хай підтягується в процесі. Ми нікого не кидаємо, але водночас не чекаємо тих, кому досі було байдуже чи руки не доходили.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото: Ігор Ткаченко / Укрінформ