«Дружба народів» у радянській системі – це котел, в якому народи мали переплавитися, щоб створити єдину спільноту – Homo sovieticus, – так пояснює існування поняття «дружба народів» Олександр Алфьоров, історик та голова УІНП. «За словом «мир» у СРСР не було жодного миру, а за «дружбою народів» ховалася асиміляція та прихована війна проти сусідів».

Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті пропонують мультимедійний проєкт «Правда чи міф: совєтська епоха». Відстежувати нові відеоепізоди можна на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, у соцмережах та читати у текстовому варіанті тут.

Термін «дружба народів» у радянському ідеологічному дискурсі подавався як найвища форма співіснування етносів. Творці та політична еліта СРСР спиралися на еволюціоністські концепції, уявляючи суспільний розвиток як шлях від найпростіших форм до найвищої – Homo sovieticus («людини совєтської»). Щоб сформувати цю штучну ідентичність, використовувалися величезні «плавильні казани», яскравим прикладом яких стала українська Донеччина.

Проте за фасадом офіційного братерства ховалася глибоке міжнаціональне напруження. Під час підготовки матеріалу було проведено експеримент із двома системами штучного інтелекту, аби з’ясувати кількість верифікованих міжнаціональних конфліктів у СРСР. Жоден із ШІ не зміг назвати точну цифру, однак надані дані вражають:

• ChatGPT оцінив масштаб залежно від підходу: близько 20–30 підтверджених насильницьких етнічних конфліктів і до 100 – якщо враховувати всі потенційні конфліктні зони до 1991 року.
• Gemini зазначив, що більшість дослідників фіксують понад 200 випадків міжнаціонального напруження за весь час існування радянської імперії.

Ця розбіжність у цифрах пояснюється тим, що в СРСР міжетнічні суперечності ретельно замовчувалися, а з розпадом Союзу вирвалися назовні у вигляді кривавих зіткнень.

МІЖНАЦІОНАЛЬНА ЗЛАГОДА ЧИ ПРИХОВАНА ПОРОХОВА ДІЖКА? ЧИ БУВ СОВЄТСЬКИЙ СОЮЗ ЗОНОЮ СПОКОЮ, А МІЖЕТНІЧНІ КОНФЛІКТИ ВИНИКЛИ СПОНТАННО ЛИШЕ ПІД ЧАС ЙОГО РОЗПАДУ?

І хоча офіційна пропаганда переконувала, що в СРСР немає підґрунтя для внутрішніх конфліктів, насправді ж радянська система успадкувала та розвинула шовіністичні традиції Російської імперії. Як пояснює Олександр Алфьоров, коріння внутрішнього напруження сягало побутового антисемітизму, який транспортувався в радянське суспільство від царських чорносотенців. При цьому радянська історіографія перекручувала факти: звинувачувала в антисемітизмі Симона Петлюру (в армії якого воював окремий єврейський курінь), замовчуючи той факт, що саме українська Одеса стала однією з батьківщин сіонізму.

Паралельно в СРСР діяла системна ієрархічна дискримінація за мовною та культурною ознаками. Будь-яке відхилення від російської мови ставало об’єктом насмішок чи висміювання через анекдоти – про молдаван, балтійські народи, грузинів чи українців. Причиною «нерозуміння» молдаванина насправді була його рідна румунська мова, але радянський фольклор таврував його як «обмеженого». Це формувало комплекс меншовартості в інших народів і возвеличувало росіян, для яких створювалися виключно позитивні або «героїчні» фольклорні образи (на кшталт Штірліца чи Василя Івановича).

За часів Сталіна концепцію «дружби народів» збагатили теорією про «слов’янські народи», де серед усіх народів (сербів, поляків, білорусів, чехів) «старшим братом» обов’язково проголошувався російський.

Детальніше і більше про те, що приховано за поняттям дружби народів дивіться тут:

Побудовані на виселенні та асиміляції інституційні конфлікти були закладені самою державою. Яскравий приклад – події 1958 року в Грозному. Після повернення депортованих чеченців до рідних домівок виник масштабний конфлікт із російськомовним населенням, яке понад десять років жило у їхніх помешканнях і вимагало повторної депортації чеченців. Ця модель переселення російськомовного населення на зачищені від корінних жителів території пізніше застосовувалася в Криму, Львові (де після війни виселяли інтелігенцію) та продовжує реалізовуватися сьогодні на окупованих територіях України, зокрема в Маріуполі.

Олександр Алфьоров, УІНП: «Так звана «дружба» в цьому контексті – це зовсім не дружба. Це політика асиміляції. І, безперечно, Москва свідомо підтримувала та створювала ці конфлікти. Туди, звідки виганяли людей, вони завозили російськомовне населення – згадаємо історію з Кримом та іншими регіонами. Чи згадаємо Львів: ще 20–30 років тому центр міста був значною мірою російськомовним, бо у квартири професорської інтелігенції після війни заселяли прибульців, намагаючись русифікувати місто».

РІВНІСТЬ УСІХ РЕСПУБЛІК ЧИ КУЛЬТ «СТАРШОГО БРАТА»? ЧИ ДІЙСНО В СРСР УСІ НАРОДИ МАЛИ ОДНАКОВІ ПРАВА ТА СТАТУС?

За наявності 15 республік та понад 130–150 етносів радянський «котел» функціонував за суворими правилами прихованого расизму та культурного привласнення.

Усі досягнення імперської та радянської культури декларувалися як надбання суто «російського народу». На культурному рівні відвертої розмови про походження діячів ніколи не допускалося: приховувалося ефіопське коріння Пушкіна, шотландське – Лермонтова, українське – Чехова і Гоголя чи той факт, що Достоєвський був сином греко-католицького священника з Поділля. Все надбання мало залишатися російським.

Ідентичність у СРСР була гнучкою, але з чітким вектором на русифікації. Як пояснює Олександр Алфьоров, людина, яка досягала кар’єрного чи соціального успіху за совєтського часу, переходила в категорію «советский писатель» або «русский». Приналежність до «русских» часто визначалася не походженням, а просуванням по кастовій драбині: під час вступу до партії, вишу чи отримання офіцерського звання людей масово записували «русскими», змінюючи прізвища (наприклад, з Маляр на Маляров). Бували навіть випадки, коли брат і сестра зі спільними батьками однієї національності вписувались різними національностями.

Олександр Алфьоров, УІНП: «Національність у СРСР стала не ідентичністю за походженням, а партійною, культурно-громадською чи робітничою приналежністю до певної касти. Можна було стати «русским», якщо один із батьків мав такий запис. Політика щодо національностей формувалася так, щоб у категорію «переможців» впліталося якомога більше «русских».

ІДЕОЛОГІЧНА ШИРМА ЧИ ПРОТОТИП МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ. ЧИ ІСНУВАЛА «ДРУЖБА НАРОДІВ» НАСПРАВДІ ТА ЧИ Є ВОНА АНАЛОГОМ СУЧАСНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ?

Гасло «дружба народів» було таким самим пропагандистським інструментом, як і «мир, май, труд». За декларованим «миром» ховалися постійні військові інтервенції СРСР в Африці, на Кубі та в Азії. Вузли міжетнічного напруження свідомо формувалися спецслужбами: під час розпаду СРСР КДБ розробив і запустив мережу керованих «тліючих конфліктів» (Придністров’я, Абхазія, Нагірний Карабах, Чечня, Південна Осетія), що дозволило Росії роками виступати одночасно і нападником, і «миротворцем», утримуючи вплив на колишні республіки.

Порівняння радянської «дружби народів» із сучасним європейським мультикультуралізмом є хибним, пояснює Олександр Алфьоров. Європейська полікультурність виникла як відповідальність колишніх метрополій за свої колоніальні дії минулих століть і як механізм інтеграції. Натомість радянська політика була спрямована на фізичне та культурне знищення корінних народів (як-от народів Півночі – чукчів, яких споїли й перетворили на об’єкт анекдотів, позбавивши національної гордості).

Для України ця політика означала планомірне витиснення мови та культури. На етнічно українських землях у складі РФ (Слобожанщина, Брянщина, Курщина, Бєлгородщина) було повністю знищено українську інфраструктуру – шкільництво, пресу та бібліотеки.

Українському народові в СРСР відвели показово-декоративну роль: етнографічний «віночок», ансамблі та хори. Радянський кінематограф (зокрема кіностудії Довженка чи Одеська) під цензурним тиском сформував стійкий стереотип про українця: це обов’язково хитруватий, наївний, огрядний або суржикомовний персонаж, часто із комічним прізвищем чи взагалі в ролі зрадника і колаборанта. Натомість носієм цивілізації, інтелекту та наукового прогресу у фільмах завжди виступав «освічений русский инженер».

Олександр Алфьоров, УІНП: «Українська мова в СРСР оголошувалася мовою села і позбавлялася права обслуговувати місто. Якщо ти говорив у місті українською, це сприймалося як чужорідне явище, адже вся освіта та інструкції були російськими. Радянський кінематограф нормалізував меншовартість українця. Все це робилося для того, щоб асимілювати, знищити культурний пласт і створити черговий плацдарм для просування висної імперської ідеології далі».

Таким чином, радянська «дружба народів» була не прагненням до гармонії, а ідеологічною ширмою для примусової русифікації, створення контрольованих конфліктів та консервації меншовартості поневолених націй.

АНАТОМІЯ «ПЛАВИЛЬНИХ КОТЛІВ»: 5 РЕГІОНІВ ПРИМУСОВОГО ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ ДЕМОГРАФІЇ СРСР 

Східна Україна (Донеччина, Луганщина, Слобожанщина)

Механізм: Створення «котла» відбувалося у два етапи. Перший – штучний Голодомор 1932–1933 років, який знелюднив українські села Сходу та Півдня. Одразу після цього радянська влада організувала масові ешелони з переселенцями з центральних регіонів Росії (Брянська, Тамбовська, Орловська області). Другий етап – повоєнна індустріалізація та «оргнабори» на шахти й заводи Донбасу, куди стікалися робітники з усього СРСР без прив’язки до місцевої культури.

Наслідки: Прискорена русифікація міст, витіснення української мови з публічного вжитку, штучне формування індустріальної «донбаської ідентичності» замість національної. Це створило підґрунтя для російської агресії та маніпуляцій у XXI столітті.

Чечено-Інгушетія та Північний Кавказ (Грозненський регіон)

Механізм: У 1944 році в рамках операції «Чечевица» чеченський та інгушський народи були насильно виселені до Казахстану та Киргизстану, а Чечено-Інгушську АРСР ліквідували. У їхні домівки заселили російськомовне населення, а також сусідні народи (аварців, даргинців). Коли в 1957–1958 роках чеченці почали повертатися після реабілітації, їхні домівки виявилися зайнятими, що спричинило масові криваві міжетнічні погроми у Грозному у 1958 році.

Наслідки: Створення штучних тліючих міжетнічних конфліктів, земельних суперечок та глибокої психологічної травми корінних народів Кавказу, що зрештою вибухнуло Першою та Другою Чеченськими війнами в 1990-х роках.

Північний Казахстан (проєкт «Цілина» та табори ГУЛАГу)

Механізм: У 1930-х роках унаслідок сталінського контрольованого голоду в Казахстані (Ашаршилик) загинула понад третина казахів. На спорожнілих землях було розгорнуто гігантську систему таборів ГУЛАГу (Карлаг, АЛЖИР («Акмолинский лагерь жён изменников Родины» – найбільший жіночий табір совєтського періоду), куди депортували сотні тисяч людей зі всього СРСР (зокрема німців Поволжя, корейців, українців). Остаточним «плавильним котлом» стала програма «Освоєння цілини» 1954 року, коли до Північного Казахстану одночасно випластали понад 1 мільйон комсомольців та робітників зі слов’янських республік.

Наслідки: Казахи стали меншиною на своїй власній землі (їхня частка в популяції Казахстану в 1959 році впала до 30%). Північні регіони країни зазнали тотальної русифікації, а казахська мова була повністю витіснена з освіти та державного управління.

Чорноморське узбережжя Кавказу та курорти Грузії (Абхазія, Гагри, Сухумі)

Механізм: Створення «всесоюзної здравниці», куди з усього СРСР стікалися компартійна номенклатура, військові відставники, спецслужби та обслуговуючий персонал. Місцеве грузинське та абхазьке населення штучно розмивалося, а містам надавався централізований союзний статус.

Наслідки: Суцільна русифікація сфери обслуговування, формування прошарку безкорінних «радянських курортників» та штучне закладення етнічної напруженості між абхазами й грузинами, яку КДБ пізніше використав для розпалювання війни 1992–1993 років.

Промислові центри Балтії (зокрема Рига та Таллінн)

Механізм: Форсована повоєнна індустріалізація. СРСР будував гігантські заводи всесоюзного значення (ВЕФ, РАФ), під які завозилися сотні тисяч робітників із РФСР. Це доповнювалося величезною кількістю військових гарнізонів Прибалтійського військового округу.

Наслідки: Частка латишів у Ризі впала до менше 40%, а місто на десятиліття перетворилося на суто російськомовний радянський мегаполіс із гострою проблемою негромадян після 1991 року.

Ярина Скуратівська, Укрінформ

Олександр Алфьоров, УІНП

Катерина Березовець, обкладинка, Укрінформ.

Також дивіться та читайте попередні епізоди подкасту:

Імперія під прикриттям: радянська «тяглість» чи совєтська окупація? 

Людина системи чи таємний рушій Незалежності. Міфи та правда про Івана Драча