Андрій виріс у селі Сторожове Чутівської громади Полтавської області. Як і його дідусь, став механізатором і працював у місцевому фермерському господарстві, розповіла тітка загиблого Надія Тесленко.    

“Племінник ріс без батька, тож велику роль у його вихованні відігравали бабуся з дідусем. Андрій виріс трудолюбивим, змалечку допомагав по господарству. Був добряком, людиною, яка ніколи не відмовляла в допомозі іншим. Це підтвердять односельці – вчителі, сусіди. Працював на тракторі, обробляв поля, робив свою роботу сумлінно. На жаль, у молодому віці він втратив маму – моя сестра пішла у засвіти через тяжку хворобу. Вона любила його понад усе”, – каже жінка.

Коли почалися бойові дії на сході України, Андрій потрапив у першу хвилю мобілізації.  

“Він служив строкову службу, тож був серед тих, кого викликали першими. Був у АТО протягом року, в 2014-2015-му. Були і контузії, й побачив таке… що потім не давало спокою. Але коли почалася повномасштабна війна, сказав мені телефоном: “Якщо прийде повістка, я піду, ховатися не буду, я ще не забув, як тримати автомат у руках””, – згадує пані Надія.  

Андрія мобілізували у липні 2023 року. Він служив у 44-й окремій механізованій бригаді. Боронив Донеччину, зокрема, Часів Яр. Двічі мав осколкові поранення й після лікування повертався у стрій.  

На початку серпня 2025 року зв’язку із захисником не стало, розповідає донька Аліна.

“Так бувало і раніше… Якусь звісточку я могла отримати від командира – що живий, що на завданні… І цього разу я сподівалася, вірила. Нам казали, що він на позиції, що їх неможливо евакуювати, але це станеться…”, – каже Аліна.  

Андрій Ферульов загинув 6 листопада 2025 року, виконуючи завдання на Костянтинівському напрямку. За два тижні його провели в останню путь у рідному селі.  

“Для мене він був опорою, другом, тим, до кого я могла звернутися з будь-яким питанням. Він умів вислухати, підтримати, сказати коротко, але точно. Він був справедливим, добрим і сміливим. Пішов на війну, бо не міг інакше, захищав Україну так само, як усе життя захищав мене. Я дуже ним пишаюся. І хоч його вже немає поруч, він назавжди для мене залишиться Героєм”, – говорить дівчина.

Вічна слава Воїну! Дякуємо за захист! 

Юлія Байрачна 

Фото надані Аліною Ферульовою

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Як передає Укрінформ, про це у соцмережах повідомили кілька політиків та блогерів, серед яких політик Артур Палатний, громадський діяч Юрій Гончаренко та колишній заступник голови СБУ Віктор Ягун.

«Загинув Микола Карпюк… (…) Втрата, яку неможливо виміряти чи описати словами. Людина, яка все життя присвятила Україні, яка ніколи не гналася за славою, грошима чи посадами. Людина, яка витримала катування в російській тюрмі. Яку викрали в 2014, бо розуміли його вагу для національного руху України», – зазначив Юрій Гончаренко у Фейсбуці.

Віктор Ягун у Фейсбуці написав, що Микола Карпюк був із тих людей, для яких Україна була не словами, а частиною самого життя. «Він зробив свій вибір давно і залишався йому вірним за будь-яких обставин. На його долю випало багато важкого. Те, що могло зламати іншого, його не зламало. Він залишався собою — прямим, принциповим, небайдужим», – зазначив Ягун.

Артур Палатний також повідомив про смерть Карпюка. Він зазначив, що знав його особисто та назвав його людиною, яка присвятила життя боротьбі за Україну.

Як повідомлялося, 7 вересня 2019 року між Україною і Росією відбувся обмін у форматі 35 на 35. На батьківщину повернулися 11 незаконно засуджених українців: Олег Сенцов, Роман Сущенко, Микола Карпюк, Олександр Кольченко, Володимир Балух, Станіслав Клих, Олексій Сізоновіч, Павло Гриб, Едем Бекіров, Євген Панов, Артур Панов, а також 24 моряки, які були захоплені Росією в районі Керченської протоки в листопаді 2018 року.

26 травня 2016 року суд Чечні засудив Карпюка та Клиха до 22,5 і 20 років ув’язнення відповідно. Їх звинуватили у вбивстві російських військових у Грозному в 1994-1995 роках.

За версією російського слідства, Клих і Карпюк були членами організації УНА-УНСО і наприкінці 1994 – на початку 1995 року воювали проти російських федеральних сил у складі збройних формувань самопроголошеної республіки Ічкерія. На слуханнях сторона обвинувачення не надала жодних доказів того, що Клих і Карпюк були в Чечні в цей період.

Росіяни на Сумщині намагалися розширити зайняту ними смугу вздовж кордону, яка становить приблизно 2-4 км, але не змогли цього зробити.