США – важковаговик світової геополітики, бажаний і впливовий союзник. Європейці, особливо у кризові часи, неодноразово просили американців про допомогу. Нині, під час другої каденції Дональда Трампа, багато хто піддає критиці зовнішню політику США, вбачаючи у ній яскраво виражені ізоляціоністські тенденції. Мовляв, це свідоме самоусунення провідної політико-економічної потуги світу від нагальних європейських справ – повторення помилок міжвоєння, 30-х років ХХ століття, коли політика ізоляціонізму США була особливо яскравою. Але що таке «американський ізоляціонізм»? З чого він починався? Де його витоки? І взагалі: чи коректним є цей термін?

НЮАНСИ ТЕРМІНОЛОГІЇ

«Ізоляціонізм» – це політика максимальної відмови від економічних, політичних, культурних відносин з іншими країнами. Найбільш яскраві приклади ізоляційної зовнішньої політики – Китай XVII ст., Японія XVIII ст., Корея XIX ст. та Північна Корея XX ст. Навряд чи можна назвати США країною, яка за час свого існування сповідувала політику 100% ізоляціонізму. На комерційному, дипломатичному рівні американці завжди взаємодіяли з іноземними державами. Не можна забувати і про культурну – майже кревну – близькість Америки до Європи. Від самого початку американська зовнішня політика мислилася не як уникнення контактів чи взаємодії зі світом, а як уникнення втручання у світові конфлікти, які безпосередньо їх не стосувалися.

ПОЧАТОК: ФРАНЦУЗЬКИЙ БОРГ І АМЕРИКАНСЬКА ВІДМОВА ВІД ВІЙНИ

Франція була ключовим союзником американців у війні за незалежність. Без французької військової допомоги – зброєю і досвідченими офіцерами, а також суттєвими кредитами – вони б не здобули свободу. Та й ідеї Французької революції походили з тих самих інтелектуальних джерел, що й ті, які надихали Америку, – це були ідеї Руссо і Монтеск’є. Але в 1793 році, коли Франція звернулася до США по військову допомогу, американці, висловивши беззастережну підтримку на дипломатичному рівні, зайняли однозначно нейтральну позицію.

Ось як це відбувалося: у квітні 1793 року Джордж Вашингтон дізнався про війну між Францією і Англією. Нагадаймо, що революційна Франція після страти короля Людовіка ХVІ оголосила війну Англії та Голландії. Європу лихоманило, на континенті тривав затяжний військовий конфлікт, який лише набирав обертів. Американцям потрібно було визначатись. Адміністрація кабінету Джорджа Вашингтона була фактично поділена на франкофілів і англофілів. Державний секретар Томас Джефферсон виступав за тісну співпрацю з Францією (він 4 роки був там послом), а отже й за надання їй військової допомоги, тоді як міністр фінансів Александер Гамільтон наполягав на зближенні з Англією. А все задля того, щоб уникнути війни і запобігти зриву вигідних торговельних контрактів – 90% американського імпорту припадало на Англію. Сам Вашингтон дотримувався однозначної позиції: жодних союзів – лише нейтралітет; головне завдання – не дозволити втягнути себе у війну. Коли новоприбулий посол Франції у США почав активно вербувати американців до лав французької армії, а ті радо й з ентузіазмом відгукнулися, Вашингтон сприйняв це як втручання у внутрішні справи США. Посла мало не вислали до Франції, а співгромадян, охочих воювати на будь-чиєму боці, попередили: або назавжди залишаєте США, або сидітимете у в’язниці.

КЛЮЧ ВІД БАСТИЛІЇ ТА ЛАТУННІ ПРЯЖКИ ДО ЧЕРЕВИКІВ У ВІДПОВІДЬ

Одним із французьких чиновників, які зверталися до США з палким проханням про дружню допомогу, був маркіз де Лафаєт. Під час американської війни за незалежність він служив особистим ад’ютантом Джорджа Вашингтона, а згодом став його близьким другом. Він прислав Вашингтону не лише сповненого теплої щирості листа, але й символічний дар у пам’ять про Французьку революцію – ключ від Бастилії, що символізувало знищення старого деспотичного режиму. Вашингтон у відповідь теж надіслав подарунок – пару латунних пряжок до взуття, нещодавно виготовлених американським ремісником. Перекладаючи з мови дипломатичного символізму, це означало, що ключ до процвітання нації лежить не лише в тому, щоб здобути свободу, але і в тому, щоб у подальшому захистити її задля процвітання праці та торгівлі. А ще цей подарунок був метафорою американської політики: солідарність без зобов’язань, симпатія без шабель.

ПРОКЛАМАЦІЯ ДЖОРДЖА ВАШИНГТОНА

Тож відповіддю на франко-англійську війну була прокламація Джорджа Вашингтона від 22 квітня 1793 року. В документі жодного разу не вживається слово «нейтралітет», але позиція висловлювалася гранично ясно: США «зі щирістю і доброю волею приймуть і проводитимуть політику дружню і неупереджену стосовно воюючих держав». У своєму першому великому зовнішньополітичному рішенні США вирішили залишитися нейтральними, попри те, що французи були їм майже «братнім народом». З французької точки зору участь США у війні Франції проти Британії виглядала моральним обов’язком, але американська логіка була протилежною: нова держава крихка, економіка слабка, армія мінімальна, а ризик втягування в глобальний конфлікт – смертельний. Тому нейтралітет був не жестом холодності, а умовою виживання.

Цей ранній приклад дозволяє зробити дуже сучасний висновок: США майже ніколи не зраджують власні інтереси заради союзників – але часто очікують, що союзники це зрозуміють. І саме тому сучасні європейські розчарування Америкою – не новина, а повторення старого сценарію.

ЗАПОВІТ ДЖОРДЖА ВАШИНГТОНА, АБО ТОРГІВЛЯ ПОНАД УСЕ

Другим кроком, що закріплював позиції США саме як держави, яка має дотримуватися нейтралітету, було Прощальне звернення до «друзів і співгромадян» президента США Джорджа Вашингтона 1796 року. У ньому він писав: «Головне правило поведінки… щодо іноземних держав полягає в тому, щоб, розширюючи наші торговельні відносини, мати з ними якнайменше політичних зв’язків. Європа має низку першорядних інтересів, які до нас не мають жодного стосунку або мають дуже опосередкований… Отже, вона неминуче залучена до частих суперечок, причини яких по суті чужі нашим інтересам. Тому було б нерозумним залучати себе… у звичайні перипетії її політики…». Ці рядки стали відправною точкою, альфою і омегою подальшої політики США. У 1930-х роках прибічники руху America First вчили їх на пам’ять, а портрети Джорджа Вашингтона завжди були на сцені під час виступів найбільш відданих адептів руху. Іноді слова Прощального звернення трактують буквально як ізоляціоністську догму, засновану на підвалинах пасивності. Втім, це була радше далекоглядна позиція, спрямована на зміцнення державних позицій.

Ідеї Вашингтона щодо зовнішньої політики згодом розвинув президент Томас Джефферсон. У своїй інавгураційній промові 4 березня 1801 року він сказав, що одним із «основних принципів нашого уряду» є «мир, торгівля і чесна дружба зі всіма народами, без будь-яких союзів». Він також зауважив, що «торгівля зі всіма народами, без жодних союзів із кимось» повинна стати девізом Сполучених Штатів.

ДОКТРИНА МОНРО І «ВЕЛИКА ПАЛИЦЯ» ТЕОДОРА РУЗВЕЛЬТА

Коли народи Латинської Америки почали скидати ярмо іспанського імперського панування, вони звернулися до США по допомогу. І ті одразу ж надали новим республікам дипломатичну підтримку, що врешті-решт призвело до прийняття Доктрини Монро 1823 року, яку в США інтерпретували як таку, що зберігає незалежність Америки та має на меті захистити принципи свободи на всій Західній півкулі. Американці всіляко підкреслювали, що американська державна політика за мораллю і філософією ґрунтувалася на принципах людської свободи та американському почутті справедливості. Якщо ж прибрати згадки про високі ідеали, то коротко девіз Доктрини Монро такий: «Європа – не для Америки, Америка – не для Європи».

Втім, США не закрилися, а вибудували жорсткі односторонні правила гри, які можна визначити як ізоляціонізм ззовні – гегемонія зсередини. Суть Доктрини Монро була передбачена задовго до 1823 року. Александер Гамільтон усвідомлював, що єдність Америки забезпечить силу, необхідну для незалежної та принципової зовнішньої політики: «Завдяки неухильному дотриманню Союзу ми можемо сподіватися невдовзі стати арбітром Європи в Америці та мати можливість схиляти баланс європейських конкурентів у цій частині світу згідно з нашими інтересами».

Продовженням Доктрини Монро стала політика «Великого брата», сформульована у 1880-х роках і спрямована на об’єднання латиноамериканських країн навколо американського лідерства та відкриття ринків для американських торговців. У 1904 році Теодор Рузвельт додав до Доктрини Монро власну поправку, яка затвердила право США беззастережно втручатися у справи Латинської Америки. Її ще називали ідеологією «великої палиці» через фразу Рузвельта, що часто цитується: «Говори тихо, але тримай велику палицю». Ця переінтерпретація Доктрини Монро стала зручним інструментом для отримання економічних зисків силою, коли латиноамериканські країни не могли виплатити свої борги європейцям і американцям. Віра в американські ідеали потроху розвіювалась…

ХТО І НАВІЩО «ВИНАЙШОВ» АМЕРИКАНСЬКИЙ ІЗОЛЯЦІОНІЗМ

До 1917 року Америка діяла в парадигмі регіональної гегемонії, але не глобальної відповідальності. Першими, хто запровадив термін «американський ізоляціонізм», були критики США – європейські інтелектуали та дипломати на початку ХХ століття, розчаровані небажанням США втручатися у європейські кризи, особливо – вступати у Першу світову війну. «Ізоляціонізм» звучав як докір: мовляв, Америка ховається за океанами. Американські інтервенціоністи у 1914–1920 роках інституціоналізували цей термін. Це були здебільшого прихильники вступу у війну, Ліги Націй і «світової відповідальності» США. Для них «ізоляціонізм» означав моральну сліпоту, політичну наївність і небажання брати участь у «великій історії». У промовах і публіцистиці 1915–1920 років слово «ізоляціонізм» уже має виразно негативний відтінок.

Після відмови США ратифікувати Версальський договір і вступити до Ліги Націй термін «ізоляціонізм» стає не тільки поясненням поразки Вудро Вільсона, але й ярликом. Можна згадати Жоржа Клемансо, який буквально кипів від обурення, звертаючись до американців: «Ваша участь у війні, що обійшлася вам не так дорого, оскільки вартувала вам 56 000 людських життів, а не 1 564 000, як нам, тим не менш видалась вам надмірним проявом солідарності. …Самоусуненням від європейських планів ви звільнили себе від усіх викликів і випробувань, немов уклали «сепаратний мир». Але все це не так просто, як може здаватися. Народи світу, хоча й розділені природними або штучними кордонами, мають у своєму розпорядженні лише одну планету…» Далі він дорікає американцям, що ті заховались за океаном, кажучи, що їм байдуже до справ віддалених від них територій, але, тим не менш: «…я бачу вас на Філіппінах, географічно від вас далеких…» Він констатує: «Зовсім не ентузіазм привів вас на передову; ви були занепокоєні натиском німецької агресії». В очах Клемансо Америка вступила у війну не через те, що гинула Європа, а через те, що війна почала торкатися Америки. Коли США не ратифікували договір і не вступили до Ліги, це сприймалося у Парижі як моральна капітуляція. Тому у французьких текстах 1920-х часто звучить думка: «Америка виграла війну, але не захотіла нести відповідальність за мир». Американська логіка була наступною: вступ у війну був вимушений, а після війни відбулося повернення до конституційної норми.

Ізоляціонізм досяг свого піку наприкінці 1930-х років, коли багато хто стверджував, що Сполучені Штати повинні максимально дистанціюватися від європейських справ і залишатися нейтральними.

ПІСЛЯ 1945-ГО: РІЗКИЙ ЗЛАМ І ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ

Друга світова війна показала, що океани більше не захищають, нейтралітет не гарантує безпеки, а світ без американської участі стає смертельно небезпечним. Після закінчення війни відбувся різкий злам – від ізоляціонізму до глобального інтервенціонізму.

США стали «керувати світом, а не тікати від нього». Холодна війна зробила США постійним і чи не головним геополітичним гравцем. У 1947–1991 роках позиція «не втручатися» означала допустити експансію СРСР, а мораль без сили вважалася небезпечною. І тоді ізоляціонізм став майже лайкою. Але це був радше історичний виняток, аніж норма: період, коли США погодилися бути світовим поліцейським. Після 1991-го питання доцільності залучення США до європейських проблем повернулося. Але радше не як відмова від попередньої ролі, а сумнів у ній. Безпосередня загроза зникла, але зобов’язання залишилися; зросла й суспільна втома. І тут почалося повільне повернення до логіки батьків-засновників: «Чому ми маємо втручатися? Хто за це платить? Де межа відповідальності?» Тож ізоляціоністські настрої в політиці Дональда Трампа та рухові America First (Америка понад усе) зовсім не маргінальні – вони мають глибоке історичне коріння. Можна навіть сказати, є давньою складовою американської ідентичності.

Світлана Шевцова, Київ

 Перше фото: wikipedia. Президент США Вудро Вільсон оголошує про вступ США у Першу світову війну.