Печерський райсуд Києва відклав розгляд справи щодо незаконного прослуховування активістів і лідерів Революції Гідності на 19 листопада.

Сьогодні, 29 вересня, минає 85 років від початку масових розстрілів у Бабиному Яру, де лише за два дні нацисти вбили близько 34 тисяч євреїв. Цей авторський текст – нагадування про страшну дату, про людей за цифрами та про імена, які не мають бути забуті.

Я пишу не як історик. Я пишу, бо хочу пам’ятати. Я записую свої думки й почуття, сподіваючись достукатися до людей, які готові дивитися правді в очі. Щоб минуле не залишалося далеким, абстрактним чи забутим.

Поштовхом став значок благодійної організації Ancre Somme Association Charity, який розповсюджується через Empire Poppy Store до 85-ї річниці масового вбивства в Бабиному Яру. Маленький знак, покликаний зробити пам’ять видимою. Для мене він зробив саме це.

Значок до 85-ої річниці Бабиного Яру. ФОТО: Андреас Альбрехт

Він не залишився просто предметом. Він перетворився на запитання, яке більше не відпускало мене: “Що я насправді знаю про це місце?”

Бабин Яр.

Яр поблизу Києва. Місце, де німецькі злочинці 29 і 30 вересня 1941 року протягом двох днів убили близько 34 000 євреїв.

У німецькому звіті айнзацгрупи за ці два дні названо 33 771 вбитого. Ця цифра походить із документації самих злочинців і створює враження точності, яка не здатна передати реальний масштаб убивства до рівня кожної окремої людини. Тому доречніше говорити про близько 34 000 убитих.

Але й ця цифра охоплює лише велике масове вбивство 29 і 30 вересня 1941 року. Вбивства в Бабиному Яру тривали протягом усього періоду німецької окупації. Загалом там, за оцінками, було вбито від 40 000 до 50 000 євреїв.

Ці цифри необхідно назвати. Вони показують масштаб злочину. Але пам’ять не повинна на них зупинятися.

Перш ніж Бабин Яр став місцем смерті, Київ був містом із багатим єврейським життям. Євреї жили в Києві, працювали, навчалися, кохали й дбали про свої родини. У них були домівки, професії, спогади й плани.

Однак і до німецької окупації єврейське життя в Радянському Союзі зазнавало значних державних обмежень. Багато синагог було закрито. У 1930-х роках єврейські культурні та освітні установи дедалі більше обмежувалися; мережа шкіл із викладанням їдишем також різко скоротилася.

Попри ці обмеження, Київ залишався важливим осередком єврейського життя. Євреї були частиною міського суспільства – сусідами, друзями, членами родин, колегами, однокласниками. Їхнє життя належало цьому місту й історії України.

Перш ніж вони стали жертвами, вони були співгромадянами – частиною спільного життя цього міста.

За цими цифрами стояли люди з дуже різними життєвими історіями й обставинами. Діти й підлітки, дорослі та літні люди. Вони навчалися, працювали, створювали родини, кохали, сперечалися, хвилювалися, сподівалися й будували плани. Їхнє повсякденне життя було сформоване політичними й суспільними умовами того часу так само, як особистими переживаннями, турботами та надіями.

У Бабиному Яру вбивали не лише людей. Разом із ними обривалися зв’язки, руйнувалися родини й відбиралося майбутнє.

На жаль, я не можу розповісти про всіх жертв. Деякі з їхніх імен я прочитав у Яд Вашем. Двох із них я хочу виокремити – не тому, що вони можуть говорити від імені всіх, а тому, що через них, із найглибшою повагою, я хочу згадати всіх жертв.

Пола Перловіц народилася 1924 року в Києві. Вона була школяркою і їй було лише 17 років.

Моїй доньці Елені сьогодні 18 років – майже стільки ж, скільки було Полі, коли її вбили. Елена сповнена радості життя й планів на майбутнє. Коли я дивлюся на неї, ще гостріше відчуваю, що означає число 17.

Ми не знаємо, про що мріяла Пола чи які плани мала. У 17 років усе її життя мало б бути попереду. Натомість її жорстоко вбили в Бабиному Яру.

Через багато років її колишня однокласниця Марія Коломінська згадала Полу й подала до Яд Вашем меморіальний лист про неї. Так ім’я Поли збереглося – а разом із ним і пам’ять про 17-річну дівчину, чиє життя було знищене в Бабиному Яру.

Я дуже вдячний Марії Коломінській за цей внесок у збереження пам’яті. Адже завдяки таким людям, як вона, ми сьогодні дізнаємося, які імена стоять за цифрами – і що кожне з цих імен означає людину, життя й історію.

Марія Рубчинська народилася 1935 року, жила в Києві й прожила лише шість років. Її матері Софії Рубчинській, уродженій Лівшиц, було 43 роки, вона працювала стоматологинею. 29 вересня 1941 року матір і доньку вбили в Бабиному Яру.

У шість років Марія мала б гратися, вчитися й дорослішати. Її життя лише починалося, коли в неї відібрали будь-яку можливість майбутнього.

Брат Марії Абрам вижив. Пізніше він подав до Яд Вашем меморіальні листи про свою сестру Марію та матір Софію. Завдяки його пам’яті їхні імена також збереглися.

Так ми сьогодні знаємо не лише про те, що серед убитих були шестирічна дівчинка та її мати. Ми знаємо їхні імена: Марія і Софія Рубчинські. І ми знаємо, що був брат і син, який відмовився дозволити, щоб їх поглинуло забуття.

У цьому місці я сам хочу на коротку мить зупинитися й у молитві схилити голову перед Полою, Марією, Софією та всіма жертвами Бабиного Яру. Можливо, й ви захочете на мить зупинитися – у молитві, у тихій думці або просто на згадку про людей, чиї життя тут було обірвано.

Після цієї миті тиші ми маємо знову подивитися на сам злочин.

Бабин Яр не був спонтанним спалахом насильства. Вбивство було підготовлене, організоване й здійснювалося за наказом. Наприкінці вересня 1941 року німецькі органи ухвалили рішення вбити єврейське населення Києва. 27 і 28 вересня в Києві розклеїли оголошення. Єврейські мешканці мали з’явитися наступного ранку й узяти із собою документи та особисті речі.

Німецькі злочинці поширювали чутку, що єврейське населення буде переселено. Діна Левіна, яка тоді була ще дівчинкою, пізніше згадувала, що сусіди просили її запитати німецького охоронця, куди їх повезуть, бо вона трохи знала німецьку. Він сказав їй, що їх вивезуть і що вони не повинні боятися. Дехто вірив або сподівався на переселення. Інші передчували лихо. Але вони мусили підкоритися наказу й перебували під загрозою смерті. Того, хто не з’явиться, мали розстріляти. Багато хто прийшов із дітьми, літніми родичами й хворими людьми – з членами родини, яких вони не могли залишити самих.

Дорогою до Яру німецькі сили й частково місцеві допоміжні формування брали участь у конвоюванні та примушуванні людей рухатися далі. Від певного місця дороги назад уже не було.

Раїса Дашкевич, яка народилася 1916 року й була однією з тих, хто вижив у Бабиному Яру, пізніше згадувала, як німці утворили коридор, крізь який гнали людей. Вона несла на руках свого сина. Людей били батогами, а тих, хто намагався ухилитися, собаками заганяли назад. Раїса намагалася прикрити дитину власним тілом, щоб удари припадали на неї, а не на нього.

Людей гнали далі. Особисті речі й документи вони мусили залишити. Потім були роздягання, нові удари, страх – і зрештою розстріли.

Раїса вижила. Коли вночі вона прийшла до тями під тілами вбитих, її син усе ще був біля неї. Він уже був мертвий. За її спогадами, він загинув не від кулі, а задихнувся під вагою тіл, що лежали на ній.

Давид Айзенберг також вижив у Бабиному Яру. Коли на краю яру він побачив жах перед собою, то знепритомнів і впав униз ще до того, як у нього вистрілили. Під тілами вбитих він прийшов до тями. Німці розстрілювали поранених, які ще подавали ознаки життя. Коли один німець наступив йому на ноги, Давид вкусив себе за палець, щоб не видати жодного звуку. Зрештою і він зміг вийти з Бабиного Яру живим.

Жах Бабиного Яру необхідно називати своїм ім’ям, хоч як важко це витримати. Конкретні обставини розстрілів у деталях різнилися. Але мета була одна й та сама: систематичне вбивство євреїв.

Наша пам’ять має зберігати більше, ніж цифру: імена вбитих, їхні обличчя та гідність – і вона має чітко називати відповідальність.

Бабин Яр був німецьким злочином. У центрі стояла зондеркоманда 4a айнзацгрупи C під командуванням Пауля Блобеля, яку підтримували інші німецькі поліцейські та окупаційні підрозділи. До злочину були причетні також місцеві допоміжні поліцейські та інші місцеві помічники; були донощики й люди, які наживалися на переслідуванні та експропріації. Це також частина правди.

Суті це не змінює: метою було знищення єврейських мешканців Києва. Рішення про їхнє вбивство, а також організація й здійснення масового вбивства відбувалися за німецьким наказом. Убивства в Бабиному Яру були частиною німецької війни на знищення на Сході й проявом антисемітського прагнення націонал-соціалізму до винищення.

Убивства не припинилися 30 вересня 1941 року. Євреїв, яким вдалося уникнути першого масового вбивства і яких пізніше знаходили, також приводили до Бабиного Яру й убивали. До 1943 року німецькі злочинці й далі використовували яр як місце вбивств. Серед інших жертв були, зокрема, пацієнти психіатричної лікарні, роми, радянські військовополонені, а також неєврейські цивільні.

Мало яке інше місце так сильно формує нашу пам’ять про Шоа, як Аушвіц. Але Шоа відбувалася не лише за воротами таборів. Вона відбувалася й просто неба – у ярах і лісах, на краях ровів, у полях і часто в безпосередній близькості від місць, де люди до цього жили.

Бабин Яр не був початком масових розстрілів євреїв у ході Шоа. Вбивства вже тривали. Але тут за кілька днів вони досягли ранньої, жахливої кульмінації.

На території сучасної України було вбито щонайменше півтора мільйона євреїв. Багатьох із них не депортували до далеких таборів, а розстрілювали поблизу їхніх міст і сіл. Їхні могили залишалися там, де згодом знову виростала трава, пролягали дороги й люди жили своїм повсякденним життям.

Але злочинці не залишили навіть мертвим ані спокою, ані гідності.

У 1943 році вони змусили в’язнів Сирецького табору знову відкрити масові поховання Бабиного Яру. Тіла вбитих викопували й спалювали, кістки подрібнювали, попіл і рештки розсипали.

Це було частиною так званої “Акції 1005”. Націонал-соціалісти прагнули знищити сліди своїх масових злочинів і всі докази. Те, що ще залишалося від убитих, мало бути знищене якомога повніше.

Жодних видимих могил. Жодних доказів. За можливості – нічого, що могло б нагадувати про вбитих.

В’язнів, яких змушували виконувати цю роботу, також мали згодом убити. Більшість із них справді було вбито. Однак кільком вдалося втекти. Вони вижили й пізніше розповіли про те, що злочинці намагалися приховати в Бабиному Яру.

Але люди пам’ятали про масове вбивство в Бабиному Яру.

Ті, хто вижив, зокрема Діна Левіна, Раїса Дашкевич і Давид Айзенберг, пізніше розповідали про те, що пережили в Бабиному Яру. Їхні свідчення зберегли не лише знання про злочин, а й голоси тих, кому вдалося врятуватися. Родичі й друзі зберігали імена та спогади. Такі люди, як Марія Коломінська й Абрам Рубчинський, заповнювали меморіальні листи. Історики реконструювали життєві шляхи й перебіг злочинів.

Так вдалося зберегти імена, історії та сліди їхнього життя – а разом із ними пам’ять про те, що за кожним ім’ям стояла людина і життя. І залишається надія, що їх ніколи не забудуть.

Після війни почався новий, складний розділ в історії Бабиного Яру: ставлення до цього місця і питання про те, як вшановували пам’ять убитих.

В офіційній радянській політиці вбитих передусім називали радянськими громадянами та жертвами фашизму. Єврейські жертви головного масового вбивства й антисемітський характер їхнього знищення не були в центрі державного вшанування. Радянський пам’ятник, споруджений 1976 року, також прямо не називав єврейських жертв як таких.

Це не означає, що їхня єврейська ідентичність була невідомою або що люди про них не пам’ятали. У період гласності й перебудови почало змінюватися й публічне вшанування пам’яті про Бабин Яр. Єврейських жертв і антисемітський характер злочину дедалі частіше можна було називати прямо. Ця зміна продовжилася після розпаду Радянського Союзу.

29 вересня 1991 року, у 50-ту річницю початку масового вбивства, у Бабиному Яру відкрили пам’ятник “Менора” на згадку про вбитих євреїв.

Сам Бабин Яр у повоєнні десятиліття також зазнав значних змін. Частини яру засипали, проклали дороги, окремі території перетворили на парки. Багато з того, що визначало це місце у 1941 році, сьогодні вже неможливо безпосередньо побачити.

Однак зміни самого місця не повинні призвести до забуття злочину й убитих.

Бабин Яр належить до центральних місць Шоа у Східній Європі й до найважливіших місць масових розстрілів євреїв. Тут німецькі злочинці вбили десятки тисяч київських євреїв. Цей злочин належить до німецької історії – і пам’ять про нього є нашим обов’язком і нашим завданням.

Бабин Яр має бути обов’язковою й постійною складовою навчання про Шоа.

Діти й молодь мають знати, що там сталося. При цьому історія єврейського життя не повинна починатися лише з його знищення. Навчання має також показувати, як євреї жили до переслідувань, яке місце вони посідали у своїх містах і громадах, у культурі та житті людей поруч із ними і що було втрачено з їхнім убивством.

До цього знання належать і масові розстріли, під час яких євреїв виривали з їхнього повсякденного життя й часто вбивали лише за кілька кілометрів від їхніх домівок – у лісах, на полях, біля ровів і в ярах.

Той, хто хоче зрозуміти Шоа, має знати й цю форму знищення – Бабин Яр і багато інших місць, де євреїв убивали безпосередньо на їхній батьківщині.

І тоді постає сьогодення.

В Україні є багато відомих і досі невідомих єврейських масових поховань – місць, де жертв Шоа розстрілювали й ховали без імен на надгробках і без гідного поховання.

Сьогодні в Україні знову вбивають і катують людей. Тіла знаходили в масових та непозначених могилах. росія напала на Україну й веде там війну, яка забирає незліченні життя. Буча та Ізюм стали символами злочинів, що глибоко закарбувалися в історії й душі цієї країни та її народу.

Під загрозою перебувають і місця пам’яті. Меморіали, єврейські кладовища, а також видимі й приховані сліди Шоа можуть бути пошкоджені або знищені.

Сучасна війна торкнулася й самого Бабиного Яру. 1 березня 2022 року російський ракетний удар влучив у київську телевежу, що безпосередньо прилягає до території меморіалу. Загинуло щонайменше п’ятеро людей. Через кілька днів UNESCO прямо заявила, що удар торкнувся й меморіалу Голокосту в Бабиному Яру. За даними Babyn Yar Holocaust Memorial Center, було також пошкоджено будівлю, в якій у майбутньому мав розміститися музей Голокосту.

Шоа була німецьким антисемітським злочином знищення. російська агресивна війна проти України є тяжким злочином нашого сьогодення, в якому людей убивають, катують і викрадають, родини розривають, а міста руйнують. І те, й інше слід чітко називати – кожне у власному історичному вимірі.

Але пам’ять не може закінчуватися минулим. Пам’ять означає також брати на себе відповідальність за сьогодення й майбутнє. Вона зобов’язує нас однозначно називати несправедливість своїм ім’ям і не мовчати, коли людей позбавляють прав, переслідують, катують або вбивають – особливо там, де на старих могилах і досі немає всіх імен.

Той, хто пам’ятає вбитих у Бабиному Яру, не має права мовчати сьогодні. Ми повинні підносити свій голос – голосно й недвозначно.

Бабин Яр нагадує нам: ми не маємо віддати вбитих забуттю. За кожною цифрою стояла людина. За кожним ім’ям – окреме життя.

Лише 29 і 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру було вбито близько 34 000 євреїв. Убивства тривали протягом німецької окупації. Загалом там, за оцінками, було вбито від 40 000 до 50 000 євреїв.

Пола Перловіц і Марія Рубчинська. Два імені з Бабиного Яру. Дві людини, чиї життя були жорстоко обірвані надто рано.

Їх і всіх інших не можна забувати. Зберігати їхні імена, пам’ятати про їхнє життя й передавати далі їхні історії – наша відповідальність.

І ця відповідальність не закінчується минулим. Вона стосується і сьогодення, і майбутнього – щоразу, коли чиниться несправедливість.

Це наш обов’язок перед жертвами Бабиного Яру, перед людьми сьогодення й майбутнього та перед усіма, хто не мовчить, коли чиниться несправедливість.

Будь ласка, вшануйте пам’ять усіх жертв Бабиного Яру тихою молитвою. З глибокою повагою до вбитих, їхніх родин і єврейської традиції пам’яті.

Андреас Альбрехт

Публікації у розділі “Блоги”
відображають виключно
точку зору автора. Позиція редакції Інтента може не збігатися з позицією автора.

Біля Алеї Надії у Білгороді-Дністровському облаштували місця для відпочинку на прохання родин воїнів, які зникли безвісти за особливих обставин під час захисту України. Про це повідомляє Махала з посиланням на Білгород-Дністровську міську раду.

Алея Надії стала місцем, куди приходять матері, дружини, діти та інші близькі військовослужбовців, які чекають на повернення рідних. Тому облаштування території навколо неї для родин має не лише практичне, а й символічне значення.

З проханням створити належні умови для перебування біля Алеї родини звернулися до секретаря Білгород-Дністровської міської ради Олександра Скалозуба.

До облаштування території долучилися рекламне агентство «Зебра» в особі Олексія Денісюка, ФОП «Ангелов» в особі Олега Ангелова, керівництво Першої Білгород-Дністровської церкви — Валентин Лупашко та Олександр Римський, а також Олег Варлан.

Родини військовослужбовців подякували міській раді, її виконавчим органам та всім, хто допоміг облаштувати місця для відпочинку.

«Матері, дружини, діти та близькі наших захисників тепер мають належні та гідні умови для перебування біля Алеї, де вони можуть побути наодинці зі своїми думками або підтримати один одного у спільному чеканні та молитві», — йдеться у колективному зверненні родин. 

У ньому також зазначається, що увага до благоустрою цього місця дає родинам відчуття підтримки та того, що вони не залишаються наодинці зі своєю бідою.