Поезію Володимира Сосюри «Любіть Україну!» українські школярі вчать у восьмому класі. Вже у виправленому варіанті – без радянського нашарування. Тобто не з переписаними на догоду Кремлю рядками, де «без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами» замінено на казенну «братню дружбу». Але на якому історичному тлі було написано цей вірш? Чому його заборонили? У чому звинувачували поета? Через що довелося пройти Сосюрі? І чому рядки цього вірша – такі прості і щирі – так неймовірно свербіли радянській імперії?

50-ТІ РОКИ: АПОГЕЙ СТАЛІНІЗМУ

Кінець 40-х, початок 50-х років ХХ століття в Радянському Союзі були роками «золотого, кривавого Тамерлана» – так Володимир Сосюра згодом назве добу пізнього сталінізму в листі до свого давнього грузинського друга Георгія Наморадзе. З одного боку, Сталін – «батько народів» у зеніті диктаторської слави, а з іншого – країна, що оговтувалася від безпрецедентної за втратами і руїною війни. 

Попри те, що перемога над гітлерівською Німеччиною начебто мала б пом’якшити режим, зробити його більш гуманним, цього не сталося. В країні тривали репресії: різноманітні «чистки», кампанії боротьби, арешти. Ось лише декілька прикладів: кампанія боротьби з «безродними космополітами», боротьби з «формалізмом», «Ленінградська справа», «Мінгрельська справа», справа Єврейського антифашистського комітету, справа лікарів тощо. У липні 1951-го арештували навіть Віктора Абакумова – всесильного очільника чекістського відомства.

Після відомого тосту Сталіна про «великий російський народ-переможець», республіками прокотилася чергова хвиля репресій. Не оминула вона й Україну, з якою у Сталіна були власні рахунки.

«БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ», АБО ЗНОВУ БАНДЕРІВЦІ

6 липня 1951 року Президія правління Спілки радянських письменників України на своєму засіданні заслухала повідомлення голови СРПУ Олександра Корнійчука про редакційну статтю газети «Правда» «Проти ідеологічних перекручень в літературі». Російською заголовок лунав більш жорстко: «Против идеологических извращений в литературе». Звісно, слово «извращений» можна було замінити на більш нейтральне: «искажений», але перевагу – цілком свідомо – надали саме першому варіанту. Як писала «Радянська Україна», «Президія правління СРПУ одностайно визнала цю статтю цілком правильною і сприйняла її як вияв більшовицького піклування про радянську літературу, як допомогу партії Леніна-Сталіна письменникам Радянської України в боротьбі проти проявів буржуазного націоналізму…»

Анонімна стаття в «Правді», що означало пряму директиву ЦК ВКП(б) та особисто Сталіна, з’явилася 2 липня 1951 року, через декілька днів після закінчення Декади української літератури і мистецтва, що начебто пройшла з чималим успіхом. У статті критикувався вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!» як «ідейно порочний твір»: «Вірш В. Сосюри «Любіть Україну»… викликає почуття розчарування і протесту… Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра… Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.» – йшлося у «Правді».

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ВІРШ

«Любіть Україну!» поет написав у травні 1944 року, під час війни. Згодом він став окрасою збірки поезій «Щоб сади шуміли», за яку Сосюра у 1948-му отримав Сталінську премію І ступеня (100 тис. рублів). Саме для цієї збірки Сосюра, розуміючи небезпеку рядків «без неї ніщо ми…», замінив на цілком лояльні, в радянському дусі, про «братні народи». У 1951 році вірш було перекладено російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим і опубліковано у журналі «Звезда», – але перекладено саме з тими першими, «небезпечними рядками», які наприкінці війни якось недогледіли, пропустили. Після появи «Любіть Україну» в російському перекладі і в російському журналі Сосюру звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі».

Після розгромної статті в «Правді» та хвилі, яку вона підняла, Сосюрі фактично відмовили у праві писати. Заборону з вірша зняли лише у 1958 році – через п’ять років після смерті Сталіна.

БЕЗХМАРНЕ НЕБО ДЕКАДИ І ГРІМ ІЗ «ПРАВДИ»

У романі-сповіді «Третя рота» Володимир Сосюра доволі детально описує все те, що з ним трапилося влітку 1951 року.

З 15 по 26 червня 1951 року в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва. Помпезний захід, на якому «старшому брату» демонструвалися соціалістичні мистецькі «звершення»: опера, балет, пісні, танці, вистави, літературні твори. Переважно етнографічні за формою: опери «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм», балет «Маруся Богуславка», вистава «Мартин Боруля» тощо. Письменницький цех представляли Рильський, Тичина, Бажан, Сосюра, Корнійчук. Захід мав продемонструвати розквіт «національної за формою і соціалістичної за змістом» культури радянської України. До Москви поїхали 1200 українських культурних діячів. Москвичі (здебільшого українці, що осіли в білокаменній) влаштовували гостям аншлаги. «У Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали – поетів, співаків, артистів… Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати. Радісно ми поверталися до Києва…» – обережно пише Сосюра.

І раптом, одразу після повернення, розгромна стаття в «Правді»: «…як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди», в якій мене за вірш «Любіть Україну»… названо, по суті, націоналістом за те, що я нібито пишу за Україну поза часом і простором…»

Публікація в центральній московській газеті спричинила ефект доміно та пресинг на місцях. Редакційну статтю «Правди» 3 липня передрукувала «Радянська Україна», 4 липня – абсолютно всі обласні газети УРСР, а згодом – літературні журнали «Вітчизна» та «Дніпро». Це була кампанія колективного осуду. Преса детально, із задоволенням висвітлювала Пленум Спілки письменників України. Газети публікували промови колег Сосюри, які почали його таврувати.

ПОЛЮВАННЯ НА УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПІДПІЛЛЯ

Поки в Москві влаштовували Декади, поки газети рясніли заголовками про «непорушну дружбу народів» та «могутній розквіт соціалістичної культури України», а потім цькували поетів, працівники радянських спецслужб полювали за українськими повстанцями. У 1950-му було вбито Романа Шухевича. А в червні 1951-го до Москви приїхав 21-однорічний Богдан Сташинський – ще зовсім зелений, але безумовно здібний агент МДБ, майбутній убивця Льва Ребета і Степана Бандери. Повернувся, після добре виконаного одного зі своїх перших серйозних завдань. Завдяки йому було спіймано одного з командирів загону УПА Івана Лабу («Кармелюка») і Михайла Стахура – убивцю радянського письменника і пропагандиста Ярослава Галана. Обох чекісти висліджували не один рік. Тож цілком вірогідно, що в Москві Сташинський міг би сходити на якийсь із заходів української Декади… Наприклад, на Вірського або на заньківчан. 

«І Я СТРАШНО УГНУВСЯ ДУХОВНО, ЯК ПОЕТ І ЯК ЛЮДИНА…»

Кінець 40-х – початок 50-х був важким для Сосюри. Попри те, що йому дали Сталінську премію, він болісно переживав арешт і висилку до сибірських таборів дружини Марії. У «Третій роті» він пише: «Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС – меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію – значить, було за що. Це говорила моя свідомість, а серце кричало і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця. І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина…» Дехто з колег у вічі, на велелюдних зібраннях називав його не тільки «петлюрівським недобитком» – у молодості він служив у лавах військ Петлюри, але й «смердючим трупом». Недарма Сосюра порівнює приниження, огуду, з якими він зіштовхнувся, з фізичним насиллям, пишучи, що його «били до самозабуття».

«Малишко вмістив у газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити…

Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером на мій арешт.

І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь критики од себе і сконцентрувати на мені…»

Невдовзі, після розмови з першим секретарем ЦК КПУ Мельниковим Сосюра написав принизливого покаянного листа, що був надрукований теж у «Правді». У ньому він дякував газеті за «справедливу критику» і обіцяв «виправити свої серйозні помилки» та «всім серцем служити більшовицькій партії».

НАРОДНА ЛЮБОВ, ЯКА НІКУДИ НЕ ПОДІЛАСЯ

Українська діаспора підозрювала, що Сосюру якщо й не розстріляли, то кинули до в’язниці. Влада змушена була дозволити кореспондентові однієї з канадських діаспорних газет, лояльних до комуністів, приїхати і сфотографуватися разом із поетом. «А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі сфотографували».

Сосюра, звиклий до всенародної любові, адже він був надзвичайно успішним, супер популярним поетом своєї доби (іншим любимчиком українців був Остап Вишня), дуже важко, навіть хворобливо переносив опалу. Втім, попри демонстративно агресивну поведінку колег по цеху, які щосили намагалися вислужитися перед партійним керівництвом і таврували поета за націоналізм, він, спраглий за народною любов’ю, тішився будь-яким, навіть щонайменшим її проявам. От поет згадує, як приїхав у Сталіне (так тоді називався Донецьк). Йшла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ. Він розпікав Сосюру за «Любіть Україну» і, знову ж таки, згадував Петлюру і Бандеру, які неодмінно підписалися б під цим віршем. Закінчивши промову, він надав слово Сосюрі. Мовляв, виправдовуйся, кайся… І тут, як пише Сосюра, «Мене зустріла електрична буря аплодисментів». Ці аплодисменти свідчили про те, що публіка – читачі – на його боці. Вони підтримують його. Розуміють його. Співчувають.

Або інший випадок. Якось поет у кепському настрої йшов Червоноармійською (нині Антоновича) біля Бессарабки. Вулицею стрівся йому юнак, що скидався на студента. Він підійшов до поета і спитав, чи той Сосюра. І коли почув ствердну відповідь, попросив дозволу потиснути йому руку. «Він потиснув мені руку і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене. Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу… І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські аплодисменти і цей потиск руки…»

НАСЛІДКИ КАМПАНІЇ

Після публікації в «Правді» почали шукати націоналізм і в інших авторів. Максим Рильський знову отримав порцію критики у газетах за «ідеологічні помилки» та недостатній більшовицький пафос. Костянтина Данькевича (автора опери «Богдан Хмельницький») преса звинуватила в тому, що він у лібрето «недостатньо чітко показав прогресивну роль Переяславської ради» та дружбу з Росією.

Тож Декада, яка починалася як свято мистецтва, через радянські газети перетворилася на інструмент залякування українських митців. Тексти віршів і поем Володимира Сосюри, як і твори багатьох українських письменників (Павла Тичини, Юрія Яновського, Андрія Головка, Юрія Смолича та ін.), при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякі залишилися поза найповнішими виданнями.

ЧИ МАЛА РАЦІЮ РАДЯНСЬКА ЦЕНЗУРА?

Однак пильне око чи вухо радянської цензури таки мало рацію. Власне оце: «Без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами» – мотто всього українського національно-визвольного руху. Всієї України «поза часом». Від рідного Сосюриного Дебальцевого до Чопа. Від цих слів – нехай і м’яко-ліричних, по-сосюрівськи чуттєво-барокових – пів кроку до «Слава Україні!» та безкомпромісного «Україна понад усе!» Поза сумнівом, ці рядки припали б до душі і Петлюрі, і Бандері. І якщо Петлюра їх вже не міг прочитати, бо на ту пору покоївся на кладовищі Монпарнасу, то Степан Бандера – цілком можливо, що й читав їх. Його, за якихось вісім років уб’є все той же Богдан Сташинський – щоправда, тепер він виконуватиме накази не Сталіна, а Хрущова, втім, яка різниця кого? Адже, хто б не був очільником Московії, він собі вже не належить – ним маніакально заволодіває дух Івана Грозного, Петра І та Катерини ІІ – розтлінний дух істинного «русского мира».

ВІРШ СОСЮРИ СЬОГОДНІ  

Сьогодні Сосюрине «Любіть Україну!» в умовах смертельного протистояння України експансіоністській агресії РФ набуває нового звучання. Наша боротьба просякнута цією легкокрилою поезією. Її рядки, схожі на серцебиття, на замовляння, на заповіт – суголосні добі. Лікар-хірург Костянтин Василькевич – перший керівник медичної служби «Азову» в інтерв’ю Суспільному розповідав, як «одного разу до них на стабілізаційний пункт привезли юнака, який під військовою формою мав вишиванку. І коли лікарі запитали його, де і що болить, то відповів, що йому болить Україна…»

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Wikipedia. Слова вірша «Любіть Україну» на постаменті Державного прапора України, встановленого у Змієві на честь 20-ї річниці української Незалежності.