Здається, що поняття волонтерства з’явилось в Україні з початком війни – десь десять років тому. Історія життя Оксани Левкової – приклад того, що в Україні ще задовго до фізичного російського вторгнення існувала громадянська волонтерська позиція, сумління і бажання розвивати активності там, де держава не хотіла, не могла чи не мала можливості впливати на свої ж національні інтереси.

Екологія і захист Карпат у 90-ті, мовні акції та рух «Не будь байдужим!», спрямовані на перехід на українську мову молоді на сході та півночі України у 2000-ті, інкорпорація в середовище бессарабського розмаїття, аби вже звідтам, як «своїй», фактично знайомити українців з культурами один одного і зшивати все це українськими нитками. Нині – допомога «невидимій» частині війни в Україні, жінкам, чиї діти чи чоловіки загинули, закатовані, перебувають в ув’язненні або зникли безвісти. Фактично все своє активне життя Оксана шукає кошти для того, аби втілювати державну політику. Мовну, соціальну, культурну.

Про те, звідки такі люди беруться, як змінювались пріоритети, що найважче  і найцікавіше у громадській активності – у розповіді Оксани Левкової для Укрінформу.

ВОЛОНТЕРАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ, А СТАЮТЬ

Моя витривалість і певна аскетичність – це не якась набута фішка, це наслідок дуже «не ніжного» виховання. Мій батько – кадровий військовий, і все моє дитинство пройшло в переїздах. Я змінила шість шкіл! Уявіть, що це таке для дитини, коли щоразу новий колектив, нові стіни, нове «доводь, хто ти».

Частину життя пройшла в Хабаровському краї, у Росії. Там були болота, батьків аеродром. Ми їли червону ікру ложками, бо її було валом, але при цьому не бачили жодних фруктів. Нуль вітамінів, нуль сонця. А ще була Угорщина, але не та європейська казка, яку в Союзі уявляли, а життя за колючим дротом гарнізону. Це було дуже специфічне дитинство. Іноді я думаю, що краще б я росла в якихось інших умовах, але, напевно, саме це загартувало мене так, що тепер мені мало що треба для себе особисто. Це та причина, чому я змогла 25 років вижити у громадському секторі – там, де немає стабільності, немає впевненості у завтрашньому дні, але є місія.

Я загартована людина. І мій психотип – це те, що дозволяє мені сьогодні працювати з жінками, які втратили на війні найдорожче. Бо щоб витримати їхній біль, треба самій бути трохи зі сталі.

ОДНОГО БАЛУ, ЯКОГО ЗАБРАКЛО ДЛЯ ВСТУПУ, ВИСТАЧИЛО, ЩОБ ЗМІНИТИ ДОЛЮ 

У 17 років я приїхала підкорювати Київ, хотіла в Університет імені Шевченка, але мені забракло для вступу рівно одного бала. Це була трагедія світового масштабу для юної медалістки. Я поїхала до Львова, і зараз дякую небу за це. Я прожила там вісім неймовірних років. Студентство, аспірантура… за всі роки не було жодної четвірки. 

Але життя постійно підкидало мені «польову» роботу. Паралельно з аспірантурою мовила в ефірах та знімала для різних ЗМІ.  І от липень 2002 року. Скнилівська трагедія. Я, молода журналістка, опиняюся в епіцентрі цього жаху, знімаю людські останки, хаос… Це був мій перший досвід зіткнення з масовою смертю. 

Але свою «наукову помсту» я таки здійснила: у 2008 році я повернулася до КНУ імені Шевченка і захистила там кандидатську дисертацію. Тема була максимально прикладна – російська та білоруська пропаганда в медіа. Я вже тоді бачила, як вони працюють, як викривлюють реальність. Тоді це здавалося науковим дослідженням, а виявилося, що це йшла підготовка до інформаційної війни.

АБО ТИ ГОРИШ СПРАВОЮ, АБО НЕ ЗАЙМАЙСЯ ЦИМ

Громадська активність почалася для мене ще у Львові, з екології. Ми з Ганною Гопко (народна депутатка 8-го скликання, експертка з питань міжнародної політики, – ред.) були зовсім юними дівчатами, але вже тоді «воювали» за Карпати, боролися проти пестицидів на кордоні. Нашим ментором був Володимир Песляк, фотограф Укрінформу, людина – митець. Він настільки любив гори, що навіть заповів розвіяти свій прах над ними. Отака школа була – або ти гориш справою, або не займайся цим.

У 2006-му я потрапила в рух «Не будь байдужим!». Я прийшла туди працювати прессекретаркою, наступного року стала виконавчою директоркою і була дуже рада, що ми не стаємо політичною партією (як це часто бувало з громадськими ініціативами)… Виявилося, що це про справжність. Ми робили те, що мала б робити держава.

Ми возили рок-гурти на Схід та Південь. «Мотор’ролла», «Флайzzа», «ОtVinta», «Гайдамаки», «Тартак» – це був наш культурний десант. Ми роздавали наші легендарні «малинові книжечки» про те, як перейти на українську. Я пам’ятаю Луганщину та Донеччину тих років (2008, 2010). Я не бачила там «вати», до нас приходили сотні молодих людей, спраглих до всього українського. Просто держава тоді була до них байдужа, а ми – ні. Ми знімали фільми про Холодний Яр, придумували конкурси про Мазепу і возили туди, де їх популяризацією, м’яко кажучи, ніхто не займався.. І коли мені кажуть, що Донбас «завжди був такий ватний», я кажу: ні, ми просто не встигли його полюбити на державному рівні.

ІСТОРІЯ ПРОЄКТУ «СЕКС»: НЕ ВАРТО СУДИТИСЯ З РЕТРОГРАДАМИ

Був у моєму житті період, коли я намагалася змінити систему зсередини – три роки викладала журналістику у Вінницькому педуніверситеті. Це були часи Януковича і Табачника.

Ми зі студентами-філологами, молодими і зухвалими, придумали проєкт «СЕКС». Звісно, це була провокація, але в назву ми вклали абревіатуру: «Сучасне Епатажне Креативне Слово». Ми їздили по школах, навіть у Крим, розповідали про сучасну літературу, про те, що українське – це круто, драйвово і сексуально також.

Але система такого не прощає. Ректор університету, такий собі «фізрук за покликанням», який отримував медалі з рук Табачника, вирішив мене позбутися. У місцевій пресі раздули скандал: «Викладачка вчить дітей сексу!» Це було так низько і абсурдно, але факт є фактом: мене зненацька констатували, що зі мною припинено співпрацю. Це був 2013 рік. Наш, з руху НББ («Не Будь Байдужим!», – ред.), юрист Юрко Фартушний (він воює з 2014-го року, людина неймовірної честі) казав: «Оксана, судися! Це ж ідеальний кейс, ми їх рознесемо!» А я подивилася на це все і зрозуміла: у мене занадто багато реальної роботи в цій країні, щоб витрачати життя на суди з ретроградами. Я просто пішла. З того часу я більше не викладаю у вишах.

ЯК НА ВЛАСНІ ЧИ ЗІБРАНІ КОШТИ РОБИТЬСЯ ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА

Один із моїх найскладніших і найулюбленіших проєктів – це «висадка» в Ізмаїлі. За три роки до повномасштабного вторгнення я зрозуміла: Бессарабія – це «біла пляма» на мапі українських смислів. Там гагаузи, болгари, албанці, і всі вони живуть у полоні російського телевізора, до них Україна просто не добирається.

Я зняла там квартиру і почала возити туди український контент. Книжковий теж. Буквально тоннами. Юрій Андрухович якось підколов мене: «Оксано, це ж культура, це високе, як Ви можете тут вживати слово «тонни»?!!». А я йому: «Юрію, у мене спина посаджена через вашу культуру!». Бо я ці пакунки з книжками на собі тягала.

Грошей на це держава не давала. Грантові фонди тоді цікавилися СНІДом чи екологією, але не «зшиванням» країни. І я навчилася «народжувати» гроші з повітря. Я робила гастротури, продавала через Facebook знамениту дунайку (особливий вид чорноморського оселедця (Alosa immaculata), вино, місцевий крафт – а на ці гроші купувала для шкіл мапи України, портрети наших героїв, книжки. Деякі мої колеги – науковці крутили пальцем біля скроні: «Кандидатка наук продає рибу? Яке падіння!» А я вважала це честю. Бо якщо риба допомагає купити мапу України в клас, де її ніколи не було, то це найкраща риба у світі.

Я виселилася з тієї квартири в Ізмаїлі буквально за кілька тижнів до 24 лютого. Так склалося, що власниця її продала. Але той досвід, коли ти заходиш у середовище як «своя», коли ти розмовляєш з людьми про їхній побут, а потім м’яко інтегруєш туди українські сенси, оце і є справжня державна політика. Тільки робила її я сама на власні або зібрані кошти. 

24 ЛЮТОГО: ЧЕСНА РОЗМОВА З СОБОЮ

Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене, як і в кожного тоді, напевно, відбулася дуже жорстка і чесна розмова з собою. Це той момент, коли всі твої попередні досягнення, статуси й регалії раптом зважуються на терезах реальності.

Я глянула на свою дисертацію, на ті одинадцять років життя, які я «вгатила» в науку. Стажування в МГУ імені Ломоносова (тоді це ще було можливо), копирсання в архівах Білорусі, поїздки в Сполучені Штати, робота в Бібліотеці Конгресу США… Це був колосальний пласт часу й енергії. Теоретично, я могла б зараз повернутися у вищу школу, сісти в теплий кабінет і займатися «високими матеріями».

Але зрозуміла одну річ: не можу я займатися теорією, коли навколо суцільна практика виживання, смерть і біль.

Моя основна тема зараз – це сільські жінки, які є мамами або дружинами загиблих, полонених, зниклих. Дивіться: 70% українців у містах, а інші ж – у селах. За всіма опитуваннями вони менш впевнені в собі, у них менша тривалість життя, у них «все погано». Я останні три з половиною роки стукаю до них, їду в ці далекі села, умовляю їх нарешті зайнятися собою.

ГАСТРОТУРИ ДЛЯ НЕДОЛЮБЛЕНИХ

Ви не уявляєте, який це труд – забрати таку жінку у гастротур. Я її запрошую на триденну поїздку Україною, вона наче хоче, а потім каже: «Мене чоловік не пускає». Або інша історія і це моя «улюблена»: я витрачаю на пані цілий день у Рівному, воджу по кафешках (на які ще треба в меценатів гроші випросити, бо я ж не в полі з нею буду душевні розмови вести!), пояснюю, що їй треба видихнути, відпочити. Вона два місяці каже: «так – так – так». А потім я дзвоню, а вона: «Ой, вибачайте, у мене вчора гусенята вилупилися, я не їду».

Ці гусенята… Я їх ніколи не забуду. 

Або травень. Ну це ж «помідори»! Як ви могли подумати, що сільська жінка у травні кудись поїде? У міських є доступ до інформації, вони якось намагаються вирішувати свої проблеми, шукати на своїх робочих місцях собі заміну. А в цих кнопочні телефони, вони не звикли до психологів. Знайти їх, витягнути – це капець, це довго, це дуже складно. Це треба пробивати скепсис місяцями, доводиться вибудовувати цілі схеми. Наприклад, жінці в Дніпрі повернули з Росії закатоване тіло рідної людини, там повний абзац. Я через подругу, манівцями переказую, що є такі тури. І, звісно, з першого разу «загітувати» їхати відпочивати найчастіше не виходить.

Часто від них чую: «Та ви що? І це ми будемо в готелі і нас будуть обслуговувати? Це надто жирно». І ще один привід поплакати зараз у цій ситуації, що багатьом із них ніхто ніколи не готував сніданок, їхній улюблений сніданок. Такий, як люблять саме вони, а не діти, чоловік чи гусенята… 

Але коли вони приїжджають, недолюблені, на ту ж Рівненщину, де персонал готелів з ними по-королівськи говорить, де їм безкоштовний проїзд роблять… Вони плачуть і в інтерв’ю місцевим журналістам зізнаються, що в них дома так їх не приймають, як тут. Або успішна киянка, мама загиблої – їде в іншу область, і їй там все подобається. І це важливо, бо раніше вона кляла всю Україну, казала, що в Україні вдови та мами загиблих нікому не потрібні. А так вона бачить: країна різна, у столиці не зрозуміли, зате в якомусь віддаленому від центра регіоні розкішно прийняли.

ЇЖА – ЦЕ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ ВІЙНІ

Часто думаю про те, чому саме гастрономія стала моїм інструментом. Джайлз Дьюлі, британський документальний фотограф, кулінар, письменник і гуманітарний активіст, після втрати трьох кінцівок в Афганістані, присвятив життя висвітленню доль цивільних у воєнних конфліктах, зокрема в Україні. Як волонтер, він популяризує ідею їжі як антитези руйнівній силі війни.  Дьюлі працює з Анджеліною Джолі над благодійними  проєктами у фонді «Спадщина війни», у своєму інтерв’ю красиво сформулював те, що я намагаюся довести справами. Він сказав: «Їжа – це протилежність війні».

Це неймовірно влучна теза. Війна – це завжди руйнування, хаос і ненависть. А їжа – це спосіб об’єднати людей. Джайлз, хоч і британець, обожнює нашу українську традицію великих столів. Найкраща їжа – це завжди спільна їжа. Він каже: «Я люблю супроводжувати історії смаколиками». Це ж наша з вами тема! Він їздить на прифронтові території, а там жінка, яка ховалася з ним в льоху від вибухів, дістає банку помідорів і просить: «Передай Анджеліні Джолі». І він привозить цю банку, потім робить цілу вечерю навколо цієї однієї банки помідорів, розповідаючи історію цієї жінки. «Їжа – найкращий оповідач»,  –  каже він.

І я так само. Коли я приїжджаю вивчати регіон, куди хочу привезти жінок, я спочатку йду в ресторани. Говорю з власниками, прикидаю, чи зможуть там розсістися мої 15 чи 25 жінок. Я хочу, щоб вони приїхали туди як королеви. Щоб вони сіли за той стіл, скуштували ту дунайку чи місцеве вино. Це і є мій відпочинок – подивитися, як вони будуть там перезавантажуватись. Бо через ці смаки, через спільний стіл вони хоч трохи повертаються до життя.

ЯК ЗБИРАТИ ЩОРАЗУ 120-150 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ НА ГАСТРОТУР ДЛЯ ЖІНОК 

Мене останнім часом асоціюють з дунайкою. Журналісти кажуть: «Оксано, ви такий геніальний маркетолог, так розкрутили проєкт». А я сміюся. Люди, дунайка – це легкий  проєкт! Це унікальний смаколик, там багато омеги, вона просто смачна. Я не клала роки на те, щоб її розкрутити.

Або спробуйте розкрутити Мазепу! От у 2008-му році жити постаттю Мазепи, тягнути його до 2012-го – оце було важко. У мене є набагато складніші інформаційні продукти, які треба «продавати» суспільству. А дунайка – це наче спосіб народити гроші з повітря (частина із коштів, які сплачують люди за дунайку у короткий сезон її вилову йдуть на оплату турів для жінок, – ред.) Один такий чотириденний тур для групи мам і дружин полонених, зниклих і загиблих коштує 120–150 тисяч гривень. Я маю не вилазити з Фейсбуку, «наклянчувати» ці суми, звітувати перед усіма… Особливо зараз, коли після кількох скандальних історій з волонтерами довіра до них хитається. Це дика безсонна робота.

МАЗОХІСТКА ПО НАТУРІ

Раніше була раціональніша, думала мізками. А зараз, через війну, здається тільки серцем. Дуже важко дається війна, стільки горя довкола.  Коли бачиш ці історії жінок… я ніколи не знала, що люди можуть так жити.

Нещодавно в турі була жінка з Одеської області. Вона п’ять днів нашої мандрівки трусилася, бо «сусід стріляє в її кота». Ви розумієте? У неї син зник безвісти у Кринках, вона сама без чоловіка підняла п’ятьох дітей. У неї померла донька десять років тому, і вона виховувала ще трьох онуків від цієї доньки, а сусід стріляє в її кота, і це їй не дає спокою. 

А в цей час у Києві громадські активісти в хороших костюмах п’ють каву і запрошують на форуми одних і тих самих «звьоздних» спікерів, дарують “стопіццоті” брендовані чашки.. Пригадую, що 20 років тому гроші на українські ініціативи доходили, умовно кажучи, максимум до Ворзеля. А ти, «відомий» волонтер, поїдь у глибокі села Одещини! В села Донеччини! Ти ж не слабак, з телевізора не злазиш! Але ніхто не хоче. Тому я беру найважче. Мабуть, я мазохістка по натурі.

Мені 45 років і в мене один шлях – заробляти на це все далі, підтримувати цих жінок. Якби проблеми не було, я б цим не займалася. Я ж думала, що буду просто викладати журналістику, і мене це влаштовувало. Але затягнуло, бачите…

БІДА, ПРО ЯКУ БУДЕ ВАЖКО СЛУХАТИ НАЙБЛИЖЧИМИ ДЕСЯТИЛІТТЯМИ

Мені не потрібні тонни грошей, мій особистий щодень – досить аскетичний. Але психологічно… це важко. У мене дике безсоння. Я зверталася до фахівців, але що вони скажуть? Слухати почуті мною від жінок методи катувань, які раз у раз виникають у моїй голові, психологи найближче десятиліття навряд чи захочуть.

Я проінтерв’ювала вже понад 400 жінок. Як я тримаюся? У мене є свої секрети – наприклад, спортклуб. Я в свої 45 сідаю на шпагат, роблю всі найважчі розтяжки, стійки… Це допомагає, бо й фізичне навантаження в моїй роботі колосальне.

Я дуже люблю свій житловий масив на Київщині. Там прекрасна природа, ліси, які тягнуться аж до Житомира. Там працювали ландшафтні дизайнери, все дуже красиво, тому можна навіть не мати дачі. Це моє місце сили, де я можу хоч трохи відключитися.

Мене кликали в політику багато разів. Але я не йду. Там треба «забарвитись» у якийсь колір, сповідувати партійну культуру. А я успішно не забарвилася за 25 років. Може, колись, коли набридне «двіжувати» в полях… але поки тримаюсь. Кров рухається, лімфа рухається – це корисно для здоров’я. Лікарка каже мені менше працювати. Хіба ж це реалістична порада?

Нещодавно сталася історія, яка мене трохи «підлатала» емоційно. Мені зателефонували з Посольства Євросоюзу в Україні. Кажуть: «Пані Оксано, ми Вас обрали для вручення мікрогранту: 1000 євро. Приїжджайте на сніданок з пані посолкою Катаріною Матерновою».

Я прийшла туди, долучилася до інших громадських активісток, політичних лідерок… І мені розповіли неймовірну історію. Виявляється, дехто американка на ім’я Бренда почула радіоновини з Києва. Послухала, як ми тут живемо під обстрілами, як працюємо, і написала посолці: «Я дивлюся на цей заморожений, але живий Київ і хочу щось зробити. Ось вам 500 доларів – передайте їх комусь, кому важко і хто, незважаючи на все, бореться».

І посолка обрала мене, перед тим долучивши і свої кошти. Цей формат фандрейзингу має назву «matching» – це коли до певної суми додаються партнерські гроші, 50/50. 

Ці кошти дають надію, що ми зможемо вивезти на реабілітацію ще більше жінок. Бо я не можу зупинитися. Поки є мами і дружини, які плачуть у порожніх хатах, я буду «народжувати» гроші, буду домовлятися, буду везти їх до моря. Бо це і є те, за що ми воюємо: за людину і її здатність витримати цей жах і залишитися людиною. 

Записала Ярина Скуратівська, Київ

Фото в публікації Володимира Тарасова, Укрінформ.