Дев’яносто років тому, 4 лютого, на Миколаївщині народилася людина, що стала автором відкриття світового значення

Це резонансне відкриття відбулося 55 років тому, коли в Україні в розпалі були переслідування дисидентів і судові процеси над ними. Борис Мозолевський теж належав до «неблагонадійних», товаришував з Василем Стусом та іншими шістдесятниками, писав патріотичні поезії, був на гачку у КДБ через «націоналістичні погляди». Після закінчення історико-філософського факультету йому не дали направлення за археологічним фахом, і він змушений був заробляти на життя, працюючи кочегаром.

Але до Бориса Мозолевського прихильно поставився завідувач відділу Інституту археології АН УРСР Олексій Тереножкін, долучивши його до експедиції з дослідження скіфських курганів. І коли, за словами Мозолевського, зашморг навколо його шиї уже зовсім мав зійтися, він зрозумів, що врятувати його може відкриття світового значення: «Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ВИПАДОК? НЕ ТІЛЬКИ

«Мозолевський був людиною, яка мала дар передбачення і передчуттів. Так було і з Товстою Могилою», – стверджує заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський, який добре знав Бориса Мозолевського, свого часу долучався до його археологічних пошуків.

В інтерв’ю для Радіо Свобода М. Жуковський розповів, що ще за два роки до віднайдення пекторалі Мозолевський звернув увагу директора Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Григорія Середи на необхідність дослідження кургану Товста Могила, на те, що там буде «щось дуже велике і блискуче».

Це така була в нього форма археологічного гумору. Середа також хотів провести дослідження, але не міг, бо це стало б порушенням фінансової дисципліни – курган не потрапляв до зони майбутніх кар’єрів, а був неподалік від залізниці. «Через багато років після смерті Мозолевського я познайомився з людиною, яка була в курсі справи, з Гаврилом Чаплигіним, – пригадує Мирослав Жуковський. – Він розповів, що тут втрутився Його Величність Випадок – один з впливових посадовців Дніпропетровська потребував чорнозему для рекультивації земель у своєму районі й заручився підтримкою ще кількох впливових людей, близьких до обласного керівництва.

Восьмиметровий курган оглянули, вирахували обсяг чорноземного насипу й звернулися до Мозолевського в Києві. Так сталося, що зійшлися інтереси потрібних людей і вміння, досвід та знання Бориса Мозолевського. От така таємниця Товстої Могили».

Знайдення пекторалі було приголомшливою подією. Під охороною міліції автор унікальної знахідки Борис Мозолевський доставив її в потягу до Києва.

Науковця прийняв Петро Шелест. Під час зустрічі в кабінеті першого секретаря ЦК КПУ перебували також президент Академії наук УРСР Борис Патон і директор Інституту археології АН Федір Шевченко. Для них була цілком зрозумілою безмірно висока ціна знахідки, і Мозолевський, замість тюрми в Мордовії, отримав ордер на трикімнатну квартиру в Києві, посаду молодшого наукового співробітника археологічного інституту, оклад двісті карбованців і премію.

Пектораль вдалося зберегти в Україні, відстояти від зазіхань на неї Москви, яка прагнула заволодіти нею під приводом того, що, мовляв, у Києві немає належних умов для зберігання такої цінної знахідки. (Зазначу, що нам, тоді студентам факультету журналістики Київського університету, членам літературно-мистецького гуртка професора Олега Бабишкіна, випала щаслива можливість одними з перших не тільки побачити пектораль в Інституті археології, а й потримати її в руках – завдяки тому, що Олег Кіндратович дружив з Федором Павловичем Шевченком).

Про неабияку художню й історичну цінність пекторалі вже написано сотні статей, монографій, книг, знято багато документальних кінострічок і телесюжетів. Вона стала найзнаменитішим скарбом Скіфського періоду нашої історії, однією з візитівок України. Якщо коротко, то це прикраса скіфського аристократа, похована з ним у ІV столітті до н.е. Її виготовили грецькі ювеліри на замовлення знатних скіфів. Золота пектораль вражає навіть своєю вагою (1140 грамів) і розмірами (30 сантиметрів у діаметрі). Але неабиякою, особливою є її мистецька цінність. Ювеліри зобразили на прикрасі сцени з життя скіфів. До того ж представили їх на трьох ярусах, використавши найтонші для тих часів технічні й технологічні прийоми і способи відтворення. І це, звісно, підтверджує високу майстерність творців цього шедевру, а водночас засвідчує високий рівень вимогливості до пекторалі її замовників із Скіфського царства.

СКІФІЯ В ЙОГО ДОЛІ

Борис Мозолевський десятиліттями досліджував і глибоко знав історію Скіфії та скіфських курганів українських степів Причорномор’я. Він народився і виріс у тих краях, де за багато століть до цього творилася їхня історія. За словами дослідника, степ був відразу за порогом його домівки в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині, у якому він народився і де пройшло його дитинство та шкільні роки. Це відтоді, зі школи почалося знайомство допитливого хлопчини зі скіфською історією.

Скіфи належали до групи народів індоєвропейської сім’ї. Професор кафедри Близького Сходу Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтин Тищенко проаналізував сучасне використання слів з мови скіфів і дійшов висновку, що до них належать прадавні запозичення, такі як «дбати», «кат», «обачний», «почвара», «тривати», «жвавий», тобто слова, які ми часто вживаємо сьогодні, не знаючи про те, що прийшли вони з давніх-давен, із Скіфії або, за визначенням давньогрецького історика Геродота, з «Великої Скіфії» – держави, що володіла територією від Дунаю до Дону.

Геродот залишив нам цілий ряд письмових свідчень про скіфів та їхню державу. Щоправда, серед них значне місце посідають міфи, легенди, різноманітні перекази. Існує версія, що він описав їх не із чужих слів, а на основі відвідання Скіфії. Цілком імовірно, що таким місцем перебування Геродота була Ольвія – грецьке місто поблизу нинішнього Очакова.

Скіфи справді створили велику державу, на чолі якої стояла династія деспотичних царів, що, за словами відомого українського історика Івана Крип’якевича, мали значні й організовані військові сили і тримали під своєю владою інші племена. Їхню міць у 513 році до нашої ери вирішив перевірити перський цар Дарій. Почавши свій похід від Дунаю, він не зміг опанувати широкі степові простори. Вирішальною в цій війні стала тактика випаленої землі, яку вміло застосували скіфи. Скіфи не йшли у відкриті бої з військом Дарія, яке мало значну перевагу, а відступали углиб степу, знищуючи все на своєму шляху. Тож війська персів не витримали цієї виснажливої погоні і змушені були відступити.

Зрештою, і скіфи не раз вирушали у військові рейди, доходили навіть до Єгипту. Неодноразово нападали вони й на своїх сусідів, також тих, що жили на північ від степів Причорномор’я. До наших днів дійшли перекази про те, як підтримували скіфи бойовий дух свого воїнства. Скіфські воїни, зазначає історик Орест Субтельний, мали звичай пити кров ворога, якого убили першим, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Водночас історик додає: «Безжалісні до ворогів, ці кочовики були віддані у дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок».

Щодо господарювання скіфів, то головним їхнім заняттям було скотарство. На неосяжних степових просторах вони випасали коней, овець і, щоправда, у меншій кількості велику рогату худобу. Скіфи-скотарі переміщувалися з табунами й отарами в пошуках нових пасовищ по всій території, яку займали.

Вони вели активну торгівлю зі сусідніми племенами й народами, обмінюючи продукти тваринництва на зерно. Утім, частина скіфів теж займалася землеробством, вирощуючи просо, ячмінь, овес і пшеницю. Важливим джерелом, яке живило скіфську економіку, був причорноморський фрагмент Великого Шовкового Шляху, що поєднував Індію та Китай з Грецією і Персією. Завдяки цьому Шляху (і для підтримки руху на ньому) у Скіфії утворилися укріплені городища, такі як Трахтемирівське, Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, Кам’янське. Останнє з них виникло й було розбудоване на Запоріжжі, ставши політичним та економічним центром, а насправді столицею, місцем перебування скіфських царів, за словами Геродота, своєрідним метрополем.

Від скіфських часів до нас дійшли не тільки писемні твори, історичні документи, а й численні кургани, у яких скіфи ховали своїх царів та знатних воєначальників. Розкопки цих монументальних поховань подарували археологам, нашому суспільству, усій світовій науці безцінні скарби, найзнаменитішою з яких якраз і є пектораль, яку знайшли українські дослідники на чолі з Борисом Мозолевським у кургані Товста Могила.

АРХЕОЛОГ З ПОЕТИЧНОЮ ДУШЕЮ

Та Борис Мозолевський мав не тільки хист доскіпливого, з вродженою інтуїцією вченого-археолога, а й неабиякий поетичний талант. У цьому переконуєшся, коли читаєш-перечитуєш його поезії (знову ж таки додам, що вперше з творчістю Бориса Мозолевського вдалося познайомитися в ті ж таки сімдесяті роки, особливо на хвилі уваги до його історичної знахідки).

Не вдаватимусь у докладну розповідь про свої враження від його поезії, а лише вкажу на її щирість, теплоту і справжність, які викликають почуття довіри і прихильності до автора. До того ж його поетичні рядки не грішать декларативністю й надуманістю, а написані від душі, про те, що він пережив та осмислив.

Але в контексті нашої розповіді про багаторічні пошуки й незвичайні знахідки Бориса Мозолевського під час розкопок скіфських курганів усе ж коротко скажемо про те, як позначилося це на його поетичній творчості. «Археологічна тема» у ній справді помітна. Та передовсім про непереборну відданість степу, любов і тяжіння до нього:

Люблю тебе, гіркий мій степе,

Солончаки та полини!

Як раптом зможу жить без тебе,

Мене навіки проклени.

Понад громами і органами

Новий заходить буревій.

А ти зориш мені курганами,

Як тиха ласка із-під вій.

А ось інший уривок, який Борис Мозолевський назвав «Ліричним відступом перед світанком»:

Світає, і небо поволі згаса.

Круг місяця тоншає срібний серпанок.

Не знаю, в степу спалахнула роса

Чи синьо засяяли очі скіф’янок…

Що ти для мене готуєш, мій дню?

Чим розплачуся за зустріч з тобою?

Золотом скіфським? Двигтінням вогню?

Чи долею, може? Чи, може, – собою?

Ці рядки – з поетичного циклу «Ірій». Борис Мозолевський супроводив його передмовою, у якій роздуми вченого переплелися з його людськими почуттями і враженнями, поетичним сприйняттям скіфської минувшини: «Могили, могили, могили – глибинний світ далекої і неповторної Скіфії… Місячної ночі і погідної днини, у зливи й заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними. За матеріалами дослідження скіфських старожитностей учені відтворили соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії. Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили й когось ненавиділи. Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі тільки ці мовчазні могили, у чому ж тоді полягає сенс людського буття?».

У цьому циклі звучить, зокрема, як поклик, як закличне звернення зі скіфських часів «Голос із Товстої Могили»:

Дивні зубри залізні могилу беруть

на таран.

Ніжні руки мене піднімають із глини

і тліну.

При мені тільки меч мій

та іще золота пектораль, –

Що розкажуть вони цим прийдешнім

новим поколінням?

Я не стану пояснювать – склад за складом

нехай прочитають самі,

Як ішли ми крізь ніч

до своєї найвищої істини –

По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі, –

Але душі нетлінні над світом проносили

чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,

володарко скіфів;

Батьку скіфів Папаю і ти,

царю царів Колаксаю!

Воскресайте зі мною із наших прабатьківських

міфів,

Воскресайте для світла, як я із пітьми

воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих

юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.

Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись

чолом і плечем,

Земле рідна, оплачена потом і кровію, – 

Скіфіє!

 * * *

Був у дитинстві Бориса Мозолевського період, коли він мріяв стати льотчиком. Після семирічки в рідній Миколаївці вступив в Одеську спецшколу Військово-повітряних сил. Школу розформували, але Борис наполегливо рвався в авіацію. Він домігся, щоб його прийняли в авіаційне училище Єйська. Навчався там разом з майбутніми космонавтами Георгієм Шоніним і Георгієм Добровольським. Але в 1956 році в армії почалися чергові реформи, і Мозолевський потрапив під скорочення та демобілізацію. Він приїздить у Київ, влаштовується на роботу кочегаром, а заочно закінчує історико-філософський факультет Київського держуніверситету. Знайомиться з Василем Стусом, є учасником руху шістдесятників і потрапляє під пильні очі КДБ. Він не став ні льотчиком, ні космонавтом. Але захопився дослідженням земних глибин, і це захоплення увінчалося знахідкою пекторалі, яка уславила його ім’я, стала однією з найгучніших знахідок ХХ століття. Дослідженню її, як і багатьох інших своїх археологічних відкриттів, Борис Мозолевський присвятив десятки своїх наукових праць та публікацій у періодиці, а також докторську дисертацію, яку, на превеликий жаль, захистити не встиг. Рокова хвороба обірвала його життєвий шлях у віці 57 років. Цей блог до 90-річня з дня народження Бориса Миколайовича Мозолевського завершу його поетичними рядками:

Пройшли шляхами ураганними,

Звели із попелу життя.

А степ все світиться курганами

Й не дозволяє забуття.

І в незатишному сім світі

Тим на землі щасливий я,

Що в золотому верховітті

Зоря лишилася й моя.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства