Російська та радянська історіографія століттями просували наратив про Південь України як про цивілізаційну лакуну, пустку, де культура з’явилася лише з приходом імперії. Новий проєкт “Крим поза імперіями” за допомогою сучасних 3D-технологій доводить протилежне, перетворюючи оцифровані артефакти на зброю в культурній війні. Які гріхи радянської методології доводиться виправляти сучасним науковцям, чому термін “монголо-татари” є ідеологічним анахронізмом та про наукову сенсацію в Одеському археологічному музеї говоримо з Ярославом Ченцовим, PhD, археологом, спеціалістом з питань охорони та збереження культурної спадщини України, членом ГО “Архаїка” та автором дисертації, яка присвячена кочовикам степової України доби Улусу Джучі (Золотої Орди).

Розкажи про проєкт “Крим поза імперіями”. Як виник задум використати фонди Одеського археологічного музею для порятунку кримської спадщини в умовах, коли більша частина матеріальної культури півострова зараз перебуває в окупації?

Проєкт виник завдяки та за підтримки Українського культурного фонду. Я виграв грантову програму, яка й надала можливість реалізувати цей задум.

СКРИНШОТ: youtube Інтента

Сама ідея з’явилася тому, що я як дослідник активно співпрацюю з Одеським археологічним музеєм і знаю, що там зберігається багато артефактів, які походять саме з Криму. Оскільки я є членом ГО “Архаїка”, яка займається збереженням культурної спадщини України, тут відбулося переплетіння моїх наукових інтересів (я досліджую середньовіччя на українських теренах) та пам’яткоохоронної діяльності. Кримська спадщина підійшла під ці завдання на всі 100 відсотків.

Для оцифрування було відібрано 50 ключових артефактів середньовічного та ранньомодерного періодів Криму. Якими були критерії відбору та чи є серед них експонати, які ти вважаєш справжніми перлинами колекції?

Критеріями відбору були, по-перше, доступність та репрезентативність предметів, а, по-друге, їхня унікальність. Хоча в деяких випадках ми керувалися протилежним принципом, створювали типову вибірку. Це стосується колекції так званих люльок для куріння. Ми відібрали 15 штук. Вони всі плюс-мінус схожі між собою, але це зроблено навмисно, щоб продемонструвати характерний зріз цього матеріалу. Наскільки мені відомо, в Україні такий матеріал у вигляді 3D-моделей ще не був представлений.

Унікальні предмети, звісно, теж є. Наприклад, будівельні плити з фортеці Солдая – це генуезька фортеця біля сучасного міста Судак у Криму. На них висічені імена генуезьких консулів, і датуються вони 1404 та 1414 роками. Написи свідчать, що “такий-то консул зараз править у Солдаї” і що цю плиту встановлено саме за його правління. Завдяки цьому ми можемо відстежувати етапи будівництва самої фортеці. Це унікальний матеріал, особливо для неокупованої частини України.

У проєкті наголошується, що науковий аналіз артефактів проводився крізь призму деколонізаційного підходу. Як саме віртуальна демонстрація цих об’єктів допоможе розвінчати російські та радянські імперські міфи про історію Криму?

Віртуальна демонстрація як мінімум дасть розуміння пересічним громадянам, що ці артефакти взагалі існують. Мені здається, що більшість людей, які не є науковцями, істориками чи археологами, не мають глибинного розуміння того, що відбувалося в Криму впродовж середньовіччя та ранньомодерного періоду. Натомість у суспільстві досі циркулюють імперські російські або радянські міфи.

Російський наратив завжди крутився навколо тези “купили-продали” або що Крим “завжди належав росіянам”. Щоб поглибити розуміння складних етнічних та політичних процесів, які відбувалися на цій території, потрібно дивитися на матеріальну культуру, яку тут залишили. Зіставляючи опис і сам артефакт, люди починають усвідомлювати: все набагато складніше й багатше, ніж намагається представити російська імперська матриця.

Взагалі, якщо говорити про радянську історіографію, то вона просувала міф про таку собі лакуну, пустку, де на території Бессарабії чи Причорномор’я буцімто сто років ніхто не жив. Уявити, що на велетенських територіях, які до того активно освоювалися й кочовиками, й осілими народами, раптом століття панувало безлюддя, просто неможливо. Мовляв, “монголи прийшли, всіх убили і стали тут жити самі”.

Насправді все зовсім не так. Монголів була мінімальна кількість, це виключно правляча еліта. Відбувалося масштабне змішування народів. Радянська ідеологія малювала спрощену картину: “Ось монголи, ось татари. А хто такі татари? Це кримські татари, у Казані теж якісь татари… Оце вони всі бусурмани й погані люди”. Відповідно до лінії партії історію кримських татар та будь-які згадки про них просто витискали з підручників та музейних експозицій.

Якщо українці усвідомлять цю спадщину повністю, у нас зникне міф, ніби прийшли росіяни й принесли сюди культуру. Частина артефактів нашого проєкту якраз репрезентує автентичну культуру кримських татар.

Трохи про технічну складову. 3D-моделі були створені за допомогою фотограмметричної зйомки і вже розміщені у відкритому доступі на платформі Sketchfab. Спробуємо пояснити для людей, які зовсім не знаються на фотограмметрії чи Sketchfab: що це таке і як цим користуватися?

Sketchfab – це відкрита онлайн-платформа. Доступ до неї абсолютно вільний і безкоштовний для кожного, у кого є інтернет та смартфон або ноутбук. На цій платформі вже кілька років існує сторінка Одеського археологічного музею, де публікуються моделі з різних проєктів. Наш останній проєкт розміщений там у вкладці “Колекції” під назвою “Крим поза імперіями”. Там викладено всі 50 артефактів. До речі, вони також опубліковані в реєстрі Музейного фонду України, доступ до якого теж вільний.

Тепер щодо створення моделей. Якщо пояснювати простими словами, фотограмметрія – це процес створення 3D-моделі на основі фотознімків реального об’єкта. Щоб отримати якісну модель, предмет потрібно сфотографувати абсолютно з усіх можливих ракурсів. Тут є свої технічні нюанси: розмір об’єкта, його колір, здатність відблискувати на світлі тощо. Загалом робиться від 100 до 1000 фотографій на один предмет.

На одну модель?

Так, на одну модель. Бувало навіть, що робили й по 3000 знімків, але в середньому виходить десь 100–120 фотографій. Потім ці кадри обробляються у спеціалізованих програмах, які й зшивають плоскі фотографії в об’ємну 3D-модель.

Надзвичайно важливий аспект, якого не видно під час звичайного перегляду на сайті: для кожної моделі були закладені детальні метричні розміри. Спеціалізоване програмне забезпечення дозволяє зафіксувати параметри з точністю до сотих часток міліметра. Якщо завтра якийсь науковець захоче детально дослідити ці предмети, він зможе дистанційно провести всі необхідні обміри. Ці дані ми також додали до опису кожного артефакту.

Серед цих 50 експонатів є іранська хука. У світі таких артефактів збереглися буквально одиниці. Як я розумію, тобі навіть вдалося визначити її ймовірного майстра чи майстерню?

Так, це дійсно унікальний приклад. Думаю, що згодом напишу про це окрему наукову статтю. У фондах Одеського археологічного музею цей предмет зберігався абсолютно неатрибутованим. Ніхто навіть не знав, до якого періоду він належить.

Взагалі, слово “хука” означає скриньку. Вона невелика, мідна, напівсферична, має кришечку. На ній є арабські написи, що перекладаються як “султан” та “помічник”, ці два слова переплітаються одне з одним. Увесь артефакт прикрашений рослинним орнаментом.

В інших тогочасних або пізніших іранських виробах використовували штрихування (зокрема, воно є на іранському відрі, яке теж зберігається в нашій колекції). Проте на цій хуці штрихування немає. Відсутність штрихування, дрібний рослинний орнамент та його переплетення з арабськими літерами дозволили мені знайти аналогії. Я дійшов висновку, що предмет належить до другої половини XV століття, походить із міста Хорасан і належить до майстерні Широлі Ібен Дімашки. Ми не можемо стовідсотково стверджувати, що це робота особисто майстра, але точно говоримо про його майстерню та традицію виробництва. Таких речей у світі відомо лише сім, і наша знахідка стане восьмою. Звісно, з цим можна сперечатися, але я вважаю, що знайшов достатньо доказів. Це класичний приклад роботи археологів як детективів минулого.

Прослідкувати монгольську релігійну ідентичність на наших теренах за археологічними джерелами ми не можемо. А як щодо етнічних маркерів? Наприклад, специфічного монгольського жіночого головного убору бока. Чи фіксується він на території України?

Так, бока – це специфічний головний убір. І саме за ним ми можемо чітко відстежувати присутність монгольського етносу. Навряд чи якась половецька жінка стала б його вдягати, та їй, власне, ніхто б і не дозволив цього зробити. На території Східної України, у Донецькій, Харківській, а також Дніпропетровській областях, є поховання з цими боками, за якими ми маркуємо монгольську присутність. В інших похованнях їх немає.

Тут ми якраз підходимо до питання відсоткового складу тогочасного населення. Як ми казали вище, монголів була мінімальна кількість, виключно правляча еліта й певна частина воїнів, які прийшли сюди з війною. Але згодом вони або повернулися на рідні землі, або розчинилися серед місцевих. Загалом більшість території залишилася за тими етносами, які тут жили й до навали. Переважно це були половці, які на той момент займали більшу частину степової України.

Тобто бока на наших теренах була не просто етнічним впливом, а елементом статусу?

Скоріше навпаки. Вона від самого початку свого створення на рідних теренах була маркером високого статусу. А вже на території України вона перетворилася на етнічний елемент, маркер, який дозволяв візуально вирізняти людей іншого, монгольського походження.

Відомо, що один із рецензентів під час захисту твоєї дисертації радив відмовитися від терміну “монголо-татари”. Поясни, чому це явний історичний анахронізм та суто ідеологічне навантаження радянської історіографії?

Якщо пояснювати просто, цей термін штучно змішує докупи абсолютно різних людей. Насправді це абсолютно різні за походженням та антропологією народи. Є монголи, і є татари – це окремі позиції.

У своїй дисертації ти використовуєш термін “спотворені ідентичності”. Що ти вкладаєш у це поняття? Як із цим пов’язана некоректна інтерпретація матеріалів дослідниками минулого? Які головні хиби радянської методології тобі довелося виправляти?

Спотворення бувають різними. Буває відверте ідеологічне викривлення за лінією партії. Наприклад, коли в радянському союзі агресивно заперечували чи замовчували будь-які німецькі впливи в черняхівській культурі.

У випадку з кочовиками Півдня прямого ідеологічного замовлення не було. Тут ми радше говоримо про застарілі методи аналізу та банально недбале, неприскіпливе ставлення до матеріалу. Радянських археологів у цьому регіоні цікавили насамперед скіфи, сармати, давні греки. А середньовічні кочовики досліджувалися за залишковим принципом. Якщо ж говорити про ногайців, то вони були непотрібні в квадраті, тому що через ісламську традицію їх ховали без інвентарю. Коли в одному кургані лежить по 180 безінвентарних кістяків, радянські науковці ставилися до фіксації такого матеріалу дуже поверхнево.

Саме тому я говорю про “спотворення”: матеріал фіксувався неякісно, у звітах панувала плутанина. Часто бувало так, що у звіті поховання описане, а самого матеріалу у фондах немає. Або навпаки: артефакт є, а з якого він поховання, зрозуміти неможливо. Особливо цим грішили масштабні радянські новобудовні експедиції 1970-х – 1990-х років.

Поясни для читачів, що таке “новобудовна експедиція”.

У радянському союзі масово будувалися масштабні зрошувальні та меліоративні системи для сільського господарства. Для цього доводилося перекопувати величезні масиви землі. За тогочасними правилами перед будівництвом землю мали дослідити археологи.

Держава виділяла великі кошти, техніку, формувалися велетенські експедиції з десятків загонів, де працювали сотні людей. Вони їздили й копали колосальні обсяги, здебільшого зносили технікою кургани. Сьогодні в Україні археологам категорично заборонено розкопувати курган, якщо йому не загрожує повне фізичне знищення. А тоді все було простіше.

Як наслідок, близько 90% усього археологічного матеріалу про кочовиків, який ми маємо сьогодні, походить саме з тих масштабних радянських розкопок. Але через поспіх та об’єми якість фіксації даних сильно шкутильгала.

Ти пов’язуєш актуальність дослідження кочового населення нашого степу зі змінами у сприйнятті історико-культурної спадщини через російсько-українську війну. Цей зв’язок не для всіх є очевидним. Як саме глибоке розуміння цього складного минулого допомагає нам сьогодні?

Це допомагає нам на багатьох рівнях. Якщо українці будуть усвідомлювати свою спадщину в усій її повноті, а не лише виводити себе виключно як “нащадків Київської Русі” чи “нащадків трипільців” (що взагалі є дуже поширеним, але науково некоректним міфом), наше сприйняття країни зміниться.

Ми маємо тверезо визнати: на велетенській території сучасної України, у нашому степу, століттями жили кочові народи тюркського походження. Вони не були слов’янами. Ми мали надзвичайно складну, багату історію взаємодії слов’янського та тюркського світів. Додайте сюди Крим, італійські торгові міста генуезців, вірменські та грецькі громади, кого тут тільки не було. Глибоке деколонізоване знання власної історії є найкращим щепленням проти будь-яких імперських наративів, які росія намагається нав’язати світові та нам сьогодні.

Валерій Болган