Connect with us

Суспільство

Повернення через сторіччя: гості з Бразилії відвідали в Ізмаїльському районі захід, присвячений еміграції їхніх предків до Південної Америки

Published

on


Своїх родичів житель Сан-Паулу Ренато Олівейра довго намагався розшукати у Румунії. Адже саме ця країна була вказана у графі «місце народження» в документах його бабусі та дідуся, які у 1925 році приїхали до Бразилії у пошуках кращої долі, – село Код-Китай, Румунія. Історію родини Галєвих у контексті подій сторічної давнини журналістам видання «Південь сьогодні» розповів краєзнавець з села Острівне, воно ж Бабата, воно ж Код-Китай, секретар Суворовської селищної ради Петро Добрєв.

З 16 по 19 жовтня в Острівному гостювала бразильська родина Олівейра. На таку далеку подорож, та ще й до країни, у якій йде війна, голова сім’ї Ренато з двома синами та донькою наважилися, аби на власні очі побачити місце, де народилися і жили їхні предки. Тут, на сільському кладовищі поховані прапрадід та прабабуся Ренато, а також брати та сестри його бабусі та дідуся.

«У перший день ми провели для гостей екскурсію селом. Розповіли їм історію Острівного, разом прогулялися центром села, показали їм школу, церкву. Саме церква найбільше їх надихнула: вона зберіглася саме з тих давніх часів, і саме тут вінчалися їхні бабуся та дідусь, тут хрестили їхніх тіток, які народилися в Острівному і будучи малими дітьми поїхали разом з Батьками до Бразилії. А прабабуся та прадідусь брали у будівництві церкви безпосередню участь», – зазначив Петро Добрєв.

За океан родина Галєвих виїздила з двома доньками. Ще одна – бабуся Ренато – народилася вже в Сан-Паулу. Тому прізвище Галєви у Бразилії не зберіглося.

Ренато ріс разом з бабусею та дідусем. І з раннього дитинства пам’ятає, як вони хотіли повернутися до Буджаку. Тож він прагнув здійснити їхню мрію, а ще – самому побачити, де вони народилися та жили.

«Там ціла історія. В документах у баби та діда написано, що народилися вони в селі Код-Китай, у Румунії. Але знайти таке село в Румунії Ренато не міг. Знайшов лише на якійсь старій карті. І лише порівнявши з сучасними картами він зрозумів, що йдеться про нинішнє Острівне в Україні. Розповідає, що в нього через це у голові утворилася суцільна каша. Єдине, що допомогло зібрати усе до купи, це те що за сучасними даними тут живуть болгари. І на тій старій карті теж вказано, що Код-Китай – болгарське поселення. Він почав шукати прізвища – дідове Галєв та бабине Бузіян. І так він вийшов на людей з Острівного, які дали контакти його троюрідних сестер», – коротко розповідає історію пошуків наш співрозмовник.

Сам Петро приблизно у цей час почав цікавитися історією переселення своїх земляків до Бразилії. І знайшов… сестер Ренато, які й доправили його до свого брата, бо він якраз цікавиться цим питанням.

«Ми почали спілкуватися. Він дуже хотів приїхати до Острівного доки ще жива племінниця його бабусі – 98-річна Марія Дмитрівна Станєва (Бузіян). Але його зупиняла війна. Ми спілкувалися і я його вмовив. Вони зустрілися», – відкрив таємницю термінового візиту гостей Петро Добрєв.

Другий день в Острівному гості присвятили візитам до знайдених родичів. А ще ходили подивитися на старі будинки, де народилися їхні бабуся та дідусь, та місце, де колись був їхній будинок, в якому вони жили, будучи молодою родиною. Тут немає не те що будинку – немає вже і тієї вулиці. Але потомки мали змогу побачити землю, де Галєви вирощували овочі та виноград. Побували й на кладовищі, де поховані їхні предки. Тут, на могилі брата бабусі, Ренато зробив символічне поховання – закопав у землю бабусину хустку та дідусів капелюх. Так символічно баба Зона та дід Гергі повернулися до Буджаку, куди не встигли приїхати за життя.

У суботу Ренато разом з дітьми побував у гостях у найстаршого жителя села – діда Кольо. І цей візит був не тільки даниною шани. Мати діда Кольо свого часу теж емігрувала до Бразилії. Але згодом повернулася. А мандрувала за океан на одному пароплаві з родиною Галєвих, навіть у списках були поруч. Чоловік, коли почув, що до села їдуть такі гості, дуже захотів запросити їх до себе.

Ввечері родину Олівейра запросили до Будинку культури, де пройшов захід, присвячений сторіччю початку переселення жителів Острівного до Бразилії. Після лекції та святкового концерту жителі села організували застілля, на якому зібралися усі родичі сімейства.

Петро Добрєв розповів нам, що родина Галєвих була далеко не єдиною, яка ризикнула поїхати на інший континент у пошуках кращого життя. Усього протягом десяти місяців – з червня 1925 по травень 1926 року – до Бразилії виїхали три сотні людей. Це шістдесят родин, шістнадцять – виїхали першими рівно сто років тому, у жовтні 1925-го. Станом на 16 грудня 1924 року в Код-Китай жили 3140 людей.

«З них, по прізвищах, я знайшов сто дев’яносто. Дванадцять родин повернулися до Острівного. В нас навіть є одна родина, яких досі називають «амеріканчуйті». Повертались у 26-му, 27-му і 28-му роках. Але це не були заробітки. Це була міграція в один кінець. Їм обіцяли надати землю, будинки та усе, що потрібно у будинках. Одним обіцяли по двадцять п’ять гектарів на родину, іншим – в залежності від кількості робітників. Завдання було – виселити якомога більше людей з Бессарабії», – поділився знайденою інформацією Петро.

Дослідник розповідає, що насправді людей ввели в оману. У Бразилії вони просто стали рабами – працювали на плантаціях за їжу. Люди втікали, хтось будь-якими зусиллями збирав гроші і повертався додому.

«Це була цілеспрямована політика Румунії. Там було багато супутніх причин. Але головною була політика влади відносно національних меншин. Це була концепція моноетнічної держави. Румуни мали бути переважною більшістю. А тут, у Бессарабії, були болгари, українці, гагаузи, росіяни, євреї, німці… Там дуже красномовна статистика. Масова міграція почалася 26 червня 1925 року і завершилася 1 травня 1926-го. За цей час з тодішньої Румунії емігрували більше 24000 людей. З них відсотків 70 – з Бессарабії. Румун з них було… дві людини», – пояснює події тих років Петро Добрєв.

Їхали до Бразилії довго, за теперішніми мірками – непомірно довго. З Острівного – підводами до Арциза, залізничної дороги в селі тоді ще не було. Потягом їхали через Кишинів до Бухаресту. Там їх селили у спеціальному таборі, де вони приблизно місяць в нелюдських умовах чекали на отримання закордонного паспорту. Звідти мігранти їхали до Гюргєво (Джурджу), де сідали на пароплав, що йшов до Відня. У Відні, у центральному консульстві Бразилії в Європі, вони отримували візу. Звідти потягом їхали у Шербур, у Францію. А з Шербура пароплавом до Порт Сантуса, штат Сан-Паулу у Бразилії. На новому місці мігрантів потягом везли вже до міста Сан-Паулу, де розташовувався так званий пансіонат для мігрантів. Фактично ж це був величезний барак, де могли розміститися три тисячі людей. Тут місцеві плантатори обирали для себе більш витривалі родини для роботи на своїх плантаціях.

Маршрути, якими жителі Буджаку потрапляли до Бразилії, були різними. Так, жителі села Дивитлій (Делень, Арцизька громада) після Відня потрапили до Трієсту, що в Італії. Є родини з Острівного, які разом з кількома жителями села Кирнички до Сан-Паулу потрапили з Гамбургу.

Це те, що Петрові вдалося з’ясувати під час своїх досліджень. Насправді ж нащадків болгар у Сан-Паулу, та й в усій Бразилії зараз немало.

У 2013 році до Острівного вже приїздила одна родина з Бразилії – нащадки роду Бузіян. Раніше родину предків відвідували бразильські болгари Ганчеви. Є ще одна родина, яка хоче приїхати до Острівного. Але знову ж таки війна…

Зрозуміло, що багато болгарських прізвищ за сторіччя по той бік океану загубилося, багато – змінилися на місцевий, португальський лад. Та й самі болгари там давно асимілювалися серед місцевих. Але намагаються тримати зв’язок. Так Ренато зараз розшукав шість родин-потомків тих, хто сто років тому разом з його дідусем та бабусею назавжди покинув Острівне і оселився в Бразилії. Тепер вони мають змогу спілкуватися один з одним. А ще у Сан-Паулу діє болгарська спільнота, у якій нащадки бессарабських болгар знайомляться з культурою та традиціями своїх предків.

Щоб не загубилося прізвище Галєв, Ренато вирішив, що його носитиме його старша донька. Під час хрещення вона, замість прізвища матері, яке у більшості випадків надають дитині разом з прізвищем батька, отримала прізвище свого дідуся. Тож десь у Сан-Паулу живе Маріанна Галєва Олівейра – правнука Гергі та Зони Галєвих, які сто років тому назавжди залишили Код-Китай.

Діана ГЕРГІНОВА



Джерело

Суспільство

У МОЗ повідомили про терміни використання коштів на «Скринінг здоров’я 40+»

Published

on



Кошти на «Скринінг здоров’я 40+», отримані до 1 травня, необхідно використати до 30 червня.

Про це у Фейсбуці повідомляє Міністерство охорони здоров’я, передає Укрінформ.

«Тепер діють чіткі терміни для проходження обстеження. Якщо ви отримали кошти до 1 травня 2026 року — пройдіть обстеження до 30 червня 2026 року. Якщо ви подали заявку після 1 травня 2026 року — кошти будуть доступні рівно два місяці з моменту зарахування», – йдеться у повідомленні.

У МОЗ додали: якщо кошти не будуть використані до зазначеної дати, вони автоматично повернуться в держбюджет.

Пройти обстеження в межах програми «Скринінг здоров’я 40+» можна у 2089 медичних закладах України. Записатися на візит можна за посиланням screening.moz.gov.ua.

Читайте також: Ляшко анонсував з липня розширення програми «Доступні ліки»

Як повідомляв Укрінформ, Міністерство охорони здоров’я оновило механізм участі у національній програмі «Скринінг здоров’я 40+». Відтепер українці та українки віком від 40 років можуть подати заявку на участь у програмі у зручний для себе час, без очікування 30 днів після дня народження.

Фото: unsplash.com



Джерело

Continue Reading

Суспільство

Юрій Лейдерман: “Перемога сьогодні – єдина форма свободи” Анонси

Published

on


“Історія обійшлася з нами так жорстко, що в українців вже не залишилося ілюзій”, – констатує один із головних інтелектуалів сучасного українського мистецтва Юрій Лейдерман. Перебуваючи в Берліні, він гостро переживає кожну спробу законсервувати старий імперський міф про особливість Одеси.

В інтерв’ю художник пояснює, чому боротьба за пам’ятник Пушкіну – це маркер відсутності внутрішньої культури, а визнання Івана Марчука – трагедія. Він розмірковує про те, як його власні роботи передбачили війну, і сподівається, що його портрети диктаторів Хусейна й Чаушеску незабаром опиняться в Національному художньому музеї України.

Лейдерман без прикрас оцінює Венеційську бієнале та свої складні стосунки з одеськими художниками Олександром Ройтбурдом і Сергієм Ануфрієвим. Також він міркує про те, чому після перемоги Україна неминуче стане жорсткою національною державою, як американський геній Філіп Гастон пов’язаний із Потьомкінськими сходами й чому перемога сьогодні – це єдина форма свободи, яка має значення.

Довідка. Юрій Лейдерман – художник і письменник. Народився 1963 року в Одесі. З початку 80-х років брав участь у виставках неофіційного мистецтва в Одесі та Москві. У 80–90-х роках мешкав у Москві, входив до кола так званого московського концептуалізму. З 2004 року живе в Німеччині. З 2014 року визнає себе суто українським митцем. Учасник численних персональних та групових виставок сучасного мистецтва. Автор кількох книг есе та щоденникової прози.


Юрій Лейдерман. ЗОБРАЖЕННЯ: Facebook Юрія Лейдермана

Ви живете в Берліні вже багато років. Чи стало це місто для вас “нейтральною смугою”, де зручно деконструювати сенси, чи воно вже саме перетворилося на міф із власним тиском? 

Скоріше це нейтральне місце. Мені, чесно кажучи, не зовсім подобаються слова на кшталт “деконструювати сенс” або “деконструювати міф”. Слово “деконструкція” занадто постмодерністське. Воно пов’язане з практикою Дерріда, а ми його зараз вживаємо надто часто, підміняючи ним прості поняття: незгоду, сумнів.

Для мене Берлін – саме нейтральна територія. Я людина, яка легко звикає до будь-якого простору, тому що здебільшого живу у внутрішньому світі. Місто мені подобається, але я б абсолютно спокійно міг жити в будь-якому середньоєвропейському місті зі схожим виглядом і кліматом.

СКРІНШОТ з інтерв’ю з Юрієм Лейдерманом

У Москві я прожив 20 років, і там мені було некомфортно. Ці нескінченні спальні райони, будинки, що стоять, як щербаті зуби. А Берлін, Париж, Відень – це нормально.

Я всюди шукаю Одесу. Моїх друзів це часом навіть дратує. Я дивлюся на щось прекрасне й кажу: “Ну прямо як у нас в Одесі!” Мені потрібна зрозуміла сітка кварталів, еклектичний історизм, щоб будинки кінця XIX століття стояли впритул один до одного, а вздовж вулиць росли каштани, платани й липи. У Німеччині я зміг собі дозволити жити саме в такому місці, поруч із центром. У Москві я цього дозволити собі не міг. 

А чому тоді не сама Одеса? 

Це ситуація, яка, на жаль, зараз не від мене залежить. На превеликий мій жаль, скажімо так.

Ви колись порівняли Одесу з “довгою смугою вздовж моря”, протиставляючи її імперській вертикалі. Як ви сьогодні ставитеся до деколонізації Одеси й пошуку нового міського міфу?

До деколонізації я ставлюся зі стовідсотковим позитивом. Але я не розумію, навіщо нам шукати нові міфи. Навіщо взагалі жити міфами, коли реальність набагато цікавіша? У мізках багатьох моїх знайомих, родичів і друзів дитинства досі побутує цей міф про “Одесу-Одесочку”, “шаланды, полные кефали”, пісні Аркадія Сєвєрного й дурний фільм “Ліквідація”. Я все це терпіти не можу. Того, за чим вони тужать, давно немає. Точніше, ніколи не було. На шляху деколонізації ми можемо знайти стільки конкретного й глибокого, що міфи стануть просто не потрібні.

Юрій Лейдерман, “Жінки” (2026). ЗОБРАЖЕННЯ: Facebook Юрія Лейдермана

Інший бік цього міфу, який я теж не терплю: “Одеса – особливе місто, вона ніколи не була цілком Україною”. Господи, Боже мій! В Україні кожне місто – особливе. Чернігів особливий, Полтава абсолютно містично особлива, Донецьк особливий, Івано-Франківськ особливий.

Коли починають торочити про інтернаціональну Одесу, французьких та італійських архітекторів, оперний театр, то геть забувають, хто це все будував і на які гроші. А робилося це на гроші від експлуатації України. Навіщо потрібне було Порто-Франко? Тому що через Одесу гнали на експорт українське зерно, яке вибивали з українських селян. Одеса була побудована на гроші, вичавлені з українських полів та українського народу. Це треба чітко розуміти.

Менше з тим, навіть за загального прийняття деколонізації у багатьох містян викликають запитання перейменування вулиць або боротьба навколо пам’ятника Пушкіну. Я до цього ставлюся абсолютно нормально. Ну що цей пам’ятник Пушкіну? Був пам’ятник – і немає пам’ятника. Люди, які так голосно ратують за специфічну одеську культуру, яку нібито знищують, просто демонструють брак культури внутрішньої. Культура має бути не зовні, не у вигляді ідолів. Пушкін всередині тебе? Цитуй подумки, навіщо тобі бюст? 

Ви були частиною московського концептуалізму. Чому після 2014 року ваша позиція стала виразно проукраїнською? 

В Одесі 80-х ми, звісно, взаємодіяли з українським середовищем, але життя йшло своєю чергою. З одного боку, я завжди в якомусь сенсі вважав себе українським художником, з іншого – довго не педалював це питання. На початку 2000-х мене могли заявити на виставках і російські, й українські куратори. Якщо мене запитували прямо, ким я себе вважаю, я віджартовувався: “Не морочте голову, я просто єврейський хлопець з Одеси”. Але я завжди стежив за тим, що відбувається в Україні, мене це торкало.

Юрій Лейдерман, “Берег загиблих човнів” (2026). ЗОБРАЖЕННЯ: Facebook Юрія Лейдермана

Остаточним переломом став Майдан. Коли я дивився на те, що відбувається, у мені все перевернулося: Господи, це ж мій народ. Такий прекрасний, сильний, світлий. Найкращий народ у світі – і це мій народ.

До повномасштабної війни в мене було ідеалістичне уявлення, що Україна може стати такою собі європейською Швейцарією, де всі переслідувані знаходять притулок, а українська культура не обмежується тільки мовою. Гоголь – російськомовний український письменник, Шолом-Алейхем – ідишомовний, Захер-Мазох – німецькомовний, Бруно Шульц – польськомовний. Але зараз, звісно, ці питання відступили на другий план.

Вже тоді, у 80-ті, у перформансі “Якщо стати обличчям до півдня, москва залишиться далеко позаду” ви ніби все зрозуміли. Що зараз для вас означає бути українським художником? 

З одного боку, бути українським художником сьогодні – це абсолютна відповідальність та щирість. Взагалі “щирість” для мене є найголовнішою та найпривабливішою рисою українського середовища. З іншого боку, це конкретні професійні зв’язки, творча робота та дружні стосунки, наші спільні проєкти.

Юрій Лейдерман, “Якщо стати обличчям до півдня, москва залишиться далеко позаду” (1983). ФОТО: Facebook Юрія Лейдермана

Ваші шляхи з одеським художником Сергієм Ануфрієвим давно розійшлися – і політично, і світоглядно. Чи залишилося місце для діалогу з тим Ануфрієвим, із яким ви починали у 80-х?

По-перше, користуючись нагодою, я хочу висловити найглибші співчуття у зв’язку з загибеллю  його сина Тимофія Ануфрієва. Це величезна трагедія для нас усіх. По-друге, саме завдяки Сергію Ануфрієву я взагалі потрапив у світ мистецтва, і я до скону віку йому за це вдячний. Але, по-третє, нам із самого початку, і особливо потім, вже в період “Медгерменевтики”, було зрозуміло, що ми  різні люди й за темпераментом, і за ставленням до мистецтва.

Ануфрієв, Войцехов і Лейдерман (зліва направо). ФОТО: Facebook Юрія Лейдермана

Сергій – людина специфічна, блискуча та вітряна, він може інколи зникнути з комунікації. Коли я можу допомогти, щоб він був десь представлений, наприклад, дати на виставку його твори з власної колекції, я то роблю залюбки. Але все ж я відчуваю  більшу відповідальність перед тими, кого з нами вже немає – Ігорем Чацкіним, Олегом Петренком, Льонею Войцеховим.

У 2014-му ви закликали бойкотувати “Маніфесту” в Санкт-Петербурзі. Як ви ставитеся до нинішньої ситуації на Венеційській бієнале та існування там російського павільйону?

До присутності росії на Венеційській бієнале я ставлюся з абсолютним неприйняттям і обуренням. Але що стосується самих протестів… Мені здається, те, що відбувається навколо цього павільйону – всі ці Pussy Riot, дівчата в балаклавах – парадоксальним чином працює як піар-контрагент путінського режиму.

Коли в 2014-му я закликав до бойкоту “Маніфести”, мало хто відгукнувся (підтримали тільки польський художник Павел Альтгамер та румунський художник Дан Пержовський). Був ще один петербурзький художник, який теж оголосив бойкот – з якихось інших, не пов’язаних з Україною обставин. Але він буквально днював і ночував на “Маніфесті” та бігав за кожним журналістом з розповіддю про те, що він мов бойкотує. Для мене це кумедно, бо бойкот позначає тотальне неприйняття, а не розповідь про те, що ти це не приймаєш. А у Венеції влаштували подію: у самому павільйоні працює дискотека й безкоштовно наливають водку, а під павільйоном б’ють у барабани й бігають люди в рожевих балаклавах для роликів на YouTube. Тобто бойкот став розвагою й піаром для обох сторін. Це світ публічності, в якому ми живемо, але мені такий підхід здається недоречним.

На цій бієнале була представлена українська робота Жанни Кадирової. 

Мені дуже подобається те, що робить Жанна – і її проєкт “Паляниця” з річкових каменів, і цей олень…

Жанна Кадирова та скульптура “Оригамі Олень”. ФОТО: Facebook/Galleria Continua

Її роботи дуже точні для нашої української ситуації, і важливо, що в них немає задушливого, трагічного надриву. На фотографіях поруч зі своїми об’єктами Жанна стоїть усміхнена, модно одягнена. То позиція не слабкої жертви, а борця, який усвідомлює свою силу. Ну і притаманне нам відчуття гумору, яке завжди є нашою перевагою. 

Ви брали участь у виставці “Республіка циніків” у Варшаві, де показали одеську інсталяцію 80-х “Способи вбивства прапором”. Чи мистецтво справді здатне передчувати історію? Який настрій майбутнього ви вловлюєте сьогодні? 

Почнемо з деталей: це була не інсталяція й не перформанс (хоча зараз це називають гучними словами). У 80-х в Одесі на квартирі в Ігоря Чацкіна ми просто влаштували фотосесію. Запросили кілька глядачів і зняли шість позицій умовного вбивства прапором. Дві фотографії потім загубилися, залишилося чотири. Коли куратор у Варшаві запропонував мені “реконструювати цей перформанс”, я відмовився – це дурниця. Замість цього я розповів про контекст події і показав ці архівні кадри.

“Способи вбивства прапором”. ЗОБРАЖЕННЯ: Музей Сучасного мистецтва Одеси

А контекст у тієї зйомки був дійсно абсурдний. До нас в Одесу з москви приїхав наш знайомий саксофоніст Сергій Летов (який, до слова, став страшним ватником і зараз живе десь у Криму). Летов звик до бурхливого перформансного життя московських “Колективних дій” і думав, що в нас в Одесі теж усе кипить. А у нас тиша, Сергій Ануфрієв узагалі в дурдомі лежав, косив від армії. Тобто нам із Чацкіним треба було тримати марку перед москвичами, і ми на ходу придумали цю акцію з прапором.

Зараз цю роботу часто беруть в українські збірні виставки – її легко транспортувати, це просто фото. Тоді ми не вкладали прямого політичного сенсу. Прапор був білим не тому, що ми боялися звинувачень в антирадянщині, а тому що нам був цікавий сам ейдос прапора, який парадоксально використовується як струмент вбивства.

Але так, мистецтво передбачає історію. Просто не так, як ми собі уявляємо. Мій колега Микита Кадан висловив прекрасну метафору: “Художники – це сліпі, які шарять у темряві”. Ми всі перебуваємо в історичній темряві, але художники беруть на себе ризик іти навпомацки. Завдяки цій сліпоті у них розвивається особлива тактильна чутливість пальців, і вони натрапляють на пророцтва, самі того не усвідомлюючи.

У мене є ще більш очевидне передбачення – серія фільмів, яку ми робили з Андрієм Сильвестровим. Наприклад, у 2011 році ми зняли, здається, абсурдний епізод: на балконі в Одесі сидять люди, травлять байки, і раптом виходить чоловік і читає промову Молотова від 22 червня 1941 року про напад Німеччини на Радянський Союз. Але чомусь читає її українською мовою. Тоді для мене це була чиста “геопоетика”. А зараз цей фрагмент виглядає абсолютно моторошно.

Ми шляємося в прибої історії, не розуміючи до певного часу, де перебуваємо. Нам здається, що ми лежимо на пляжі, а з’ясовується, що нас уже забирає хвилею. Це розумієш тільки в ретроспективі.

В анотації до роботи “Композиція з груддю й косами” ви вказуєте, що десятки разів намагалися написати портрет Олександра Ройтбурда, але зрештою визнали цю задачу неможливою. Що саме в ньому так чинило опір зображенню? 

Саша свого часу зробив серію робіт, де примальовував пейси різним персонажам – Пушкіну, Марату Гельману, Шевченку. І я у відповідь хотів зобразити з пейсами його самого. Але мої портретні можливості обмежені. Вдалі портрети у мене виходять тільки тоді, коли йдеться про лиходіїв історії. У мене є “Портрет Саддама Хусейна на вітрі”, є портрети пошматованого Каддафі, розстріляного Чаушеску, вбитого льодорубом Троцького.

Юрій Лейдерман, “Композиція з груддю й косами”. ЗОБРАЖЕННЯ: arterritory 

Ці персонажі мене приваблюють. Вони лиходії, але водночас і цапи-відбувайли, жертви історії. Це пов’язано з моїми роздумами про відповідальність і рішучість. Ось Чаушеску вбили – і правильно зробили, я вважаю. Але якщо тобі дадуть у руки автомат і скажуть “вбивай!”, ти сам зможеш натиснути на гачок?

Повертаючись до Ройтбурда: я зрозумів, що це постать не того історичного масштабу. Тому портрет і не йшов та після багатьох перефарбувань він перетворився на “Композицію з груддю та косами”. Коли на нього через музей спустили всіх собак місцеві депутати, ми, звісно, його підтримали. Але це треба розділяти. Мені досі прикро, що Саша є провідним символом мистецтва Одеси та України. Це так само прикро, як якщо у звичайного українця запитаєш, якого художника він знає, і той відповість: “Марчук”. Більшість живописних мас Ройтбурда я вважаю доволі пошлуватими. Але колективна свідомість не контролюється.

Чи можливий ваш проєкт в Одесі сьогодні? І яким він мав би бути?

У мене є два проєкти, які я дуже давно мрію реалізувати саме в Одесі. Перший проєкт пов’язаний із видатним американським художником Філіпом Ґастоном. Він був одним зі стовпів абстрактного експресіонізму, потім несподівано для всіх повернувся до фігуративного живопису. Але мало хто знає, що його батьки – емігранти з Одеси, які тікали у 1904–1905 роках від погромів. Сам Філіп народився в Монреалі, в родині ніколи не розмовляли ані ідишем, ані російською. Але Ґастон завжди пам’ятав про своє коріння. У 70-ті роки він зачитувався Ісаком Бабелем і Костянтином Паустовським (“Час великих очікувань”) – в той самий час, коли їх в Одесі читав я зі своїми шкільними друзями. У нього є картини, присвячені Одесі та “I.B.” (Ісаку Бабелю – ред.).

Філіп Гастон, “I.B.” (1977). ЗОБРАЖЕННЯ: Christie’s

Привезти його оригінали в Одесу, звісно, нереально – вони коштують мільйони доларів. Але можна зробити приголомшливий документальний проєкт. Зараз наша одеська дослідниця Наталка Ревко, яка перебуває в Америці, вже зв’язалася з фондом спадщини Ґастона. І американцям це страшенно цікаво, тому що вони нічого не знають про його одеське коріння. Ми пропонуємо їм архівні дослідження в Одесі в обмін на їхні матеріали.

Другий проєкт пов’язаний із Павлом Філоновим. Філонов – один із моїх найулюбленіших художників ХХ століття, принаймні серед росіян. У 1917 році він був мобілізований на румунський фронт і перебував в Ізмаїлі. Після революції його кооптували до ради солдатських депутатів. Коли йому запропонували вступити в партію більшовиків, він відповів великою фразою: “Я не можу вступити у вашу партію, тому що я вже належу до іншої партії – Партії Світового Розквіту, яка складається тільки з мене”. Його відправили в Петроград здавати царські прапори, і більше він на фронт не повернувся.

Збереглася зловісна фотографія 1917 року, де Філонов із товаришами сидить за столом у напіввійськових френчах під тьмяною лампою – чиста сталінська трійка, що виносить смертні вироки. А у радянського поета Андрія Вознесенського є маловідомий вірш, присвячений Філонову, з таким рядком: “Дай мені вищу міру, комісаре Філонов”. Тут, зрозуміло, гра сенсів: вища міра як розстріл і вища міра як духовний ценз.

Павло Філонов другий праворуч. Ізмаїл, 1917 рік. ФОТО: lit-collider

Коли я навчався в Одесі у 119-й школі (зараз це Перша гімназія), у нас був приголомшливий шкільний Театр Юності, який вела вчителька літератури Юлія Мойсеївна Самарова. З цього театру, до слова, вийшло багато одеських “джентльменів” – Олег Школьник, покійний Женя Хаїт. Наш театр був модерністським: жодних декорацій, тільки чорні та червоні куби, і ми часто ставили композиції за віршами Вознесенського. Але саме цей вірш про Філонова ми ніколи не виконували.

Я хочу зібрати в Одесі тих акторів нашого шкільного театру, хто ще живий, і попросити їх, сьогоднішніх літніх людей, які пройшли крізь усі історичні пертурбації, прочитати цей вірш. З якою інтонацією вони вимовлять тепер це: “Дай мені вищу міру, комісаре Філонов…”?

Я бачу це як інсталяцію з двох стін: на одній – величезна фотографія з Ізмаїла 1917 року з Філоновим, на іншій – архівна фотографія якоїсь нашої шкільної постановки 70-х, а в просторі звучить аудіозапис сьогоднішнього читання цих віршів постарілими одеськими учнями-акторами.

Якою є головна ілюзія нашого часу і що для вас сьогодні означає свобода?

Історія обійшлася з нами настільки підло й жорстко, що в українців уже взагалі не залишилося жодних ілюзій. А свобода… Мені важливо тільки одне – щоб перемогла Україна. Іншої свободи на сьогодні мені не потрібно. 

 


Ната Чернецька



Джерело

Continue Reading

Суспільство

На війні обірвалося життя жителя Татарбунарської громади Чонки Сергія

Published

on


У Татарбунарській міській раді з сумом повідомили про загибель мешканця села Нерушай, військовослужбовця Збройних сил України Чонки Сергія. Про це інформує Бессарабія.UA.

Сергій загинув під час виконання бойового завдання в зоні проведення воєнних дій.

Бессарабія.UA висловлює глибокі співчуття родині, близьким та друзям полеглого Героя.

Вічна пам’ять Захиснику України!

Частичное или полное использование материалов разрешается только при условии прямой и открытой для поисковых систем гиперссылки на сайт Бессарабія.UA. Гиперссылка должна быть размещена в подзаголовке или в первом абзаце материала и вести непосредственно на цитируемый материал. Гиперссылка обязательна вне зависимости от полного либо частичного использования материалов. Использование фотографий и видео разрешается при условии указания источника Бессарабія.UA. Если на фотографии присутствует вотермарк сайта, их сохранение при использовании фотографий обязательно





Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.