Про сумнозвісний Емський указ, його передісторію і відлуння

Де витоки української мови і яких часів вони сягають? У своїй багатотомній фундаментальній праці «Історія України-Руси» наш видатний вчений і громадський діяч Михайло Грушевський окремо зупинився на обґрунтуванні походження й розвитку української мови. Він довів, що мова українців автохтонна і є  безпосередньою й прямою спадкоємицею мови періоду Київської Русі на відміну від штучної церковнослов’янської та російської мови, яка виникла пізніше. Михайло Грушевський переконливо спростовував і рішуче відкидав намагання російських імперських істориків представити українську мову як наріччя російської. У 1907 році він присвятив цій темі окреме видання «Про українську мову й українську справу», в яке увійшли статті й замітки автора, опубліковані в тогочасній київській газеті «Рада». До цього видання ми ще повернемося, а зараз коротко зупинимося на тому, як у Російській імперії переслідувалося й поступово придушувалося українське слово, як вінцем цього мракобісся став сумнозвісний Емський указ, підписаний російським самодержцем Олександром II під час його відпочинку на німецькому курорті Емсі півтора століття тому, в передостанній день травня 1876 року.

ЯК ПОЧИНАВСЯ ТИСК НА УКРАЇНСЬКУ МОВУ

Ми виділимо лише окремі, найбільш помітні події в цьому процесі.

► Ще в 1627 році російський цар Михайло видав наказ спалити в державі всі примірники  виданого в Україні  «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького. Причиною був перехід Ставровецького в унію. Видання в очах російського самодержця вважалося «єрессю і смутою, якій не місце в світі».

► Уже після Переяславської ради 1654 року, на якій було проголошення переходу Війська Запорозького під протекторат Московського царства, російський патріарх Іоаким наказав видерти з українських книжок аркуші, «не подібні до книг московських». Тоді в Москві горіли вогнища, в яких спалювали «Вінець Христов» Антонія Радивиловського та твори визначних українських богословів Лазаря Барановича, Петра Могили, Інокентія Гізеля та інших.

► У 1690 році Російська православна церква оголосила Анатему на церковні книжки, які були видані тодішньою українською мовою.

► Велика пожежа в Києво-Печерській лаврі 1718 року знищила друкарню і значну частину бібліотеки. Очевидці пожежі, як стверджував протоієрей і києвознавець Петро Лебединцев, вважали її не випадковою, а інспірованою з метою знищення давніх грамот та інших документів з історії українського державництва.

► Указом Петра I від 1720 року було заборонено книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів з церковних книг. Дозволялось лише передрукування давніх видань, але при цьому вони не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосом від російської. Їхні тексти мали звіряти з російськими аналогами, щоб «ніякої різниці й окремого наріччя в них не було».

► Політику зросійщення з особливим наголосом і цинізмом продовжила Катерина II. Ще на початку свого правління вона заявила, що «Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями, і порушити оні відмовою всіх раптом дуже непристойно було б, проте ж і назвати їх чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більш, ніж помилкою, а можна назвати з достовірністю, дурістю. Ці провінції, також Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали б дивитись, як вовк до лісу. До того почин вельми легкий, якщо розумні люди обрані будуть начальниками в тих провінціях; коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то мусимо намагатися, щоб навіки й ім’я гетьманів зникло, не то що б персона яка була удостоєна на цю посаду…»

► Виходячи з цієї інструкції, синод РПЦ видав у 1769 році указ про конфіскацію в населення українських букварів і церковних книг. У 1784-ому була повністю заборонена освіта українською мовою, а через два роки під заборону потрапило вживання української мови під час церковних служб та викладання українською в Києво-Могилянській академії.

► У XIX столітті зросійщення України тривало з новою силою. Були, зокрема, закриті українські недільні школи. В українських містах було скасоване Магдебурзьке право, наслідком чого стало унеможливлення ведення судочинства українською мовою. Припинилося видання українського літературного журналу «Основа».

► Але навіть на цьому фоні виділився сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 року, який забороняв давати цензурний дозвіл на друкування українською мовою духовної, наукової та освітньої літератури. Циркуляру міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва передувала… анонімка. Щоб не допустити до друку переклади українською мовою чотирьох Євангелій, надісланих на розгляд святійшого Синоду, до царської охранки звернулися з листом невідомі автори, які назвалися «представниками київського духовенства». Вони виступали категорично проти друкування перекладу Євангелія українською мовою. На думку дослідників анонімки, її «співавтором» міг бути тодішній київський генерал-губернатор М.Анненков, бо текст анонімки збігається з його зверненням до шефа жандармів В.Долгорукого.  Ось головна теза цього звернення: «Добившись перекладу малоросійським наріччям Святого Письма, прихильники малоросійської партії досягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, й тоді, звичайно, на цьому не зупиняться та, спираючись на окремішність мови, заявлятимуть претензії на автономію Малоросії».

Валуєв своїм циркуляром, безсумнівно, схваленим самодержцем, не тільки заборонив друк і цього перекладу, й інших духовних, наукових, освітніх книг, а й виніс безапеляційний вердикт: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути».

УДАР ПО УКРАЇНСТВУ З ЕМСА

Цього жандармського циркуляру цареві Олександру II виявилося замало, і сто п’ятдесят років тому, під час відпочинку в німецькому курортному містечку Емсі, він видає указ, яким вводить нові, ще більш жорстокі заборони на вживання українцями рідної мови.

Чому з’явився цей указ? Цар і вся його камарилья були налякані активізацією в ті роки українського життя, розгортанням діяльності національних організацій, зокрема, «Громади». І захист рідної української мови був частиною цих процесів. У колі громадівців виділився випускник історико-філологічного факультету Київського університету святого Володимира Михайло Драгоманов, рідний брат Олени Пчілки, матері Лесі Українки. Увійшовши до товариства «Громада», він виступав за «самостійне політичне існування України з виборним  народним правлінням».

Це йому належить вислів, що «поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем». А ще він розвінчував деяких своїх землячків, які стали носіями малоросійщин «Це зросійщені українці, – писав він, – національний характер яких утворювався під чужим тиском і впливом, що мало наслідком засвоєння переважно гірших якостей чужої національності і втрати кращих своїх».

Таким типажем малоросійщини став, зокрема, Михайло Юзефович. Емський указ царя називають ще «актом Юзефовича», бо саме цей малорос  – не анонімно, а цілком відкрито – звернувся в 1875 році до самодержця з ініціативою ввести нові санкції проти української мови і загалом українства. У своєму розлогому посланні-доносі він пише про те, що «політичні ідеї малоруської винятковости є вигадкою австрійсько-польської інтриґи, а в нас вона приведена в рух поляками на початку 60-их років. Це сталося перед моїми очима… Перший приступ політичного українофільства до формальної пропаганди почався в 1861 році журналом «Основа», розпочатим у Петербурзі Білозерським на спілку з Кулішем. Цей Білозерський став тоді ледве чи не головним двигуном українофільської інтриґи, першим завданням якої тоді було запровадження малоруського наріччя у викладання в народних школах».

Приведу ще одну цитату з цього доносу (він приводиться в 1930 році в статті Федора Савченка «Заборона українства 1876 року»: «… Зараз старання демократів пожвавити перекази й старі буйні інстинкти в народі тутешнім неначе починають уже викликати відгуки з його боку. Не сам я тут думаю, що розбійницькі зграї, озброєні, в масках, що появляються в краю, є не що інше, як початки гайдамаччини, що зароджується в теперішніх головах. Дай Боже, щоб ми помилилися. Хоч у нас політична зараза не може мати такого руйницького значення, як на Заході, але ж були і в нас приклади такої зарази, яка загрожувала долі Росії лихоліттям, про яке страшно подумати. Тому енергійні заходи для припинення зла конечні, але не часткові заходи, що припиняють окремі вияви, і не паліятивні, а радикальні, що викорінюють самі причини, які дають злу можливість розростатися». 

Як вважають історики, саме цей донос Юзефовича викликав нову хвилю репресій проти «українофільської пропаганди», призвівши в тому числі до появи Емського указу. У ньому в тому числі заборонялося:

• ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, без спеціального дозволу;
• видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
• друкувати будь-які книги українською мовою;
• ставити українські театральні вистави (заборону послаблено у 1881 р.);
• влаштовувати концерти з українськими піснями;
• викладання українською мовою у початковій школі, а вчителі негайно замінялися росіянами. 

Дозволялося видавати українською історичні літературні пам’ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку.

Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам..

Багатьом українським діячам, у тому числі й Михайлу Драгоманову, довелося покинути Україну (частина емігрувала за кордон, а частина була вислана в інші регіони імперії).

*   *   *

Але хіба можна зупинити колесо історії? Емський указ не був скасований офіційно, однак 17 жовтня 1905 року, коли захитався царський трон, він втратив чинність з виходом так званого «Маніфесту громадських свобод», підписаного менш як через тридцять років після згаданого указу останнім російським царем Миколою II.

Саме в той час і була започаткована в Києві українськомовна газета «Рада», одним з ініціаторів видання якої та її активним автором став Михайло Грушевський.

На її сторінках опубліковано чимало його статей, рецензій, відгуків, у тому числі й у рубриці «Про мову». Вони увійшли в його вже згадану на початку працю «Про українську мову і українську справу». Видатний вчений-історик вважав рідну мову безальтернативним фундаментом для духовного, економічного та політичного відродження української нації. Він намагався і прагнув втілити ці переконання в життя і практику діяльності очолюваної ним Української Народної Республіки. За радянських часів у політиці щодо України і нашої мови яких тільки не було поворотів: від українізації на рубежі двадцятих – тридцятих років до повного згортання цих процесів і проведення відповідних репресивних, «радикальних» заходів, до демагогічних проголошень на зразок «Ми – радянський народ».

Нині ми – український народ, живемо у вільній незалежній Україні, яка навіть у страшному сні не снилася царям і малоросам «зразка Юзефовича». Але сьогодні наша Україна знову в небезпеці, знову під ударами тих, хто нас хоче завоювати, повернути в імперське ярмо, до «єдіной і нєдєлімой». Але колесо історії ще нікому не вдавалося зупинити, а тим більше – повернути назад.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Перша в Одесі персональна виставка Андрія Сагайдаковського “Поміж предметів” відкрилася 29 травня в Одеському національному художньому музеї.

Як появідомив Інтенту куратор виставки Павло Гудимов, спеціально для Одеського художнього музею автор продемонстрував новий проєкт.

Сутність цього проєкту полягала в тому, що різні об’єкти виставки були запаковані. Таким чином художник ніби поставив на паузу існування поміж предметів. Другою лінією проєкту став живопис, який Андрій Сгайдаковський створює на старих килимках – як контраст “бідного” матеріалу, запакованих предметів і розкішної зали палацу.

 Зазначимо, що попри війну в Одесі все частіше відбуваються різні мистецькі виставки. Так, виставка картин “Вікна старого міста”, частиною якої є справжні віконні рами, деякі викрвані з будинків під час обстрілів росіянами, відкрилася в Одеському музеї західного та східного мистецтва 16 травня.

11 квітня художник та дизайнер одягу Володимир Уманенко поклеїв нові плакати на стіну, де у березні 2022 році розпочав проєкт “Воля не смерть” в Одесі фактично відновивши проєкт. Перед новим роком стіну завішали святковим банером, але його прибрали, тож художник вирішив відновити виставку. Плакати на стіні – роботи не самого Уманенка, але вони спрямовані поти російської агресії та війни в цілому.

Кирило Бойко