У листопаді 2025 року до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України внесли «таврійський розпис». Йдеться про оригінальний розпис, яким сільські мазальниці розмальовували хати на нині окупованій Кінбурнській косі (Миколаївщина).

Особливістю цього розпису є морська тематика в поєднанні зі степовими мотивами, відповідні символи, образи та обереги, а також своєрідна кольорова гама – усі відтінки синього, блакитного, білого та охри.

За однією з версій, коріння «таврійського розпису» сягає ще козацьких часів, коли запорозькі козаки заснували на Кінбурні Прогноївську паланку. Але через відсутність документального підтвердження його офіційна поява датується серединою минулого століття. Саме тоді миколаївська журналістка та дослідниця традицій народного мистецтва Євгенія Бондаренко побачила, описала і зафіксувала дуже красивий оригінальний розпис, яким сільські мазальниці розмальовували хати, і назвала його «таврійським» (так місцеве населення іменує Кінбурську косу). Для нього використовували тільки натуральні інгредієнти: синьку, вапно, мідний купорос, глину, рослинні барвники, які надавали розпису неповторної морської свіжості й легкості. Згодом дослідниця написала про це дві книги під спільною назвою «Стежки до лиману».

Але, попри її намагання популяризувати цей унікальний розпис, довгі десятиліття він так і залишався маловідомим. Аж доти, доки майстриня та художниця із села Куцуруба тодішнього Очаківського району Миколаївщини Любов Паранюк не вдихнула в нього нове життя.

МИСТЕЦТВО, НАРОДЖЕНЕ МОРЕМ І ЛЮБОВ’Ю

… Ми зустрічаємося з пані Любою в майстерні «таврійського розпису». Тут не лише розписують уже готові вироби, а й створюють їх. Очі розбігаються від різноманітної кераміки: чашок, підсвічників, тарелів, сувенірів. А спостерігати за вправними рухами майстрині можна годинами.

Любов Паранюк родом з містечка Косова на Івано-Франківщині, але коли їй був усього рік, родина переїхала на Очаківщину в Куцуруб, тому жінка прожила тут майже все життя.

«Я дуже любила наші степи, море, блакитне небо, з дитинства бігала тими стежками, збирала мушлі, спостерігала за чайками і мені завжди хотілося якось зафіксувати цю навколишню красу. Ще у п’ять років я повернулася з дитсадка і сказала мамі, що буду художницею. Але в художню школу мене тоді ще не взяли, бо брали лише з 9-річного віку, та згодом моя мрія здійснилася. Мама завжди мене підтримувала, вона і сама гарно вишивала – у її родині, де було восьмеро дітей, цим займалися усі», – розповідає моя співбесідниця.

Люба завжди цікавилася народними промислами та різними напрямами декоративно-прикладного мистецтва і шукала щось місцеве. Розписи їй дуже подобалися.

«Моя перша вчителька Тетяна Миколаївна Єфімова казала, що з давніх-давен розписи були в кожному селі. Але із часом вони почали зникати, бо в людей з’явилися шпалери і ніхто стіни вже не розмальовував», – розповідає мисткиня.

Після закінчення художньої школи вона вже добре володіла «петриківським розписом» і деякими іншими. Тож пішла удосконалювати свої навики в миколаївське училище №13 (тепер ліцей) на факультет розпису, різьблення по дереву і художнього оформлення. А згодом закінчила ще й курси зі соломоплетіння, де теж мала неабиякі успіхи й була атестована Миколаївським осередком Національної спілки майстрів народних мистецтв України як майстер цієї справи.

«До цієї спілки входила і Євгенія Петрівна Бондаренко, тож на одній з виставок – це було понад 20 років тому – я вперше побачила її роботи. Особливо запам’яталася картина “Козак Мамай”. Я не могла відірвати очей. Це було нове бачення цього фольклорного героя. Адже раніше його зображували під дубом, з конем, а тут море, чайки, сіті… Я тоді вперше побачила і саму Євгенію Петрівну. Вона була маленького зросту, але дуже енергійна. Щоправда, я посоромилася до неї підійти, про що досі шкодую, бо так і не змогла з нею більше поспілкуватися», – каже Любов Паранюк.

НАВЧАННЯ, СУМНІВИ І ПОШУК

Йшли роки, часу на мистецтво бракувало, бо жінка, окрім того, що викладала в Очаківській художній школі та Куцурубській школі мистецтв, була ще й мамою трьох дітей, жила у селі, мала город, господарство. Пані Люба згадує, що хоч родина і підтримувала її захоплення, але тоді в селі мистецтво не вважалося професією: «Але я дуже любила малювати, тому вдячна, що мені дозволили цим займатися».

Коли діти підросли, вона вирішила розвиватися далі і вступила до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв. Тодішня її викладачка, заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала своїй талановитій учениці книгу легенд Півдня Євгенії Бондаренко «Стежки до лиману», де було описано «таврійський розпис».

«Відтоді я почала більш докладно вивчати роботи Бондаренко, хоча ще не усвідомлювала, як цей розпис змінить моє життя. Насамперед знімала мазки. Я розуміла, щоб його відродити, треба відділити живописний фон від самого розпису як такого. Далі почала створювати власні ілюстрації, які передавали атмосферу та філософію цього розпису, використовуючи вже наявні в побуті загальноукраїнські композиції. Адже для того, щоб розпис зберігся, він має бути серед людей. Бо не в кожного вдома є картини, а предмети побуту – майже у всіх.

Я багато експериментувала з деревом, з тканиною, але найкраще “таврійка” лягла на кераміку – я її дуже люблю, бо це теплий, пластичний матеріал, який живе довго. Я навіть жартую, що якщо через кілька сотень чи навіть тисяч років археологи знайдуть наші вироби з таврійським розписом, то знатимуть, що це Миколаївщина», – усміхається пані Люба. І наголошує на важливих нюансах. Хоча внесок Бондаренко в цю справу важко переоцінити, бо без неї, по суті, цей розпис канув би в лету, але та була самобутньою художницею, не професійною. Розуміла, яке це багатство, але їй не вистачало технічної майстерності – лише в 60 років почала малювати.

Тож її картини належать не до класичного розпису, який виконується на чистій поверхні. У своїх роботах пані Євгенія наносила мазки розпису поверх живописного фону. Річ у тім, що у розписах також є своя еволюція. Скажімо, петриківський був спочатку настінним, потім його перенесли на папір, предмети побуту. Він розвивався, доповнювався, ставав багатшим. І згодом майстрині перенесли його на полотно: підняли від народного – до рівня станкового мистецтва, коли петриківськими мазками пишуть картини.

«Таврійський розпис» теж був спочатку настінним, але Бондаренко відразу перенесла його на полотно, пропустивши важливі проміжні етапи. Коли розпис щезає зі стін, бо там стає неактуальним, то має перейти на предмети побуту: дерево, гончарні вироби тощо. Тобто стати простою прикрасою. І тільки після цього піднятися на рівень високого мистецтва. Але Кінбурнська коса, де народилася «таврійка», не мала таких промислів, які б дали змогу перенести ці орнаменти на кераміку чи ще кудись. Та й мазальниці, які створили цей розпис, на той час не розуміли, наскільки він важливий і унікальний. І лише Бондаренко зі своїм художнім баченням та досвідом змогла це розгледіти.

КРАПЛЯ ВОДИ, ЛЕБІДЬ І МАЯК: СИМВОЛИ, ЩО ГОВОРЯТЬ

Варто зазначити, що основою «таврійського розпису» є легенди та бувальщини. Тоді мазальниці не мали спеціальної освіти – вони малювали як бачили і відчували.

«Коли я вже більш предметно зайнялася цією справою, то поїхала на Кінбурнську косу, жила там, спілкувалася з місцевими мешканцями. І лише після цього до кінця зрозуміла, про що писала Бондаренко у своїх книгах – вона пояснювала символи. Це важливо, бо коли розпис втрачає символіку, він забувається. Молодь бачить красиву картинку, але не бачить її філософії», – стверджує Любов Паранюк. І додає, що люди здавна зображують те, що бачать навколо: «петриківка» – це квіти, «косівщина» – гори, ліси. Тож не дивно, що одними з головних символів «таврійки» є море і крапелька води.

А ще на Кінбурні малювали блакитних журавликів – вісників дощу, легкокрилих ластівок, замріяних лебедів, чайок, дельфінів і все, що пов’язане з морем: хвилі, маяки, човни з вітрилами, таврійську рибальську сіть «матулу». Бо люди, які тут жили, багато поколінь займалися рибальством, яке їх годувало. Ще одним символом «таврійки» став лебідь – оберіг цього краю. Річ у тому, що «Сузір’я Лебедя» улітку було видно над Чорним морем у цій місцевості і ставало дороговказом для рибаків, які поверталися додому.

Існувала також легенда про блакитного журавлика. Посуха, літо, усе на городах горить. Тому люди закликали блакитного журавлика, який мав принести дощ у дзьобі. Також була поширеною бувальщина про Маяківну: мазальниці зображували постать жінки, яка тримає вогонь на тій стіні хати, яка повернута до моря. Вона символізувала дружин, що чекали чоловіків, і виходили на берег зі світлом, щоб ті бачили, куди повертатися. Цьому присвячено і

такий відомий символ, як руки Берегині, що тримають вогонь. Це стилізована форма маяка, який також освічує дорогу додому.

Митці кажуть, що одним із чинників того, чому «таврійка» набула популярності саме тепер, під час війни, є те, що багато жінок чекають своїх рідних. Вони, створюючи вироби, кодують у них свої найпотаємніші бажання.

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВПІЗНАВАНОГО БРЕНДУ

2016 рік став переломним для «таврійки». Любов Паранюк розповідає, що її знайшли тодішні методистки дитячих садків з Миколаєва Арина Яковлєва та Олена Бороздіна. Вони попросили створити особливі ілюстрації до настінного календаря та їхніх методичних напрацювань. Жінки теж займалися розписом і були знайомі з Бондаренко, Олена навіть у неї навчалася.

«Я побачила однодумців, і це було дуже важливо, бо до того часу мало хто поділяв моє захоплення. Робота над календарем була складною, у мене на неї пішло пів року. Там зібрано найбільше символіки і всього, що пов’язано з “таврійським розписом”. Але після цього прийшло усвідомлення, що треба більше популяризувати нашу блакитнооку “таврійку”, бо це не лише красиво, а й дуже важливо. Та сама я мало що могла зробити. Так, до мене приїздили журналісти, розпитували, захоплювалися, але далі нічого не відбувалося. Тож якби я не зустріла менеджерку проєктів із регіонального брендування та соціального підприємництва ГО “Центр навчання і освіти дорослих (ЦНОД) “Південь”” Руслану Сікаленко і чудову команду цієї організації, то нічого, мабуть, і не було б. Я вдячна долі, що вони трапилися на моєму шляху. Коли я починала досліджувати “таврійський розпис”, то думала, що на його визнання піде років 50 і я вже цього не побачу. А тепер я – частина команди ЦНОД “Південь”», – зізнається мисткиня.

І додає, що тепер у Миколаєві вже понад 100 майстринь опанували цей розпис. Щоправда, є високе мистецтво, а є звичайне. Це як у літературі: хтось пише прозою, хтось – віршами. Але і те, й інше – важливе. «Я дуже пишаюся своїми учнями і щаслива, що моя справа, в яку вклала багато років життя, матиме продовження. Бо мистецтво потрібно передавати з покоління в покоління, тоді воно житиме довго», – каже пані Люба.

Останніми роками «таврійка» набула широкої популярності на Миколаївщині і, по суті, стала туристичною візитівкою області. Ще до початку великої війни творча команда ГО «ЦНОД “Південь”» разом з Любов’ю Паранюк розробила і презентувала лінійку сувенірів із цим розписом, які під час повномасштабного вторгнення стали ще відомішими.

Тож постало питання про загальнонаціональне визнання. Представники місцевої влади та творчої спільноти на різних рівнях стверджували, що «таврійка» заслуговує поповнити Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Та справжнім рушієм справи стала невгамовна Руслана Сікаленко. За фахом – учителька української мови та літератури, психологиня, по життю – творча, активна особистість. Руслана не приховує, що шлях до визнання «таврійки» був непростим, довелося долати і бюрократичні бар’єри, і байдужість, і навіть заздрість.

«Нам допомогли наполегливість і віра в те, що “таврійський розпис” – справжня цінність регіону. Нас не буде, а він житиме і розповідатиме про наш дивовижний край. Тож ми не здавалися, попри складні й неоднозначні обставини, були готові відстоювати, аргументувати на різних рівнях. Однією з визначальних подій була наша участь у фестивалі “Жива культура – Живий світ”, який щорічно проводиться в Національному музеї народної архітектури та побуту України (у Пирогові) і присвячений збереженню та популяризації нематеріальної культурної спадщини України. Миколаївщина у 2025 році там була представлена вперше, і наша локація стала мегапопулярною. Викладачі, науковці, гості фестивалю були вражені красою розпису», – каже Руслана.

І додає, що навіть члени комісії НКС не приховували, що таке завзяття миколаївської команди їх надихало, вони казали: «Якби таких, як ви, було більше, то наша культура була б значно багатограннішою».

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото авторки та Руслани Сікаленко