Прикордонник Віталій Гиренко, якого росіяни у перший день повномасштабного вторгнення разом з побратимами захопили у полон, та тримали у неволі понад 3,5 роки, став до лав Ізмаїльського прикордонного загону. За словами військовослужбовця, попри можливість повернутися до цивільного життя, він не зміг вчинити інакше, оскільки всі його рідні боронять українську землю від російських окупантів. Про це Віталій Гиренко розповів журналістам “Суспільного”, передає “Бессарабія INFORM”.

Нагадаємо, Віталій Гиренко повернувся на рідну землю у липні 2025 року в рамках дев’ятого етапу Великого обміну в межах домовленостей, яких українська та російська сторони досягли у Стамбулі.

Прикордонник розповів журналістам про понад 3,5 роки пекла, які він пережив у російському полоні.

Спершу полонених доправили до Севастополя, де тримали менш як місяць. Після цього перевезли до наметового містечка в Бєлгородській області, а згодом — до слідчого ізолятора.

“Завантажили в автозак і ми зрозуміли, що нас везуть у в’язницю, в слідчий ізолятор. Прийомка там відбулась більш-менш нормально. Ну, прийомка — це коли ти на нове місце приїжджаєш. У мене шість етапів було за три з половиною роки”, — підкреслив захисник Зміїного.

Понад два роки Віталій Гиренко провів у колонії в Олексіївці. Пересування по території там дозволялося лише бігом, без права підіймати погляд.

“Там правило одне — у тебе голова постійно вниз. Я три з половиною роки міг тільки очима бачити небо. Ти взагалі не підіймаєш голову. Рух по території у 90% випадків — ти біжиш, дуже швидко, від точки до точки, в баню, на роботу, бігом, голова вниз”, — розповів Віталій.

За весь час прикордоннику дозволили написати шість листів родині. З них до сім’ї дійшли лише два. Вперше зробити відеодзвінок дружині захисник зміг лише через півтора року після захоплення в полон.

“Тоді я вперше побачив свого сина, поспілкувався з дружиною. Дізнався про те, що Ізмаїл бомблять, і що тут теж багато проблем. Те, що мені можна було сказати, мені все сказали”, — зазначив військовослужбовець.

За словами військовослужбовця, після трьох років у полоні надії на повернення майже не залишалося, вже ніхто не вірив, що їм колись вдасться повернутися додому.

“Ніхто не сподівався на обмін. Ну, це реально. Ніхто. Я теж. Хлопців поміняли перед Новим роком. Я навіть не сумував. Вже жоден не вірив у це. Ти за три роки вже настільки загруз у цьому багні, в цьому режимі. Ти в цьому варишся і це надто довго”, – згадує Віталій.

22 липня 2025 року у рамках домовленостей у Стамбулі його обміняли. Після перетину державного кордону Віталій у першу чергу зателефонував дружині.

“Нас привезли і обміняли. Дали телефони, я подзвонив жінці, поспілкувався. Це було десь о пів на другу ночі. Сказав, що я вже в Україні, давай вже завтра поговоримо, вже спи, я живий”, — згадує захисник.

А у серпні 2025  у рідному Ізмаїлі чоловіка зворушливо зустрічали рідні, волонтери, побратими.

Зараз Віталій Гиренко намагається адаптуватися до звичного життя. Більшість вільного часу проводить з родиною.

“Ми знову пізнаємо один одного. Як мені сказав психолог, ви не повинні чекати, що буде той варіант, який був три з половиною роки тому. Звикайте до нового, до нових реалій. Це шлях в нікуди — шукати те, що було. Війна, полон зробили все по-іншому, тому треба починати все з початку”, — підкреслив Віталій.

Попри пережите, Віталій Гиренко повернувся на службу в Ізмаїльський прикордонний загін. За словами чоловіка, по-іншому він вчинити не міг.

“Я довго думав, і жінка була проти. Ну, тому що немало жінка пережила за цей весь час. І вона боїться за мене, війна, відмовляла мене. Дуже багато про це розмовляли. У мене два брати, племінник служить, всі мої родичі. Не міг по-іншому”, — резюмував захисник Зміїного.