Росіяни «розбирають» чергове село в Запорізькій області. Кожен день із «мапи» регіону зникають хати, а іноді – й цілі вулиці села Юрківка Таврійської громади.

Колись тут жило понад 1700 людей, а нині залишаються одиниці. Починаючи з нового року, ворожа армія атакує його дронами на оптоволокні та засипає керованими авіаційними бомбами. Місцеві мешканці, які до останнього вірили, що «от-от усе налагодиться», залишають будинки і їдуть…

Журналісти Укрінформу разом із запорізькими поліцейськими та старшим капеланом по Запорізькій області виїхали в Юрківку, аби вивезти 11 літніх людей, серед яких двоє – маломобільні.

ПЕРЕЧЕКАТИ БОМБАРДУВАННЯ

Ми виїхали із Запоріжжя близько 9-ої ранку. Коли були на півдороги, прийшло сповіщення про повітряну тривогу. Повітряні Сили попереджали про загрозу авіаційної атаки. Дякувати чи то Богу, чи мобільним операторам, інтернет дорогою «ловив» непогано. Побачили, що літаки росіян пішли на пускові позиції, звідки пускають КАБи якраз по Юрківці, Комишувасі та іншим селам, якими ми мали їхати. Вирішили перечекати, зупинились на трасі. Стояли ми там не самі. Десятки машин, які їхали в супутньому напрямку, також чекали кінця повітряної тривоги обабіч дороги. В далечині виднівся чорний дим, було чутно кілька вибухів – десь «лягали» КАБи.

Ми намагались стежити за повідомленнями моніторингових каналів, вслухалися в повітря, рахуючи характерні «гуп», але замість «відбій», там писали: «Ще на пускові», «Вектор той самий», «підлітають до Юрківки». Обстріл тривав півгодини. Коли безпекова ситуація дозволила, ми рушили далі. Зустрівшись з капеланом, поліцейським офіцером громади, евакуаційним екіпажем поліції, нарешті поїхали до Юрківки, нас чекали шість родин – 11 людей.

ДВІЧІ ВТІКАТИ ВІД ВІЙНИ

Дорогою бачимо згарища – сліди «прильотів», на місці одного з влучань ще навіть була пожежа, вогонь «доїдав» залишки чиєїсь хати.

Побиті будинки, понівечені авто на дорогах, перебиті лінії електропередач і… бригада енергетиків, яка, щойно закінчилась тривога, повертала світло тим, хто досі залишається у прифронтових громадах.

Перша адреса – майже крайня вулиця села. Вона є найближчою до лінії бойового зіткнення. Звідти до фронту близько 12 км.

«Сюди все дістає. Дуже багато оптоволокна, бачили ж, як на сонці блищить. Пересуватись селом потрібно оперативно і кожен заїзд сюди – це загроза. От ми перший раз заїхали і вдруге може вже не вийти, бо нас можуть виявити ворожі розвідники і тоді будуть fpv-дрони по нас працювати. А нам треба буде повертатись до Юрківки, плануємо кілька ходок, бо родини чекають. Треба дуже оперативно працювати», – говорить капітан поліції, начальник сектору ювенальної превенції Запорізького районного управління поліції Євгеній Токарєв.

Він пояснює, що разом з колегами вже кілька місяців попереджали людей, що ситуація погіршується і вони мають виїхати. Після того, як почалися масові «прильоти» по селу, люди самостійно звертаються і просять їм допомогти виїхати.

Першими вивозимо літнє подружжя – Параску Олексіївну та її чоловіка Володимира. Обом за 70. Це вже їхня друга евакуація за час повномасштабної війни.

«Ми жили в Оріхові. У нас була квартира. В Юрківку їздили як на дачу, тут мої батьки жили і це колись їхній будинок був. В 2023 році під час обстрілу нашу квартиру розбило – завалило девʼятий поверх і нашу квартиру разом з ним. КАБ попав, будинок горів. У нас в телефоні залишились фотографії того жаху. Приїхали сюди. Город садили і з нього самі жили і дітям допомагали. У нас троє дітей, чотири онуки і два правнуки. На городі вирощували картоплю, помідори, огірки, малину, полуницю, кавун… поки здоров’я дозволяло. Тепер ми без нічого залишились. Вже три дні як не спимо зовсім. Страшно. Постійне «геп, геп, геп», – розповідає жінка.

З пані Параскою ми не встигаємо договорити, правоохоронці кажуть, що треба швидко їхати на іншу адресу. В повітрі не спокійно. Постійно десь прилітає.

АВТО ДЛЯ АЛМАЗІВ

На варті з антидроновою рушницею постійно чергує поліцейський офіцер громади Дмитро Бєсєдін. Він і за водія, і прикриває групу від дронів.

«Прикриття важливе. Ми вже неодноразово працювали по дронах під час евакуації. Допомагає», – пояснює Дмитро.

Він сам родом з нині окупованого Мелітополя. Проте не встиг там попрацювати поліцейським офіцером громади, був змушений евакуюватися до Запоріжжя. Розповідає, що спочатку працював в Біленьківській громаді, а з 2024 року перевівся в Таврійську і працює тут досі.

«До початку 2026 року було відносно спокійно. З нового року обстріл громади відбувається кожен день. Обстріл саме житлових будинків. Це комбіновані атаки. Нема такого, що лише дрони чи КАБи. Загалом тут постійна небезпека дронів на оптоволокні. Це сьогодні нам пощастило, бо погодні умови погані. Ми завжди дуже швидко працюємо. Люди по селу не гуляють. Магазини закрилися, аптека найближча в Комишувасі», – розповідає поліцейський офіцер громади.

Він закликає мешканців виїжджати, поки є можливість, коли пропонують, щоби не було пізно.

«Зараз настав переломний момент і треба думати про життя, здоровʼя, а не матеріальні речі», – каже він.

Одну з останніх забирали з дому 71-річну Діну Василівну. Її син військовий, невістка доглядає свого батька в Харкові. В будинку, де мешкає літня жінка, днями внаслідок ворожого удару побило вікна і двері. Пані Діна закрила їх як змогла… старою ковдрою.

«Тут за два дні дахів у половини села немає. Люди виїжджають. Постійно дрони, «шахеди» летять. У підвал бігала. Хоча знаю, що є випадки, коли люди біжать у підвал і їх вбиває. У нас в селі мало жертв, слава Богу», – розповідає жінка.

Вона наважилась виїхати, бо сусідка покликала. Поки що їде до Запоріжжя, квартиру винайматимуть, а далі – буде видно.

Поліцейські передали всіх людей капелану Ігорю Корнієнко, який вивозив їх до Запоріжжя на спеціальному броньованому автомобілі.

«Це броньований бус, один з тих, що у нас є. Ми на ньому евакуюємо людей. Тут багато місць. Бувало таке, що і 20, і 30 людей вивозили. Колись він возив алмази десь в Італії, а сьогодні вивозить людей», – розповідає капелан.

Він також наголошує, що обстановка в громаді важка і евакуювати таку кількість людей з різних адрес в один день надзвичайно складно. Проте, коли мирні люди просять про допомогу, просять врятувати, то вони мають бути поруч.

Ольга Звонарьова, Запорізька обл.

Фото Дмитра Смольєнка