Connect with us

Події

Як пектораль урятувала українського археолога й поета від в’язниці

Published

on


Дев’яносто років тому, 4 лютого, на Миколаївщині народилася людина, що стала автором відкриття світового значення

Це резонансне відкриття відбулося 55 років тому, коли в Україні в розпалі були переслідування дисидентів і судові процеси над ними. Борис Мозолевський теж належав до «неблагонадійних», товаришував з Василем Стусом та іншими шістдесятниками, писав патріотичні поезії, був на гачку у КДБ через «націоналістичні погляди». Після закінчення історико-філософського факультету йому не дали направлення за археологічним фахом, і він змушений був заробляти на життя, працюючи кочегаром.

Але до Бориса Мозолевського прихильно поставився завідувач відділу Інституту археології АН УРСР Олексій Тереножкін, долучивши його до експедиції з дослідження скіфських курганів. І коли, за словами Мозолевського, зашморг навколо його шиї уже зовсім мав зійтися, він зрозумів, що врятувати його може відкриття світового значення: «Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».

Борис Мозолевський із пектораллю в Музеї історичних коштовностей України, 1973 р. Фото: В.Клочко

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ВИПАДОК? НЕ ТІЛЬКИ

«Мозолевський був людиною, яка мала дар передбачення і передчуттів. Так було і з Товстою Могилою», – стверджує заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Жуковський, який добре знав Бориса Мозолевського, свого часу долучався до його археологічних пошуків.

В інтерв’ю для Радіо Свобода М. Жуковський розповів, що ще за два роки до віднайдення пекторалі Мозолевський звернув увагу директора Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Григорія Середи на необхідність дослідження кургану Товста Могила, на те, що там буде «щось дуже велике і блискуче».

Фото
Креслення плану та профілю, зроблене на основі археологічних досліджень кургану Товста Могила, опубліковане у книзі Б. Мозолевського «Товста Могила»

Це така була в нього форма археологічного гумору. Середа також хотів провести дослідження, але не міг, бо це стало б порушенням фінансової дисципліни – курган не потрапляв до зони майбутніх кар’єрів, а був неподалік від залізниці. «Через багато років після смерті Мозолевського я познайомився з людиною, яка була в курсі справи, з Гаврилом Чаплигіним, – пригадує Мирослав Жуковський. – Він розповів, що тут втрутився Його Величність Випадок – один з впливових посадовців Дніпропетровська потребував чорнозему для рекультивації земель у своєму районі й заручився підтримкою ще кількох впливових людей, близьких до обласного керівництва.

Фото
Вид на насип кургану Товста Могила до початку археологічних досліджень, 1971. Фото зі сайту Національного музею історії України

Восьмиметровий курган оглянули, вирахували обсяг чорноземного насипу й звернулися до Мозолевського в Києві. Так сталося, що зійшлися інтереси потрібних людей і вміння, досвід та знання Бориса Мозолевського. От така таємниця Товстої Могили».

Знайдення пекторалі було приголомшливою подією. Під охороною міліції автор унікальної знахідки Борис Мозолевський доставив її в потягу до Києва.

1971 Міліціонери фіксують знайдену Золоту скіфську пектораль 22 червня 1971 року Фото із фондів Укрінформу
Міліціонери фіксують знайдену золоту скіфську пектораль, 22 червня 1971 р.

Науковця прийняв Петро Шелест. Під час зустрічі в кабінеті першого секретаря ЦК КПУ перебували також президент Академії наук УРСР Борис Патон і директор Інституту археології АН Федір Шевченко. Для них була цілком зрозумілою безмірно висока ціна знахідки, і Мозолевський, замість тюрми в Мордовії, отримав ордер на трикімнатну квартиру в Києві, посаду молодшого наукового співробітника археологічного інституту, оклад двісті карбованців і премію.

Пектораль вдалося зберегти в Україні, відстояти від зазіхань на неї Москви, яка прагнула заволодіти нею під приводом того, що, мовляв, у Києві немає належних умов для зберігання такої цінної знахідки. (Зазначу, що нам, тоді студентам факультету журналістики Київського університету, членам літературно-мистецького гуртка професора Олега Бабишкіна, випала щаслива можливість одними з перших не тільки побачити пектораль в Інституті археології, а й потримати її в руках – завдяки тому, що Олег Кіндратович дружив з Федором Павловичем Шевченком).

Фото
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України

Про неабияку художню й історичну цінність пекторалі вже написано сотні статей, монографій, книг, знято багато документальних кінострічок і телесюжетів. Вона стала найзнаменитішим скарбом Скіфського періоду нашої історії, однією з візитівок України. Якщо коротко, то це прикраса скіфського аристократа, похована з ним у ІV столітті до н.е. Її виготовили грецькі ювеліри на замовлення знатних скіфів. Золота пектораль вражає навіть своєю вагою (1140 грамів) і розмірами (30 сантиметрів у діаметрі). Але неабиякою, особливою є її мистецька цінність. Ювеліри зобразили на прикрасі сцени з життя скіфів. До того ж представили їх на трьох ярусах, використавши найтонші для тих часів технічні й технологічні прийоми і способи відтворення. І це, звісно, підтверджує високу майстерність творців цього шедевру, а водночас засвідчує високий рівень вимогливості до пекторалі її замовників із Скіфського царства.

СКІФІЯ В ЙОГО ДОЛІ

Борис Мозолевський десятиліттями досліджував і глибоко знав історію Скіфії та скіфських курганів українських степів Причорномор’я. Він народився і виріс у тих краях, де за багато століть до цього творилася їхня історія. За словами дослідника, степ був відразу за порогом його домівки в селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині, у якому він народився і де пройшло його дитинство та шкільні роки. Це відтоді, зі школи почалося знайомство допитливого хлопчини зі скіфською історією.

ироо
Борис Мозолевський із мамою

Батьківська хата
Батьківська хата

Скіфи належали до групи народів індоєвропейської сім’ї. Професор кафедри Близького Сходу Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтин Тищенко проаналізував сучасне використання слів з мови скіфів і дійшов висновку, що до них належать прадавні запозичення, такі як «дбати», «кат», «обачний», «почвара», «тривати», «жвавий», тобто слова, які ми часто вживаємо сьогодні, не знаючи про те, що прийшли вони з давніх-давен, із Скіфії або, за визначенням давньогрецького історика Геродота, з «Великої Скіфії» – держави, що володіла територією від Дунаю до Дону.

Банер до 50-річчя знайдення золотої пекторалі в кургані Товста Могила. Фото зі сайту Інституту археології НАН України
Банер до 50-річчя знайдення золотої пекторалі в кургані Товста Могила. Фото зі сайту Інституту археології НАН України

Геродот залишив нам цілий ряд письмових свідчень про скіфів та їхню державу. Щоправда, серед них значне місце посідають міфи, легенди, різноманітні перекази. Існує версія, що він описав їх не із чужих слів, а на основі відвідання Скіфії. Цілком імовірно, що таким місцем перебування Геродота була Ольвія – грецьке місто поблизу нинішнього Очакова.

Скіфи справді створили велику державу, на чолі якої стояла династія деспотичних царів, що, за словами відомого українського історика Івана Крип’якевича, мали значні й організовані військові сили і тримали під своєю владою інші племена. Їхню міць у 513 році до нашої ери вирішив перевірити перський цар Дарій. Почавши свій похід від Дунаю, він не зміг опанувати широкі степові простори. Вирішальною в цій війні стала тактика випаленої землі, яку вміло застосували скіфи. Скіфи не йшли у відкриті бої з військом Дарія, яке мало значну перевагу, а відступали углиб степу, знищуючи все на своєму шляху. Тож війська персів не витримали цієї виснажливої погоні і змушені були відступити.

Фрагменти діорами «Поховання скіфського царя». Фото зі сайту
Фрагмент діорами «Поховання скіфського царя». Фото зі сайту Інституту археології НАН України

Зрештою, і скіфи не раз вирушали у військові рейди, доходили навіть до Єгипту. Неодноразово нападали вони й на своїх сусідів, також тих, що жили на північ від степів Причорномор’я. До наших днів дійшли перекази про те, як підтримували скіфи бойовий дух свого воїнства. Скіфські воїни, зазначає історик Орест Субтельний, мали звичай пити кров ворога, якого убили першим, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Водночас історик додає: «Безжалісні до ворогів, ці кочовики були віддані у дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок».

Щодо господарювання скіфів, то головним їхнім заняттям було скотарство. На неосяжних степових просторах вони випасали коней, овець і, щоправда, у меншій кількості велику рогату худобу. Скіфи-скотарі переміщувалися з табунами й отарами в пошуках нових пасовищ по всій території, яку займали.

Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України

Вони вели активну торгівлю зі сусідніми племенами й народами, обмінюючи продукти тваринництва на зерно. Утім, частина скіфів теж займалася землеробством, вирощуючи просо, ячмінь, овес і пшеницю. Важливим джерелом, яке живило скіфську економіку, був причорноморський фрагмент Великого Шовкового Шляху, що поєднував Індію та Китай з Грецією і Персією. Завдяки цьому Шляху (і для підтримки руху на ньому) у Скіфії утворилися укріплені городища, такі як Трахтемирівське, Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, Кам’янське. Останнє з них виникло й було розбудоване на Запоріжжі, ставши політичним та економічним центром, а насправді столицею, місцем перебування скіфських царів, за словами Геродота, своєрідним метрополем.

Від скіфських часів до нас дійшли не тільки писемні твори, історичні документи, а й численні кургани, у яких скіфи ховали своїх царів та знатних воєначальників. Розкопки цих монументальних поховань подарували археологам, нашому суспільству, усій світовій науці безцінні скарби, найзнаменитішою з яких якраз і є пектораль, яку знайшли українські дослідники на чолі з Борисом Мозолевським у кургані Товста Могила.

АРХЕОЛОГ З ПОЕТИЧНОЮ ДУШЕЮ

Та Борис Мозолевський мав не тільки хист доскіпливого, з вродженою інтуїцією вченого-археолога, а й неабиякий поетичний талант. У цьому переконуєшся, коли читаєш-перечитуєш його поезії (знову ж таки додам, що вперше з творчістю Бориса Мозолевського вдалося познайомитися в ті ж таки сімдесяті роки, особливо на хвилі уваги до його історичної знахідки).

Не вдаватимусь у докладну розповідь про свої враження від його поезії, а лише вкажу на її щирість, теплоту і справжність, які викликають почуття довіри і прихильності до автора. До того ж його поетичні рядки не грішать декларативністю й надуманістю, а написані від душі, про те, що він пережив та осмислив.

Борис Мозолевський
Борис Мозолевський

Але в контексті нашої розповіді про багаторічні пошуки й незвичайні знахідки Бориса Мозолевського під час розкопок скіфських курганів усе ж коротко скажемо про те, як позначилося це на його поетичній творчості. «Археологічна тема» у ній справді помітна. Та передовсім про непереборну відданість степу, любов і тяжіння до нього:

Люблю тебе, гіркий мій степе,

Солончаки та полини!

Як раптом зможу жить без тебе,

Мене навіки проклени.

Понад громами і органами

Новий заходить буревій.

А ти зориш мені курганами,

Як тиха ласка із-під вій.

А ось інший уривок, який Борис Мозолевський назвав «Ліричним відступом перед світанком»:

Світає, і небо поволі згаса.

Круг місяця тоншає срібний серпанок.

Не знаю, в степу спалахнула роса

Чи синьо засяяли очі скіф’янок…

Що ти для мене готуєш, мій дню?

Чим розплачуся за зустріч з тобою?

Золотом скіфським? Двигтінням вогню?

Чи долею, може? Чи, може, – собою?

Виставка «Пектораль. Знахідка століття», 2021 р. Серед експонатів – книги Б. Мозолевського. Фото зі сайту Інституту археології НАН України
Виставка «Пектораль. Знахідка століття», 2021 р. Серед експонатів – книги Б. Мозолевського. Фото зі сайту Інституту археології НАН України

Ці рядки – з поетичного циклу «Ірій». Борис Мозолевський супроводив його передмовою, у якій роздуми вченого переплелися з його людськими почуттями і враженнями, поетичним сприйняттям скіфської минувшини: «Могили, могили, могили – глибинний світ далекої і неповторної Скіфії… Місячної ночі і погідної днини, у зливи й заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними. За матеріалами дослідження скіфських старожитностей учені відтворили соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії. Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили й когось ненавиділи. Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі тільки ці мовчазні могили, у чому ж тоді полягає сенс людського буття?».

Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України
Фрагмент пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України

У цьому циклі звучить, зокрема, як поклик, як закличне звернення зі скіфських часів «Голос із Товстої Могили»:

Дивні зубри залізні могилу беруть

на таран.

Ніжні руки мене піднімають із глини

і тліну.

При мені тільки меч мій

та іще золота пектораль, –

Що розкажуть вони цим прийдешнім

новим поколінням?

Я не стану пояснювать – склад за складом

нехай прочитають самі,

Як ішли ми крізь ніч

до своєї найвищої істини –

По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі, –

Але душі нетлінні над світом проносили

чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,

володарко скіфів;

Батьку скіфів Папаю і ти,

царю царів Колаксаю!

Воскресайте зі мною із наших прабатьківських

міфів,

Воскресайте для світла, як я із пітьми

воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих

юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.

Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись

чолом і плечем,

Земле рідна, оплачена потом і кровію, – 

Скіфіє!

Застібка пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України
Застібка пекторалі. Золото, емаль, ІV ст. до н.е. Фото зі сайту Національного музею історії України

 * * *

Був у дитинстві Бориса Мозолевського період, коли він мріяв стати льотчиком. Після семирічки в рідній Миколаївці вступив в Одеську спецшколу Військово-повітряних сил. Школу розформували, але Борис наполегливо рвався в авіацію. Він домігся, щоб його прийняли в авіаційне училище Єйська. Навчався там разом з майбутніми космонавтами Георгієм Шоніним і Георгієм Добровольським. Але в 1956 році в армії почалися чергові реформи, і Мозолевський потрапив під скорочення та демобілізацію. Він приїздить у Київ, влаштовується на роботу кочегаром, а заочно закінчує історико-філософський факультет Київського держуніверситету. Знайомиться з Василем Стусом, є учасником руху шістдесятників і потрапляє під пильні очі КДБ. Він не став ні льотчиком, ні космонавтом. Але захопився дослідженням земних глибин, і це захоплення увінчалося знахідкою пекторалі, яка уславила його ім’я, стала однією з найгучніших знахідок ХХ століття. Дослідженню її, як і багатьох інших своїх археологічних відкриттів, Борис Мозолевський присвятив десятки своїх наукових праць та публікацій у періодиці, а також докторську дисертацію, яку, на превеликий жаль, захистити не встиг. Рокова хвороба обірвала його життєвий шлях у віці 57 років. Цей блог до 90-річня з дня народження Бориса Миколайовича Мозолевського завершу його поетичними рядками:

Пройшли шляхами ураганними,

Звели із попелу життя.

А степ все світиться курганами

Й не дозволяє забуття.

І в незатишному сім світі

Тим на землі щасливий я,

Що в золотому верховітті

Зоря лишилася й моя.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства



Джерело

Події

Фільм про повернення й ідентифікацію тіл полеглих захисників України здобув міжнародну премію The AIBs

Published

on



Стрічка воєнного кореспондента «Радіо Свобода» Мар’яна Кушніра «Поверніть мені ім’я» здобула премію Асоціації міжнародного мовлення (The AIBs) у категорії «Документальний фільм про внутрішні справи».

Про це сам Кушнір повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.

«Я отримав нагороду, за якою приїхав. Фільм «Поверніть мені імʼя» отримав міжнародну винагороду, міжнародне визнання. The AIBs. Domestic Affairs», – зазначив він.

Читайте також: Український фільм «Гра на перехоплення» покажуть міжнародному кінофестивалі в Іспанії

Як повідомлялося, документальний фільм «Поверніть мені імʼя» Мар’яна Кушніра вийшов у лютому цього року. Стрічка розповідає про пошук й ідентифікацію тіл полеглих українських оборонців, які вважалися зниклими безвісти.



Джерело

Continue Reading

Події

Бережна у Сваляві вшанувала пам’ять закарпатців, які стали жертвами сталінських репресій

Published

on


У Свалявському меморіальному парку відбувся захід із вшанування пам’яті закарпатців, жертв сталінських репресій, які загинули у Свалявському збірному пункті для інтернованих цивільних осіб та військовополонених, а також в інших таборах ГУЛАГ та ГУПВІ на теренах Радянського Союзу.

Про це повідомило Міністерство культури, передає Укрінформ.

Участь у поминальному заході у Сваляві взяла віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури Тетяна Бережна. У межах візиту вона взяла участь у пам’ятних заходах на вшанування закарпатців — жертв сталінських репресій, долучилася до відкриття меморіальних дощок та провела двосторонню зустріч із міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром.

«Наш обов’язок — подбати про свідчення, які зібрали родини, дослідники й громада Сваляви, адже дуже важливо, щоб про долю угорських і німецьких родин Закарпаття знали й пам’ятали. Це частина нашої спільної історії», — наголосила Бережна.

До заходу долучилися міністр соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтан Тарр та представники Комітету Меморіального парку.

Важливим символічним та історичним моментом заходу стала передача оригіналу постанови Верховної Ради України про визнання злочинами комуністичного тоталітарного режиму масових репресій радянської влади проти цивільного населення Закарпаття у 1944-1946 роках. Документ, підписаний Головою ВР Русланом Стефанчуком, передали міністру соціальних зв’язків та культури Угорщини та керівництву Меморіального парку у Сваляві.

Тарр наголосив на важливості спільного вшанування жертв радянських репресій українським та угорським народами та подякував українському парламенту за засудження злочинів комуністичного тоталітарного режиму.

«Нас, мешканців Центральної та Східної Європи, набагато сильніше об’єднують спільні страждання і випробування, ніж спільні радощі та успіхи. Вони формують нас і вчать цінувати мир та взаєморозуміння. Від імені Угорщини дякуємо українському парламенту за визнання злочинів комуністичного тоталітарного режиму проти угорців на Закарпатті після Другої світової війни», — зазначив Тарр.

Після поминальної церемонії відбулося відкриття меморіальних дощок за участю й Тарра.

Важливою частиною візиту стала двостороння зустріч Бережної з міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром. До зустрічі також долучилися посол України в Угорщині Федір Шандор, представник Міністерства закордонних справ України в Ужгороді Іштван Балог та представники обласної влади.

Сторони обговорили перспективи активізації українсько-угорського партнерства у сфері культури, освіти та гуманітарної політики.

Серед пріоритетів — реалізація спільних культурних проєктів, підтримка книговидання й перекладів, розвиток українських студій в угорських університетах, а також збереження мовної та культурної ідентичності української громади в Угорщині й угорської національної спільноти в Україні.

«Культура — це простір, у якому формується взаємна довіра між суспільствами. Українсько-угорський культурний та освітній діалог триває. Ми зацікавлені в тому, щоб вивести цю співпрацю на системний рівень, розвивати прямі партнерства між культурними інституціями та створювати нові можливості для спільних проєктів», — зазначила Бережна.

Окремим напрямом стала співпраця у сфері збереження культурної спадщини. Українська сторона представила діяльність Українського фонду культурної спадщини та запросила Угорщину долучитися до його роботи.

Також йшлося про важливість спільного дослідження історії, збереження історичної пам’яті та протидії російській дезінформації й маніпуляціям історичними фактами.

Сторони висловили зацікавленість у продовженні діалогу та розширенні практичної співпраці.

Читайте також: В Ужгороді відкрили пам‘ятник лідеру угорської революції 1956 року Імре Надю

Як повідомляв Укрінформ, у Центральній бібліотеці міста Кечкемет відбулося відкриття 38-ї «Української книжкової полички» в Угорщині.

Фото: Міністерство культури



Джерело

Continue Reading

Події

Сергій Опанасенко, співрозробник програми «єКнига»

Published

on



У 2024 році в Україні під час повномасштабної війни запрацювала державна програма «єКнига», покликана популяризувати читання та підтримати книговидавничу галузь: держава виділяє громадянам, яким виповнилося 18 років, кошти на придбання українських видань.

Про виникнення програми, механізм її роботи, вплив на книжковий ринок та виклики для української культури під час війни Укрінформ поспілкувався з одним з ініціаторів і розробників програми — начальником відділу цифрової трансформації Українського інституту книги Сергієм Опанасенком.

– Пане Сергію, чи існували аналоги в Європі, на які ви орієнтувалися, коли розробляли програму «єКнига»?

– Ідея з’явилася ще у 2020–2021 роках. Колеги з Українського інституту книги разом із Олександрою Коваль замислили запровадити книжкові сертифікати. Їх надихнув досвід європейських країн, зокрема Італії та Франції, де діють програми культурних сертифікатів для молоді.

У багатьох країнах Європи існують програми (Франція — Pass Culture, Італія — Carta Cultura, Іспанія — Bono Cultural Joven, Німеччина — KulturPass тощо), що дають змогу придбати книжки в книгарнях, відвідати театри, музеї чи скористатися іншими культурними послугами. Держава таким чином стимулює залучення молоді до культури. Ми знали про існування таких програм, читали про них, але докладно не вивчали технічного досвіду реалізації таких програм в інших країнах. Це радше ідея, яка надихнула нас на власне рішення.

У червні 2022 року в нашому профільному законі про видавничу справу набули чинності зміни: передбачили книжкові сертифікати для молоді, субсидії для книгарень, а також механізм придбання книжок бібліотеками з використанням електронного каталогу «Книжки на ринку».

Стосовно допомоги 18-річним спочатку справді йшлося про книжкові сертифікати. Але я подумав, що паперові сертифікати — не найкращий варіант, краще було б надавати людям кошти. На той момент уже працювала програма «єПідтримка», тож запропонував використати схожий механізм.

Пам’ятаю робочу онлайн-нараду, на якій ми обговорювали, як реалізувати програму. Конкретного рішення не було. Я відкрив постанову про «єПідтримку», розібрався, як там організували виплати, намалював блок-схему: як людина отримуватиме гроші, як вони надходитимуть і як можна обмежити їх використання певними категоріями товарів.

Тоді ж з’явилася і робоча назва «єКнига».  Для реалізації задуму потрібно було змінити законодавство: ми з колегами в УІК розробили порядок надання цієї державної допомоги, а потім нам вдалося переконати в зміні механізму послуги Мінкульт, Мінфін, і депутатський корпус.  У 2024 році із закону вилучили поняття «сертифікат», натомість з’явилося формулювання «державна допомога на придбання книг», а в постанові Кабміну зафіксували нову назву програми — «єКнига».

Ідея «єКниги» мала не лише культурну, а й важливу економічну та безпекову мету. Йшлося про три напрями: підтримку українського книжкового ринку, стимулювання читання і попиту на українські книжки серед молоді та обмеження впливу російської книжкової продукції. 

ВИКЛИК ПОЛЯГАВ НЕ В ТОМУ, ЯК НАДАТИ КОШТИ, А В ТОМУ, ЯК ПЕРЕВІРИТИ, ЩО ЇХ ВИТРАТИЛИ САМЕ НА ЦЕ

– З якими викликами ви зіткнулися під час розробки програми? Адже український книжковий ринок фактично не мав ані єдиних правил обліку, ані прозорих інструментів моніторингу.

– Найбільший виклик полягав не в тому, як надати кошти, а в тому, як перевірити, що їх використали саме на те, що передбачає закон. У законі було чітко прописано: людина має придбати в книгарні саме книжку, і книжку українською мовою. Але книжка — це товар, і потрібно було знайти механізм, який дав би змогу відрізнити її від інших товарів, що продаються в книгарнях: закладок, кави чи чогось іншого. І так само перевірити, що придбано книжку саме українською мовою.

Для цього потрібна була база даних, яка містила б інформацію про книжки на ринку. Саме над створенням такої бази довелося добряче попрацювати.

Ще до повномасштабної війни ми запрошували до УІК розробників програмного забезпечення для бібліотек, очільницю Української бібліотечної асоціації Оксану Бруй, заступницю директора Книжкової палати України Галину Гуцол. Обговорювали тоді, якими мають бути бази даних для книжкової галузі: окремо національна бібліотечна каталогізація, окремо база книжок, які продаються на ринку. Адже в більшості товарних категорій такі системи давно існують: магазини користуються базами товарів, аптеки — базами лікарських засобів. А в книжковій торгівлі єдиної бази не було. Відповідно, не було й повноцінного інструменту для моніторингу ринку.

Були спроби залучити до цього міжнародні компанії, зокрема Nielsen BookScan, що моніторить книжкові продажі в різних країнах. Але український ринок виявився для них заскладним. Окрім технічної проблеми відсутності єдиної бази книжок, була й інша: самі учасники ринку не дуже охоче ділилися даними про продажі.

Тому ще наприкінці 2022 року, коли ми тільки починали прописувати механізм майбутньої «єКниги», я вже працював над тим, щоб створити таку систему. Насамперед переконував книгарні долучатися до неї, адже розумів, що з видавцями цей процес буде складнішим.

Важливу роль відіграла співпраця з Ігорем Карпенком, директором товариства, яке розробляє програмне забезпечення для бібліотек. Він добре знає книжкову галузь, і ми могли спиратися на його досвід. За основу формату даних узяли міжнародний стандарт ONIX, яким користуються в книжковій торгівлі в Європі. Так поступово почали створювати базу «Книжки на ринку».

Фактично, коли ми з колегами розробляли нормативну основу «єКниги», я вже закладав у неї використання цієї бази, хоча самої системи на той момент іще не існувало.

Ще одним викликом стало те, що «єКнига» на той момент була першою програмою, ідея якої зародилася не в стінах Мінцифри та ДП «ДІЯ». Зізнаюся, що мені довелося опанувати багато технічних нюансів реалізації таких складних програм. Зате тепер маю цікавий досвід.

Одним із результатів роботи команди стало те, що «єКнига» стала першою послугою для «Дія.Картки». Вона дає змогу користуватися кількома рахунками для різних видів державної допомоги та власних коштів.

ЩОБ ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЧИ ВДАЛОСЯ НАМ СТИМУЛЮВАТИ МОЛОДЬ ЧИТАТИ, ПОТРІБНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

– Ви говорили, що, створюючи «єКнигу», хотіли досягти кількох цілей: заохотити молодь читати, стимулювати видавництва видавати більше українських книжок і надати українській книжці перевагу на ринку. Чи можна вже говорити, що ці завдання виконані?

– Щоб зробити висновок, чи вдалося нам стимулювати молодь читати, потрібні дослідження. І через два роки після запуску програми робити такі висновки ще зарано. Має минути певний час, щоб можна було побачити сталу динаміку. Я вважаю, що для цього потрібно щонайменше п’ять років.

Наприклад, людина отримала допомогу за програмою «єКнига» у 18 років. Через п’ять років їй буде 23. Тоді можна провести опитування цієї вікової групи й з’ясувати, чи продовжують ці люди читати, чи вплинула державна підтримка на формування їхньої читацької звички. Якщо дослідницькі компанії, які регулярно вивчають читацьку поведінку українців, включатимуть цю аудиторію до своїх опитувань, ми зможемо отримати певні вимірювані показники.

Поки що можемо аналізувати лише поведінку безпосередніх учасників програми: скільки 18-річних скористалися пропозицією держави, скільки коштів отримали і на що їх витратили. Ці показники загалом корелюють із результатами досліджень про читання серед молоді. Тобто частка тих, хто декларує інтерес до читання, приблизно відповідає частці тих, хто скористався «єКнигою».

Щодо підтримки української книжки, то тут на розвиток ринку вплинув ще один, значно потужніший фактор — заборона ввезення книжок з Росії. Повномасштабна війна спочатку спричинила падіння попиту на книжкову продукцію, але згодом він почав стрімко зростати. Відсутність конкуренції з боку російських видавництв позначилася на збільшенні накладів українських книжок і кількості нових перекладних видань.

Водночас зміни відбулися не лише через законодавчі обмеження. Сам ринок відреагував на ситуацію: громадяни, власники книгарень і видавництва почали відмовлятися від російськомовних видань або максимально скорочувати їхні наклади. Тому, коли ми запускали єКнигу, завдання обмежити придбання російських книжок фактично значною мірою вже вирішувалося самим ринком. 

Щодо підтримки видавництв і книгарень, то тут ми бачимо позитивний ефект. Від  Мінцифри ми запросили дані про те, що отримувала книжкова галузь від державних програм підтримки, починаючи ще з «єПідтримки» під час пандемії COVID-19. Тоді, коли продажі книжок суттєво впали, запровадження можливості розраховуватися коштами «єПідтримки» в книгарнях дало галузі відчутну підтримку. Українці витратили на книжки значні суми. Зокрема, у 2021 році йшлося про 250 мільйонів гривень, а у 2022-му — про понад 2,3 мільярда гривень.

Згодом, у грудні 2024 року, запрацювала програма «Національний кешбек», а в січні 2025-го — перші виплати за програмою «єКнига». Лише за грудень 2024 року українці витратили на книжки через картки «Національного кешбеку» близько 79,3 мільйона гривень. 

Сьогодні, оцінюючи державну підтримку книжкового ринку, ми можемо аналізувати витрати за кількома програмами: «Національний кешбек», «Зимова єПідтримка», «єКнига» та «Пакунок школяра». За три квартали 2026 року за цими програмами українці витратили на книги 465,5 млн грн. Це суттєва підтримка для галузі.

Але для мене важливо й те, яким саме способом держава підтримує книжкову галузь. «єКнига», як і інші подібні програми, працює за принципом, коли гроші йдуть не безпосередньо видавництву чи книгарні, а кінцевому споживачеві — читачеві. Це принципово інша модель порівняно з традиційними механізмами державного фінансування, коли видавництво подає проєкт, експерти вирішують, чи варто фінансувати конкретну книжку, а потім вона, наприклад, потрапляє до бібліотек.

У випадку «єКниги» держава дає гроші читачеві, а він сам вирішує, яку книжку придбати. Це ринковий механізм: людина обирає те, що їй цікаво, книгарня отримує гроші за продаж, видавництво — за реалізовану книжку. У підсумку фінансування отримують ті видання, на які є реальний попит.

ЯКІ ДАНІ ПРО ЧИТАЦЬКІ ВПОДОБАННЯ ДАЄ ПРОГРАМА

– Які результати єКниги вас особисто тішать, а які, можливо, засмучують? Що вдалося побачити завдяки програмі такого, чого раніше не знали про молодих читачів?

– Я хотів би відзначити, що «єКнига» дає детальну аналітику щодо придбаних за бюджетні кошти книжок. Для книжкової галузі це перша велика статистична база, яка дозволяє робити висновки про читацькі смаки молоді.

Ми бачимо не лише те, які книжки купують 18-річні, а й певні особливості їхньої поведінки. Наприклад, майже чверть тих, хто отримав кошти, так і не встигає їх використати протягом трьох місяців. Тоді гроші повертаються на рахунок Українського інституту книги й виплачуються наступним отримувачам. Це теж цікаві дані про поведінку молоді.

Є й інші спостереження. Статистика підтверджує й те, що дівчата читають більше за хлопців. Хоча серед 18-річних, які мають право на допомогу, хлопців трохи більше – приблизно 51%, а дівчат 49%, серед тих, хто виявляє інтерес до читання і купує книжки, співвідношення вже інше: близько 60,5% дівчат проти 39,5% хлопців.

Ще одне наше припущення не справдилося. Ми думали, що 18-річні, які переважно навчаються у вишах, активніше купуватимуть навчальну літературу. Але вона далеко не в лідерах. Натомість серед популярних категорій — художня література, нонфікшн, а також правила дорожнього руху й кодекси. Очевидно, частина молоді саме в цьому віці готується складати іспити на водійські права.

Цікавою виявилася й структура купівлі українських та перекладних книжок. Загальна тенденція до переважання перекладної літератури відображається і в покупках 18-річних. Якщо подивитися на топ-100 найпопулярніших назв, то книжки українських авторів становлять лише 13%.

Це відображає певну проблему книжкового ринку. Після різкого зростання попиту у 2023 році видавництва почали активно купувати права на переклад іноземних авторів. Між ними навіть виникала конкуренція за права на популярні книжки. Водночас постає питання, наскільки достатньо ресурсів залишається для розвитку українських авторів. Але тут уже починається дискусія про видавничу політику та читацькі вподобання, а наша статистика передусім показує, що саме люди купують.

Ще одне несподіване відкриття стосується формату книжок. Здавалося б, молодь мала б віддавати перевагу електронним виданням. Тим більше, що 73% усіх покупок 18-річні здійснили через сайти і лише 27% — у стаціонарних книгарнях. Проте електронні книжки становлять лише 1,36% покупок за програмою. Для порівняння, на інших європейських ринках їхня частка в продажах зазвичай становить 12–16%.

Отже, попри цифрові звички молодого покоління, 18-річні переважно обирають паперову книжку. Можливо, їм важливо погортати видання, потримати його в руках, відчути запах друкарської фарби (серйозно, чув це від власної доньки).

Для мене найважливіше те, що книжкова галузь нарешті отримала своєрідний градусник, яким можна вимірювати поведінку конкретної групи споживачів. Видавництва й маркетологи уважно вивчають нашу аналітику, адже вона допомагає зрозуміти, що саме цікавить читачів.

КНИЖКИ — ЦЕ ТЕЖ ХАРЧУВАННЯ, ТІЛЬКИ ДЛЯ ГОЛОВИ

– До завершення року залишається небагато часу. До кого ви сьогодні насамперед хотіли б звернутися, нагадуючи про єКнигу: до молоді, видавців, книгарень?

– Насправді нагадати треба всім. Насамперед хочу наголосити, що кошти за програмою «єКнига» можуть отримати 18-річні, які користуються застосунком «Дія». Якщо людина не має застосунку, вона не зможе подати заявку.

Право на допомогу зберігається від 18-річчя до дня, коли виповниться 19 років. Тобто протягом цього року можна подати заявку й отримати кошти.

Я б звернувся до молоді так: навіть якщо ви самі не читаєте, ви можете скористатися цією можливістю. За отримані гроші можна придбати книжку для когось із близьких: батьків, бабусі чи дідуся, брата або сестри. Можна передати її бібліотеці. Зараз у багатьох бібліотеках бракує нових книжок, тож це теж спосіб зробити добру справу.

Важливо пам’ятати, що після отримання коштів є три місяці, щоб їх використати. Цей строк установили спеціально, аби гроші не «зависали» і не залишалися невикористаними. Ті, хто хоче читати, зазвичай не відкладають покупку надовго. А кошти, які повертаються після завершення тримісячного строку, можуть отримати наступні учасники програми.

До книгарень і видавництв я б звернувся із закликом активніше розповідати молоді про цю можливість, привертати увагу 18-річних до програми. Попри війну державні програми підтримки читання продовжують діяти.

Адже книжки — це теж харчування, тільки для голови. Хліб і м’ясо ми купуємо, щоб нагодувати тіло, а книжки читаємо, щоб живити розум.

Любов Базів, Ярина Скуратівська. Київ



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.