На Львівщині в місті Стрий 14 березня 1990 року над будівлею міськради підняли національний символ – синьо-жовтий прапор України. Це місто стало першим в Україні, де громада змогла переконати комуністичну владу виконати громадську вимогу і встановити національний стяг над міськрадою.

Про це Укрінформу розповів один з учасників події, який виконав рішення громади та безпосередньо забезпечив встановлення прапора, Василь Бичко.

За його словами, в час комуністичного режиму такі дії могли мати серйозні наслідки та призвести не лише до ув’язнення, а й до розстрілу співробітниками КДБ.

«Розумієте, у 1990 році ще був Радянський Союз, а Стрий – військове містечко, фактично закрите, де був великий аеродром, багато військових, і зрозуміло, що то було небезпечно. Вже потім людина з СБУ мені розповіла, що в списку, який підготували під час ГКЧП, я був у першій десятці на арешт. Це ж були 90-ті роки, вони б не те що в Сибір вивезли, вони би знищили так, щоб ніхто би не знав, де ти подівся і що з тобою було», – розповів Бичко.

Він зауважив, що після встановлення прапора у вечірній програмі новин «Врємя», яка транслювалася на весь Радянський Союз, диктор повідомив, що у місті Стрий був встановлений «бандерівський прапор».

«Коли вже ми встановили прапор, о 9-й годині вечора була програма «Врємя», і вони тоді на цілий світ дали фрагмент того, як ми встановлювали прапор… І диктор дослівно сказав, що в місті Стрий, Львівської області, над будівлею підняли «бандеровскій флаг». Не синьо-жовтий, а саме «бандеровскій флаг». Після того відкрили кримінальні провадження», – зазначив Бичко.

Відповідаючи на питання, скільки українців вийшли на мітинг за встановлення національного прапора, він повідомив, що з околишніх містечок і сіл приїхало від 14 до 15 тисяч осіб.

«Так, 14-15 тисяч, і ні одного міліціонера не було видно, вони поховалися. Я тоді керував вартою Руху, був членом крайового проводу Народного руху. Тоді я роздав хлопцям 380 пов’язок, щоб порядок наводити. Ну, тому що провокації могли бути», – розповів він.

Згадуючи події 36-річної давнини, пан Василь повідомив, що встановленню прапора передувало чимало подій, які відбувалися у громаді, де більшість підтримували ідеї Народного Руху України. Так, 12 березня відбулося засідання крайового проводу Руху, на якому одноголосно винесли рішення встановити поряд з прапором радянської України жовто-блакитний прапор.

«У нас тоді була більшість, практично 80% депутатів від Руху, бо в лютому були вибори, і таке рішення прийняли. Богдані Гавришок сказали пошити прапор, Богдан Ботвін – активіст наш був – посвятив його в церкві, Оресту Галицькому дали доручення встановити кріплення наверху, і мені – встановити прапор. Для нас рішення Руху – то був основний закон, і в міській раді, звичайно, вони то знали. Тому вони 14 березня зранку скликали позачерговий виконком, вже десь на 12:00 годину зібралося дуже-дуже багато людей – 14-15 тисяч. І виконком виніс рішення. Звичайно, незалежно від рішення виконкому, ми все одно б встановили прапор, але він би вже був незаконний. А так у виконкомі була більшість наших рухівців і проголосували “за”», – пояснив Бичко.

Своєю чергою ще один з учасників подій у Стрию – активіст, бард, учасник Революції Гідності та доброволець Зеник Медюх розповів Укрінформу, що важливим чинником стало те, що рішення про підняття прапора було абсолютно законним і легітимним, адже пройшло голосування в місцевій владі.

«Вони (радянська влада, – ред.) не звикли просто, що сесія може голосувати не так, як скажуть у міськкомі партії. А тут виявилося, що може, і є законне рішення. Його назвали національним прапором тоді, не державним, а національним, і підняли поруч з прапором УРСР», – розповів Медюх, додавши, що діти і молодь, які бачили, як піднімається жовто-блакитний прапор, які виросли з цим прапором, згодом стали на захист Батьківщини.

За словами Василя Бичка й Зеника Медюха, після подій у Стрию відбулася ланцюгова реакція – і жовто-блакитні національні стяги почали піднімати в Дрогобичі, Львові та інших містах західної України. І лише згодом прапор замайорів у Києві.

Наразі відомо, що мітинг у Стрию та встановлення прапора були зафіксовані фотографом Едуардом Ушневичем та видані як поштова листівка у 1999 році.

Спілкуючись з Василем Бичком напередодні Дня добровольця, Укрінформ також дізнався, що в 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, йому виповнилося 64 роки, і це не завадило йому стати на захист Батьківщини.

«У 2022-му мені було 64, тут ніде не брали, тож я пішов добровольцем. Я був у «Карпатській Січі», Київ захищав, Ірпінь, потім Вірнопілля під Ізюмом. Так до червня місяця був у боях», – розповів він, додавши, що в ЗСУ його, як добровольця, вже не перевели через поважний вік.

Своєю чергою Зеник Медюх, якого називали «нічним голосом Майдану», збирав перші сотні добровольців ще в 2014 році, які йшли на війну проти російських загарбників.

«Я ходив від палатки до палатки й казав: “Хлопці, йдемо до Нацгвардії». І ми так набрали перший батальйон, потім другий батальйон і так далі. Я там найстаршим був по віку, мене вже фактично не можна було брати, але я знайомий був із Парубієм і він сказав: “З гітарою, от він іде”. То ми йшли, як то кажуть, в старих кросівках і джинсах у перші місяці», – розповів Медюх.

Він зазначив, що сьогодні з однодумцями та друзями зберуться на Марсовому полі у Львові, аби вшанувати пам’ять загиблих побратимів та відвідати їхні могили.

*  *  *

Як повідомляв Укрінформ, в Україні 14 березня відзначають День українського добровольця. Цей день започатковано 17 січня 2017 року Верховною Радою з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, посиленню суспільної уваги й турботи до учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості. Ця дата вибрана не випадково: 14 березня 2014 року прямо з Майдану перші добровольці відправилися на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що під Києвом. Добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію і підготувати професійну заміну добробатам.

Ірина Кожухар

Фото: Едуарда Ушневича, Суспільне Львів / Ольга Дейнека, Олена Степанюк / АрміяІnform, кадри відеозаписів на Youtube