Connect with us

Суспільство

Блаженніший Святослав (Шевчук), глава Української греко-католицької церкви

Published

on



27 березня 2011 року, 15 років тому, Українська греко-католицька церква отримала нового Главу й Отця: у цей день у Патріаршому соборі у Києві відбулася інтронізація Блаженнішого Святослава, який став на той час одним із наймолодших очільників Католицької Церкви.

На ці 15 років служіння Глави УГКЦ припали події, які уже увійшли в історію – і злети людського духу, чим була Революція Гідності, і величезні трагедії, чим є повномасштабне російське вторгнення, і війна в Україні, яка триває п’ятий рік. І всі ці 15 років Церква була і залишається поруч зі своїми людьми.

Про шлях, який пройшла Церква за ці 15 років, у «Живому інтерв’ю» з Анастасією Вихор розповідає Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.       

ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Ваше Блаженство, пригадаймо момент вашої інтронізації 15 років тому. Якщо подумки повернутися у часі в цей момент, що б ви, нинішній, сказали тому Святославу, який тільки розпочинав своє патріарше служіння?

– То так цікаво – самому до себе говорити та ще й собі, яким я був 15 років тому… Я б, мабуть, сказав одне – не бійся. Справді, тоді був і страх – точніше, трепет, бо співставляєш виклики зі своїми можливостями і відчуваєш, що просто не здатний. Але все те, що я до цього моменту досвідчував, вмів, знав говорило в мені: Господь Бог буде Той, який буде разом з тобою.

А потім те саме відчуття в мені потвердив мій вихователь, ректор моєї семінарії блаженної пам’яті владика Юліан Вороновський. То був цікавий момент: коли владики ще тільки одягалися і формували процесію з нашого маленького дерев’яного храму Благовіщення, щоб вирушати до Патріаршого собору для цієї інтронізації, єдиним, хто до мене підійшов, був владика Юліан. Так мене обійняв і каже: «Синцю, не бійся – все буде добре!..» Владика завжди, ще із семінарії, був тою людиною, яку Господь Бог посилав мені з оцим словом батьківської близькості і тепла – «Синцю…»

Мабуть, ті ж слова я би сьогодні й сказав собі, тому Святославу, яким був тоді, – не бійся. Бо Господь Бог показав себе діяльно і всемогутньо присутнім у всіх подіях, які ми переживали з нашим народом упродовж цих 15 років.

На початку служіння як Глави УГКЦ у вас, напевно, було певне бачення місії Церкви, її руху і розвитку, ви ставили перед собою якісь завдання. Як змінилася ваша візія впродовж тих 11 років, які Україна перебуває у війні?

– Знаєте, на початку це для мене було дуже важким питанням, яке мені ставили: якою буде моя програма? Бо я не мав ніякої програми – я абсолютно не готувався до такого крутого повороту в моєму житті, і мені важко було відповісти. Тому на всі такі питання відповідав однаково: моя єдина програма – вірити в Бога. Вірити, зростати у тій вірі і вчити вірити в Бога інших людей. Це – та програма, яку після свого воскресіння Ісус Христос дав своїм апостолам: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця і Сина і Святого Духа». І це була єдина програма, з якою я тоді вперше вийшов, як то кажуть, на люди і почав осмислювати все те, що сталося, а відтак – дійсно планувати, програмувати своє життя і життя Церкви.

І історія показала, що така довіра до Бога й була найкращою програмою і, можливо, найбільш виправданою. Тому що ми не знали, що нас очікує – ми, як Церква, не були творцями подій, у вир яких невдовзі потрапили всі ми як суспільство і країна. І у всіх тих драматичних обставинах треба було вміти знайти правильну дорогу, правильну позицію для нашої Церкви, нашого єпископату і ту позицію послідовно втілювати і висловлювати – у наших посланнях, в конкретних програмах, душпастирських планах. І саме віра в Бога була тим компасом, який показував, як нам опинитися в правильному місці в правильний час. Віра в Бога і намагання послужити своєму народу були нашою програмою і тим шляхом, яким ми рухалися у всі ті непрості історичні моменти.

ЦЕРКВА НА МАЙДАНІ

На Революції Гідності на Майдані у Києві, в інших містах, де відбувалися протести, Церква постійно була разом зі своїми людьми – богослови називають цей феномен «Церквою без стін». Формування громадянської свідомості і ця проявлена духовність на українських Майданах були невіддільними чи існували окремо?

– Думаю, сама подія Революції Гідності не так сформувала, як виявила цю громадянську свідомість українців. Більше того – це був просто вибух, найпотужніший прояв нашого громадянського суспільства того часу. Бо знаємо: у тоталітарних державах немає саме громадянського суспільства, яке би об’єднувало відповідальних громадян поза їхніми політичними, владними чи бізнесовими інтересами.

Наша Церква від початків Незалежності України була рушієм і каталізатором трансформації пострадянського суспільства в суспільство справді демократичне, вільне і європейське. Вся історія нашої Церкви в Україні після розвалу Радянського Союзу була історією такого виховання: Церква тут показала себе як мати і учителька свого народу, вона виховувала наших громадян у свідомості, що вони є відповідальними за долю своєї країни. Що коли народ делегує владу тим чи іншим виборним політикам – президентові чи Верховній Раді, це не забирає у людей відповідальності чувати, контролювати державну владу, а відтак – відстоювати свої громадянські позиції.

Цікаво, що під час Революції Гідності російська пропаганда одразу звинуватила нашу Церкву у тому, що це саме ми закликали людей виходити на Майдани – це можна було почути навість з уст офіційних представників Російської Православної церкви. Звичайно, це було не так – це був вибух громадянської свідомості українців незалежно від конфесії, незалежно навіть від етнічного походження. Це був момент формування нової політичної нації, коли мільйони громадян України зробили свій вибір бути українцями – не лише за походженням, а за позицією, і разом будувати майбутнє своєї Батьківщини.

Якщо пригадуєте, першопричиною Майдану була дискусія про, по суті, національний проект розвитку країни. Тому що Україна мріяла в майбутньому повернутися назад, до родини європейських народів, а наш північний сусід мріяв повернутися назад, але – до Радянського Союзу. Тобто це був конфлікт двох мрій, двох проєктів майбутнього.

Під час Майдану справді відбулися нові взаємини між Церквою і суспільством. Наша Церква своїм привілейованим співрозмовником завжди мала не владу, а суспільство, тому його і виховувала. І тут показалося, що суспільство широко відкрило двері перед Церквою: Церква була запрошена увійти в ці двері, тобто вийти поза межі лише своїх вузьких кіл і прийти до людей, увійти наново у суспільство, яке чекало церковної присутності. І ми, слухаючи голос Божий, зробили правильний вибір – не тільки наша Церква, а всі Українські Церкви, які сьогодні формують ВРЦіРО. Якби Церкви тоді не переступили цей поріг надії, як казав папа Іван Павло ІІ, і не прийшли до людей, думаю, невдовзі ті двері закрилися б. І, можливо, сьогодні наше суспільство цілком по-іншому сприймало би Церкву взагалі: довіра, мабуть, впала б абсолютно до нуля, і Церква надовго втратила б моральний авторитет і роль духовного лідера громадянського суспільства.

Багато людей у ті дні мені говорили, що коли побачили священників поруч з народом у цих вирішальних історичних моментах, зрозуміли, для чого є Церква. Багато наших героїв, які були тоді на Майдані, спочатку йшли до сповіді до священників, які були там, а тоді – на барикади. Це був якийсь абсолютно новий історичний момент, коли Церква показала себе матір’ю свого народу, його захисницею, опікункою, голосом його інтересів і перед українською владою, і навіть перед світовим співтовариством. Це була й та мати, яка страждає і терпить разом із своїми дітьми.

ЦЕРКВА ПІД ЧАС КОВІДУ

У часі епідемії ковіду перед Церквою постали нові виклики, які вимагали гнучких і розумних рішень – і щодо вимоги закриття храмів як місць масових зібрань, і щодо вакцинації, і щодо життя суспільства в умовах жорсткого карантину. І рішення УГКЦ були гнучкими і доволі незвичними – як от відкриття центрів вакцинації у храмах… 

– Під час ковіду перед усіма Церквами і навіть релігіями постав новий виклик – виклик розрізнення між змістом і формою: як нам жити нашою вірою, тобто зберегти зміст, але в обставинах, які вимагають міняти форму? Бо у певних, я би сказав, незрілих моментах релігійності ми часто ототожнюємо форму із власне вірою. А це не так. І оце розрізнення між змістом і формою дало нам  можливість зрозуміти, що має бути за всяку ціну збережене, а що можна змінити, модифікувати відповідно до нових обставин.

І тоді можна було почати вести діалог між Церквами і релігійними організаціями. Бо пригадую, що спочатку різні Церкви спонтанно зайняли різну позицію – від абсолютного заперечення, що не існує ніякого ковіду, до абсолютного припинення будь-якої релігійної діяльності. Але очевидно, що між тими двома крайнощами треба було знайти якусь розумну середину.  Пригадую, що у тому діалозі я дуже просив моїх співбратів не вчити лікарів, що вони мають робити і як поводитися. Питав: «Дорогі співбрати, скажіть, хтось із вас знає, що таке РНК-вірус?» Ну, знавців не дуже багато знайшлося. І я й кажу: «Давайте не будемо переступати межі наших компетенцій і поважатимемо те, що кажуть лікарі». І ми тоді, маючи такий щирий діалог між собою, напрацювали спільну позицію релігійного середовища і з цією позицією вийшли на державно-церковні стосунки. Думаю, ми набагато мудріше пройшли цей період ковіду, аніж навіть церкви у Європі чи інших частинах світу.

Тобто у стосунках з державою ми показали себе відповідальними і доволі второпними.

Церква у війні

Коли у почалося повномасштабне вторгнення, ви, попри небезпеку, залишилися в Києві. Більше того – започаткували свої щоденні звернення, які записували, перебуваючи в столиці. Як з’явилася думка про такі звернення, які для багатьох у ті дні стали духовним супроводом і, без перебільшення, грунтом під ногами?

– Це були такі драматичні обставини… От ми говоримо про те, як знайти відповідь на питання: де є правильне місце для тебе у відповідний час? І я тоді розумів, що правильне місце – бути там, куди Господь Бог тебе покликав бути єпископом, не покидати свою паству, бути разом з нею.

Щодо звернень, то, повірте, я не мав жодних намірів планувати якісь щоденні звернення чи серйозно програмувати їхню тематику. Це все було спонтанно. Перше звернення 24 лютого було спричинене тим, що весь світ почав дзвонити з одним єдиним питанням – ви живі? А де ви є? Ну, нам пояснили, що ми не можемо казати, де саме ми є, бо це означає наражати на небезпеку тих, хто поруч. Але, з іншого боку, коли тебе десять разів спитають, чи ти живий, ти чемно, вдячно і врівноважено відповідаєш. Але якщо це питання звучить встоте чи втисячне, це вже дратує. І в певний момент я попросив свого секретаря, отця Олега: «Давайте покажемося, що ми живі, щоб, бодай, у наших владик не було питань, чи потрібно ще одного Главу Церкви вибирати» (сміється). Так і з’явилося це перше звернення.

Але потім я зрозумів – навіть досвідчив, силу того слова: коли ті звернення стали щоденними, я десь собі усвідомив, що сам факт, що ми з Києва говоримо на весь світ про те, що ми – живі, що Київ стоїть, є дуже потужним словом, словом надії. Цікаво, що тогочасна пані прем’єр Литви Інгріда Шимоніте мені сказала, що кожного ранку хотіла почути лише одне – чи Київ є українським. У Хорватії певний час ці наші щоденні відеозвернення з Києва з титрами транслювали по їхньому національному телебаченню. Українка, яка працює в готелі у Лондоні, розповіла мені, що під час сніданку, коли там є багато людей, шум і рух, вона пустила це відеозвернення на екрани, і всі замовкли. «Навряд чи ці люди розуміли, що ви казали, але сам факт, що ви говорите з Києва, був для всіх дуже потужним моментом свідчення якоїсь дійсності», – сказала вона.

Пізніше постало питання, чи продовжувати ці відеозвернення. І на це питання мені дала відповідь старенька бабця з Житомира. Тоді між Києвом і Житомиром шлях був ще закритий, але Житомир потрапив під потужну ракетну атаку, і я вирішив поїхати – хоча б об’їзними дорогами. Ми приїхали до нашого храму, привезли продукти, речі, ще щось, і та старша пані бере мене за руку і каже: «Ми так боїмося, нам так страшно, але так добре, що ви до нас говорите». «Та я вже не знаю, що вам казати!» – кажу. А вона: «Неважливо – що. Найголовніше, що ви до нас говорите».

У таких болючих обставинах, у яких сьогодні живе наш народ, голос Церкви є голосом люблячої матері, яка говорить до своїх дітей. І чуючи той голос, який в певних моментах стає голосом Божим, люди мають можливість віднайти і сили, і розуміння, і світло надії, і вистояти у тих надзвичайно важких обставинах.

Як велика війна змінила обличчя Української Греко-Католицької Церкви? Яким воно є на п’ятому році війни?

– Це – обличчя матері. У драматичних обставинах початку війни всі ми однаково відповіли на одне і те ж питання – що робити: рятувати людей. Мені не треба було давати команди з Києва, що робити, – абсолютно синхронно ми почали однаково діяти. Чи в Бердянську, де потім наші отці були заарештовані російськими окупантами, чи в Харкові, чи в Сумах, Запоріжжі, Одесі, Дніпрі, в Києві, Краматорську, Слов’янську – ми відразу почали рятувати людей.

Пригадую наш Патріаршій собор у Києві того дня, коли почалося вторгнення, 24 лютого 2022 року. Люди з усього Дніпровського району, шукаючи порятунку, спонтанно бігли до нашого собору: він виявився найбільш пристосованим укриттям. Окрім усіх вікових категорій людей, у нас там були і котики, і песики, і хом’ячки, і папужки, і навіть рибки, яких несли з собою люди. Тобто наш собор дослівно перетворився на ковчег Ноя, який реально рятував усіх – рятував від бомб, від невизначеності, небезпеки. А потім ми тих людей мусили і захистити, бо довкола собору відбувалися боєзіткнення з диверсійними групами росіян. Так, до речі, з’явилася окрема акція самооборони нашого Дніпровського району: два пости озброєних військових стояли довкола собору майже півтора року. Людей, які були у нас в Патріаршому, треба було годувати, лікувати. Допомогти прийняти рішення, що робити – евакуюватися чи залишатися у Києві. І весь той народ молився: показалося, що Церква в таких екстремальних обставинах є отим простором, справді ковчегом, який рятує життя.

І так це відчували люди в різних частинах України. Не тільки священники чи єпископи, які давали відповідь, що робити, а люди, коли вирішували, куди йти, в кого шукати допомоги. І спонтанно почали шукати допомоги саме у Церкві. Наприклад, наш катедральний собор у Харкові понині виконує функцію нашого логістичного хабу: це такий, я би сказав, вузловий пункт руху наших гуманітарних конвоїв по всій території сходу і півдня України, куди можна дістатися.

Тобто Церква дає не тільки духовну опіку, а справді рятує життя людей – зокрема, і у соціальному служінні. Ми не тільки говоримо про любов до ближнього, ми її здійснюємо, реально свідчимо. Думаю, що в обставинах війни це служіння показалося життєво необхідним, тим, що врятувало сотні тисяч, а то й мільйони життів.

Яким були найважчі рішення, які ви приймали як Глава Церкви у часі війни?

Напевно, і для мене особисто, й для більшості нашого єпископату і священників, це була відповідь на питання, яке висіло над нами у перші дні, тижні, місяці війни – що робити: залишатися тут чи покинути свою парафію, своє місто. Це були дуже тяжкі рішення.

Пригадую, що коли почалася війна, багато радників просто вимагали, щоб я полишив Київ. Очевидно, що вони переживали за безпеку, нас попереджали, що ми є у певних списках росіян, що за нами будуть шукати, що якщо ми попадемо під окупацію, то будемо заарештованими серед перших, а арешт Глави Церкви – це дуже серйозно і невідомо, чим закінчиться. І, усвідомлюючи всі ці виклики і небезпеки, наперекір, може, багатьом, я прийняв рішення залишитися в Києві. Вирішальними для мене тоді були слова Ісуса Христа про доброго пастиря, який не покидає своїх овець, коли бачить вовка, а рятує їх, дбає про них ще пильніше. 

І так думали і думають фактично всі наші священники і єпископи. Знаю, наскільки багатьом нашим отцям сьогодні тяжко виконувати наказ свого єпископа про нагальну необхідність евакуйовуватися: у певних обставинах наші священники є останніми, хто залишає те село чи те місто. Пригадую драму нашого отця з Берислава на Херсонщині, який благав своїх людей, щоб вони евакуйовувалися, але коли ми благали про це отця, як же йому було важко було це рішення приймати.

Я дякую Господу Богу за героїзм нашого єпископату, наших священників, монахів, монахинь, які перейшли оце випробування вогнем і показали, що вони – добрі пастирі, які готові життя віддати за своїх овець.

ЦЕРКВА У СВІТІ

Якщо послідкувати за новинами, вражає, скільки ви їздите по світу, скільки проводите зустрічей і з церковними діячами, і з дипломатами, і з політиками, і, звичайно, з вірними, розкиданими по шести континентах. Як відбуваються ці зустрічі і коли ви зрозуміли, що до вашої ролі душпастиря додалася ще й роль дипломата?

– Постійно їжджу, тому що наша Церква – глобальна, і як Глава Церкви я є главою цієї світової церковної християнської спільноти, відповідальний за наших людей, яких доля рознесла по цілому світу. Наша Церква пережила кілька хвиль глобалізації: перші емігранти виїхали з України ще наприкінці ХІХ століття, остання ж хвиля триває просто зараз. І в таких обставинах Глава Церкви є осердям єдності цієї глобальної спільноти українців, яка розпорошилася по цілому світу, але не втратила внутрішньої єдності і зв’язку. Тому Глава нашої Церкви мусить вміти говорити різними мовами, слухати різних людей, бути чутливим до різних культур, ментальностей і способів мислення, щоб будувати і укріплювати цю єдність – лише тоді це душпастирське служіння може бути ефективним. Мені так приємно, що за богослужіннями у Патріаршому соборі слідкують наші люди з цілого світу. Ось ми говорили про можливість і силу слова, яке лунає з Києва: багато людей слухає голос нашої Церкви з Києва як голос своєї матері. 

Справжня дипломатія – це мистецтво плекання стосунків, і наша Церква має тяглу традицію такої дипломатії на найвищому міжнародному рівні. Згадаймо, митрополита Андрея Шептицького. Згадаймо патріарха Йосипа Сліпого. Їх у світових масштабах вважали етнархами українського народу: вони були єдиними легітимними представниками українського народу, поневоленого  радянською владою. І це мистецтво плекання стосунків – зокрема, з дипломатами, міжнародними партнерами, сьогодні і для нашої Церкви, і для Української держави є надзвичайно важливим і цінним.

Чи ці ваші дипломатичні зустрічі якось узгоджуються із відповідними структурами державної влади, щоб Церква і держава на міжнародному рівні звучали в унісон? 

– Одразу скажу, що наш голос не є підконтрольним державній владі, і це дуже важливо завжди підкреслювати. Тому що коли ми приїжджаємо як, наприклад, члени Всеукраїнської Ради Церков, до якоїсь країни, до якогось міністерства чи навіть до королівської родини, одразу питання – кого ви представляєте? Якщо співрозмовник відчує, що нас прислала українська влада, одразу авторитет чи навіть моральна вага наших слів впаде до нуля. Тому що всі ці наші співрозмовники спілкуються з нашою державною владою без посередників. І сам факт, що якась Церква стає частиною державного механізму є дуже деструктивним, тому що це нівелює роль і місце Церкви в тому суспільстві. Ми бачимо, що сталося з Московською Церквою в умовах повномасштабного вторгнення: це абсолютна дискредитація церковності як такої взагалі. Тому ми завжди кажемо, що ми є голосом громадянського суспільства і говоримо в імені наших вірних.

Але коли йдеться про спільне усвідомлення наших національних інтересів, зокрема, під час війни, ми тоді є, я би сказав, голосом, який синхронно чи в симфонії говорить із представниками української держави чи української дипломатії. Тобто ми, як Церква, можливо, трохи по-іншому артикулюємо певні речі, але подаємо той самий меседж, що й держава. Часом доповнюємо одне одного, а часом нас щось питають, щоб зрозуміти, чи наша влада каже правду. Пам’ятаю, що коли Всеукраїнська Рада Церков у 2013 році, перед Майданом, приїхала до Брюсселю, слухаючи голос Церкви, наші співрозмовники співставляли те, що говоримо ми, з тим, що говорила адміністрація Януковича. Це був дуже цікавий момент.

Наведу ще один приклад, який демонструє, наскільки поважно і авторитетно трактують нашу Церкву державні діячі за кордоном. Так сталося, що минулорічний Синод єпископів нашої Церкви відбувався у Римі якраз напередодні міжнародного саміту з відбудови України. І цікаво, що уряд Італії сфокусував свою увагу саме на нашій Церкві як партнері у цій відбудові. На завершення нашого Синоду міністри на чолі із віце-прем’єр-міністром захотіли зустрітися з нашими єпископами: вперше в історії відбулася зустріч італійського уряду з єпископатом України! Мені розповідали, що це була безпрецедентна зустріч ще й тому, що італійська влада до того часу не зустрічалася з жодними Східними Католицькими Церквами. І італійська влада сфокусувала нас як чесних партнерів, з якими можна мати справу, не боячись якихось корупційних надужиттів, партнерів, з якими справді можна співпрацювати, щоб відбудовувати Україну. Нам це було дуже приємно, і це була їхня ініціатива, їхнє зацікавлення. Вони дуже доцінили, можливо, не так окремих осіб нашої Церкви, як ефективність церковної структури, яку ми розбудували, зокрема, у часі війни, для того, щоб служити людям. І ця структура у її адміністративній і навіть фінансовій складовій виявилася гідною довіри для міжнародних державних стосунків. Тобто, як бачимо, ця довіра трансформується і в певного роду програми, плани, види співпраці навіть міждержавного характеру.

АПОСТОЛЬСЬКА СТОЛИЦЯ І ТРИ СВЯТІШІ ОТЦІ

Поговорімо про стосунки Церкви з Апостольською столицею – зокрема, ваш досвід як Глави Церкви, якому доводилося пояснювати українцям певні речі, які звучали з Ватикану…

– Очевидно, що коли наше суспільство хотіло зрозуміти, як сприймати слова чи позицію Папи, то найперше, в кого летіли каміння, це в мене: тут, в Україні, мені доводилося бути, до певної міри, тим, хто інтерпретує й пояснює слова того ж Папи Франциска. Але часами справді важко було пояснювати те, чого сам не розумієш. Тому я був змушений їхати до Ватикану, зустрічатися, пояснювати, в чому полягають наші питання чи, можливо, наша незгода, а, відтак, отримувати те чи інше роз’яснення. Очевидно, що це була дуже невдячна місія, бо ти завжди був на вістрі критики з обох сторін. Одні критикували, що ти недостатньо гострий і недостатньо критичний по відношенню до когось у Ватикані. А у Ватикані критикували за те, що ти дуже сильно критикуєш їх і не погоджуєшся з тими чи іншими позиціями. Тобто я деколи опинявся між двох вогнів.

Але я мав і позитивний досвід спілкування з Ватиканом: наші стосунки зі Святим Престолом теж мають подвійний характер. З одного боку, це інституційні стосунки, тому що ми є частиною Вселенської Церкви: Українська Греко-Католицька Церква, як Східна Католицька Церква, живе у сопричасті з наступником апостола Петра. А це означає, що незалежно від того, хто є папою чи державним секретарем Ватикану, яка особа яку позицію обіймає, ці стосунки продовжуються: вони мають свою історію, своє сьогодення і матимуть своє майбутнє. Тому ця інституційність є дуже важливою. Свого часу я говорив, що ми є католиками не тому, що папою є Франциск, а тому, що саме такою заснував свою Церкву Христос.

З іншого боку, є й дуже багато особистих стосунків, і вони дуже важливі. Чому? Тому що саме в особистих зустрічах, навіть в тому способі, як ти пояснюєш, як ти вербалізуєш почуття, думки, настрої українців, залежить успіх твоєї місії.

Цікаві ваші стосунки з кожним Папою , тому що так склалося, що за 15 років вашого служіння як Глави УГКЦ було три Папи, з кожним із яких вас пов’язували особливі моменти: Папа Бенедикт XVI затведив вас як Главу Церкви, з Папою Франциском служили в Аргентині, і от зараз маємо Папу Лева XIV. І от таке для вас цікаве завдання: з якими постатями Старого чи Нового Завіту ви порівняли б кожного з них?

– Папу Бенедикта я згадую дуже тепло. Так, це був Папа, який 15 років тому потвердив вибір нашого виборчого Синоду. Пригадую момент, коли після того Синоду я вперше, як Глава Церкви, приїхав до Риму. Ми разом із владиками Постійного Синоду були присутніми на площі святого Петра під час загальної аудієнції. І там Папа Бенедикт вперше привселюдно привітав мене як Главу Церкви. І наш народ, який був тоді на площі святого Петра, почав співати «Многая літа». Папа це почув, перервав свою промову і встав. Він розумів, що це не йому співають «Многая літа», а тому маленькому єпископові, який сидить збоку. І це був такий вияв поваги – мені тоді аж мороз по шкірі пройшов.

До речі, відкрию маленький секрет – я того ще ніколи нікому не говорив: Папа Бенедикт навіть згадав мене у своєму заповіті. Так сталося, що я, правдоподібно, був одним із останніх, кого Папа емерит прийняв перед своїм відходом у вічність. Він тоді був уже зовсім немічним, майже не міг говорити – просто ворушив губами, а його секретар озвучував його слова. Він тоді мені сказав, що багато вже не може зробити. «Але все, що можу для вас, я зроблю. Я буду за вас молитися», – і з тими словами відійшов у вічність. Я певен, що він молиться.

А у своєму заповіті він заповів мені частину свого одягу: італійською це назвається piviale. Це щось подібне на мантію – дуже вишукане, з такими бароковими візерунками. Можливо, якоїсь великої матеріальної цінності воно й не має, але для мене це велика цінність, вдячна пам’ять, знак поваги.

Коли почалася повномасштабна війна, Папа Бенедикт через мої руки передав свої особисті гроші на допомогу для України. Тобто його постать, особливо в тих останніх роках його життя, для мене є постаттю такого Мойсея, який молиться на горі за свій народ. У єврейській мові є фраза, яка дослівно означає «ласкає Боже обличчя», гладить, просить Бога за той народ. І, можливо, Папа Бенедикт є тим, хто сьогодні, уже у вічності, гладить Боже обличчя і молиться за Україну.

Папа Франциск був цілком іншим за характером. Мені навіть важко порівняти його з якимсь біблійним персонажем – може, з Ісусом Навином, який завойовував Ханаан. Папа Франциск мусив шукати нові способи, як сьогодні урухомити Церкву, як наново повернути її в суспільний простір. Дуже сміливий, здатний на різні неординарні вчинки. Він не був, я би сказав, аж таким маестро слова, але це був маестро жестів, і тому інколи ми не розуміли його.

Думаю, що папа Франциск запам’ятається нам з історичної онлайн зустрічі з українською молоддю у нашому Патріаршому соборі. Він тоді тримав у руках Святе Письмо загиблого хлопця – йому було 22 роки, і він загинув в Авдіївці. І ось, коли його спитали, що робити українській молоді, Папа, тримаючи в руках Біблію того хлопця, сказав: «Будьте патріотами – ви не можете не любити й не захищати свою батьківщину». Думаю, той жест абсолютно поламав усі стереотипи, які навіть українські медіа побудували по відношенню до папи Франциска.

Він справді був таким, знаєте, звичайним, за своєю вдачею, аргентинцем. Одного разу, пам’ятаю, коли під час перерви на каву на якомусь заході у Ватикані я підійшов до нього і почав спонтанно говорити італійською, він так подивився на мене і каже: «Ти що, забув мову?» І ми перейшли на той діалект Буенос-Айреса – «портеньйо», яким спілкувалися в Аргентині, і один одного досконало розуміли.

Але, бачите, я був у Києві, а він – в Римі. Тому такі особисті зустрічі були дуже корисними і для нього, й для нас: ми тоді краще один одного розуміли. Він завжди мене приймав: коли я був у Римі і хотів до нього прийти, він ніколи мені не сказав «ні». Тих особистих стосунків для повного порозуміння, можливо, не вистачало, але вони були дуже-дуже важливими.

Тепер є Папа Лев — це, знову ж таки, ще інша особистість. У певний момент я так відчув, що ми трошки з ним подібні. Він – інтроверт, і я теж. Він дуже уважно слухає мене, а я – його. Він дуже фахово готується до зустрічі, і я теж. І тому ми десь, я би сказав, підсвідомо один одного розуміємо – певні жести, певні документи, певні слова. І ті дві аудієнції, які я мав за останній час, показали, що цей Папа справді дуже виважено, стримано, але дуже чітко буде підтримувати нашу Батьківщину, нашу Україну, наш народ.

БУТИ ЛЮДИНОЮ

Особисте запитання, якщо дозволите. Маю в пам’яті щонайменше два моменти, коли плакала не тільки ваша душа, а й очі: в Бучі над загальними могилами відразу після деокупація і Тернополі біля будинку, у який влучила російська ракета. Чи часто дозволяєте собі прилюдно проявляти такі людські емоції?

– Знаєте, тут я десь виконую пораду свого дідуся, який казав: ніколи не соромся бути людиною. Це допомагає. Бо інколи, відповідаючи на якісь зовнішні запити і виклики, нам хочеться показати себе дуже міцними, всезнаючими, мужніми, але ми всі часом – слабкі люди, й цього не треба соромитися. І, зокрема в таких моментах, в моментах спільного болю, ми не маємо права соромитися своїх сліз, якщо це емоції щирого співчуття і співпережиття.

Коли розумієш, як болить того тата й ту маму, у яких російська ракета вбила їхнього 17-річного сина, важко себе стримати, можливо, навіть і не потрібно. Бо в таких моментах слова мовкнуть. Не треба говорити забагато. З тими людьми треба розділити їхній біль, горювати разом з ними. Це те, що ми називаємо сьогодні душпастирством горювання.

Деякі спеціалісти мені кажуть: будьте обережні, бо це горювання, навіть на рівні психологічному, є контагіозним, тобто ви вбираєте в себе це горе, і потім треба це якось в собі переживати, долати. Але деколи від такої контагіозності не можеш встояти, той біль треба вбирати в себе. Це те, що робить нас християнами. І тоді той біль стає матерією, змістом нашої молитви. Це не абстрактна молитва когось, хто дистанціюється від болю – ні-ні. Ти стаєш учасником тої дійсності, з глибини якої кличеш до Господа Бога. Тоді твоя місія, твоя молитва є справжніми.

Я вам щиро скажу, мені деколи важко запанувати над своїми емоціями навіть коли потрібно про той біль людей говорити до когось іншого. Хоча, кажу, за своїм типом характеру я – інтроверт, і дуже не хочу, щоб хтось бачив чи мої емоції, чи мої сльози. Але, знову ж таки, мій дідусь казав: не соромся бути людиною.

Ваші батьки, мама й тато, вже у Божих обіймах. Які їхні настанови, які вони вам давали в житті, ви пам’ятаєте і виконуєте?

– Господь Бог дарував мені унікальних батьків – і маму, й тата. Вони були дуже різними за вдачею, але кожен із них залишив в мені частинку свого серця.

Моя мама була вчителькою музики. І ось її фраза, яка лунає в мене в голові: «Ти вже вивчив уроки?» Можливо, ті настанови моєї мами і сьогодні живуть в мені і кажуть: ніколи не виходь до людей – чи на якусь зустріч, чи на конференцію, чи навіть на якесь інтерв’ю, непідготовленим. Пам’ятаю, були моменти, що коли я не вивчив уроки, я навіть не йшов до школи. Було, що мама писала записку до вчительки, де просила, щоб тим разом вчителька мене нічого не питала, тому що були якісь сімейні причини, чому я не підготувався.

Тому, можливо, та фраза – «Ти вивчив уроки? Ти готовий?» – десь і сьогодні лунає в мені як голос моєї власної совісті, сумління, яке часом дуже мене картає. Бо після всіх публічних подій повертаюся до своєї кімнати, стою перед Божим обличчям і роблю іспит сумління: ще раз передумую все, що сказав, все, що було озвучено, і сам себе картаю за ті чи інші  помилки, якісь нефортунні вислови, чи, можливо, якісь дурниці, які були сказані на публіку. Ось це десь, скажімо так, часточка серця й душі моєї мами.

А мій батько – це був учитель стосунків. Він справді вчив мене бути батьком, любити людей, не боятися, йти їм назустріч, будувати стосунки. Пригадую таку одну річ: коли я отримав першу в житті зарплату, тато мені сказав: «Не маєш права розтратити її на себе». І дійсно, першу в житті зарплату санітара в лікарні я не розтягнув для себе, а приніс додому, і ми використали її для нагальних потреб нашої родини. І це потреби були не мої, а інших.

Отож, своєму батькові я завдячую такою його поставою, у якій він мене вчив любити людей, розуміти їх, не соромитися щирого, люблячого ставлення. Хоча він і казав: щирість до інших людей тебе наражає, ти стаєш вразливим. Тебе можуть обдурити, висміяти чи використати. Але не бійся цього. Я дякую своєму татові за те, що він вчив мене бути батьком. Як виявляється, того батьківства в сучасних обставинах ніколи не буває забагато.

Живе телебачення

Фото: Укрінформ, УГКЦ, Vatican Media



Джерело

Суспільство

Свято-Миколаївський монастир в Ізмаїлі: історія святині, старішої за фортецю Анонси

Published

on


Монастирі здавна були не лише осередками духовного життя, а й місцями, де формувалася культура, традиції та мистецтво. В Ізмаїлі таким особливим простором став комплекс релігійних споруд на березі Дунаю, історія якого сьогодні залишається недостатньо дослідженою та приховує чимало цікавих фактів. Серед них – Свято-Миколаївський чоловічий монастир, який упродовж століть відігравав важливу роль у духовному та культурному житті міста.

 Перші згадки про чоловічий монастир та Свято-Миколаївську церкву датуються 1077 роком. Під час ремонту храму в 1834 році в одній зі стін виявили замуровану кам’яну плиту з грецьким написом, який підтверджував час спорудження церкви.

Про давнє християнське минуле придунайських земель свідчать не лише археологічні знахідки, а й згадки в стародавніх джерелах. Так, імператор Візантії Костянтин Багрянородний згадував, що в країні печенігів, тобто на території Бессарабії, зайнятої ними у Х столітті, знаходили залишки християнських храмів і кам’яні хрести. На користь давнього походження храмів у нашому краї свідчать і документи, виявлені в архівах Ізмаїла, москви та санкт-петербурга, а також рукопис із фондів Святішого Синода. У ньому детально описані окремі пам’ятки Свято-Миколаївської церкви, які засвідчують, що “заснування її відноситься до ХІІ ст.”. Втім, відомостей про діяльність церкви в ХІ–ХIV століттях майже не зберіглося. Імовірно, це пов’язано з руйнівними подіями того часу. У 1241–1242 роках орди хана Батия, повертаючись через придунайські землі, нищили все на своєму шляху. А вже у ХIV столітті тут кочувала ногайська орда, яка сповідувала іслам і не була зацікавлена у збереженні чи розвитку монастиря.

Від давньої святині до османської фортеці

На початку ХV століття землі Нижнього Подунав’я опинилися під загрозою експансії Османської імперії. Вже з 1455 року молдавський господар Петро Арон був змушений визнати зверхність турецького султана та сплачувати данину. Побоюючись посилення запорозького козацтва, Порта почала активно укріплювати придунайські території та зводити нові фортеці. Саме тоді, неподалік переправи Кілія, на місці слов’янського поселення Сміл восени 1590 року постає фортеця Ізмаїл. Про цю подію згадував турецький хроніст: “…в листопаді 1590 року помер Мехмед-ага, який збудував місто і фортецю Ізмаїл на березі Дунаю”. До спорудження фортеці долучалися місцеві жителі та переселенці різного походження. З часом Ізмаїл перетворився не лише на важливий торговий осередок, а й на адміністративний та судово-релігійний центр регіону.

Багатонаціональне населення придунайського краю змушувало адміністрацію Османської імперії більш лояльно ставитися до представників інших віросповідань. Саме тому турецька влада дозволила християнській церкві створити тут особливу митрополію в межах адміністративної одиниці, яку молдавські літописці називали “райя”. Спочатку вона діяла у Браїлі та підпорядковувалася Константинопольському патріарху. У 1639 році резиденцію митрополита перенесли до Ізмаїла. Відтоді вона отримала назву Проїлавської Ізмаїльської митрополії та стала духовним центром для всіх християнських приходів Нижнього Дунаю. Осідком митрополита стало подвір’я Ізмаїльського Миколаївського монастиря.

У виданні “Anuarul Episcopiei Cetatii Albe-Izmail 1923–1936” наведено грамоту Константинопольського патріарха Іоанікія від 2 червня 1641 року, яка відкриває маловідому сторінку історії Свято-Миколаївського монастиря. Згідно з документом, церква святого Миколая в Ізмаїльській фортеці проголошувалася ставропігією та передавалася монахам Каракальського монастиря зі Святої гори Афон як невеликий монастир. У грамоті зазначалося, що храм перебував у вкрай занедбаному стані – настільки, що “не має жодної частини, що знаходиться в нормальному становищі”. Будівля потребувала капітального ремонту. “На щастя, – пишеться в грамоті, – за настановою Божою були направлені сюди отці зі святої гори з Каракалу”, які вирішили “відбудувати цей храм, опираючись на свої кошти”. Особливу увагу афонські монахи звернули на цей храм через його посвяту святому Миколаю – одному з найбільш шанованих святих на Афоні. Водночас вони поставили умову: після відновлення монастир мав підпорядковуватися виключно патріарху. У грамоті підкреслювалося, що храм “стане ставропігією патріаршою, і в ньому жоден місцевий архієрей не повинен втручатись ані в церковну, ані в священну діяльність”. Документ також дозволяв, у разі потреби, запрошувати місцевого архієрея для богослужінь, однак без права претендувати на монастир. На знак підлеглості обитель щороку мала надсилати патріарху підношення у вигляді “40 літрів ікри” – близько 16 кілограмів – і згадувати під час служб лише ім’я патріарха.

У монастирі зберігалася копія грамоти, оригінал якої перебував у Каракальському монастирі на Афоні. У документі йшлося про те, що княгиня Роксанда – донька Петра Рареша та дружина молдавського князя Іоанна Олександра Лепушняну – пожертвувала монахам Афонського Каракальського монастиря 36 тисяч левів. Ці кошти були призначені для викупу Миколаївського монастиря в турецького урядовця паші Мустафи Челебі. Згодом, у 1641 році, грамотою Константинопольського патріарха монастир отримав ставропігіальне право, що забезпечувало йому особливий статус та безпосереднє підпорядкування патріархові.

Стан церкви Святого Миколая в Ізмаїльській фортеці привернув увагу не лише духовенства, а й самого Константинополя. Ймовірно, саме тому зацікавлення викликав і сусідній храм – церква Успіння Божої Матері. У 1643 році Єрусалимський патріарх Партерній І видав грамоту, якою разом зі своїм собором надав цій церкві ставропігіальний статус – такий самий, як мав монастир Святого Гроба.

Церква Успіння Божої матері. ФОТО: www.bessarabica.info

Отримання ставропігіального права поставило обидві святині в особливе становище: відтепер вони підпорядковувалися безпосередньо Константинопольському патріарху, минаючи місцеву церковну владу. Такий статус зберігався понад два століття – до 1856 року, коли румунська влада закрила обидва монастирі.

Підтвердженням особливого становища монастиря є й документи пізнішого часу. Так, дослідник і член Одеського Імператорського товариства історії і стародавностей Павло Коломойцев у праці “Колишня фортеця Ізмаїл і її пам’ятники” наводить цікавий приклад: “У 1820 році братія Миколаївського монастиря звернулася до митрополита Гавриїла з проханням перемістити монастир в місто Тучков, в якому було відмовлено у зв’язку з тим, що долю монастиря повинен вирішувати Константинопольський патріарх”.

Ще одним підтвердженням особливого статусу монастиря стали події лютого 1833 року. Настоятель Успенського монастиря ієромонах Патрицій та ізмаїльський протоієрей Микита Глизян звернулися з рапортом до градоначальника Ізмаїла генерал-лейтенанта Сергія Тучкова з проханням узяти під охорону будівлю та майно монастиря, аби запобігти можливому пограбуванню. У результаті міська поліція відкрила “Справу про майно, що належить Грецькому Успенському монастирю і померлому ієромонаху Патрицію”. Майно було детально описане та оцінене. За розпорядженням Тучкова його передали під опіку Соборної Свято-Покровської церкви, оскільки богослужіння в храмі Успіння Божої Матері припинилися. Щоб уберегти церковні цінності від розкрадання, їх наказали зберігати в соборній скрині під замком і печатками.

Згодом до архієпископа Кишинівського і Хотинського Димитрія було направлено листа з проханням розпорядитися монастирським майном. У відповідь архієпископ повідомив: “Оскільки монастир і померлий наставник монастиря належать Святому Гробу, єпархіальне керівництво не в праві розпоряджатися цим майном”. Він порадив зберігати його до окремого рішення патріарха, а сам звернувся до російського міністра в Константинополі з проханням повідомити Єрусалимського патріарха про смерть ієромонаха Патриція та необхідність подальших розпоряджень щодо монастиря і його майна. Таким чином, архієпископ Димитрій фактично підтвердив ставропігіальне право монастиря та відсутність місцевої церковної влади над ним.

У березні 1833 року Єрусалимський патріарх Афанасій, перебуваючи в Константинополі, заявив, що майно ієромонаха Патриція належить Святому Гробу і має бути передане до Константинополя. Це рішення було ухвалене попри те, що до Ізмаїла прибув із Греції рідний брат померлого – Стратій Хаджи Михалі, який розраховував отримати спадок.

Завдяки опису майна Успенської церкви, складеному з нагоди цієї події, можна частково відтворити уявлення про її внутрішнє облаштування та стан. У переліку згадано 22 ікони та 46 богослужбових книг, з яких понад 20 були грецькою мовою, а решта – російською та молдавською. Саме цими мовами в храмі й велося богослужіння. Окрім цього, церква володіла трьома дзвонами, дванадцятьма лавками та двома хатами.

Підземна церква Святого Миколая

У документі “Про митрополію” (1644 року) міститься пункт “Про церкву Святого Миколая в фортеці Ізмаїл”, де йдеться про відбудову храму на місці зруйнованої святині. Згідно з цими відомостями, церква існувала ще задовго до появи тут монастиря і була заглибленою в землю – всередину вели сходи.

Відповідно до турецьких законів християнським храмам заборонялося перевищувати інші будівлі за висотою, тому їхній зовнішній вигляд був доволі скромним і непоказним. У такому оновленому вигляді давня святиня пережила період османського панування, згодом перейшла до складу монастиря під омофором Константинопольського патріархату, а пізніше – до російської церкви, і діяла до 1852 року.

Інша фортечна церква Успенського монастиря була споруджена молдавським воєводою Стефаном III Великим та згодом оновлена колишнім князем Валахії Костянтином Бринковяну (1688–1714). Монастир належав храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Територія комплексу була частково обнесена кам’яною стіною, частково – дерев’яним парканом. Усередині розташовувалося 19 келій: 16 дерев’яних, покритих черепицею, і 3 кам’яні. З них у 12 мешкали мирські люди, які нічого не сплачували, тоді як 17 келій залишалися порожніми.

Монастир між двома імперіями

У 1770 році, після захоплення фортеці Ізмаїл загоном генерал-майора Отто-Адольфа Вейсмана, настоятелю монастиря ігумену Іакову було передано відкритий лист від головнокомандувача російської армії в Молдавії графа Петра Румянцева від 12 грудня 1771 року за №1793. У ньому монастирю надавали право розпоряджатися всією нерухомістю у фортеці, що здавна належала цій обителі. Також від Єрусалимського патріарха щороку надходило понад 300 руб. на утримання монастиря.

Однак уже в 1774 році, за умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору, фортеця Ізмаїл знову була повернута Османській імперії. Після приєднання Бессарабії до російської імперії у 1812 році в монастирі залишився лише один ієромонах, а богослужіння через його старість виконували мирські священики. Монастирю належало 30 дерев’яних лавок у місті, які приносили щорічний дохід у 1663 леви. Проте із заснуванням міста Тучков у 1812 році більшість мешканців переселилася з фортеці Ізмаїл, і Успенський монастир фактично втратив свої прибутки.

Митрополит Гавриїл звернувся до генерал-майора Сергія Тучкова з проханням відвести місце для монастиря в місті, після чого було підготовлено рішення у Святійшому Синоді (1820 р.) щодо перенесення обителі. Втім, Святійший Синод відмовив у цьому, мотивуючи тим, що монастир не є складовою частиною єпархіального керівництва.

Перебудова монастиря у ХІХ столітті

У 1841 році до Ізмаїла прибув імператор Микола I, який затвердив проєкт перебудови старої церкви Святого Миколая. Нова споруда була зведена з цегли у візантійському стилі, а декор фасадів виконувався в традиціях російської архітектури XVII століття. Храм складався з трьох частин із напівкруглою апсидою; центральна частина була перекрита куполом на восьмигранному барабані з цибулинною формою завершення. Внутрішні стіни прикрашали фрески.

Після того як Святійший Синод відмовив митрополиту Гаврилу в перенесенні монастиря до міста Тучков, було ухвалено рішення про зведення нової Успенської церкви. На її будівництво Єрусалимський патріарх Афанасій виділив 8 тисяч руб. Храм було збудовано та освячено у 1841 році. У монографії “Бессарабія” під редакцією Павла Крушевана зазначалося: “Кам’яна Успенська церква освячена в 1841 році”. Нова споруда, на відміну від Миколаївської церкви, була зведена на місці фундаментів давнішого храму Божої Матері XVII століття. У плані церква мала прямокутну форму з напівкруглою апсидою, один купол і чотири внутрішні стовпи.

Над північним та південним входами Успенської церкви розташовувалися фронтони. Віконні та дверні прорізи були стрілчастими й обрамленими кам’яними лиштвами, що надавало будівлі рис, характерних для вірмено-григоріанських храмів, у стилі яких і була зведена Успенська церква. Як зазначалося в описах того часу: “Внутрішність Успенської церкви не простора, і вона може вміщувати не більше 200 людей; церква чепурна, всередині навіть помітна деяка розкіш, іконостас, хоругви, аналой майже нові; підтримує в порядку церкву духовенство монастиря, розміщеного в місті, але служба правиться рідко і постійного настоятеля немає, а монахи для виконання церковних потреб чергуються”.

Історик, археолог та краєзнавець Микола Мурзакевич у “Записах Одеського товариства історії й стародавностей” з особливим захопленням описував кам’яну церкву зі дзвіницею в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Подібні враження залишив і одеський науковець ХІХ століття Аполлон Скальковський, який відвідав Ізмаїл у 1847 році. За його свідченням, біля бокового входу до церкви, на кам’яній підлозі, було виявлено три надгробні плити з російськими написами. На одній з них зазначалося: “… Бужського єгерського корпусу третього батальйону Микола Трусов помер під час штурму Ізмаїла”. Посередині містилася плита з вказівкою на поховання невідомого молдаванина, а праворуч – ще одна з написом: “В господі померлий Олександр Воробйов… 22 числа, вересня місяця, 1791 року. Від народження на 28-му році”. Яким чином попали ці могили в храм, освячений лише в 1852 році, з’ясувати неможливо, тому що жодних відомостей про це немає.

Окрім церкви, в монастирі існував будинок, у якому мешкали монахи: ігумен, ієромонах та ієродиякон. Від Єрусалимського патріарха щорічно надходило на їх утримання 300 руб.

Розквіт монастирського господарства

Наприкінці ХІХ століття було зведено кам’яні келії, що й нині розташовані західніше від церкви. У той самий період монастир і церква перебували в підпорядкуванні російського Православного Синоду.

У 1868 році, в період румунського правління в краї, до Свято-Успенської церкви був призначений ієромонах Паісій Дендріно. Приймаючи храм, він склав опис церковного майна. Згідно з ним: “Іконостас у ній старий з шістьма іконами, прикрашеними сріблом із позолотою, а всього в церкві 25 великих і маленьких ікон, із яких тільки 5 нових. Детально описано церковне майно: книг – 56, із них 32 грецькі, 13 – руські, 11 – молдавські, дзвонів – 5”.

Ймовірно, при призначенні Паісія Дендріно враховували його знання грецької та румунської мов. Саме цими мовами, за традицією, могло здійснюватися богослужіння в цій церкві.

У 1878 році, після приєднання краю до російської імперії, обидві церкви були об’єднані під спільною назвою Кріпосного монастиря. Тоді ж для братії звели два корпуси келій, будинок настоятеля зі старшою братією та трапезну. Настоятелем призначили ієромонаха Феофана, молдаванина за походженням. Як зазначає Павло Коломойцев: “Феофан – людина проста, доступна; дуже працьовита завдяки своїй природженій енергії; він застав монастир в повному запустінні і почав його відбудовувати… В монастирі було розведено фруктовий сад, город поблизу Дунаю з поливною системою, розвели бджільник…; вільні місця засіваються хлібними рослинами; відкрита навіть книжна та іконописна лавки; всі церкви монастиря відремонтував Феофан і обставив релігійно, але монастир ще потребує багато в чому”.

Про господарську діяльність монастиря свідчать відомості, взяті в Миколаївському монастирі: “Монахи вели зразкове господарство, монастир отримав значні прибутки. В монастирі були чудові сади – яблуневі, грушеві, абрикосові, ріс мигдальний горіх, фундук. За монастирським будинком була збудована теплиця, де вирощували лимони. Для роботи там ченці наймали людей, іншу роботу вели самі… Жили монахи тільки за рахунок натурального господарства”.

ХХ століття: нові випробування для монастиря

Історія монастирського комплексу зазнала нових випробувань у бурхливому ХХ столітті. У 1918 році Ізмаїл був окупований Румунією, після чого церковні інститути підпорядкували Румунській православній церкві. В історії монастиря розпочався новий етап, який згодом став предметом подальших ґрунтовних досліджень архівних матеріалів, спогадів очевидців та переосмислення маловідомих сторінок його минулого.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
 

Андрій Шевченко



Джерело

Continue Reading

Суспільство

Рятувальники оприлюднили кадри ліквідації наслідків російського ракетно-дронового обстрілу по Одесі

Published

on


Ввечері 25 травня росія завдала комбінованого ракетно-дронового удару по Одеському регіону. На жаль, внаслідок обстрілу по Одесі одна людина загинула, троє постраждали. У ГУ ДСНС України в Одеській області оприлюднили фото з місць влучань, передає видання «Південь сьогодні».

За інформацією начальника Одеської обласної військової адміністрації, в Одесі в результаті удару пошкоджено скління та фасад обʼєкта інфраструктури та прилеглих будівель.

На місці виникла пожежа, яку вогнеборці оперативно ліквідували. Від ДСНС залучалися 21 вогнеборець та шість одиниць техніки.

На жаль, попри зусилля рятувальників та медиків, які намагались реанімувати чоловіка, врятувати його не вдалося.

Вночі 26 травня в Одеській міській військовій адміністрації повідомили, що трьом постраждалим надається медична допомога, один із них у важкому стані.

Станом на 7:00 ранку комунальні служби Одеси завершили ліквідацію наслідків вечірньої атаки у житловому секторі. У п’яти будинках, де ударною хвилею вибило близько 50 вікон, усі роботи вже виконані. Продовжували працювати над ліквідацією наслідків у місцевій школі – там в результаті удару пошкоджено 47 вікон. Через складність робіт залучалась спецтехніка, щоб якнайшвидше закрити всі віконні отвори.

Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – ДСНС, останнє фото – Одеська ОВА



Джерело

Continue Reading

Одеса

Авіація РФ у Криму під загрозою: проблеми з ракетами та паливом

Published

on


Винищувач РФ в небі. Фото ілюстративне: росЗМІ

Росія продовжує нарощувати виробництво ракет і регулярно використовує нові боєприпаси для ударів по Україні. За даними української розвідки, щомісяця ворог випускає понад сотню балістичних та гіперзвукових снарядів. Аналіз уламків збитих цілей показує, що значна частина з них була виготовлена вже у 2026 році. Це свідчить про те, що вони не затримуються на складах і майже одразу потрапляють до арсеналу російської армії.

Про це в ефірі Ранок.LIVE розповів речник Військово-морських сил Дмитро Плетенчук.

Нові ракети

За даними української розвідки, Росія щомісяця виготовляє понад сотню балістичних і гіперзвукових ракет. Йдеться про “Іскандери-М”, “Кинджали”, “Циркони”, а також снаряди для комплексів С-300 та С-400. Водночас аналіз уламків збитих цілей показує, що значна частина цих боєприпасів була виготовлена вже цього року. Це свідчить про те, що російська промисловість продовжує поповнювати запаси, а нові ракети майже одразу потрапляють до військ.

Попри наявність ракет, помітних змін у тактиці їхнього застосування в акваторії Чорного моря останнім часом не спостерігається. Ба більше, запусків стало менше, хоча пускових установок у росіян достатньо. За словами речника ВМС, причини можуть бути різними — від технічного стану носіїв до інших внутрішніх проблем.

“Застосування стають дедалі рідшими. Практично зараз, можна казати, прогрес на 10. І цікавим моментом є те, що кількість випущених ракет менша, ніж кількість пускових установок”, — зауважив Плетенчук.

Читайте також:

Ворог змушений тримати свої основні ракетоносії на базі в Новоросійську. Хоча підвезення боєприпасів туди не є неможливим завданням, сам процес спорядження кораблів став значно складнішим. Росіянам серйозно відгукується втрата можливості безпечно базуватися в тимчасово окупованому Криму. Окупаційна армія фактично веде бойові дії “з коліс”, що є логічним результатом затяжної війни.

“Споряджати ракети – це окрема історія. І тут аукається росіянам відсутність можливості базуватися в Криму… Імовірніше за все, так, є якісь інші причини, інші проблеми. Можливо, і пошкодження, отримані носіями. Неодноразові, до речі”, — пояснив Дмитро Плетенчук.

Удар по рятувальниках

Одним із останніх інцидентів у Чорному морі стала атака на судна Морської пошуково-рятувальної служби. Вони виконували гуманітарну місію в межах українського морського коридору та забезпечували безпеку судноплавства. На борту перебували цивільні члени екіпажу, які постраждали внаслідок удару. Судна не виконували жодних військових завдань.

“Це точно не можна назвати випадковістю, влучити в таку ціль можна лише через прямий канал зв’язку, тому що ця ціль не стаціонарна і, відповідно, це цілью спрямована дія… Переплутати їх з військовими одиницями або ще з чимось неможливо”, — наголосив речник.

За словами Плетенчука, рятувальні судна були належним чином позначені, тому їх неможливо було переплутати з військовими кораблями. Він наголосив, що такі екіпажі працюють винятково для забезпечення безпеки людей у морі. Саме тому удар по них не можна вважати випадковим. Подібні дії порушують міжнародні норми, які захищають пошуково-рятувальні служби.

Втрати в Криму

Останніми місяцями українські військові регулярно повідомляють про ураження російських об’єктів у Криму. Серед них — системи ППО, радіолокаційні комплекси та кораблі. Такі удари поступово послаблюють можливості окупантів захищати півострів. Водночас швидко компенсувати втрати складної техніки росіянам непросто.

“Чим більше і частіше бачите повідомлення про те, що щось вибухає, тим менша компонента протиповітряної оборони в наявності… Поповнювати запаси ППО швидко не вийде, тому що це складна техніка. Панцері — це окрема історія взагалі… черговий спосіб росіян витатити бюджетні кошти не за призначенням”, — зазначив Плетенчук.

Росія продовжує перекидати техніку до Криму, але можливості для цього не безмежні. Особливо складною залишається ситуація із сучасними системами ППО, виробництво яких потребує часу та ресурсів. Саме тому навіть поодинокі втрати таких комплексів мають значення. За словами речника ВМС, швидко закрити всі прогалини в обороні окупанти не можуть.

Паливна криза

Ще однією проблемою для російських військ у Криму стає паливо. Після ударів по нафтобазах і складах окупантам доводиться перебудовувати маршрути постачання. Додаткові труднощі створює й географія самого півострова, адже кількість шляхів доставки ресурсів обмежена. Це особливо важливо для авіації, яка потребує значних обсягів пального.

“Залишити російських окупантів в Криму без палива — це ідея дуже класна, тому що, по-перше, авіація, яка там базується, вона, звісно, споживає багато пального. Вильоти 24 на 7 є реально багаті авіації… Зменшення цих спроможностей, звісно, позитивно впливає на перебіг бойових дій”, — підкреслив він.

Будь-які перебої з паливом впливають не лише на транспорт, а й на бойові можливості військ. Особливо це стосується авіації та техніки, яка постійно залучена до бойових завдань. Поки що говорити про повне припинення польотів зарано, однак додаткові труднощі для окупантів уже виникають. Наскільки серйозними вони будуть, покаже час.

Міст біля Чонгара

Окупаційна влада також повідомляла про пошкодження мосту в районі Чонгара, який є одним із маршрутів між Кримом і захопленою частиною півдня України. Через це росіяни вже почали переорієнтовувати рух транспорту через інші напрямки. Водночас остаточні висновки щодо масштабів пошкоджень поки робити рано. Для цього потрібні додаткові підтвердження.

За словами Плетенчука, мости є надзвичайно міцними спорудами, тому навіть після ударів вони не завжди втрачають свою функціональність. Водночас навіть часткові пошкодження можуть уповільнювати рух техніки та вантажів. Для військової логістики це створює додаткові ризики. Саме тому ситуація навколо переправ залишається важливою для обох сторін.

“Мости насправді дуже-дуже міцні конструкції. І практика цієї війни показала так, що такі об’єкти, як міст, зруйнувати доволі складно, насправді. Так, можна там ускладнити рух чи щось. Але в будь-якому разі, я думаю, що згодом ми побачимо, чи вплинуло це на логістику”, — зауважив Плетенчук.

Нова логістика

Через пошкодження залізничних та автомобільних шляхів логістика загарбників опинилася під загрозою зриву. Інформації про спроби окупантів навести понтонні переправи чи переправляти сили плавзасобами наразі немає. Використати Чорне море для перевезення вантажів військове командування РФ зараз просто не здатне. Усі вцілілі великі десантні кораблі заблоковані у Новоросійську, а пошкоджені судна стоять без діла в кримських портах. ​Морська логістична компонента для російської армії зараз повністю відсутня через високу небезпеку знищення. Росіяни бояться виводити флот у відкрите море, розуміючи загрозу від українських безпілотників.

“З морською логістикою є проблемка. Вона відсутня. Великі десантні кораблі залишаються в пункті базування новоросійському. Ті, які були пошкоджені, залишаються в Криму. І, відповідно, якраз морську компоненту для цього задіяти, буде край складно і небезпечно”, — резюмував речник.

Кримський міст

Російська армія продовжує діяти в умовах суворих обмежень на незаконно побудованому Кримському мосту. Через страх нових ударів з боку ЗСУ окупанти мінімізували перевезення військових вантажів цим шляхом. Основний упор робився на сухопутний коридор через тимчасово захоплені території Запорізької, Херсонської та Донецької областей. Проте через постійну небезпеку ворог був змушений перенести логістичні маршрути ближче до морського узбережжя. ​

Зміна траєкторії руху дозволяє російським колонам трохи збільшити відстань від лінії бойового зіткнення. Проте розвиток українських дронових технологій нівелює цю перевагу, залишаючи транспорт ворога в зоні ураження.

“Зараз є інформація, що вони змінили маршрут, рухаються ближче до узбережжя… В такий спосіб трошки збільшується дистанція від лінії бойового зікну. Але насправді це все закономірно… Розвиток технологій дронових дозволив це використати. Тому так, ворог шукатиме, звісно, вихід із цієї ситуації”, — підсумував Дмитро Плетенчук.

Як повідомляли Новини.LIVE, вільний продаж бензину на автозаправних станціях Севастополя тимчасово зупинили. Згідно з оголошеними правилами, пальне відпускатимуть тільки за раніше придбаними талонами та не більше 20 літрів в одні руки. Місцевих жителів також закликали не створювати черги біля заправок.

Також Новини.LIVE писали, що Кримський міст і прилегла акваторія залишаються одними з найважливіших об’єктів для російських сил на окупованому півострові. Для їхньої охорони РФ залучає кораблі та постійні патрулі, однак ситуація в районі залишається напруженою. Українські військові уважно стежать за тим, що відбувається біля мосту та в морі. Водночас росіянам доводиться шукати нові способи контролю над акваторією після втрат своїх плавзасобів.



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.