Події
три історії родин морських піхотинців у документальному фільмі Тетяни Станєвої
Як чотири роки дружини захисників чекають, волонтерять, виховують дітей і переживають втрати
Нещодавно в Києві відбувся закритий показ документального фільму «Вона» режисерки Тетяни Станєвої. До офіційної прем’єри в Україні його вже показали в Болграді Одеської області, бо це історія про жінок, які там мешкали на початку повномасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців із військової частини, яка дислокується в українській Бессарабії.
Місцем офіційної світової прем’єри стрічки цього року 25 лютого стала столиця Болгарії – Софія, бо розповідає, зокрема, про українських болгар. Також фільм, який ще називають щоденником дружин військових ЗСУ, показали у Пловдиві.
У Київ приїздили майже всі головні герої і героїні стрічки, що показує зв’язок тилового життя і служби українських захисників, які чинять спротив російській агресії. Тож Укрінформ подивився документальний фільм «Вона» й поспілкувався з військовими та їхніми дружинами, щоби більше дізнатися про зйомки і моменти, які лишаються за кадром.
ФОКУС УВАГИ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ
За понад чотири роки професійно створено десятки документальних фільмів про повномасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова
(здобув премію «Оскар» у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж режисера «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва; цикл фільмів про митців «Культура vs війна», ініційований асоціацією «Дивись українське!»; «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, багато інших.
Стрічка «Вона» Тетяни Станєвої поміж усіх вирізняється темою – тим, що фокусує увагу на житті жінок та родичів українських захисників, допоки роками чоловіки захищають країну від ворожого нападу. А ще це фільм-спостереження за героями упродовж кількох років.
«Майже чотири роки я спостерігала за цією історію. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх – до рідної землі. Про любов, яка перемагає страх і мотивує битися; яка змушує чекати та єднає нас усіх у допомозі війську», – коментує режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка й організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», який народився в українській Бессарабії і міцно поєднав Україну і Болгарію.
Документальний фільм «Вона» розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об’єднує те, що вони стали обраницями військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом переживають за захисників, волонтерять, долають психологічні проблеми та травми.
Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі співчувають гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, уродженця села Залізничне Болградського району. Творці стрічки, зокрема, підсвічують гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», яка була створена в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.
«Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти у кадрі і в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю», – констатує режисерка й додає, що фільм зроблений за підтримки Міністерства культури України.
Кожна з понад тисячі п’ятиста діб повномасштабного супротиву агресії РФ із безпрецедентним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болючими втратами нерідко наповнені, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на фронті, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кіноісторія «Вона» зменшуватиме прірву відчуження між військовими і цивільними.
Досвід тих і інших дуже різний, проте кожен живе у війні. І головне – порозумітися, відчути стан того, хто поряд чи на відстані. Бо за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може причаїтися чиясь болюча раптово перервана вагітність чи нервова перенапруга, яку неможливо здолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.
«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА
У кадрах документального фільму «Вона» – переважно цивільне життя. Моменти вихоплювали кілька років поспіль із літа 2022-го: спочатку у Болграді, де застала всіх героїнь повномасштабна російсько-українська війна, а потім – у Житомирі, куди деяких героїв кінооповіді закинула доля згодом.
Прохання документалістів знімати військових 88 окремого батальйону морської піхоти задовольнили не відразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й наполеглива у своєму намірі реалізувати задум, тож дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці для догляду за дитиною. Меншому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата», зараз – понад півтора рочку. Старший уже ходить у другий клас, а на початку фільму глядачі його бачать ще в дошкільному віці.
«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом насолоджуватимося спілкуванням із нашими дітьми».
Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я проживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю і радощів».
Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тож сім’я мала змогу побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – щоби хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.
«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли неначе остаточно вже до цього призвичаїлася, – однак, приходить момент, коли обсідають думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».
За ці роки в житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали доньку. Це була важка втрата», – каже дружина захисника.
В один голос Олена з чоловіком кажуть: «Наш батальйон – це наша сім’я. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай».
Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за складом характеру йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в періоді, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Бо там є дуже багато спеціфічних моментів», – зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці повномасштабної російсько-української війни знайти таку було майже нереально. Проте стараннями всього батальону її доставили нареченному. Він був дуже щасливий.
На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув унаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі у Донецькій області.
Хтось не надає значення цивільному авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передньому краї, а на другій лінії оборони.
«Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки у морських піхотинців немає часу, бо постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу в Збройних силах України. Прослужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.
Бійці 88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу. «Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –
Із щойно мобілізованих чоловіків, які потрапили до нас від ТЦК, мені й іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» ввійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ
Ніна Биковська за фахом учитель початкових класів, нині працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, тож старший сержант. «Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, уже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали».
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський закритий показ приїхала із сином. Вони, які і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх удома в мирному житті.
Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як наздоганяти. Та треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія закінчиться швидко. Але не так сталося, як гадалося».
За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року в героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла виконати свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя з боку видається відносно стабільним. Місто Болград наразі обʼєднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка і Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»
Події
Український фільм-кандидат на «Оскар» вирушає у тур Сполученими Штатами
Повнометражний документальний фільм «Сліди» (Traces), обраний кандидатом від України на премію «Оскар», наприкінці жовтня розпочне тур у США.
Покази відбудуться в межах оскарівської та адвокаційної кампаній стрічки, повідомляє Укрінформ із посиланням на команду фільму.
Стрічка режисерки Аліси Коваленко та співрежисерки Марисі Нікітюк буде представлена на фестивальних і закритих показах. Вони покликані познайомити американську аудиторію з історіями українських жінок, які пережили сексуальне насильство й тортури внаслідок російської агресії та вирішили не мовчати про пережите.

Тим часом, за даними команди фільму, за кілька тижнів жовтня фільм «Сліди» здобув нагороди на світових кінофестивалях. Також у жовтні режисерка Аліса Коваленко й головна героїня стрічки Ірина Довгань відвідали Париж, де взяли участь у серії показів і пресзустрічей для запрошених гостей та членів кіноакадемій.

У Берліні, де в лютому 2026 року розпочався фестивальний шлях «Слідів», стрічку показали на Ukrainian Film Festival Berlin. Фестиваль заснували у 2020 році для популяризації українського кіно в Німеччині.

Також фільм представили на Київському тижні критики в межах фокусної програми «Україна-Швейцарія». Його обрали швейцарські кінокритики. «Сліди» стали єдиною документальною стрічкою у секції, до якої також увійшли «Демони» Наталки Ворожбит і «За перемогу!» Валентина Васяновича.

Серед останніх відзнак фільму – нагорода Checkpoints Award Міжнародного кінофестивалю в Бергені (BIFF), яку присуджують у сфері прав людини у партнерстві з Фондом прав людини імені Рафто. Нею відзначають найкращі документальні фільми про права людини в міжнародному конкурсному відборі. «Сліди» отримали нагороду за глибоко співчутливий і кінематографічний портрет виживання, спільноти та опору.

Ще одну відзнаку стрічка здобула на Unlimited Hope Film Festival у німецькому Бохумі, де її визнали найкращим повнометражним документальним фільмом. Фестиваль присвячений темам прав людини, демократії, різноманіття, виживання та опору геноциду, війнам і несправедливості.
Як повідомляв Укрінформ, 16 вересня 2026 року Україна обрала стрічку «Сліди» національним кандидатом на 99-ту премію «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».
Фото надані командою фільму “Сліди”
Події
Українська ілюстраторка створила айдентику для Болонської виставки дитячої книжки 2027 року
Українська ілюстраторка Марія Різак створила візуальну айдентику Болонської виставки дитячої книжки 2027 року: основою дизайну стали шість пейзажів, вишитих вручну.
Як передає Укрінформ, про це повідомило Читомо.
Різак обрали для роботи над айдентикою після Болонської виставки ілюстраторів 2026 року, де вона стала однією із 75 переможців із 31 країни. Команда італійської дизайн-студії Chialab переглянула роботи учасників виставки та зупинилася на українській художниці через її незвичну техніку, зокрема використання вишивки.
“Її техніка, вишивка й фактури сплітали історії та пейзажі, які нас підкорили”, – зауважили у студії.
Зважаючи на повномасштабну війну в Україні, організатори спершу уточнили, чи зможе ілюстраторка долучитися до роботи. Різак погодилася, і в липні 2026 року її запросили до Болоньї.
Темою айдентики обрали “Пейзаж” (Landscape). Організатори запропонували розглядати її якнайширше – від реалістичних краєвидів до абстрактних, духовних, сільських, гірських і морських пейзажів.
За словами команди Chialab, на вибір теми могли вплинути й війни та прикордонні конфлікти у світі. Для роботи над дизайном учасники мали надати по шість пейзажів, які мають для них особисте значення. Вони розповідали про ці місця, людей, які там живуть, та власні спогади, а потім розрізали зображення й складали з їхніх фрагментів нові краєвиди. Кожен новий пейзаж мав містити щонайменше шість частин.
Спочатку команда розглядала можливість використати образи дому та гнізда як першого простору, в якому людина почувається захищеною. Проте від цієї ідеї відмовилися, оскільки вона не цілком відповідала темі пейзажу та творчій техніці Різак. Згодом ілюстраторка разом з учасницями воркшопу Мариною Лепоре та Луною Перр’є придбали голки, кольорові нитки й п’яльця та почали експериментувати з вишивкою.
Так з’явилася остаточна концепція – шість пейзажів: небо, море, місто, сільська місцевість, ліс і гори.
В останній день воркшопу Різак намалювала на планшеті ескізи шести пейзажів, після чого повернулася до України, щоб вишити їх вручну. На початку вересня готові роботи надійшли до студії Chialab з України. За словами дизайнерів, вишиті зображення змінюють вигляд залежно від освітлення: нитки по-різному відбивають світло, а фактури створюють відчуття об’єму.
Шість пейзажів, переплетених між собою та поєднаних мостами, дорогами, кораблями й залізницями, стали основою айдентики Болонської виставки дитячої книжки 2027 року.
64-та Болонська виставка дитячої книжки відбудеться 5–8 квітня 2027 року в Італії. Почесною гостею стане Польща, яка представить програму виставок, зустрічей і воркшопів, присвячених дитячій літературі та ілюстрації.
Болонська виставка дитячої книжки – міжнародна професійна подія у сфері дитячого книговидання, що відбувається з 1963 року. Вона збирає видавців, письменників, ілюстраторів, літературних агентів і перекладачів із різних країн. У межах виставки проводять Болонську виставку ілюстраторів, яка з 1967 року представляє роботи художників з усього світу.
Як повідомляв Укрінформ, у січні 2026 року Різак стала однією з переможниць 60-ї Болонської виставки ілюстраторів. На конкурс надійшли 20 790 робіт від 4158 художників із 95 країн і регіонів світу. До фіналу увійшли 317 ілюстраторів, серед яких восьмеро українців. Переможцями стали 75 митців із 31 країни. Різак відзначили за вишиту роботу “Зображення 1”, присвячену закарпатському фольклору. Вона зобразила міфічних істот і людей, які співіснують в одному просторі.
У 2025 році переможницею Болонської виставки ілюстраторів стала українська художниця Марія Гайдук із проєктом “Вбиваючи богів”, присвяченим злочинам людини проти природи та тварин. Згодом її також відзначили Міжнародною премією за ілюстрацію Bologna Children’s Book Fair – Fundación SM.
Фото: bolognachildrensbookfair.com
Події
автор найбільшої у світі картини не відновлюватиме її до кінця війни
Художник Петро Антип, автор найбільшої у світі картини «Космогонія», вирішив не відновлювати пошкоджену внаслідок російської атаки частину монументального полотна до закінчення війни.
Про це він розповів кореспондентові Укрінформу.
«Поки триває війна, не відновлюватиму “Космогонію”. Поки що вирішили так, а там будемо дивитися», — сказав Антип.
За його словами, про наслідки обстрілу йому повідомили відразу.
«Там згоріло десь 150 квадратів, пошкоджена саме остання частина – “Майбутнє”. Це символічно. Але також символічно, що центральна композиція – “Людина” – залишилася», — додав художник.
“Космогонія” — наймасштабніший мистецький проєкт в історії сучасного українського та світового живопису. Площа полотна становить близько 2000 квадратних метрів (висота — 10 метрів, ширина — 200 метрів), що робить його найглибшим та найбільшим за площею живописним твором у світі, виконаним одним автором. Написання картини тривало понад півтора року в луцькому Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, процес створення був відкритим для відвідувачів.
Як повідомляв Укрінформ, увечері 13 жовтня внаслідок падіння уламків російського дрона пошкоджено найбільшу картину світу «Космогонія» в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку.
Перше фото: Музей Сучасного Українського Мистецтва Корсаків
-
Одеса1 тиждень agoОпалювальний сезон на Одещині під загрозою: великі борги у мешканців
-
Події1 тиждень agoПомер український комік Олександр Венедчук
-
Події1 тиждень agoДо 100-річчя Богдана Гаврилишина презентують радіофільм «Людина відповідальна»
-
Суспільство1 тиждень agoНа Одещині запрацювала сільська пожежна команда
-
Політика1 тиждень agoЗеленський розповів, чим США погрожували Україні
-
Події1 тиждень agoУ Чернівцях вперше в Україні презентували книгу про ґердани та силянки
-
Відбудова1 тиждень agoУ Ніцці українські та французькі громади обговорюють стійкість міст і відбудову
-
Війна1 тиждень agoОбмеження Starlink фактично позбавляє Україну можливості захищатися від реактивних дронів
