Що Україна втрачає і що може отримати

Вступ: нова географія українського людського капіталу

Після 2022 року Україна опинилася в новій реальності, у якій питання людського капіталу стало не менш важливим, ніж питання територій, ресурсів або інфраструктури. Війна змінила не лише безпекову архітектуру країни, а й саму соціально-економічну структуру українського суспільства. Мільйони громадян були змушені залишити свої домівки, частина – переїхати всередині країни, частина – шукати захисту за кордоном. За оцінками UNHCR, станом на кінець 2025 року у світі було зафіксовано близько 5,75 мільйона біженців з України, з них понад 5,2 мільйона – у Європі. Це не просто гуманітарна статистика. Це показник масштабу трансформації українського людського потенціалу.

Особливе значення має те, що серед тих, хто виїхав або продовжує перебувати за кордоном, значну частину становить молодь: студенти, випускники, молоді спеціалісти, підприємці, науковці, креативні фахівці. Саме ця категорія є найбільш мобільною, найбільш адаптивною і водночас найбільш важливою для майбутнього економічного зростання. Молодь формує майбутній ринок праці, створює нові бізнеси, приносить інновації, розвиває цифрові сервіси, будує міжнародні зв’язки. Тому питання її мобільності не можна зводити лише до теми міграції або повернення. Це питання економічної стратегії.

Україна сьогодні має справу не з тимчасовим від’їздом, який автоматично завершиться після стабілізації безпекової ситуації. Значна частина молодих українців уже інтегрується у нові суспільства: вступає до університетів, проходить стажування, отримує першу роботу, відкриває компанії, вивчає мови, будує професійні мережі. За даними OECD, до середини 2025 року Німеччина стала найбільшою приймаючою країною для переміщених українців серед країн OECD, а Польща, Чехія, Канада та США також залишаються ключовими напрямами. Це означає, що український людський капітал більше не сконцентрований лише всередині України. Він став глобально розподіленим.

Саме тому питання має бути сформульоване чесно і стратегічно: глобальна мобільність української молоді – це виклик чи ресурс? Якщо дивитися на неї через стару логіку, це виклик, бо країна втрачає людей, які могли б працювати, платити податки, створювати бізнеси і зміцнювати внутрішній ринок. Але якщо дивитися через логіку XXI століття, це може бути ресурсом: українці за кордоном здобувають освіту, досвід, контакти, доступ до ринків і технологій, які можуть бути інтегровані у розвиток України. Різниця між цими двома сценаріями залежить не від самої мобільності, а від того, чи має держава стратегію роботи з нею.

Світ уже конкурує за молодь – і Україна не може бути осторонь

У сучасній економіці головним ресурсом дедалі менше є сировина і дедалі більше – люди. Країни, які хочуть бути конкурентоспроможними, борються за таланти, за студентів, за інженерів, за молодих підприємців, за тих, хто здатен створювати додану вартість. Це вже не абстрактна конкуренція університетських рейтингів або ринку праці. Це стратегічна конкуренція держав за майбутніх платників податків, інноваторів, засновників компаній і носіїв нових компетенцій.

Українська молодь опинилася в центрі цієї конкуренції. Європейські країни не просто надали українцям тимчасовий захист. Вони поступово інтегрують їх у свої економіки. Це відбувається через доступ до ринку праці, освітні можливості, мовні програми, визнання кваліфікацій, підтримку підприємництва. У січні 2026 року UNHCR опублікував аналіз щодо інтеграції українських біженців на ринку праці в Європі: за даними дослідження, приблизно 57% українських біженців працездатного віку були працевлаштовані, хоча рівень зайнятості все ще залишався на 22 відсоткові пункти нижчим, ніж у громадян приймаючих країн. Це важлива цифра: вона показує, що інтеграція вже відбувається, але потенціал ще далеко не вичерпаний.

Для України це означає складну реальність. З одного боку, працевлаштування українців за кордоном знижує залежність від соціальної допомоги і дозволяє людям підтримувати себе та свої родини. З іншого боку, що довше молоді українці залишаються в інших економіках, то сильніше вони в них вкорінюються. Робота, освіта, податковий статус, соціальні зв’язки, оренда або купівля житла, діти в школах – усе це поступово перетворює тимчасовий виїзд на довгострокове рішення.

Тому Україна фактично конкурує не лише з наслідками війни, а з пропозицією інших держав. Якщо молода людина в Німеччині, Польщі, Чехії чи Великій Британії бачить зрозумілий кар’єрний шлях, доступ до кредитування, стабільні правила гри та прогнозовану якість життя, то заклик “повертайся, бо ти потрібен Україні” сам по собі не буде достатнім. Держава має запропонувати не лише моральний аргумент, а конкурентну модель майбутнього.

Чому риторика повернення через патріотизм є недостатньою

В українському суспільстві цілком природно існує очікування, що молодь має повернутися і долучитися до відбудови країни. Це очікування зрозуміле: Україна воює, відновлюється, потребує людей, енергії, знань і нових рішень. Патріотизм, зв’язок із країною, бажання бути корисним – усе це справді має значення. Але державна політика не може будуватися лише на моральному заклику.

Молодь приймає рішення раціонально. Вона оцінює не лише сьогоднішній день, а й горизонт на п’ять, десять, п’ятнадцять років. Чи буде робота? Чи можна буде купити або орендувати житло? Чи захищені права власності? Чи є доступ до фінансування? Чи зможе бізнес працювати без надмірного регуляторного тиску? Чи буде якісна освіта для дітей? Чи є медична система, якій можна довіряти? Це не другорядні питання, а основа рішення про повернення.

Саме тому дискусія про повернення молоді має перейти з емоційного рівня на рівень економічного дизайну. Якщо Україна хоче, щоб молоді люди поверталися, вона має створити умови, в яких повернення буде не жертвою, а раціональним вибором. Інакше ми ризикуємо отримати ситуацію, коли люди будуть емоційно прив’язані до України, підтримуватимуть її, донатитимуть, приїжджатимуть у гості, але своє професійне та економічне майбутнє будуватимуть в інших країнах.

Це не означає, що вони “непатріотичні”. Це означає, що держава не може перекладати відповідальність за власну конкурентоспроможність на моральні почуття громадян. Патріотизм може підштовхнути людину до рішення, але він не замінить житло, роботу, стабільність, верховенство права та можливість розвитку.

Від “відтоку мізків” до циркуляції знань

Традиційно міграція освічених і кваліфікованих людей описується терміном “відтік мізків”. Для України цей термін звучить особливо болісно, адже йдеться про країну, яка одночасно веде війну, відновлює економіку і потребує максимальної мобілізації людського потенціалу. Втрата молодих фахівців справді може мати довгострокові негативні наслідки: зменшення продуктивності, дефіцит кадрів, слабший інноваційний сектор, менше підприємницької активності.

Але сучасна економіка знає й іншу модель – “brain circulation”, тобто циркуляцію знань. У цій логіці людина, яка виїхала за кордон, не обов’язково стає втраченим ресурсом. Вона може залишатися частиною економічного, наукового, підприємницького і дипломатичного простору країни походження. Вона може створювати компанії, інвестувати, відкривати ринки, консультувати, передавати знання, залучати партнерів, формувати мережі впливу.

Для України ця логіка особливо важлива. Ми не можемо виходити з припущення, що всі молоді українці фізично повернуться в короткостроковій перспективі. Це нереалістично і стратегічно небезпечно. Натомість варто поставити інше питання: як зробити так, щоб навіть ті, хто тимчасово або довгостроково перебуває за кордоном, залишалися інтегрованими в розвиток України?

Це може відбуватися через різні механізми: міжнародні професійні мережі, програми стажувань в українських інституціях, податкові стимули для інвестицій, цифрові платформи співпраці, залучення до експертних рад, підтримку транснаціонального підприємництва. У цій моделі фізичне повернення є важливим, але не єдиним показником успіху. Успіхом стає здатність України перетворити глобальну присутність своїх громадян на економічну перевагу.

Економіка мобільності: що Україна втрачає і що може отримати

Мобільність завжди має економічну ціну. Коли молода людина працює за кордоном, її податки сплачуються в іншій державі. Її споживання підтримує інший внутрішній ринок. Її професійний розвиток посилює іншу економіку. Якщо вона відкриває бізнес, найчастіше цей бізнес реєструється там, де простіше працювати, легше залучити фінансування і менше правової невизначеності.

Водночас Україна вже отримує частину економічного ефекту від мобільності через грошові перекази. За оцінками Національного банку України, обсяги приватних переказів залишаються вимірюваними мільярдами доларів щороку; в макроекономічних прогнозах НБУ на 2025 рік показник переказів оцінювався близько 9,5–9,6 млрд доларів США. Це важливо для платіжного балансу, підтримки домогосподарств і валютної стабільності.

Але перекази не можуть бути стратегією розвитку. Вони підтримують споживання, але не завжди створюють довгострокову додану вартість. Якщо країна отримує перекази, але втрачає тих, хто міг би створювати підприємства, працювати в інноваційних секторах, розвивати виробництво, залучати інвестиції та будувати інституції, то баланс може бути негативним.

Саме тому Україні потрібно мислити не категоріями “гроші від українців за кордоном”, а категоріями “економічна участь українців у розвитку держави”. Це ширше поняття. Воно включає інвестиції, бізнес-партнерства, експортні можливості, технологічний трансфер, менторство, участь у відбудові, міжнародну адвокацію, залучення донорів і приватного капіталу.

Житло як політика повернення, а не лише соціальна програма

Один із найпрактичніших факторів, який визначає рішення молоді про повернення, – це житло. У публічній політиці житло часто розглядають як соціальне питання. Насправді воно є економічним інструментом. Якщо молода людина не має можливості орендувати житло на передбачуваних умовах або отримати доступ до іпотеки, вона значно менш схильна повертатися, навіть якщо має бажання працювати в Україні.

Програма “єОселя” стала важливим кроком у формуванні доступнішої іпотеки. Її логіка правильна: здешевити кредит, розширити доступ до житла, підтримати окремі категорії громадян. Однак масштаб виклику значно ширший. Якщо Україна хоче говорити про повернення молоді, житлова політика має бути адаптована саме під цю категорію: молодих фахівців, підприємців, людей із досвідом навчання або роботи за кордоном, які готові повернутися і працювати в Україні.

У країнах ЄС доступ до житла часто є одним із головних елементів політики утримання молоді. Це не означає, що там немає житлової кризи – навпаки, у багатьох столицях оренда стала серйозним бар’єром. Але держави і муніципалітети розуміють, що без житла неможливо утримувати людський капітал. Україна також має дивитися на житло як на частину економічної політики, а не як на окремий соціальний блок.

Практично це може означати спеціальні умови кредитування для молоді, яка повертається; державні гарантії для першого внеску; партнерство з банками; розвиток прозорого ринку довгострокової оренди; муніципальні програми для фахівців у критичних секторах – освіті, медицині, інженерії, ІТ, оборонних технологіях, енергетиці. Повернення починається не з лозунгу, а з питання: де людина буде жити і на яких умовах.

Ринок праці: не просто робочі місця, а траєкторії розвитку

Ще одна помилка в дискусії про повернення молоді – зводити її до створення робочих місць. Робоче місце саме по собі не є достатнім стимулом. Молоді люди, які отримали досвід у європейських країнах, часто порівнюють не лише зарплату, а й культуру менеджменту, можливості навчання, прозорість кар’єрного зростання, якість професійного середовища.

Тому Україні потрібні не просто вакансії, а траєкторії розвитку. Людина має розуміти, що після повернення вона не втрачає темп, не випадає з міжнародного професійного контексту, не починає все з нуля. Навпаки – її досвід має бути визнаний, використаний і посилений.

Це особливо важливо для молодих спеціалістів, які навчалися або працювали за кордоном. Якщо вони повертаються і стикаються з бюрократією, невизнанням кваліфікацій, низькими зарплатами, закритими професійними середовищами або відсутністю прозорого конкурсу, то їхній міжнародний досвід фактично знецінюється. Держава і бізнес мають створити механізми швидкої інтеграції таких людей у ринок праці.

Окремо варто говорити про підприємництво. Для багатьох молодих українців повернення буде привабливим не тоді, коли їм запропонують стандартну роботу, а тоді, коли вони зможуть відкрити бізнес, залучити фінансування, працювати з міжнародними партнерами і масштабуватися. Тому політика повернення молоді має бути тісно пов’язана з політикою підтримки малого та середнього бізнесу, стартапів і експортно орієнтованих компаній.

Діаспора нового типу: не еміграція, а мережа впливу

Українська діаспора сьогодні змінюється. Це вже не лише історичні громади, які десятиліттями жили за кордоном і зберігали культурну ідентичність. Нова хвиля українців – це мобільні, освічені, цифрові, професійно активні люди, які одночасно можуть бути інтегровані у приймаючу країну і зберігати сильний зв’язок з Україною.

Саме ця подвійна інтегрованість є цінністю. Людина, яка розуміє український контекст і водночас має доступ до британського, німецького, польського, канадського чи американського середовища, може бути мостом між ринками, інституціями, університетами, бізнесом і донорами. Це не другорядна роль. У глобальній економіці такі мережі часто мають більшу практичну силу, ніж формальні декларації про співпрацю.

Приклади інших країн показують, що діаспора може стати стратегічним активом. Ізраїль, Індія, Ірландія, Вірменія – кожна з цих країн у різний спосіб використовувала глобальні спільноти для інвестицій, політичної підтримки, технологічного розвитку або культурної дипломатії. Україна має не копіювати ці моделі механічно, а створити власну – з урахуванням війни, європейської інтеграції, цифровізації та високої мобільності молоді.

Для цього потрібна інституційна інфраструктура. Не достатньо просто закликати діаспору допомагати. Потрібні платформи, через які люди можуть долучатися до конкретних проєктів: менторства, інвестицій, аналітики, освітніх програм, експертних груп, міжнародних заходів, відбудови громад. Тоді зв’язок з Україною стає не символічним, а практичним.

Нова роль незалежних платформ і громадських інституцій

Держава відіграє ключову роль у формуванні політики, але вона не може самостійно вирішити всю проблему мобільності. Питання людського капіталу є міжсекторальним: воно стосується економіки, освіти, житла, міграційної політики, міжнародного співробітництва, бізнесу, донорів, місцевого самоврядування. Саме тому потрібні гнучкі інституційні формати, які можуть поєднувати різних учасників.

Незалежні платформи, аналітичні центри, молодіжні економічні ініціативи, міжнародні діалоги можуть виконувати роль мостів між державою, молоддю, університетами, бізнесом і міжнародними партнерами. Їхня сила не в тому, що вони замінюють державу, а в тому, що вони можуть швидше тестувати ідеї, збирати дані, формувати рекомендації, організовувати дискусії та залучати тих, хто часто залишається поза формальною політикою.

Для України це особливо важливо, тому що довіра до інституцій формується не лише через закони, а й через практичні механізми участі. Молодь має бачити, що її не просто закликають повернутися, а реально залучають до формування рішень. Якщо студент або молодий фахівець у Лондоні, Варшаві чи Празі може долучитися до українського policy-проєкту, надати експертизу, взяти участь у міжнародному діалозі або допомогти сформувати рекомендації для держави, це створює новий тип зв’язку.

Саме тут виникає простір для нової політики залучення. Вона має бути не адміністративною, а мережевою. Не лише “повертайтеся”, а “долучайтеся”. Не лише “ви потрібні Україні”, а “Україна створює механізми, через які ваш досвід може працювати на розвиток країни вже зараз”.

Від повернення до залучення: як має змінитися державна логіка

Найважливіша зміна, яка потрібна Україні, – це перехід від політики повернення до політики залучення. Повернення залишається бажаною метою, але воно не може бути єдиним критерієм успіху. У глобальному світі люди можуть жити в одній країні, працювати з іншою, інвестувати в третю і бути частиною кількох професійних екосистем одночасно.

Тому Україні варто будувати багаторівневу модель взаємодії з молоддю за кордоном. Перший рівень – інформаційний: люди мають знати про можливості в Україні, програми підтримки, вакансії, гранти, житлові механізми, бізнес-інструменти. Другий рівень – професійний: стажування, проєктна робота, дистанційна участь у командах, експертні мережі. Третій рівень – економічний: інвестиції, підприємництво, експорт, спільні компанії. Четвертий рівень – фізичне повернення для тих, хто готовий і має умови.

Така модель є реалістичнішою, ніж очікування масового одномоментного повернення. Вона дозволяє Україні не втрачати контакт із молодими людьми, навіть якщо вони ще не готові повернутися. Більше того, вона може зробити майбутнє повернення більш імовірним, бо людина поступово залишається включеною в український економічний і професійний простір.

У цьому сенсі мобільність не суперечить національному інтересу. Вона суперечить йому лише тоді, коли держава не має механізмів роботи з мобільними громадянами. Якщо такі механізми є, мобільність стає інструментом розширення присутності України у світі.

Що має бути в центрі нової стратегії

Нова стратегія щодо української молоді в глобальній економіці має починатися з визнання реальності: частина молоді залишиться за кордоном довше, ніж очікувалося; частина повернеться; частина буде жити між країнами; частина створюватиме транснаціональні кар’єри. Усі ці сценарії мають бути враховані, а не протиставлені один одному.

Перший пріоритет – економічна конкурентоспроможність України. Без цього всі інші інструменти будуть слабкими. Молодь повертається туди, де є можливість реалізувати себе. Це означає прогнозоване регуляторне середовище, доступ до фінансування, захист прав власності, підтримку інновацій, розвиток секторів з високою доданою вартістю.

Другий пріоритет – житлова доступність. Без вирішення житлового питання повернення буде залишатися складним навіть для тих, хто має бажання. Програми на кшталт “єОселя” потрібно розглядати не лише як соціальну підтримку, а як частину політики людського капіталу.

Третій пріоритет – інституційне визнання міжнародного досвіду. Україна має навчитися швидко інтегрувати людей, які здобули освіту або професійний досвід за кордоном. Це стосується дипломів, кваліфікацій, професійних стандартів, доступу до державних і приватних програм.

Четвертий пріоритет – створення глобальної української мережі молодих професіоналів. Не формальної бази контактів, а живої інфраструктури взаємодії: регулярні діалоги, спільні проєкти, аналітичні продукти, бізнес-зустрічі, менторські програми, партнерства з університетами і міжнародними організаціями.

П’ятий пріоритет – залучення донорів і міжнародних партнерів не лише до гуманітарної підтримки, а до інвестицій у людський капітал. Якщо міжнародні партнери готові вкладати в відбудову інфраструктури, вони мають так само бачити сенс у відбудові людського потенціалу. Без людей жодна інфраструктура не створить сталого розвитку.

Україна як країна можливостей, а не лише країна повернення

У кінцевому підсумку питання молодіжної мобільності зводиться до ширшого питання: якою Україна хоче бути в глобальній економіці. Якщо ми бачимо себе лише країною, з якої люди тимчасово виїхали і мають повернутися, ми залишаємося в логіці втрати. Якщо ми бачимо себе країною, яка здатна працювати зі своїм глобальним людським капіталом, ми переходимо в логіку можливостей.

Україна має шанс сформувати унікальну модель. З одного боку, вона має сильну цифрову культуру, високий рівень адаптивності, підприємницьку енергію, потужну міжнародну солідарність. З іншого – вона проходить через війну, демографічний тиск, інституційні виклики і потребу у масштабній відбудові. Саме поєднання цих факторів робить питання молоді центральним.

Молодь – це не окрема соціальна категорія, яку потрібно підтримати “після всього”. Це головний суб’єкт майбутньої економіки. Якщо молодь буде бачити Україну як простір можливостей, вона повертатиметься, інвестуватиме, співпрацюватиме, створюватиме бізнеси, працюватиме на її міжнародну суб’єктність. Якщо ні – вона залишиться частиною інших економік, навіть зберігаючи емоційний зв’язок з Україною.

Тому завдання держави, бізнесу, громадського сектору і міжнародних партнерів – не просто переконати молодь повернутися. Завдання – створити країну, повернення до якої виглядає сильним, логічним і перспективним рішенням.

Європейська інтеграція і людський капітал: прихований вимір переговорів

Окремо варто подивитися на мобільність української молоді в контексті європейської інтеграції. Часто цей процес описується через законодавче наближення, реформи, інституційну спроможність і доступ до ринків. Але є ще один вимір, який не менш важливий: чи зможе Україна підготувати покоління людей, здатних працювати в європейській економіці не як периферійна робоча сила, а як рівноправні учасники вироблення рішень, управління, інновацій і підприємництва.

Молоді українці, які сьогодні навчаються або працюють у країнах ЄС, фактично проходять практичну школу європейських інституцій, бізнес-культури, регуляторних стандартів і професійних норм. Це може бути величезною перевагою для України в процесі інтеграції. Людина, яка розуміє, як працює німецький університет, польський ринок праці, британська система професійних послуг або чеське підприємницьке середовище, може допомогти Україні не лише адаптувати законодавство, а й змінювати управлінську культуру.

Але цей потенціал не використається автоматично. Якщо Україна не створить каналів повернення досвіду, він залишиться в інших економіках. Тому питання молодіжної мобільності потрібно включати в ширшу логіку європейської інтеграції: через програми обміну, спільні дослідницькі проєкти, стажування в українських органах влади, партнерства університетів, залучення молодих фахівців до розробки політик та економічних стратегій.

У цьому сенсі молодь за кордоном може стати не проблемою для України, а її переговорною і модернізаційною перевагою. Вона вже знає мову глобальних ринків, розуміє інституційні стандарти, має контакти і досвід порівняння. Завдання держави – не втратити цей ресурс через байдужість або бюрократичну інерцію.

Висновок: стратегія визначить результат

Глобальна мобільність української молоді – це не тимчасова проблема, яку можна вирішити одним рішенням, однією програмою або однією кампанією. Це нова реальність, яка вимагає нового мислення. Вона може стати викликом, якщо Україна залишиться в логіці втрат, емоційних закликів і фрагментарних рішень. Але вона може стати стратегічним ресурсом, якщо країна побудує системну політику залучення.

Сьогодні українська молодь уже є частиною глобальної економіки. Питання лише в тому, чи буде Україна частиною цієї історії як пасивний спостерігач, який втрачає людей, чи як активний гравець, який працює зі своїм людським капіталом незалежно від географії.

Мобільність сама по собі не є загрозою. Загрозою є відсутність стратегії. Якщо стратегія буде побудована правильно, українська молодь за кордоном може стати не символом втрати, а мережею сили: економічної, інтелектуальної, дипломатичної і підприємницької.

Саме тому дискусія про молодь, мобільність і повернення має перейти на новий рівень. Це вже не лише питання соціальної політики. Це питання майбутньої конкурентоспроможності України, її місця в глобальній економіці та здатності перетворювати виклики війни на довгострокові інституційні рішення.

Україна не має боротися з мобільністю. Україна має навчитися працювати з нею. І тоді глобальна мобільність української молоді стане не втратою, а одним із ключових стратегічних ресурсів економічного розвитку держави.

Тетяна Данилюк, голова Комітету з міжнародних відносин, партнерств та співпраці в рамках Молодіжної ради при Міністерстві економіки України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства